За фахом

 А таки шкода, що добрячий чоловік — то не професія: нам тепер треба дуже багато таких фахівців.

На фронті без змін

І за війни люде не міняються, але війна показує нам, що саме не міняється в них.

Означення сили таланту

 Якби пан Гоголь був і досі живий, перебуваючи в Сорочинцях, пишучи 1001-ий том "Мертвих душ", то не було-б питання, чи він український письменник, чи московський — зразу втік-би до Італії.

За несумісне

 Ми маємо несумісне з життям сусідство. З цього приводу нам пропонують поміняти місце сталого пробування. А нам треба поміняти несталого сусіду.

Ненормативна вкраїністика

 Ні, вона вивчатиме не московщену лайку, не буденну мішанку: вона вивчатиме мову, вигнанку з розперезаних ротів.

Таємниці вкраїнської мови

 Чогось я маю таку підозру, що по цій війні, у жвавій одбудові, будь-якого так-сяк чесного підручника з нашої мови можна буде сьмілко назвати "Таємниці вкраїнської" — так уже дивуватиме громадянство з простих, чесних правил грамотної річи.

Ще нові "вкраїнці"

 От ветеранів совіцької війни з Афґаністаном шанобливо називали "афґанцями", то-б-то державним іменем народів, що на них воювалися й перемогли. А цікавий я знати, чи на Московщині зацілілих салдатів теперішньої війни проти Вкраїни зватимуть "українцями", окриваючи нашою славою?

Субстрат і суперстрат

 Тепер будемо говорити (100%!) новою мовою. Вона вже тут, дурні химороди жене. Правдива вкраїнська в ній субстрат: колись тут була, заникла й ізникла. Старожитці ще щось таке ніби пригадують, але то вже як чарочка в сухий закон. А московська буде суперстрат: вона, звісно, відходить у своє величне минуле, лишаючи нас трохи потішених, а трохи розгублених, але так великозначно відходить і, не прощаючись, каже своє "О!".

Наступаючи на змія

 Смерти стало аж занадто багато. Чогось не до речи пригадалося холодно-віддалено-поетичне з власного:

"Зелений змій залежалий у зелі — 

залюблений у злі сумний слухач сича:

і чар, і черв, і чорт в зеленій камізелі,

і їжа їжака у той-же самий час."

Смерть невідступно бігає за життям — суха, як верба, а ганяє, аж рипить. Зазирає в вічі: "Ну от як-би ти без мене знало, що ти живе? Я твій костур, я твоя торба, я твій хрест-енколпійон!" Так-так, тямимо, дякуємо — та чи не занадто багато тепер тої мертвої невідступности, того заглядання в живі очі? Коли вже накоситься Танатос? Коли трісне його залізне серце, коли иржа вже ззість залізо його старого меча, коли спалахне його згаслий смолоскип і випече смертоносні очиська?

Коли прийде апостол правди й науки й сповістить, що надійшов Бог живих, наступив на змія?

Гуртова готовність

 Тепер багато говорять за гуртову відповідальність: чи справедливо буде накладати на московську кооперативу колективне карне ярмо? Ні, не носять вони гуртової відповідальности — ані колективної, ані спільної. У них колективна готовність до багато чого всякого — й саме через брак гуртової відповідальности.

Зате вже в нас та відповідальність — ну, от завсіди, хоч коли хоч патоки вхопи. І не шилом, а таки ополоником. Прийдуть вони з готовністю — ми ніби й не в готові, а мусимо коопертивно відповідать. І відповідаємо — в чому Господь застав: голі, грішні, гнані.

Бий і пануй

 "Діли й пануй!", — радили владарям якісь давні політики. Але таке панування не про московців. Нащо-ж ділити? Все до купи згрібай! А щоб ізгрібалося, бий, збивай. Геть і вираза такого мають: це, кажуть, б'ється, а те — не б'ється. А от ми б'ємося й того не згрібаємося, не опановуємся. Щось не б'ється в московців, але й ділитися не збираються — бо не вміють.

