Коло водограю

 Як ті посудини коло водограю, ми стоїмо. Роззявивши роти на джерельця — а ну-ж котре порсне водою! І на сусідів розглядаємося: хто тут повний, хто порожній? Чи мокре денце, чи пінява шийка. А чи глек ти ганчарський, чи келих венецький — на те тямущі не зважають. Рівність можлива тільки чи в по вінця повняві, чи до сухого порожнечі.

Дяче, не буде иначе

 Писати дурниці легко: подивишся, вичитаєш — знаєш наперід, що воно дурне. Або вилюдніє, або так і лишиться — принамні не знудиш сьвітом. А з тими вже мудрощами набідуєшся чи так, чи, може, ин'як.

Заповіт

 От Лао-дзи ніхто не бачив. І не чув. А він усе був сказав. Отак і треба жить. Такий, значця, буде його заповіт.

Бурхливий пшик

 Наші творчі змагання дають бурхливий пшик. І тих пшиків кругом — як на ґейзері живемо: все шкварчить, парує, гріє всесьвіт. Тож, виходить, не даремно, ні, ми ото творчо змагаємось.

Хата з краю

 Був колись їден поет, що писав вірші на шпаргаллі й ті папірчики пхав у напірник. Щоб напірник набився хоч під голови підмостити. Гадаю, то було вмисне божевілля. Бо він із тим напірником ходив по чужих людях ночувати, коло чужого добра їсти. Поезія доїжности й доліжности.

А тут поет ходить сумирно на роботу й нікому не звіряється, що з його поет. Бо, щоб насправді трудитися віршем, треба тяжко працювати — а що з того загорюєш? А щоб із слова хліба їсти, треба й справді в тій праці сконать. Дак на віщо мерлому кусень?

А суспільство каже: в мене тих поез розкішних уже й свині не їдять — он скільки генії, сконавши, понаписували! То ти вже, той, до якогось діла приткнися, поки працюки всеї роботм не розібрали.

Дутий бубон

 Що робити чоловікові з явищем власної порожнявости? Коли та пороженча ще мала, як дірочка, то можна-б заткати її мізинком. А як воно велетенське, більше за тебе? Можна вдивлятися в ту порожняву, вслухатися в ню, поринати без кінця — де-котрому духовному й того досить. А що, як ударити в лунку тремтівку? Що тоді оголосить сьвітові військовий котел порожнечи?

Крапля в морі

 Краплина в морі: здається, ще одна крапля — й буде вже море. Якби можна було те все списати так, щоб кожна краплина була така мудра, як оця єдина, малесенька! Але-ж ні: не бурує, не ллється, а тільки цідиться. А десь море клекоче так, що аж твоя крапля конозиться.

Міні-малізм

 Музика прощення така тиха, така міні-мальна — так мало того, таке воно міні; так мало відомо, що можна простити, а ще менше — як. Навіть того дня, коли прощати сам Бог велить, українець губиться, як на вершині в розрідженому повітрі: далеко видно, але ще-б трохи подихать, оттоді...

Моменталізм

 От не знаю, що теперки робитиме монументальне мистецтво. Бо кругом стільки моментального! Все, що твориться, ніби тільки коїться: момент іще не пережитий, а вже відтворений і забутий.

Не дякуючи

 Хто тепер іще поступається місцем старшим, не може не поміти: ці, нові старі, вже не дякуюють, а тільки тішаться, що ти забрався й можна собі вмоститися. Ті, що дякували, та ще й відмовлялися, коли ми дітьми давали їм сісти, вже либонь усі повмирали.

У сажавці

 Все йде, все минає. Так от просто: як-би не йшло, то й не минало-б. Бо краю й справді нема: війна собі воюється, а мир собі мириться. Час тече то густо, як та кров, а то рідесенько, як та нечиста водичка. Ті, кому є край, одчувають теє. А надто ті, чий край не за горами. Але не випадає бути чоловіком минувшини. Бо минулість минула, а ти ще мусиш бути, пробуваючи ніби вже не зовсім у своїм часі — аж якось трохи ніяково. Та час залюднений людьми — вони грають у йому, як риба в сажавці: час ніби тече, а люде ніби пливуть.

Перевага минулого над теперішнім

 Моя одинока перевага над людьми в тому, що вони мене цікавлять.

