Відтоді

З того часу як я звільнився від поезії, мені лишилася поетична свобода.

Таємниця твого обличчя ІІ

Людське обличчя — найцікавіша з книжок. Тому жадний, найудаліший допис не назбирає стільки любок і любчиків, скільки легко наліпиться на найневлучнішу сьвітлину авторову.

Заслуга

От ніхто, ніхто, ніхто не читає. А я таки пишу, пишу, пишу. Бо навіть Україна заслужила на добрих письменників.

Гарячий учинок

Ти стільки разів людина, скільки мов ти не знаєш. Вивчаючи нову мову, ти вбиваєш у собі одну людину. На щастя, більшина вкраїнців ще досі так нікого не вбила.

На хуторі

Україна - ну... Це Европа. Але я в їй - не европеєць. Німецької не знаю, французьку ледве-ледве розбираю. Навіть польська в мене лиш на те, щоб перекладати з. А який-же европеєць з українця, що не вміє по польськи зручно сказати? Сидітиму вже на хуторі, у Дернівці.

Найкращ

Яке годяще слово "найкращ"! Наче не мокрим рядном, а сухим кожухом накриває! От найкращ його люблю! Ну, хіба після "найлучч"...

Безщасні слухачі

Мені здається, що вчителі музики - найбезщасніші з-поміж людей. Як подумати, скільки їм доводиться наслуховуватися поганою музикою! Більше, ніж якомусь водієві маршрутки.

Поправний практик

Довго думав. Довго думав, що я - непоправний ідеаліст. Але-ж ні! Я - поправний практик. Бо ідеаліст отак тільки думав-би, а я беру й кажу.

У рямцях

Рямці - найважливіша частина картини. Подивіться на витвір без рямців: впорядкований наокружний сьвіт лізе в сьвіток рукотворний і робить із його замут, сутанію. Треба відгородитися, ніби зректися. Й у всякій творчості та межа - найголовніша. Я знаю, що Бог створив, я схиляюся перед творивом. Але ось мій маленький городик із чорним квадратом, готовим до садіння, ось і мої рямці.

Голодній курці просо на думці

Уявіть собі, що бурхливе море вас топило, але потім викинуло на гостру, холодну, слизьку скелю в такому місці, що й довбанка не пропливе? Для чого така милість, для якої потреби?
Й отак само я думаю за картоплю. Вона не раз, як звісно всім, рятувала цілий народ московський од голодної смерти. Але бараболя — харч геть нікчемний, нічим не поживний. То яку місію може мати картоплею вирятуваний із неминучої біди? Що там пропливає між Сціллою й Харибдою?

Антропологічні вкраїнці

У Кримського в "Бейрутських оповіданнях" знаходимо дуже цікаві відомості про те, що наприкінці ХІХ століття тамтешні православні признавалися до арабів, говорили арабською, греків щось неполюбляли і лиш за вірою визнавали себе таки "греками". А греки їх називали "чужомовними еллінами", що, за Кримським, "антропологічно" десь так і було.
З цього огляду годилося-б вивчати й чужомовних або "антропологічних" українців. Московці вірою й мовою, до кого й чого вкраїнського признаються вони, сказать-би то, суто "антропологічно"?

Спортова слобідка

Минаючи ввечері Спортовий Палац, можна завважити, яким прикрим він стоїть сиротою. Садка на міському плацу вже давненько нема — зжер неситий капіталізм, а водограй сам собі всох, і його архітектурну форму заділували реклямою, спортовим лотом, що в його гуляючи, наші вбогі верстви можуть утратити найостаннішу надію заабонувати спортову залю.
Кругом усохлого водограєвого ставочка, спиною до реклями, що скинула їх на суспільне дно, розкинувши руки, як ізнесилені крила, гайворонням сіло знівельоване київське чоловіцтво, як немолоде, як і молодяве. Його невиразний гомін нічим не нагадує пронизливого крику спортових уболівальників. Нічого нікому не повідомляють промови, виголошені повстяними язиками в рупій нижчого, близенького космосу. Але спільний пивообіг єднає це коло в раду, і та рада проти ночи все готує якісь темні, погрозливі постанови.

