Владна ніч

За владної ночи всі кардинали сірі.

Душевний перехід

Фільми жахів правдивіші за те кіно, де душі собак переходять із Бровка в Сірка, а з Жучка в Вовчка. Бо в нашій справжності собачі душі переселяються тільки в людей.

У стосунках

"У стосунках" пише. То "статус" такий. Тепер усяка дурниця зразу навивається на ґльоб, а там уже й так усе "ґльобальне". "У стосунках" - яка диковина, що свиня некована! Ми всі в стосунках, просто не всі знають, яких і з ким. Стосунки кругом, але не скрізь у них панує здорова безпосередність і простота. 

Числові чари

 Нині створив 38 чудових дописів. Вони дістали 38 чудових переглядів. Дякую вам, мої 3 і 8 друзів! Саме заради вас мені сьогодні 38 разів схотілося чудово жити й творити! 

До ладу й до прикладу

Ті, хто виступає проти організованої релігії, просто не хочуть знати, як виступає релігія неорганізована.

По людстві

Церква не застаріла. Вона запізнилася. Людство вже пішло.

Devil's advocate

 Найцікавіщу доповідь про людський поступ виголосять на Страшному суді. Виступатиме дияволів адвокат.

Знуджені знання

Свої знання я бавлю творчістю. Бо йнакше їм було-б дуже нудно.

Великі й менші красномовці

Де-ж та правда в сьвіті? Черчіль сказав усе, а иньші - нічого! Сказав усе, але не мовчить, бо й далі слухано. Це біда й меншеньких наших красномовців.

Пташиний сир

Усім тим купелевим одпочивальникам, треба принаймні повиправляти мову в щасливих їхніх справозданнях — хай скисне їм пташине молоко. У нас беруть купіль, хоч-би й соняшну, а не "приймають ванни"! Ванни таки треба приймати по парках, але на те, щоб вільно було ходити.
От вам! А сам я нічого не беру, бо не дають узяти, то сиджу собі в хаті, де від моїх знаннів уже муха здохла.

У глиняній пательні

 Оті всі люде в соціяльних мережах, оті всі "друзі", що десь пробувають і сьвітляться, замісць смажитися й шкварчати на рідній київській пательні! Шануйте приватність чемних карасів у власній сметані, що лягли тут і дають себе їсти! Нам забракло коштів, нам скасували відрядження, нас нікуди не кличуть і ніде не хочуть знати. Але ми маєм гідність і, хоч і вимушено, служим Україні!

Без крапок

Соціяльна мережа - то місце, де тебе почують, не слухаючи, відчують, не торкаючи, і переночують, не пускаючи в хату. Там сліпі бачать, безрукі виробляють, а безногі далеко підуть. І писанина від неписьменних, і наука від неграмотних. І власна тінь на стіні окликає знаком оклику, питає знаком питання. І ніде не видно крапки.

Кузню чути, як шипить

Хто кує нові слова, має робити це так, щоб ніхто не бачив. Бо кузню й так чути. А надто, як шипить.

Взято зо стелі

У нас патьоки правди полюбляють завішувати скоромодніми абстрактними картинами. Особливо важко робити це на стелі.

Правда - то коли тебе не розуміють

Там, де тебе розуміють, може наклюнутися щастя. А там, де тебе не розуміють, може наклюнутися правда.

Обминаючи лави

Питання передовсім цікаві нагодою уникливої відповіди - не ради брехні, а щоб утекти дурощів.

За вивіряння

Усе треба перевіряти, навіть мило. І не після помилки, а перед нею.

Що винне – віддати повинно

Гнітюча більшість своїх афоризмів то чужі цитати.

A man of few words

Я перевіряю геть усе, що приписано Вінстонові Черчілеві. І що-разу виявляється, що він того не казав. Мало говорив - либонь поважний був політик.

Мінлива хмарність

У Київі люде такі мінливі, так швидко міняються, так скоро їх міняють. Ніби за сонцем хмаронька пливе - і не встигає пролитися дощем. А якби й пролилася, то що? Усе ріжуть, як гриби після дощу.

Мечем і вогнем

 Народній ідійотизм — як ізненацька вихоплений в тісному натовпі міч, як нагло запалений серед дня смолоскип. І вже все піжить, і палає, й переконано кричить: кінець, кінець, кінець! А чому, від чого — то вже потім не з'ясується ніколи.