Кенотафія

 Де нема могили, а є пам'ять і знаття, що був такий чоловік, стане кенотафія. Де згинув, не знаємо, але отут стали, спом'янули й поставили. І все майбутнє наше мурівництво — чи не буде то велика суцільна кенотафія: пам'ятай, що живеш, не забудь, що помреш? Легко вбивалося, та тяжко вмиралося. Либонь і Московщина, виряджаючи в похід усе, що мала мужнього в чоловіцтві (тепер уже, слава Богу, не гурт), заходилася ставити форнірні, бляшані кенотафії, коли ще й курява за військом не вляглася. Бо хто-ж його відає, де те тіло буде? А незабудь прикопаємо, поки не втекла. Спасибі, що на своїй, не нашій, не на сьвятій од крови землі.

День сьогоднішній

 Христос учив нас жити сьогоднішнім днем. А ми й досі не навчилися: знай живемо у щасливій прийшлості. Чи прийде? Та байдуже. З нею сьогодні тепло. А сам день такий замурзаний, такий нечупара. А в ночі причаївся такий самісінький його брат. Хто-ж засудить нас за те, що ми не хочемо рахуватися, квитуватися сьогодні? А взавтра? А позавтра?

Таке грізне тут і тепер. А ми солодко дрімаємо в бричці, що тягне нас на Божий суд, і де зупинка, коли зупинка, знати не можемо.

Така золота

"Така золота, що нема зупину.

Така буйна — нема вороття.

В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя."

Написав Кисельов, що прожив утроє менше за де-яких тих, хто юними вустами колись повторив оці сумовиті рядки. Юність чомусь буває близька до смерти. А надто восени. От ми собі скачемо, мудрі, хоч і ще весняні, коники: "Уже коники запряжені й возики завернуті..." А возики ті військові, воєнні. Чи дотягнуть до осени коники? Хтозна. Але нема зупину, нема вороття. Бо війна така золота, така буйна. І ставлення до життя як у того молодого поета, що взавтра взяв і згинув.

Кріваві лінії

 Червоні лінії були просто собі креслені, барвисті, красні. А коли перетнули-перейшли, глип — аж вони кріваві течуть і такі буйні, що нема зупину. Хоч-би було вороття.

Живі вуста

 Хай будуть живі вуста! А по своєму глаголить тими вустами, саме глаголить, а не блягузкать, — чи доведеться? Смерть мовина — то теж смерть і дуже велика й болізна. Щось може часує, бо не на часі.

Сумний парадокс

 Тепер московський копил у нашій мові осьвячений борнею з московством-же — який сумний парадокс!

Назовницька традиція

У нас уся назовницька традиція в тім, щоб перейнакшувати рідні назви під чужий язик. Тепер кругом оперативні зведення, то так і чуєш давні назви в новій, лекшій для чужої вимови подобі. Лубні? Які ще там Лубні? Кажи вже "Лубны". Ніжен? Знай катай "Ніжин", бо "Нежинъ". А Гадяче — не "Гадяч", Ромен, що не "Ромны"? Вже так і стоятимуть на дорогах, нема тими дорогами до свого вороття.

Золота луска

 Україна — як-найулюбленіше місце для всяких европейських воєн, що вже як понад сто років мають тенденцію обертатися на сьвітові. Всі ті війни нищили наші дорогі пам'ятки, нищили так, що ми навчилися не прихилятися душею до своїх солом'яних хаток: однаково прискочить якийсь вовк, дмухне — то вже коли як стій не попадає, то таки потім — од самої прихиленої душі. 

Тому вже в нас із культурного — тільки тиньк на чолі оселі, ніби тонка золота луска. Й от ізнов придибав з голоблею велико культурний народ збивати з нас оту золоту луску, щоб ми присьвітили кухареві голим тілом і далися смажити й смашно їсти. Й дивується войовник-загарбник, що ми плачемо над купками історичного тиньку з наших скромних церківок: у них бо тих покров-на-нерлі вже й свині не можуть бачити, так, культурно кажучи, насточортіли.

Під полом

 Ліпше вмерти від задухи, стрімко стоячи під низьким сволоком нашої культурної хати, ніж рачкувати, щоб надихатися десь під її високим полом.