Помилка за фальш не йде

Читаю Вишню, ще передтабірного, але вже совіцького Вишню, й - ой, лишенько мені! - костричаться блохи обмилок і похибок. Де? В українській мові! В кого? Таж у Вишні самого!
Чи-ж то не наруга, чи то не зневага з мого боку - отаке й думать?!
Однак таки справді в интонації раннього Вишні вже вчується передгомін пізніщих тріюмфальних маршів суржикової интеліґентської оркестри. Мова Вишневих усьмішок уже вигинається в потрібний бік і радісно повискує, наче добре розхилена дворучна пилка. У цьому розумінні небіжчик Тарапунька був вірним наступником гумористичного метра. Просто він мусів, як на свої часи, бути глибшим і послідовнішим.
Раз, вони обойко знали мову з рідної хати, а не зо словників, що їх вони могли ще бачити "словарями". Такі мовці робили й роблять із українською, що хочуть, просто теперки рідна гутірка вельми підупала на силі. Друге, в їхнім гуморі виразно вчувається нотка сумної іронії з того приводу, що, скажімо, Кременчук уже не може називатися Кремінчуком. А третє, гумористи чуйно, але не насторожено слухають гамір улиці, що де-далі, то все більш полюбляє кинути просто в пику липке московське слівце.
Ми тепер, живучи "по русифікованих містах", але вже не боячись владного копняка, що знов запхне нас до славленої Вишнею "самостійної дірки", можем усім тим не перейматися, а спокійно ловити мовні блохи й пильно роздивлятися їх повидну. Бо вже сьвітить нам геть незалежне сонце.  

Мужні літа

У моїх літах писати дурниці якось пізно й не дуже пристойно. Тому я вже зразу пишу геніяльно.

Християнський огир

Дуже бережу свого деревляного хреста - аж забув на хуторі, так пильнував. Довелося вдягти металевого та ще й на ланцюзі. Гадав, що не понесу - аж ось поніс. Ще можу - як християнський огир. 

Холодно бачить

Люде понаколювали собі на руки "рукава", і тепер, у підзимки, мусять виставлятися без рукавів. Холодно бачить.

Без павз

Де-хто сприймає життя без розділових знаків, се-б-то без павз і їхнього витлумачення. Це сприйняття, а всьвідомлення? Як у поета, що не пише, бо не встигає нотувати своїх чуттів.

Космополіт

 Лобода гине. Молодші рослинки аж багриніють, ніби присьвічують купальським папоротневим чароцьвітом, згадуючи універсальні перемоги в конкуренції, звитяжених садових, польових, городніх. Лободи-попередники довго були безсмертними, але в останній мент передали синам штахвету недіткненности. Сказали, що то єдино заради змін.
Усе зав'ядало, половіло, кришилося, а вони буяли геть-усюди, бо знали, чого хоче тутешня земля, як у посуху берегти тиху вкраїнську воду, чого бракує иньшим тутейшим рослинам — тубільцям і зайдам, культурним і натуральним.
Літо було їхнім зеленим окіяом. Осінь мала стати їхнім золотим пляжем. Хіба то вигадка, хіба не правда тому?
Лобода — всесьвітник із українським прізвищем. Лобода, хоч де помандрує, зразу ставить хату. Звісно, з лободи, але як тут і була, камінно.
А таки лобода невблаганно гине. Ах, яка прикрість, яка кривда!
Але стривайте! Минеться зимова криза, весняна рецесія — й ви побачите як вільне ринкове безсмертя, молодість, жвавість, гнучкість, міцність ізнов вигулькнуть, наче тут уродилися. Ніби з-під землі. А як по правді — то з-під вічности. 