Ряхтяна звіздиця

 Ідійотизм не може бути блискучий, але він буває блискавий, блистючий, лискучий, блискотючий, осяйний, ясний. Я бачу його зіркопадом: летюче-падуче, тільки з-з-з-м та з-з-з-м — і нема нічого.

Під товкач

Наслідуючи приклад провідних наших публіцистів, хочу й собі написати книжку, вже й назва готова: "І знову я влізаю в ступу". Але без помела. Під товкач. 

Через недбальство й недогляд

Коли в мене просять закурити, прохаю мені вибачити. Подумайте лишень: людина марнує здоровля, то хоче бодай заощадити на тютюнові, натомісць гайнуючи зо мною ще й життьовий час, і так уже підгризений курінням. І все тому, що я так облудно зле виглядаю. Через недбальство й недогляд.

Поетова правда

 "Нечитайло" як справжнє, як правдиве прізвище поетове. Хто уважно читає поезію, ніколи її не писатиме. А нам треба поетів, щоб не читаючи, з пам'яти, по кутках шептали свої молитви. Бо проповідей не слухатимуть уже не тільки арени, але й добірні товариства. Але потрібно, щоб хтось дрібненько молився рідною, навіть коли ніхто з рідних і вірних уже не вірить.

Звичним порухом

Хист - то жест. Але мало кому той жест удається.

Гаряча вода

У червні розчервонілі черви нарешті зрозуміли, що клімат - то підсоння. І що під сонцем гаряча вода - то блюзнірство.

Так ніхто не кохав

То ми навчили сьвіт любити Московщину всякою — й живою, й неживою. Тепер аби лиш не померти, як Ромео, безглуздим самогубством проголосувавши за Неживу Князівну.

Стація Крути

Сьвіт не має часу на вищу осьвіту. Що буде за п'ять років? І дурень, і мудрий нічого не знає. Просто дурень не знає, що не знає: сідає вчитись на школярську лаву - старозавітна вічність позаду, апокаліптична вічність попереду. Морок дурощів. А Вкраїна не має того часу - тільки й часу, що школярам і юнакам підперезатися й виїхати на стацію Крути.

Немаловажно

Написавши "Як важно буть поважним", Оскар Вайльд уже наважив, що все зміг. І так наваживши, спустився на дно. Так важно буть поважним. 

Мелодіон

Не маючи музикального слуху, я таки здатен зачаровуватися музичними творами. То хай-же й моя вкраїнська мова нечутною музикою своєю чарує принагідного слухача. 

Що надто, того й свині не їдять

От кажуть: краси надто багато не буває. Але всякий надмір вадить красі: надто багато відкопилених ґримованих губів і вибалушених підмальованих очей. То мода й молодість - по них не буде вже нічого.

Білий вірш — регіт стих

Понижче наведено люблений вірш із мене:

погляньте лишень, удивіться в цю білизну, не зінками очей, а білками! Скільки часу я заощадив, скільки сердець не додер!

На порозі

То покотом, то поповзом, то підскоком таки доп'явся сьвіт до порога пекла - стоїть, тупцюється, ніяк не пересадиться через пекельний поріг: іще просить кожного ґречно догрішити подробицею.

Веселить мене їх готовість

Великий лексиконовий запас у будь-якій мові потрібен тому, кому є що запасом сказати. Решта обходиться тим, що мають у готові земляки-сьогочасники.

З холоду кинуло в пал

Ви ще живете на Землі? А я вже на Венері: нікуди не літаючи, якось так підсунувся ближче до жару.

Уже троє

Бог дожидає, поки двоє зберуться в Його Ім'я, щоб стати серед них. А сатана де не ступить, не спиняючись, не озираючись, там уже й троє зібралось - хоч повитріщатись на слід.

Спека літування

Тихо й нудно і спека пекельна. За гарячої літньої пори дуже легко уявити й сприйняти свою смерть: отак розтанеш-розтопишся, бо спека змлоїла, — і тільки пільги дізнаєш. Але як уявиш клопіт і сприйняття тих, хто в такій гарячіні крадькома твій розтоп ховатиме, то вже знаєш, що мусиш іще пожить.  

Не стане шкурка за виправу

Нікому не потрібні ті білі голі шкури, що влітку виставляються на сонце. Колись їх дерли, гонобили аж по три з одного тіла, а тепер хоч і наколи-розмалюй - ніхто не злупить.