Кровотиск

 Перед Великою визвольною війною я мав нормальний тиск. Тепер-же норми я ніколи не маю. Бо стільки крови тисне й така!

До своїх

 На сторожі коло них — них, рабів отих німих — уже стоїть слово. Слово в подобі нещадно вивалашеного московськими ножицями ящура. Чомусь уважається, що такий геть-начисто вивалашений, та ще й московськими ножицями, той ящур буде дружній до своїх.

На своїй сторонці

Як-що на своїй сторонці таки запанує поправна вкраїнська мова, то я єдиний знатиму її, й увесь 40 років заблуканий у пустелі народ ходитиме до мене, як до Мусія, й проситиме мовного суду. Яка прикрість для всіх иньших, неправдених, але голодних суддів! Яка царська мовна самотність! Яка народня безпорадність у найдрібніших справах! 

As a specalist

 As a specialist, I will most definitely die of overqualification. I can clearly see it coming, I am not feeling well already.

Медійна політика

 Теперки така медійна політика, що плутає простомову з мовною простотою. Простацька мова колись витворюваа своє, неповторне: саме те, чим тепер одверто гребує медійна політика. А мовна простота — то мало досяжний, але жаданий ідеал стилю. Тому медійній політиці треба не простоти, а химерної, карикатурної, московленої заплутаности, що, якби щось читала, давно-б оговталася: "Ахъ я Акимъ-простота: ищу рукавицы, а обѣ за поясомъ!"

Щоб не йнялося

 Виходили воюватися проти нашої мови — такий похід, самі сказали. І що-ж: іще вони не прийшли, а вона вже рачки — поставили, щоб усі бачили: й таргани, й блощиці. Й ізнов не поймуть. Як не пойняти, то й не передушиш. Цього, власне, й бажали: як ті, що йдуть, як і ті, що плазують.

Рутинізація муки

 Гарне слівце — "рутинізація". Було-б "рутЕнізація", то знай, що йдеться про наближення до основ Рутенії-Руси. Ні, таки рутинізація: караємося, мучимося на що-день. Прокидаєшся ранком: а над тобою — "три кілометри води", як той сьпівав. Сусіди вже звикли: хоч їм самим не капа й не тече, але бачать, що то твоя буденна норма, то вже знай рутинізуй. Скільки треба часу щоб сьвіт навик до нашогу болю? Так, умощуємося в европейськім фотелі й дожидаємо. Стегно — боляче? А лікоть? А сідниці? Може шия? Ще не болить? Уже не пече?

Молодші критики

 На старостях-літях дідо Тиціян почав малювати вже такеє, що критики, котрі молодші, тільки головами прихитували: старий, очевидячки, зачав уже коверзувати, химороди гонити. А може нишком осліп чи просто здурів.

 Потім молодші критики пристарилися й усі повмирали, а нові молоді критики присудили, що Тиціян дуже випередив свій час. На жаль, і помер він перший. І тут, значця, випередив молодших.

Великопісна війна

 От мене спитали як-би я назвав цю війну (щоб не "вітчизняна"). Кажу: Велика визвольна війна. Але вона й війна Великопісна, що тягнеться від Великого посту 2014 року. Літають страшні для людини слова "підчистка", "зачищання". Як-раз Великим постом ворог, ніби сам духовно очищений, іде тілесно "загладжувати" нашу людність. І православний український люд, зо своєї руки, чистий, мав-би в тій чистоті дожидати вироку. Знову згадуються страшно пророчі слова покійного митрополита Володимира: "Великим постом головне, чого не треба їсти, так це одне одного". Але їдаки з гострими ложками вже прикро добуваються в хату.

Згідно свого містерійного влаштування, Великий піст — то широка панорама очисного, спокутного страждання, де над страшною картиною врешті підноситься воскреслий Христос. Є велична західньохристиянська тардиція влаштовувати коло церков Via Dolorosa — Страдницьку Путь, на зразок єрусалимської Хресної Дороги. Облишмо питання про те, чи спогадують чотирнадцять її зупинок живі створіння в панцерованих скриньках дорогою на Київ, чи думають вони десь у "матері руських городів" одшукати собі Голготу. Але ми самі мусимо пам'ятати Мучення Боже.