Учене пояснення

Вчена людина завсігди зуміє гарними речами пояснити незугарне в мові: ніби виродка приголубить.

За жарґон

Кожне модяне жарґонове слівце видирає із сьвідомости якесь істотне розуміння.

Електрифікація

Русифікація багатьма своїми споживальниками сприймається як електрифікація: щось невтральне, безумовно корисне й, власне, ідеальне в тій позірній безсторонності й пожиточності. Вона живить, рухає, змушує сьвітитися, а плату за постачання все відкладає на якийсь нікому не відомий кінець.

Про кохання й любов

Як ми кохались та й розійшлися... Як шелестить! Кохались-розійшлися - ніби віяло віє, наче махає обмахало.

Иньшими словами

Коли сьвідомо розділиш "тобтож" на "то-б то-ж", то справді й задумаєшся: а як то?

Наука для непоетів

Поезія вчить нас того, що згуки важливіші за слова, а слова - за гадки. То-б то вона вчить непоетів урочисто мовчати.

Даремні мрії

Мрії відбирають міру і тому позбавляють намірів.

Згнущання

Згнущатися без "г" якось малопринадно: згнущання виходить неповне, невигадливе, незадовільне.

І я

Антиутопія, а ти утоп. І я.

Жоржини

Я люблю жоржини за їх незалежну красу, що гидує трояндовою славою. Ніхто не стане зізнаватися жоржинам у любові, ніхто не скаже, що його кохання - то криваво-червона жоржина. Пхе! Навіть щоб не втерто, не заяложено намалювати жоржину, потрібен якийсь малий голяндець. А він уже, бачте, давно помер.

Утома

Я втомився. Не як собака, а як той равлик, що був переповз стежину, аж тут, уже в рятівній траві, хтось таки наступив. 

У спізненні

Щоб випробувати себе на тверезість, на пильність, на присутність, мудрому чоловікові треба спробувати перебувати в спізненні. Не у вчасності, не в тому місці, де ти маєш учасно бути, а просто в часі й у точці спізнення.

Ось що треба мудрому чоловікові! Чому чоловікові, а не людині? Бо жінка вміє зразу бути і в спізненні, і в негайності, і на ході, і в приході. І без ніяких мудрощів.

Brave new sight

I imagine Brexit to be like a breaking exit, exodus of an unruly crowd, drunk with unlawfulness, crashing the hated Egyptian precepts, heading for the sea that is supposed to part and let pass. What a brave new European sight!

Хто зробив

Людина ліпить собі идола, почувається божком — і зразу зачинає думати, Хто зробив її. 

Джерело

Всяка людина колись таки комусь таки спочуває. Але Бог є сума, добуток, множина і водночас джерело всіх спочуттів, спочуттів одразу всім: ніби стражденним і наче щасливим. Бо без джерела то був-би лиш вітер нашого непевного смутку.

Дупло зо шпаками

Ох, ця вже мені поезія, а надто пісенна! Котрий чоловік не любить налити, пригубити та й випити на здоровля її дешевого вина: "А вона, а вона сидітиме сумна..."
Хто вона, чого сумна? Дак хто-ж його зна! Кортить утекти від справжньої сумної через тебе неї, й десь повити, як вітер, у відпитане серед лісу дупло - туди, куди, слава Богу, нема тобі ходу:

В дупло руку — не іде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди край дупла —
Та й сам улізаю.

Ходжу голий по дуплі…

І так довго, смашно походжаю. Поки не треба вертатися туди, де вона, де вона...

Цитата з Бога

Завважмо, що докладне цитування геть ізникло - вже ніхто шанобливо не підносить осьвітньої сьвічки до сонця людського розуму. Зате комашаться цитати облудні: перебріхані, хибно приписані та й просто вигадані невідомо на що й не знати ким.
І так усе говорене стає гаданим, зникомим - ніби неточна цитата з Бога, неточна, як годинник, що пішов собі гуляти, втікши від дзиґармайстра.

