Прочитав коротенький спогад Юрка Тютюнника про життя, писаний не що давно перед стратою в Москві. Трохи історії роду: як умирали батьки й сиротили діти; як мерли діти й сиротили молодих батьків. Як мав померти малим і він, як мати давала йому сконати вдень і берегла, кволого, вночі, коло свеї пазухи. Животіння й умирання - це, власне, смертєпис, а не життєпис.
Дуже багато було в українського селянина Богом даного долання смерти, що становило зміст його тяженьких житків. Але селянський син Юрко Тютюнник не помер малим, не загинув салдатом на чужині, на надірвався на своїй ниві. Він помер, як сказано, у Москві. Його вкусив олив'яний московський шершень. І треба якось ізробити так, щоб ніколи від Москви не було нам ні суду, ні кари, ні милування. То Боже й наше, а не Москви.
Дуже багато було в українського селянина Богом даного долання смерти, що становило зміст його тяженьких житків. Але селянський син Юрко Тютюнник не помер малим, не загинув салдатом на чужині, на надірвався на своїй ниві. Він помер, як сказано, у Москві. Його вкусив олив'яний московський шершень. І треба якось ізробити так, щоб ніколи від Москви не було нам ні суду, ні кари, ні милування. То Боже й наше, а не Москви.
Немає коментарів:
Дописати коментар