Заціліли вояки московського війська повернуться до свого мирного краю. Мирного, бо всі оборонці сьвіту заприсяглися не ступати збройно за "міжнародньо визнаний" рубіж. Отже, бути в московщині новим ветеранам. Бо вже старих кількадесят літ добводилося підміняти на несправжіх молодявих. А тепер будуть і довго ще житимуть теперішні молоді. Мертвих легко оголосять мучениками, живих — воями-визволителями. Правди там ніхто не побачить, бо акуратно "не ступить нога". Московська церква, звісно, визнає їх за праведників: заперечень християнського сьвіту в законопаченій господі ніхто не чутиме. Безперечно, прийдешніми роками додержуватимуть і Великого посту. Й наша теперішня мука прикрасить їхні "леґендарні" подвиги. І перемоги в Великопісній війні, бо поразка ніде не гуркотіме в мертвій духовній тиші князівства Московського.

Нехай буде гречка

 А осьдечки, до речи, й спостереження. Кажуть у нас: нехай буде гречка, аби не суперечка. Гречка, поки не розвариться й сама себе не похвалить кашею, — то тверда, хоч і дрібна, валюта. Стала валюта й станівка, до того. Хоч не золота, дак собі мідяна. Ми вже принатурилися жити на білені мідяки.

Скоро-но постане в нас якась суперечка — чи то вибори, чи якась господарча біда — зразу люд береться до гречки. От і знов: точиться війна, а гречка, як то їй, гречці, за звичай, знову закінчується. Нехай буде гречка: без неї ніяк не перебудемося.

Чи ти ба

 Доба наставила мені письменницьких нулів. Був-би з мене правдивий письменник, то наробив щоденних спостережень-попереджень. А так тільки мовні зразочки можу покласти в культурний ґрунт: хтось одкопає череп'я, обітре й замислено скаже: чи ти ба, ще й ось яке було!

З порожнього кутка

 Мій тесть уважає, що над історію нема втіхи, маючи на думці всіляки суб'єктивні спомини й штудерні романи: відмовляєшся жити цим днем, їсти гіркий його хліб, а натомісць вигадуєш минуле, пережовуєш п'яні коноплі. Тут історія вже просто влізла в хату, гримить, тупотить, а з порожнього кутка на неї сивими очима лупає замислена хвилозопия.

Иньші береги

 Слухаю шляґери 70-х років. Пригадую, як ми тоді наслухали західнього безневинного щастя, дивилися його в барвистім кіні. Гріли крильця коло чужого, але-ж теплого вітерця. І тепер щось гріє, щось маха з далеких, иньших берегів. Навіть і лекше від того, що ось воно було таке гарне й уже ніде нема.

До вилазу

 Писати тепер ув "ФБ" — то як кидати камінці в колодязь: із надією стати вище, тісніше до поверху води, бижче до повітря й може навіть вилазу.

На вхід і вихід

 За совіцьких часів учено нас: интеліґенція виходить із народу, а потім знов увіходить ув народ. Заходить, і двері за нею прибивають. От як були Визвольні змагання, багацько повилазило нам із народу интеліґенції: хто попенко, хто селюченко, ба навіть і робітниченко. Коли прийшла пора ту парость косить, мало хто встиг заховатися назад у простолюд — більше в землю позабивали.

Далі знов із народу, вже мореного, битого, повихоплювалися люде, назвалися знов интеліґінтами. Тих  уже киями ганяли, то вони собі перескакували: там у народніх масах переховається, а тут уп'ять ніби вчений чоловік. Далі вже діти, онуки їхні попризвичаювалися: туди-сюди, то прикинешся интеліґентом, а то чарку вхопиш — і чистий тобі репаний мужик. Ходили до війська, в робітничі лави, щоб іспекатися того тавра, що "із службовців" — так воно почало називатися.

Так та интелігенція обтерлася межи людьми, що вже й не вважа, що вічно в дверях: чи то на вхід, чи то на вихід. Уже й народу ніде нема, вже всі кругом поставали интеліґенти, а якось мнуться, хоч і апльомб.