Щадниця

 Ощадливо, ощадно, щадно треба ставитися до мови.

Не чую

 Муравель пробує дивитися на мене очима свого духовного серця. "Яка велика самотність!", — гукає він. Не чую й сподіваюся, що помиляється.

Властиве діло

 Те, що Сковорода називає "сроднымъ", є по нашому "властиве". Властива праця, кае, то найсолодша в сьвіті річ. А що мені властиве? А вже-ж, що не праця! Моє властиве діло таки солодке, того й зветься dolce — dolce far niente. Солодке неробство — оце я добре знаю, гаразд умію. Яке превелике спочуття маю до всяких маґнатів-меценатів, князів, герцоґів і просто перебагатілих буржуазів у третьому поколінні, що в них за харчі вишколюють діти всякі там сковороди. Властиве діло!

Незвичайне вміння

 Українці зовсім не вміють бути щасливі, бо на своїй землі їм це вміння ще ні разу не знадобилося. Ми трохи вміємо прикидатися перед чужими: "Howareyoufine!"; але то так, про око. Цікавий я знати, чи знадобиться нам колись таке незвичайне вміння?

Маґічні двері

 Люстра, навіть малі люстерка — то маґічні двері, ще й прочинені. Але мало ми туди заходимо, тільки заглядаємо. А як і заглядаємо, то бачимо лиш себе. Коли-ж це камери по телехвонах, хоч і сьвітлять ніби, а самі — темні глухі кути, де на стінці якась парсуна намальована. Дівчата сидять у метрі, переглядають свої патрети, а нічогісінько не вбачають, окрім брехливо підмальованої краси. 

Зась

 Ніхто не скаже тобі такої правдоньки, як от уранішнє люстро. Воно й увечері з тою правдою не дуже-то криється. Молодим іще збреше по мудрячому, по старечому, а тобі вже ні, бо зась.

Сродна праця

 Правду ото каже наш Сковорода, промовляючи: "Сродна праця — се найсолодша в сьвіті річ." І дарма, що хтось геть несродний природичався до твоєї коханої праці, а природичавшись, більше запрацював і славоньки зажив. Всякий, хто не має ні слави, ні грошей, запевнить вас, що не в них щастя, а в самій отій сродності.

Так буває

 От уже тії, що сьвятії, просили замурувати свій тлін десь у громадську підлогу — й напису не написати. Щоб люде приходили в церкву до Бога, а той прах дорогою ногами потоптували.

А от письменники й не просять, а воно само їм так буває.

Викупне

 Щоб говорити правду, треба перше знати її. Тому й казав народ, що мовчанка золото — викупне за брехню.   

Запевненість

 Засмакували війну: вся Москва — битися, цілий сьвіт — бити. Від того Вкраїна надією обдарована. 

Треба, щоб кортіло

 Людям тепер думати геть ніколи — я й сам такий самісінький. Але змушую себе: почитаю кришечку Лао-дзи, й уже й самого закортить щось вигадати — треба, щоб кортіло.

Загорюй снажно, та їж смашно

 Поки ще можеш розгорюватися на якийсь хліб, то й байдуже, чи цікавлять кого твої думки. От мої думки нікогісінько не цікавлять — то й що? Тільки тьху! Тут я ввесь із своїм народом, здається. А от шкода тих, хто думками запрацьовував. Навіть дурнів, їй-право, що думкою багатіли.

Шершень і бджола

 Як-же зчаста (й згуста) я завершую трудодень шершеневим питанням: скажи мені, бджоло, чого ти така дурна? Я сам собі, бачця, й шершень, і бджола.

Прираяли люде: піди заміж, – добре тобі буде

 Нікому не прираю вбирати своїх дурниць у рямці: хай трохи політають без клітки й наберуться питомої дурної ваги.

Чужими очима

Чи можна побачити сьвіт чужими очима? Он ми скільки вже видивлялися, а воно не бачить і не бачить — тільки витріщається.

До литки

 Москва своїм злом думає пережувати всю плоть, а потім виплюнути й приліпити до тіла. Як у тій казці було: "І питає та птиця, що на той сьвіт літа, в нашого Івана Голика: а що то, кае, таке смашнеє останнє було. А то, кае, моя литка, відрізав, бо волового мняса не стало. То вже та птиця виплюнула: на, кае, приліпи назад. Іван і приліпив."