Щастя рідномовця

Щастя рідномовця - то коли тебе не розуміють, але колись будуть.

Почутившись

Можна бути трошки тягітною. Це коли щойно почутилася. Саме це з нами тепер і діється. Дуже трошки ми знаємо, яке буде родиво, що народиться і чи буде воно справді ново-народжене, а чи таке, як і ввесь попередній нащадок - рід не без вироду.

Розкоші міжнароднього самування

Треба гаразд тямити, що міжнародня спільнота спільнує міжнародньо, що міжнароднє оточення, оточує тільки Вкраїну, що міжнароднє довкілля не на сторожі, а довкола сторожі. Україні-ж лишаються самі розкоші міжнароднього самування.

За куалірованість

Міґрант живе - як щеплене дерево: потужне мужицьке коріння, що глухо засіло в чорній землі, дає тільки життьові соки, а гарний, плодючий верх увесь підвішений аж під небо і сонце.

Auteur

Письменників десь нема, зате кожне, що пише - "автор". Можна сказати - auteur.

Діяльні й споглядальні

Трава на пісочаній стежині. Та, що лізе під ноги, - найдужча, найперша в викликанні, живе столочено, скарлючено, сліпо від болю й понадсильної борні. А обаполи стежини - просторий, вільний для духу трав'яний партер, найліпші місця під сонцем і небом. Звідти видно всю боротьбу, ворога-людину, і там - міцна готовність до здорового зростання.
Найогидніше для діяльних і найвигідніше для споглядальних завсігди межують.   

Бакалярське неуцтво

У нас "бакалавр" навіть не зна, що він давно вже бакаляр. А що воно тоді знатеме?

Низенький літ

Оце біг лісом і якось, хекаючи, легко вхопив ротом комаря. Добре-ж ведеться тим ластівкам, коли я, літаючи так низенько, навіть і не хотячи, нишком собі живлюся.

Не "дача"

Ріщуче відмовляюся називати свою садибку "дачею": та сакля не прошена й не дана, але не дана не тому лиш, що не прошена. Тепер уже нічого не дають, задають хіба хльости, засипають березової каші. Кому надавали (не хльости чи каші), той хай і хвалиться, що "дача". 

Цькування й бикування

Непоправно вимовляють і пишуть у нас живцем запозичене слово "bullying". Треба "буліїнґ" (цькування), а не "булінґ" (бикування).

З гори, а не під гору

У новому (де-що сьвідомо призабутому старому) правописові читаємо "У художніх текстах іменники... можуть набувати як варіянт закінчення..." Й іде від нас питання: як нормується мова? Ми гадали, що хтось говорить, друге записує, а третє по писаному нормує. Ми помилялися. Виходить, що вчений собі міркує й каже красному письменству (художнім текстам): ви, художні тексти, як ви, звісно, художні (то ще треба дослідити!), можете набувати той... ну, як варіянт, ясно?
А читака читатиме писаку і теж... як варіянт иноді бовкне: крови там чи любови. Під мистецьким упливом, ага. Ось воно, як мова нам розвивається: з гори, а не під гору. 

Вище втручання

Наше тіло цілий вік їсть чужу плоть, а ззідає врешті свою. Це пре проти логіки, тут одчувається вище втручання.

Королі дискусій

Була, кажуть, колись така народня гра-дурниця, звалася "королі". Висипали купу дрібних паличок, а серед них кілька грубших - "королі". Знімали з купки менші палички, але так щоб не порушити решти. Грали, аж поки не доривалися до "короля". Що робити з "королем" і нащо він - то вже поза грою. Це нагадує мені королів наших дискусій, їхнє порання коло найповажніших питаннів: довго й бережко морочимося з наверненим на питання випадковим дріб'язком. А саме питання ніби й ні до чого.

Запаси консервації

 Консерваторам час законсервуватися. Бо скорогниле скоро почне, але довго гнитиме.

За виплив

Коли чогось не знаєш, то треба говорити, говорити й говорити. І сумне знання якось саме випливе. Це як блювне чи проносне.

Шкляна кулька

Життя - малесенька шкляна кулька, кинена в купку таких самісіньких. Кудись то вона влучить, а далі відкотиться й сама собі лежить. Кулька здається прозірною, але в ній - невидима каламуть. Не конче недобра, а просто невідома. Навіть самій кульці.