Розбираємось

 Усі, здається, тепер розбираються. Не знаються, не розуміються, не тямлять, ради не дають, а стоять розібрані, голі: Не видав Гриць нагавиць: то ся вбірає, то розбірає. А вітер усе розбирається — коли-б хоч стріх не покуйовдив.

Гальванізоване жаб'ятко

 А таки якось трохи дивно, що я був колись розумний. Чи навіть і мудрий: якісь геть і прозирання в унутрішню істоту речей, передбачення. А тепер, коли справдилося, ніби й тями уже не треба: суте буття без сьвідомости. Щось діється, хтось діє, а ти дриґаєш лапками, як те гальванізоване жаб'ятко.

Як випаде зеро

 Усе поставили на кін: хазяйство, культуру, аж і церкву саму. Людей самих при хазяйстві кріпаків. Усе — на зеро. А як випаде теє зеро, то що дістануть? Дасть їм враг подивитися в нуль, у цівку — а що там єсть? Нікого, нічого! Ну от бачиш! Гарна цяцька, еге-ж, оця московська рулетка?

Самоназва

 Як не визнають за поета, то хай уже буду письменник. Не дурно-ж письменники не звуться "видаванці", а таки письменники. PEN-клюб, poetry, essay, novel? Ні, нема нічого. А таки пишу. Це, власне, самоназва: про вовка промовка, а вовк, виходить, письменник.

Доброфобія

Москвофобія — то страх перед Москвою: тра стерегтися, бо смерть. "Фобія", як і "терор", то чуже, вчене слово на бояння. І самій Москві скрізь увижається той переляк: звуть-же вони його "русофобія". Хочуть, щоб боялися, й самі ще за боясть б'ють: щоб іще дужче. Чом-же не були вони добрячі, щоб не лякать? Бо доброфобія. 

Бігти й не боятися

 Коло нас усі стоять, стоять-бояться. А ми бігаємо туди-сюди — розганяєм страх. Страх сам прийшов переляканий і від того безжальний. Їм він іще далекий, грізний, грімкий, то хай-би вже побігали, трохи хоч розігрілися. Треба вчитися наперед бігти й не боятися. Бо й страх біжить, як безкрилий птах, біжить на захід. Щоб мисливство пильнувало по тихих своїх нумерах.

Холодна байдужість

 Ще холодно, дерева стоять голісінькі, але якесь птаство вже по весняному цьвіринчить: спробуй-но ракетою поцілити в грака — байдужісінько їм до наших страхів! Незабаром і листя на гілках залопотить-зазеленіє. І листячкові однаково до того, хто й що в їм сховатися може — свій чи чужий. Як-раз на півдні листя полізе найперше. Чи знайдеться цієї весни якийсь не-Грабовський, якийсь сьпівець чудовної природи з холодною байдужістю її?

Марні подвижники

 Одна з оголошених цілів московської війни — оборона московської мови. Що загрожує тій мові? Тільки наша рідна. Вона стоїть на дорозі чужої потуги, ніби остання башта. Всі розумні мови вже розступилися, а наша, бач, стоїть невідступно.

То-б-то виходить, що вкраїнська мова дуже від ворога загрожена. І справді ми бачимо її вкривдженою, ушкодженою. Скрізь літа бойовий суржик, майже взаконилася матірщина-московщина. Як Касандра звучить Кримський: "Замісць грамоти матірщини понавчаються". Вже осьвячені на війні лексика й фразеологія, що ніби передражнюють московську мову — усі ті "вторгнення", "захисники", "залпи", "поля бою".  Ясно, що така наша мова вже давно піддалася, програла, поступилася, й нема чого проти неї воюватися, а тільки стирати-нищити. Чи признається ще хто колись до "впаду", "оборонців", "випалу", "бойовища"? Адже-ж на війні казали не так! 

Здається, дарма була моя мирна праця. Чи поправна шкода? Не знаю, але бере тяжкий сумнів. Коли закинути геть поправну московську, її (як де-хто вже хоче) джерела, то ніхто вже й не матиме зразка для порівняння, ніхто не відрізнить нової балачки-гутірки від того, що так кохали й плекали колись наші марні подвижники. Ніби так і було.

