"Вона"

От учепилася голови, ніби реп'ях чуба, та пісня: "А вона, а вона..."
Дуже впомки й у знаки отой 1989-ий рік. Йому як-раз було 25: "Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато". Спершу прийде твоїх небагато, а далі вже моїх, і багацько, бо: "вип'єте холодного вина". Вип'ємо, як направду, разом вип'ємо. Хто-б тоді не прийшов?
Той кримський портвейн після протиалкогольного погрому треба було конче остуджувати, а надто вже літком, бо йнакше лигати його було геть неможливо. Саме тоді півострівні й загалом полуденні винарні спитувалися швидкома приробити, щоб згромадити грошей на скалічене відродження. І щедро пропонували споживачеві солодкавий "виноматеріял".
Кажете, то могло бути вистуджене столове біле? Ба ні: воно ще 1989-го не встигло відродитися. А перед тим було дуже вже кисле. Не для неї воно: чоловіче таке вино.
"Хтось принесе білі гайстри..." Чи не зарано на гайстри? Адже-ж "невдовзі прийде осінь", які-ж тепер айстри? Та хоч-би хто яку квітку приніс, щоб не сиділа сумна. Де воно знатиме, той кавалір, гайстра там чи жоржина? Може хтось і притягне з клюмби. Добре було-б. Але чого-ж "принесе"? Ах, львівська то була метрика...
"Скаже хтось: життя прекрасне." Жменька хвилозопиї до вина. Ніби гвоздика до глювейну. І далі передестетичне: "Так, життя прекрасне, а вона?" Ну, повернімся до того питання після солодкого. А поки лиш знати, що сидить сумна.
"Буде пити — не п'яніти — від дешевого вина." Ну, бо а хіба-ж за "ними" встигнеш чи за ним? Вижлуктять усе. А потім таки ще й кислого десь роздобудуть — і те теж видудлять.

"Я сьпіватиму для неї, аж бренітиме кришталь." Правда тому. Й од пиятики дзвенітиме, й од сьпіву трохи скімлитиме. "Та хіба зуміє голос подолати ту печаль?" Риторичне питаннє. Та печаль не голосом долається. І чи треба її долати? Бо-ж печаль та — передекстатична єсть.
"Так у сьвіті повелося" — хвилозопия ще держить. І до речи, вже зразу: "Я люблю її волосся". Й одверто п'яне: "я люблю її тонкі вуста".
І волосся, як він ледве пригадує, теж було тонке. А вже вуста — не вміймаєш. Ніби крильця метелика: пурхливі, але одноденно-зникомі.
До метелика оце скоро надійде підосінь. Либонь із правдивими, власним коштом придбаними гайстрами. Та "ми всі розбіжимося по русифікованих містах". Оце головне, оце — позавинове, позаволосяне, позавустне! Власне, "ми всі" там і були, там і є. То в поетичне вкраїнське сюди ми прибігали й прибігаєм коли-не-коли.
"Моя дівчинко печальна..." Ні, ось де вимога: "Моя доле золота!" Я маю до тебе претенсію, доле: метелик пурхнув до лямпи, а я "продовжую кричати, ніч безмежна і пуста". Це вже власне: грубе, не тонке. То вже після неї.
"Лиш вона, лиш вона..." От учепилася... пісня-1989.