Сояшний удар

 В Єрусалимському храмі був Бог. А на Єрусалимськім базарі стояли "пророки" зо своїм добром. Бувало, котрийсь упаде від соняшного удару, то зразу другий виступить із холодочку з мокрою ганчіркрою на голові — й усе говорить-говорить. Без того й торгівля не торгувлася.

Громадська думка

 Буває так, що по цілім дню споглядання записую тільки одне речення. А буває, що не записую нічого. Це означає, що споглядання вдалося. Та ще й минулося непомітно, не скаламутило громадської думки.

Під спід

 Я живу не просто в матеріяльнеому сьвіті — я живу в сьвіті матеріяльно мізерному. Тому заради буття не задивляюся в глибини, а заглядаю зразу під спід, як старець у таємну полу через діру в кешені: чи не запало туди щось варте?

Благенький дух

 Скільки квіток оддалися запахом, оддихнули ароматом, не занюхані ні від кого з людей! Тож тішся, що твій благенький дух змусив скривитися де-кількох.

Біля вічного вогню

Старші люде, чи то на навчившись молитви й споглядання, чи то не маючи вже на них потреби, де тільки випаде часинка, то вже й задрімають. Не на спочивок, не для наснаги, а так собі — досипають пожиття.

Так обережно, сторожко, як вартовий на стійці вічности: щоб не зрадити прапора й не впасти на власний баґнет.

Водяна ляпка

 Людина складається з води — рідини, плину, течу, течії, що не кидається в сьвітовий океян, бо спитується застерегти собі саморідність. Инакше, ніж зерно, падає та ляпка де на пісок, де на камінь, а де на родючий ґрунт — і щось собі родить. 

Видюща пильність

 Я знаю, що воно таке — situational awareness, тільки сказати не можу. Чи не видюща воно пильність? Якось уже з'явилася вона така — дуже заваджає поринати й плисти марсійськими каналами, ритими на відомості, каналами, де нема ні пильности, ні видющости.

Продуценти

 Де-які люде живуть у часі, як птахи: час дає їм висоту. Ще де-котрі — як риби: час дає їм глибінь. Треті-ж самі виробляють час: він просто лізе, пре з їх, і задається без їх неможливий.

Раб лямпади

 Ґнотик — огненний змій, раб лямпади. Олива — його стихія, огонь — його кінець.

Through a glass darkly

 Стою, ніби випита денна чара — денцем догори. А під шклом залягла підозра, що даремно я пив.

Як-що буде чим

 Коли буддистий помира, то вже від вічности відгону нема, бо настало повне щасливе ніщо. Коли християнин помре й, не дай Боже, побачить, що ніщо й навіть дороги з ніща ніякої нема, то либонь затужить, як-що буде чим.

Істота культури

 Мене чай — навіть обзеленкуватий — збуджує, непокоїть, я стаю безцеремонний. А японців — навпаки: втихомирює, гамує, мають церемонію. От бачите, як культура — чи її брак — одбиваються на тілесному рівні.

Вправний читець

 Вправний читець Сьвятого Письма може не вірити Богові: він вірить своєму голосові, що дав йому Бог, і досить із його того. Читець помре, віддасть Богове Богові, а собі залишить своє. 

Між двох лих

 Між двох лих Москва обира, котре більше: два лиха. І ще напитує третього.

За незмінні прізвища

 Як брати питому нашу мову, то всі вкраїнські — та й чуженецькі — прізвища мали-б у ній спокійненько собі відмінятися. А в нас якось і чоловіка-"енка" забувають одмінити й лишають по московському непорушним. Бо це звідти пішло, що приміром, Іваненкова жінка не Іваненкова, а Іваненко, що його донька — не Іваненківна, а теж Іваненко, незмінна, як якесь геть уже нестравне сальдо чи рококо. А ще від того це в нас, що й "доброго ранку", то-б-то від немужицької впертої "вчености" нашого славного интеліґенцтва.

Тим часом сама мова сприймає прізвища як таки... прізвиська й тільки. Як можуть вони стояти незмінні, ніби чужі слова, позичені через московську мову?