Річ не варта річі

 "Їден надто має, а другий нічого." Звучить, як пісенний зачин, а то просто сказонулося — з народніх, бач, уст. Їден тямить, що як потроху тягнути з багатого, то колись почне журитися від недосолу. А другий тим часом і далі — нічого. Таку порожню від'ємність одчува. Т'але й з тої від'ємности щось одсиса й одсиса.

Старець виходить із торбою, але на дні торби — надія. Надія вже без купи мотлоху зо старої Пандориної скрині. Старець не йде бути битим, губити й торбу, оголитися.

Але їден, що надто має, виряджає його зустріч розбійникові: "Маєш, — каже, — коцюбу, то вже оборонишся. Чи порожньою торбою задушиш — ото похватна! І Кайрос тобі поможи — то в нас, надтовладних, бог такий єсть!"

Але другий має иньшого Пана: "Тепер опріч Бога ні на кого не уповаю!"

Де-що почитати

 А таки треба й далі, поки змога, писати щось доречне, та не воєнно-ґвалтівне: люде порозходилися по країнах, містах і кутках, то вже закортить душевного, але, боронь Боже, не розпачливого. Тільки чого-б такого доречного вимислити? Що покласти в розрізану московською бритвою, патрану душевну кешеню? А в пазуху саму? Їден байдужий сказав мені, що чита книжки. І я читаю — "Книгу буття вкраїнського народу". Тільки щось літерки розпливаються й навіть рядки. Підрозділи, розділи, книжні голови. Чорний том лежить і поглинає вкраїнське буття.

Фахові перспективи

 Чи будемо ми ще колись щось перекладати, крім застиглих, як секундна стрілка новин? Здається, все так остаточно ясно — ні потлумачити, не перейнакшити.

Як скло

 Чи повернеться час, коли я зможу знов писати свої довільні побрехеньки? То була щаслива, аркадійська доба як не в етосі, то хоч у логосі розкішна. Під чолом в'ється думочка, як скло чуття блищить...

Арістотелева естетика

 Вони зневажали наш етос, прийшли ламати наш логос. І тепер кругом патос, патос і патос.

За патос ІІ

 Патос — то страждання від наслідків власного вольового чину, страждання геройське. Що, знов героїчне страждання, знов українцям? Виходить, що так. Тільки ми маєм героїв, волю й переломовий біль, тільки ми заслужили на патос і патетику.

Вечірній Київ

 То така газета була. А тепер сторонка (ну, сайт, але-ж маєм відоме "на своїй сторонці", то чого-ж?). А на сторонці либонь сторінка. Десь якось у складні 70-і люблений од столичного читаченька "Вечірній Київ" чи то геть перестав виходити нашою мовою, чи то накладу вистарчало тільки на членів письменницької спілки, що в незгоді з природою вкраїнської річі ("Замовкає річ") звалася й далі зватиметься Спілка письменників (не додумалася, бач, назватися "спільнота письменників", щоб уже зовсім півнем козиритися ("Коло дівки парубонько півнем козириться.")).

Дак ото йду я сьогодні вечірнім Київом, а коло супротивного будинка походжає якась підстаркувата, дугувата кияночка. Так поринула в свої мрії-сни, що й не зчулася, як дядько надійшов. Аж сахнулася, бідна: й без того темно, а тут іще війна. "Та ви не лякайтеся!", — кажу. Перестала лякатися. Своя мова в Київі тепер заспокоює. А казали були, що набридло вже з тою мовою.

Живущий день

 Одно можна сказати з певністю: Шевченко сьогодні не вмер. У день своєї смерти в Московщині він живе по всій Україні.

Зневажений образ

 Хоч-би що тут лишилося, хоч-би скільки, а Вкраїну доведеться наново осьвячувати, як опоганений од сьвятокрадця собор.