Як ті коні

Писати треба стисло, але не стискаючи серця, бо люде стали полохливі, як ті коні. І, сполохавшись, зараз беруться топтати й толочити.

За апотеозу

Спасибі за правописний "апотеоз", але я хочу своїй мові апотеози.

Літопис самовидця

Караванський-словникар переконливо доводить, що один чоловік міг вигадати нашу мову, але не вигадав: він був зугарний, але мова не далася. Як казав народ: і я-би міг, та не дав мені Біг. Як-що порівняти його велетенський спадок із усім масовищем фахової вкраїнської лексикографії, то можна легко впевнитись, що Караванський - не лексикограф, а лексикотворець, ба навіть мовотворець.
Основа такого творення - справжня наша мова, але в надто вже суб'єктивному авторовому спогляданні та спогаданні. Усе, чого словникар не споглядав і не спогадував, він собі вигадував. Яко правдивий творець, Караванський не занечищував своїх вражінь дослідженням чужих творів. Навіть різанці московлення паплюжили знану, вивчену мову. Відмінно від них наш славетний словникар за наше вважав тільки своє.
Тим часом українська интеліґенція перебуває немов у зачарованні: Шевченко - Кобзар, Франко - Каменяр, Караванський - Редактор. Вся річ у тім, що те редаґування сприймається цілком дитинною уявою навченої кляси. Умертвіння мови вже далі не можна було терпіти чи, радше, можна було вже не терпіти, і дитина легко, як Герострат, спалила всю латину. Комусь, щоб забути, треба було вмерти, а хтось із забуття на сьвіт народився. "Літопис самовидця" тепер може сам правити за живу пам'ять. Чи правитиме? То залежить од того, чи схочемо ми самі щось споглядати і спогадувати. Або видавати й читати.

Оцтовий концентрат

Навіть і в культурної кляси тепер у заводі говорити швидесенько, невиразно, з рясним беканням і меканням. Значущих слів має бути незв'язна в'язка, дрібочка, розчинена в каламутній водиці шепелявого плескання. Та й ті слова, що є, випадкові, ніби сполохані кажани. І всі озираються: ну, ти бачив? А як подумати наперед і брязнути стисло, сьвідомо, поважно, то сахаються, ніби боячись отруїтися чи вдавитися оцтовим концентратом.

Заразічки

З живої мови майже зникло широке "тепер" - усе тільки "зараз" та й "зараз". Час теперішній зробився тонким, як волос, ще й як не ввірветься під тягарем того, що має діятися в могутньому "тепер", а не блискавичному "зараз". Ніби скачеш на одній нозі: за раз, за раз, за раз. І прийдешности нема, бо нікуди не прийдеш, стрибаючи. І не треба: прийдість - як лямпачна стіна, хоч-би не завалити.

Весела правда

Тепер мало говорити правду - треба до правди ще й пританцьовувати.

Наелектризованість

Цього літа виборча риба аж літа, бо ловиться на електровудку, дарма, що не летюча і навіть не сарганоподібна. Підсоння стало зворотникове й підтропічне, а вудка як дасть, то сплинуть і бобри, що й не думали голосувати.

Не ожило

"Буде з мене, поки живу, і мертвого слова." Це сказано 1841 року, а доточити до Шевченкового слова й досі нічого. Не ожило.

З історичного роману

Січовий дід так довго вмощувався на покуті, ніби й справді важився сісти на палю, давно вже обіцяну йому ляхами. 

Одним клопотом менше

Хто мусить уранці міряти тиск, уже не мусить пити кави.

Оскаржені

Не винних покарано, а покараних винувачено. Отакий суд історії над Україною. І він іде, але я не встаю.

Дівки-чарівниці

Вже я давно "по досьвітках не ходив та й не волочився". А хлопці мої ще замолоді ходити на вечорниці. І от цікавий я знать, чи є там іще дівки-чарівниці? Бо як на стороннє, ще й старе око, то здається, що тепер усе надто просто.
Але чари таки мають буть. Я читаю їх у взорах, як не в поглядах. Колись ті взори голочкою вишивались на полотні, а тепер таки голочкою наколюються просто на шкурі. І вже не дівочою рукою, не "мати хоче научати", а працює наймит-спеціяліст. Він знає, що за магичні знаки вирізьблюються на тілі, яких духів кличуть вони на ймення.
Що-правда, полотно виходить, на прочуд, довговічнішим: шкури в скриню не заховаєш і гонуці в спадок, як вишиту сорочку, не лишиш. Все тлінне забереться від нас. Душа собі відійде, а писана шкуратяна торба, що ту душу ховала, лишиться духам на справу й розправу.