Нехай його густий обійме морок

Коли я був молодий, ходила така приказка: "Темнота - друг молодечі." Малося просто на увазі, що молоді ще громадського показу трохи цуралися й тому мусіли дожидати смеркання, щоб поженихатися. Та й хати не мали на притули, то вже ніч була їм утечищем.
Але як подивитися ширше, то побачиш, що молодь ховає голови у визивній розумовій темряві. І в тому розумінні я не друг молодечі. А тільки батько і предотеча.

Москвітчина

У нашій мові й досі пізньо, хижо, осінньо, передзимно квітнуть пацьоркуваті кущі всякої московщини й совітчини - рясноцьвітної москвітчини.

Мистецький спосіб

Поезія - то мистецький спосіб приховувати те, що ти не вмієш домірковувати своїх принципових міркованнів.

Натюрвівант

У живописі найжвавіші вражіння в мені завсігди будило саме тихе життя. І чого це його ще взивають "мертвим", "неживим"? Чого воно в нечулих - натюрморт?

Mindfulness

Перекладареві-трудареві иноді здається, що він єдино перебуває тут і зараз: решта або вже поринає в молодильну купіль прийдешніх змін, або ніжиться в шумовинні минулих утіх. 

Не при очах

Я врешті зрозумів, що невіри відрізняються від атеїстів і чим. Невіра просто дивиться на Бога байдужно, невидющо. А атеїст дметься, кривиться, ніби кривдиться, немов пригадує щось: чи то минущі культурні переживання, чи то бабцю, що от і вірила, і тебе любила, а таки померла попри всі молитви.

Гармонічні тони

Звучить музика фрази. Гучить сьпівуча річ. Бринить ринва речення.

Твереза сьоголітність

Старим звичаєм і старим стилем маєм нині новий рік. І погляньте, яке все по старожитньому врочисте: по торішній п'ятниці, що пропливла з 13 числом на облавку, по сліпучій учорашній спеці маєм місяць у повні й перший поважний холод. І вже взавтра все почне потроху щербатіти й немжитися.  

Пан Мамона

Хоч-би хто що казав, а таки й я слуга. Лиш не народів, як тепер усі, а так собі слуга. Але аж із шкури виринаю.
Прости мені, Господи за другого пана! Що перший Пан вічно присутній, то другий господар вічно десь не тут. Не приходить, а тільки де-то ніби брязкає своїм капшуком із людського шкурлату. Бо, як казано: "І в гроші, сину, ти не вір, бо гріш мамона."

Багаті дні

Пісні дні для потреб міста Київа годилося-б уже перейменувати в "багаті дні": дуже дороге те пісне зілля в місті, аж купило витуплюється. А олій до його? Хто-ж, травою поласувавши, захоче заправлювати її, коли призвіл церковний, недобрим, дешевим течивом?
А рибонька, коли можна? Поглянеш, яка вона пливає, - та й видом у крес-салатку!
Тим-то православні міщани в нас стрункенькі й здоровенькі такі. А злидота або кладе зуби на полицю з почесними духовними трофеями або ходить із провинним, але поцінним яйцем у пузі.
Треба завести собі городика якого, насадити городини, соняхів насіяти, оліярню поставити. А ще копанку викопати, коропів напустити, карасів... смажених.. у сметані... Ні, сметани не можна, бо багаті-ж дні!
Купа багатої роботи. І вже щось чиниться, бо, як каже народ, якби вовк усе лежав, то досі-б уже здох. 