Культура суне

 Чи не найстрашніше те, що з московського боку на нас суне не просто потвора, а потвора-культура. Рубати голови цьому змієві доведеться довго. Як битися, не миритися з культурою, що напружила всі свої жиляки, й широку перспективу вічного життя пов'язує тільки з твоєю смертю? Ой, куме, культура суне!

Дійова концепція

 Геть не терплю концепції "половинок". Воно, звісно, зрозумле з погляду пухнасто-волого-зворушливого. Але — чи-ж я не один, чи з мене сама половинка, що в своїй нестачі розшукує ще таку каліку собі до пари? В тому то й річ, що мостяться в кублі цілі істоти, а не дві частині якоїсь мороки, що раз міцно складеться й не розчепиться вже ніколи. Навіть клітини наші єднаються не як половинки, а як одиниці, спраглі вічного життя. Але мушу визнати, що для продажу кулонів на груди, концепція зрозумла, ба більше — дійова.

Ненатуральні люде

 Ні, я дуже добре тямлю, що натуральній, так зветься, людині хоч коляку на голові теши. Але де тепер ті натуральні люде? Всі тільки прикидаються. То хай уже не придурюються, а визнають хоч сяку-таку культуру, то-б-то що не все можна. Наприклад, що не все, що з середини лізе в рота конче треба вимовляти: щось можна нишком виплюнути чи й ковтнути, раз така оказія. Це-ж підлога духовного життя. Я-ж не прошу з підлоги дертися на піч і там замовкнути: то буде вища стадія — ну, в кого буде.

Унутрішня хвилозопия

 Заслання робить із простого чоловіка хвилозопа. А внутрішнє заслання — внутрішнього хвилозопа. Й десь там у середині "я" міститься ще малесеньке вчене "ego", де щось таке мудрує й мудрує.

Час без людей

 "Вода без риби, небо без пташок, а час без людей бути не можуть." Воду без риби ми пізнали, як і небо без пташок. Та либонь ув істиному своєму бутті вони справді так бути не можуть. Але час видимим чином залюднений людьми. Хто дбав-би за його, якби не ми? Явищам, що мучать нас, і навіть речам, що ми самі створили, до часу геть байдуже.

Без церемоній

 "Церемонія — це все те, що може вчинити найнещасніша нероба." Счасливою добою жив собі Сковорода! Бо тепер тих церемоній ніяка роба не втне. Виявилося, що коштовна то річ — церемонія.

До неба

 "Чи можна знайти міру, не зрозумівши, що таке міра? Чи можна міряти, не бачачи землі?" Що таке міра, ми знаємо, й це саме те, на що нас поміряють, коли вже ми всіх переміряєм і землі вже не бачитимем, а тільки зорітимем до неба.

На всі боки

 "Чи може сліпий у себе вдома бути зрячим на базарі?", — спитує нас Сковорода. Зразу кортить одказати, що ні, радше якийсь базарний сліпець прийде до хати й там коло господарства прозріє, склавши сліпецький даток до хазяйської скрині. Чи то тому, що ми добачаємо тільки хатнє, й учені люде запевняють, що гнітюча більшина не бачить далі власного носа, й треба дуже вже присьвітити, щоб хоч по хаті розвиднілося. Мандрують сьвіт за очі, а тільки й сьвіту в очах, що коло себе, де рукою сягнути й помацати.

А з другого боку глянеш — і скажеш "а вже-ж!". Бо скільки нас ледве мацають по хаті, але видющі виходять на свої ринки й базари; вдома темні — хоч стару, хоч дітей розпитай — а межи людьми й сьвітяться й сьвітять на всі боки.

Серед невдячних

 Даха має дякувати брасі — так научають недалекі від наших берегів східні мудрощі. Хто не хоче приндитися серед невдячних, має їм дякувати.

Свистовий протяг

 До маленької дірочки, що лишилася нам на молитву, напихається густо чужих, мертвих знаннів і не може заткати її. Але не журіться, мудрагелі! Ваш сусіда так само рясно пхає в той отвір немудре своє життя й не може затулити свистового протягу.

Непомітні течії

 Дуже близьким до стійких стоїків були багато глибші, а тому менше помітні напрями седиків і лежиків. Бо сиділи тихенько й лежали низенько.