Не чуть

Коли говориш довго, встигають утекти. Коли коротко - не встигають почути. Коли говориш широко, вилазять у вилазку. Коли тісно - ухиляються від вістря.

Новий, широкий виднокруг

Коли нижче черева вже нічогісінько не бачиш, хоч нехотячи, а починаєш гадати про високе, далекооке.

Віяло будущини

Як грізно навчились брехати, страх як грізно! І віриш, а що-ж. Бо грізне легко справджується, лякаючи будущину, важким духом відкидаючи її серпанок, кривавими руками роздираючи легкі ширми її відмін.

Тупу-тупу ніжками

Усе, що тепер зовуть у нас «топом» мусить перекластися рідним «тупом»: туп-раз, туп-два... туп-десять. Тойді буде ясно, куди воно тичеться.

Публічний чин

Усяка публічність — то є чин сьвідомої позасоромности або й цілковитої безсоромности.

Самий цьвіт, а ягід ніт

З первомолоду мав я дурний звичай розпитувати товариство, що то воно про мене думає. І, звісно-ж, вислуховував усяку прикрість, одверту та щиру. Щоб чужі люде отак з доброго дива не підвозили мені воза, згодом я вже сам, наперед вискакуючи, починав їм широко розказувати, який я є. Тепер, слава Богу, ні те, ні те мені вже не в голові: "Мене пісні й пророцтва не обходять". Та й я нікого, слава Богу, не цікавлю.
Але народові, щоб цікавити когось у сьвіті, а найперше самого себе цікавити, треба бути вимовним. А щоб була вимовність, має бути своя власна виміркуваність. Це те, що мова нам щедро давала й іще трохи додає.
До біди московлення, що ніде не ділася, хоч і добре всьвідомлена й відома, додалася наруга англіфікації. Здавалося-б ангелянська мова, модня й поступова, а жвава така, що шкура на їй горить, потягне нас в протилежний бік од московлення й самої Московщини. Але потягне вона нас звідти, де нам належить бути з нашим власним способом думання. Як-що хтось скрізь ліпить message, то чи тямить цей хтось, яка в йому гадка? А deadline'и, ці мертвотні лінії в просторі намісць речінців у часі? І якось непомітно так виходить, що крім масажу message'ів і краю deadline'ів уже й нема в сьвіті нічого. А сьвіт давно стоїть - я трохи застав.  

Pictures and conversations

Теперки люд тільки дивиться й говорить. І ще пише так, як і говорить. Читати не випада, бо ніколи буде дивитись і писати-говорити. І ще доведеться міркувать. А голова рішуче не хоче тямити, що язик лепече. То Алісина мрія: книжка життя, де самі картинки і розмови. 

Пісня буде поміж нас

В нас нікого не бентежить, що хтось зветься мовознавцем, а мови не знає жадної: так, в'ється помежи мовами (як ґід, а не гад) і щось собі нашіптує. Бо щось-же й зна! А як не мови, то що? Щось своє, таємне, темряве.  

Ґзунс безглуздого існування

То, каже, "увесь сенс і смисл мого існування" - така цитата. Даймо на те, що в поправній українській мові немає слів "сенс" і "смисл", то виходить цілком безглузде вкраїнське існування. Треба рятувати цитованого, нишпорити по новіших словниках: интеліґентне людське існування тратить свій питомий ґзунс! А сам той "ґзунс"? Ніхто не зна, що воно таке! А колись і гуманські селяни природженим розумом утямлювали...

Сад посеред пустелі

Мало що так тішить, як пишність твого здобутку, оточеного скромністю визнання.

Nevermore?

Загуслі слова на зниклім папері.
А була то кров на ллянім полотні.
А була то запона, за нею - двері:
Чи то входові, чи то вибувні.

І висять тепер ті слова, як вишні
Без дерева. Справжні лиш кісточки
І кості тих, що в ті двері вийшли,
Що були кохали вишневі садки.

Дичіє сад - без корінь каміння.
Лиш крона суха - безголовий бриль.
І кряче крук тим вишням карміновим,
Що все попада без чорних крил.