Шукаючи нагоди

Якби я змушений був уживати "суч-ої норми", то не зміг-би нашою мовою й балакати. З мірковань самоцензурних прибираю з першого слова пень "-асн-", споріднений із санскрицьким "आसन", (асана), що значить "поза", "постава", як-от: "шавасана" - "поза смертяка" чи "шванасана" "поза пса". Самоцензура не дає ні вмерти, ні скоритись.
Я, загалом беручи, пропоную йти в тропи за Ізюмовим і розрізняти між "сучасним" (якійсь порі), "тогочасним" (тої пори) й "сьогочасним" (теперішнім). А тепер послухайте-но: "сьогочасна норма". Звучить як щирісінька провокація! А я таке як-раз полюбляю.
Норма - то загалом не моє. Бо я звик підважувати норми, як мостини, шукаючи захованих під ними козацьких скарбів.

Театр одного глядача

Мало я маю читачів, а глядачів іще менше - власне, лиш одного: він зоветься Генеральний Продюсер.

Невидимі шиби

На ідіотів налітаєш, як на невидимі шиби: балам-бам! дзелень-дзень! — і ще добре, коли не брязь. Зриваєшся на рівні ноги, а нишком гадаєш: чи ще тільки недобачаєш чи вже й тяма висилилася?   

Живе й розвивається

Мова в живих - жива, але як-же иноді душить! Мова в розвинених розвивається, але як-же часом гомелувато!

Без часу

Котляревський уже втомився дожидати, досі либонь усі свої розкішні жданики поїв: ось-бо й 250 Зачинателеві, а мова його все не на часі. Так далеко випередив він свій вік, ориґінал.

Зразу лопатами

Я думаю не словами, не гадками і навіть не образами, а зразу лопатами чорнозему.

Варіянт

Гамерицька мова дуже прудка: вивчиш її, пустять, поїдеш, а вона вже втекла — й ніхто не второпа, що ти там гавкаєш. Коли-ж назвати її не мовою, а варіянтом, вона сидітиме припнута на ланцюгові, віддано висолопивши язика.

Не до нас

По своєму осьвічений - ну, присьвічений. Щось таки блимає - по своєму. Ніби приїхала карета негайної допомоги, але, слава Богу, не до нас.

До музи

Вчора було ТБ, але тебе не було. Нині прийшла. Де вешталася?

Кількорозначність

Якась дірява, підступно тиха, лжепоетична кількорозначність у всьому.

Півтора людського

Вся людяність пішла котові під хвіст. А котові й байдуже. І ми його розумієм - бо людяні.
Пішла, а під хвостом - порожньо. Так котові лекше.

Глосолалія

Які жадні до мови бісові вкраїнські интеліґенти! "Навкруг", "навкруги", "округ", "округи", "круг", "кругом", "понавкруги", "навколо", "довкола" - мало! Треба ще вигадати "довкруж".

На межі

Одиноке завданнє вкраїнського интеліґента вже років із двісті - робити українців українцями. Решта - то діти ззідять, а гонуки й не оближуться.
Це самотнє завданнє. Може тому воно двісті років стоїть невикінчене. "Завданнє" - бо воно так звалося, як починалося.
Українізувати - слово-покруч, у нім учувається брязкіт тракторних чи й танкових плазунів, а не шовковий шелест гусени в траві. Півчуже слово пасує до чудної роботи - спонукати земляків говорити рідною мовою. Дві сотні років чи й більше не можу переконати. Кажу "не можу", бо маю таке відчуття, ніби я сам-один отсе триста років живу, а двісті - коло вкраїнців пораюся.
Дивно звучить те, що рідна мова людям дивно звучить. І де далі, то все дивніще. Диво, що сіяли, наче не на каменю, а жнив не діждали. Але диво й те, що сіячі досі сіють, хоча купа трупу на межі.

Реально

 Іду, чую:
— Ми с нім ріальна наржалісь!
Це вже не молодиця мовить, а старша жінка, чоловік не такий звичайний сказав-би, що й "баба". Ніби хтось отутечки колодачем свиснув — і далі вже реально: всіла в тіло ножова иржа. Та ні, цур тобі, пек тобі! Тут тільки вухам перехожим ріжуть.