Смолоскип

 Краса приходить у цей сьвіт, щоб турбувати й тривожити. Тільки згладившись, вона втихомирює й заспокоює. Так ізгаслий смолоскип уже не віщує палійства й пожежі. Лиш порожнє, холодне око тужить за вогнем, видиме єдино небові.

Без ґнотика

 Християнство добре ще й тим, що можна цілий вік простояти коло Христа, бачучи, як він просьвічує сьвіт, а після того взяти й померти темним, але спасенним.

Нищота

 Старець мре під мостом, і його ватага день живе, ївши те, що по йому лишилося, й цілий день не мусить просити. Чи не всі ми такі старці? Ні, не всі: після багатьох не лишається й на життьовий день поживи. Не ватазі судити їх.

Батіг без ляску

 Навчитися так, щоб і не вчити й ученим зникнути без сліду, без найменшого сумніву по тобі, що й не було чого вчитися. І тільки Бог може прикласти до вуха мушлю, що лишилася, й почути, яке море там одшуміло. Ось де була-б правдива аскеза. І скільки таких згладилося, ми не знаєм. Отут і маєш однодолонний звук. А зректися сьвіту, зректися себе, щоб потім сорок років повчати, — то вже знов не знати нічого.

До Демостенів

 Сковорода пише, що зневажає Крезів, не заздрить Юліям і байдужий до Демостенів. Приклавши цю правду до себе, бачу, що поважаю Крезів (що надбали), цікавлюся Юліями (як домоглися), а найбільше ваблять мене Демостени, тільки, звісно, щирі Демостени, а не ті, що клочча жувати. З мене самого — малесенький демостен. Принамні в тім розумінні, що через щиру працю я заговорив. І це все не заваджає мені бути за стоїка. Власне, в Україні це тепер легко. Хто тут іще стоїть, то так і знай, що стоїк.

Книга суддів і Книга царів

 Досліджувати історію, як відомо, годиться за дежерелами. Моє улюблене (й єдине) джерело — "Старий Заповіт". І хоч що там пиши про події історії найновітнішої, хай які джерельця створюй, а те, що коїться перед широко роззявленими очима сьогочасників, аж ніяк не розчаровує нас у старім, заповітнім джерелі. 

З того джерела, між иньшим, бачимо, що відколи людство так уже богобійно замислилося про владу, маєм дві її відміні: аба судді, або царі. Можна взиватися всякими вченими словами, а вибір простий: покладаємось на мудрість багатьох законників чи їдного беззаконника, читаючи або "Книгу суддів" або "Книгу царів". Тому судді й царі так погано разом мостяться в одній державі, як-що то, звісно, не конституційна монархія.

Дуже вже розрухана душа

 Сковорода вважа, що турбота — то рух душі. А життя-ж, каже, то рух. От я й дивлюся, що то воно за руханка душевна — дуже вже все роходилося-розколихалося: турбує, клопоче, години чистої не дає. Й увесь той рух у траві, в лушпинні, що є, своєю чергою, порохно з тінню. Й вічне серце людськеє якось уже багне безтурботного, позасковородинського, але живого спокою.

І вороги й не вороги

 Слава тим неситим очам, роботящим умам, роботящим рукам, що не пустили мене нині на роботу. Який чудовий день! Дивлюся його з теплої хати. А тії-ж що — поживились? Вітер віє, десь перед ними сніг біліє,

Кругом бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

Одно слово: я, на сніг милуючись, днюватиму з Богом, а вони, трудящі, в снігу заночують, лоба не перехрестивши.

І вороги й невороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте —

Я вже не почую...

Ars amandi

 Всі, крім учителів, знають, що вчити годиться тільки з власного досьвіду. Але й того ще не досить: вчити треба з власної любови. Бо любов переживаєш особливим, дорогоцінним досьвідом. І хто не послухає любови, не послухає вже нічого.

Таки від природи

 "Виховання-ж іде від природи...", — вчить Сковорода. Вірю! Поглянеш на де-котрих і раз, і вдруге — не дала натура, то й школа вже не доточить, а родина й поготів не наведе.

Архаїка

 Пише в ісляндській казці: "А діялося це ще за тих бознаколишніх часів, коли люде й перед їдою, й після їди читали всі подячних молитов." Які, бач, давні часи! А я й досі там живу — щира, сута архаїка!