Що вже ніколи не буде плоду,
А ті кислі вишні неїстівні,
Бо ми всі вже так наїлися голодом,
Що стали догідні лиш до війни.

Війни з колосом вічно порожнім,
Аж невидимим, як колос пустим,
На осторогу всім подорожнім,
Щоб не ходили туди, де дим.

А то німота повилась квітом,
Щоб зародити під ним, летким,
Щоб і без віття в безвидім сьвіті.
Вишневих слів загусали цятки.

Активний одпочин

Вже почесному громадянинові можна виходити на заслужений охотництвом спокій, подаватися на димісію. Годі вже сушити собі голову, чим-би таким помогти державі. Тепер тільки вимагати, кричати на пуп, заздро стежити, хто що куди потяг. Знову бубнявіють, набрякають розумінням чудові стиглі втямки: "влада", "оті", "вони всі". Вже надбігають нові депутати - яка то втіха ненавидіти і клясти народніх заступників!
То тим, хто голосував "за", ніхто нічого не обіцяв, то вони згідні й одповідальні безумовно. Що ти там робиш, переможче-виборче? Кете лишень грошей, часу, здоровля на вівтар! І ще подайте соли до вашого життя. А звитяжена, тепер пасивна, меншина поразкою здобула право на відставку з мундиром і пенсією, на активний, оплачений переможною більшістю відпочивок.
Нападатися, налазити, накопуватися, накасатися. Чіплятися до слів, за всяку приключку. І своє робить, тільки своє.
- Але-ж ви живете в нашій країні!
- У вашій - живемо. Тільки жити починаєм. Сіли до вареників - аж розперезалися!

Роля народу в маленькій історії

СРСР пустився духу, так Духу й не спізнавши. Правосильне заступництво Духу в тій країні належало мирським пленіпотентам - духом сьвіжого сіна пашіло від скошеної луки. Але "Дух, де хоче, дише, й голос Його чуєш, та не знаєш, звідкіля виходить і куди йде...".
Тойді в нас було за звичай розпускати патяки за ролю народу в історії. Кожне знало, що саме нічогісінько не важить - бо народові в історії роля. Народ іде, гуде - й кортить незавважно, але прикро повернути коня й постояти в засідці десь у придорожніх будяках, під шляховими вербами.
Умер СРСР - і наодріз облишили геть-усякі народньо-рольові дурниці. Повернулися до питомого: старшина винна. Шануємо старшину, повземо з замашним батогом у зубах: бий, батьку, але, будь ласкав, ходи отаманувати! Скоро ти нам надокучиш і кинемо ми тебе, батечку наш, пане-отамане, принагідно пустимо тебе так, щоб "по-під льодом геть загуркотіло". То як зима. Та скільки там тої зими? Жорно на шию і геть за облавок, Дніпрові на приніс.
Тепер, слава Богу, народ повернувся до свого владдя. Може воно й не вкраїнський народ, але, скажімо так чемно, по панськи, народ України. Ті, хто в хаті, а свої вони чи чужі - того вже ніхто не розбере. Їх узивали пасивною більшістю, а вони стали більшістю гнітючою і загнітили своїм запалом хліб народовладдя.
До стерна не підступишся: незнайомі люде душаться до млости, разом учаться капітанувати. Вони гуртом, їх пригнітила гуртова відповідальність. Команді розказ одпочити, екіпажеві команда не застувати. Можна посидіти нишком на койлі. Хто не знає, що таке койла, може тихенько висідати на берег, поки не відчалило бистре судно.
Витерти піт із натрудженого чола моряцькою шапкою з европейським помпоном і махнути на все рукою услід важкій гузі відчаленого корабля. Рушай! Напрямок на Мальстрем.

Щоб і сказалось, і не сказилося

Замісць зачудовано мовкнути і нервово-хворо здивигати гострими од звади плечима, можна завести заручну вкраїнську молитву: "З Богом, Парасю, коли люде лучаються!". І так усі поправимося, хоч і з покутя на лаву. Казати нічого, то приказуймо.

Буйне перло і дорідний гній

Поети кидають перли в нашу багнюку. І відбігають, розтинаючись сьміхом, як русалки: що може хтось завважить, знайде й побіжить за ними. А прозаїки важко кидають у болото лайняки, мов ті воли. І сунуть собі далі: що може виросте щось їм услід.