Бо я чогось думав, що слід казати з наголосом на "и": "нажрались", "наржались". Ох, забуваєшся ти мені, мовсковськая мово! Треба березовиці попить.

Т'але де-ж він теперки, той, що так іржав? Чи-ж наіржався-нарізався до схочу й до несхочу? Либонь уже годі з його: "лежить убитий або спить".
Really? Чи, той, шо, реально? Бо коли люде отак іржуть, як коні, чи відрізнять вони дійсність од справжности? Може й не було "його", а так — гістерика. Бо тепер вона вже не як коник, а сидить совою.

Хоч де-які

"Ми в осени таки похожі 
 Хоч капельку на образ Божий.
 Звичайне, що не всі, а так,
 Хоч де-які."
Ці рядки навіть у Шевченка вразили мене дивом. Воно віршувалося собі далі, та однаково вийшов уривок - урвалося щось. Бо хіба не досить і того, що очутившись од літа, чоловік в осени побачив дзеркало, а в нім одбиток - себе як образ Божий. І та крапелька схожости десь поповзла по непромитій шибі душі.
Не всі, звичайне, не всі. Але добре, що ти оце зараз серед них.
"І хочеться сповідатись,
  Серце розповити,
  І хочеться... Боже милий!
  Як хочеться жити,
  І любити Твою правду,
  І ввесь сьвіт обняти!"
Піду нині посповідаюсь. Осіння буде сповідь.

При столі

 Хочу справляти учту вкраїнській мові, закликати бесіду, — аж не приходить ніхто. І от я сиджу сам при наготованім столі, серед кульок і стрічок, в барвистому ковпачкові з китичкою. Понад лимонадою на леваді вже потроху мобілізуються оси. Мушині пластуни вже заходилися вивідувати, що за страва.
Припікає сонечко, і робиться ясно. Ясно, що пізно вже починати. І як теперки бути, як і прийде хто? Що вони вздріють? П'яного та й годі.
Отак сто років тому сидів на мойому місці сам Агатангел Кримський.

Не для пса ковбаса, не для кицьки сало

З першого молоду брешкуваті молоді дівчатка мені навіть любилися. А тепер — то ні. Бо знаю, що то не до мене. І не на добро.

Передосінній етюд

В натури ще літечко красне, а в чоловіка вже осінь життьова. "Ой, ви хлопці свистом, свистом - застеляє стежки листом." Свистом, свистом - а свище хто? Бігаєш іще й досі, як солоний заєць, - почуваєш хорта, одбігаєш сліду. Був ти трохи і псом, трохи того зайця ганяв, ловив облизня по ловах.
А там-же ще десь і мисливець є - цікаво, як він вік вікує? Бачили, бачили ми його, мисливого!
Але й од стрільця до Бога - ще високо стріляти! І чи дострелиш іще?..
Тут тобі сказали, що живеш у коридорі. А й правда тому: окремої хати все якось не було, хоч і кватиря.
Але там, у тім коридорі, двері-ж якісь таки мають бути? І не всі замкнені, не всі забарикадовані. Та й по наськи-ж "коридор" - то перехід. І може ти просто не засиджуєшся, не застоюєшся?
А посеред двору літечко красне розляглося й лежить. Піти поруч полежати.

Хітон

Я ввесь утканий з парадоксів - то для мене просто питання смаку.

Чеширський горобець

Оскільки Чеширський Кіт без угаву всьміхався, де-які його усьмішки зачинали скидатися на посьмішки. Тоді, щоб не виходило криво, він приховував правий ухил лівістю фрази. І цьвіринчливе слово, як горобець, скакало коло Котячого мурла, аж поки Чеширський не зникав остаточно. Тоді воно впевнено знімалося летіти вслід, ніби знало, куди треба.

Вірші в прозі

Перекладаю тут вірші прозою — дуже гарно виходить. Вся ненатуральність зникає, а поетичність пнеться.

Сьміх та й годі

Переповідаю знайомому одну байку-бувальщину - дуже сьміється.
- Ой, - кажу, - треба дописа з того зробити!
- Зроби, тільки не задовгого - сьміх пропаде.
Коли це в мене задовго було? Сьміх та й годі.

Розлучене єднання

Мирослава дуже охайлива, тому йоґи вона не вдала. При початкові першої лекції учням запропонували роззутися - і чоловіки роззулися теж. Ця чоловіча роззутість не дала їй як слід зосередитися на науці - наче марево накотилося. В кінці лекції всім було запропоновано прибрати постаті смертяка (зветься "шавасана") для відпруження й роздумування (зветься "медитація"). На щастя, ніхто не вмер, хоча тхнуло схоже. Лиш чоловіки вигідно примостилися на неметеній підлозі й позасинали як стій. І захропли.
То вже не стала Мирослава більше до них ходити. Не вийшло з неї йоґині - надто вже охайлива.

Власний модель

Силкуючись повторитися в дітях, ми натомісць спричиняємося до незавбачених змін. Так діє Бог. Хто протидіє - спиняє творення на власному моделі.

Лиш не перечитую

Маю звичку кидати читання, коли стан української мови не задоволює. Тому чужого не дочитую, а свого — лиш не перечитую.

Не така, як є

Мене не цікавить українська мова, яка вона єсть, а лиш яка була і ще має бути.

Треба підносити

Волиняк родом, а професор московський, Агатангел Юхимович Кримський шукав за своєю вкраїнською філологічною музою в Звенигородці. Це науково-дослідчо підтверджує мою интуїцію про те, що центро вкраїнського всесьвіту лежить саме там. Лежить - і треба підносити.

Поетична користь

Сьвятославові Вакарчукові ми найбільше завдячуєм тим, що він ужив усієї своєї майстерности, щоб спожиткувати впевнений галицький суржик для добра пісенного і навіть поетичного.

Зайняли

Чудова цитата з Кримського: "Мої докори совісти заспокоюються, як сидю я за філологією, досі невідомою для мене наукою." Їй-Богу, сам-би так написав. Але вже пізно — зайняли. То хоч вирву з контексту. Щоб сьвітила, як перлина.

Етнокультура

В ознаку Дня знаннів бігав нині малий маратон у Голосіївському лісі. Довелося минати фізкультурників із Університету всіх і всяких наук: страшною московщиною в батька-матір кляли вчені бурсаки-спудеї, всяко банітували "Етнокультуру" з усіма її нечистими годинами.
А не знають того, що їхня притрушена вкраїнською мішанкою матірна лайка - то теж етнокультура. Як і те, що вони у Всенауковому університеті "замість грамоти матірщини понавчаються".

Ми для роботи на сьвіт народились, ми для борнї живемо

Запитав ув однієї дівчини на ТБ, чого вона не хоче зо мною по наськи балакати. Московською відповідає: для неї вкраїнська - мова відпочинку. Відпочинку? От щаслива! Чого-ж для мене то мова сибірної праці, намогливої боротьби і навіть війни?

Минулося

Не треба з української мови боятися ЗНО. Он усі молоді складали й однак ніхто не ЗНА. Не признається принаймні. То зовнішнє, незалежне - минулося.

Що на рот налізе

Blah-blah-blah нашою мовою безперечно треба віддавати як "бля-бля-бля". Бо то-ж "блягузкати"."

Заходилися

Не зрозуміло, чому вкраїнську культуру належить робити людям, що в ній не тільки що не зростали, але до неї ніколи не приходили, не завітали роздивитися. Теперки-ж вони літерально "заходилися коло неї". 

Пещене письменство

Де-хто щиро гадає, що красне письменство — то люде, а не твори. Що досить і пещених облич, а пещених рядків уже не треба.