Отчизна війна

Оце таки справді отчизна війна. У них — "вітчизняна", а в нас — отчинна. Їхня та "вітчизняна" — вже звичний ярмарок і шарварок: з'їздяться раз на рік. А в нас тут усе справді рідне — от і боронимо. Вони захищають, а ми боронимо — мова й досі б'ється по своєму, хоч я й не встиг нікого переконати.

Вони вірять, що то вони тут живуть — вони та їхні. А дідусик-патріярх вірує, що тут Содома й Гоморра. Тільки чогось Лот із жіноцтвом тікають не туди. Й усе озираються, та не можуть закам'яніти з горя. Й янголи старзавітною трійцею тихенько йдуть за ними. Але дідусик витлумачить як не бика, то його шкуру. Пожере жертву — йому все м'ясиво. Тільки не дасться наша плоть.

Великий плюс

Найбожевільніші показали себе як пророки. Розумні не годні були вмістити перспективи-бачення через щільні раціональні шори. Хіба спостерігачі в далековид: вони розгледіли дрібну стратегічну моторику. Хто може вмістити, хай умістить! Зголосилися лиш несамовиті й далекозорі з великим плюсом.

Цьвіркун

 Писав для вічности. Кумедно, еге-ж! Можна було оприлюднювати писане десять років тому, й воно читалося. А тепера вічність не заваджа. Ти як цьвіркун: "Цьвіркун вилазить тільки поночі, а вдень ховається по щілинах і нірках." Тут цьвіркун ховається вночі, але вдень таки не цьвірчить. Мудрий цьвіркун — розлючений Піноккіо вже пожбурив у його молотком. І влучив.

Анонімів підпис

 Пишу, щоб знали, що живу. Під писаним нуль, як анонімів підпис, а письменник ще поки десь є.

Не донори

 Нині зник интернет — я аж ізлякався. А то за несплату від'єднали — сплатив. Війна, а за зв'язок, що тепер як кров, вициганюють гроші — трохи дивно. Не донори вони.

Емоційна забарвленість

 Я малим готувався до того, що вкраїнської мови зовсім не буде: трохи походить, та й десь собі жвакне додолу. "А шкода, — гадав я собі, — вона-ж така емоційно забарвлена, усі кажуть!".

І от настала — бодай-би не наставала — дуже вже емоційно забарвлена доба. Люде хочуть забути все московське й висловлюють ту жагу вкрай емоційно забарвлено. А сама емоційна забарвленість ну от геть чисто московська. Забудуть до послідку всю культуру московську, лишиться тільки московська емоційна забарвленість.

Чого це так мене смутить? Бо ціле життя пішло на те, щоб повернути землякам неповторне мовне серце, неповторну мовну душу. А воно з серцем, од душі — й до решти московське. Діти-втікачі такою й запам'ятають нашу мову. По московському обарвленою. Лінґвоцид називається, вдалося.

Не може буть

 От і нема восьмого березня — ніби гискра згасла в снігу. Заховався пролісок, не від губителів-збирачів — од плазуна. Квітів ніхто не повиносив. Не любив я того сьвята, а таки трохи сумно за ним: сумно, що сьвята не може буть.

Перейдений сьвіт

 Неправдою сьвіт стоїть. Брехнею сьвіт живе. А от іще приказка: "Неправдою сьвіт пройдеш, та назад не вернешся." І от уже перейдений сьвіт, а дороги назад і справді нема. "Як нема, то й дарма", — мацаю мовну мудрість. Кудись уже вперед із боями. Навперейми ворогові.

Український сніг

Побачив уранці, що в Київі випав сніг, і дуже втішився. Ніби вкраїнська зима пішла собі, а далі озирнулася, що біда, й повернулась трохи приморозити ту війну. Сонце сонцем, а ще можна мало-мало втримати спасенні холоди. А там може "згинуть наші воріженьки." Саме як роса на сонці.

Без спогадів і днів

 У ФБ тепер немає днів народження, спогадів і думок. Хтось їх має, а ФБ — ні. Хто нині народився — дай Боже не вмерти. А спогади, думки — лекше без них.

Европейці без свеї Европи

 Давали нам, кажуть, два дні, теперки дають більше — хто скільки дасть: дні, місяці, роки буремної, завзятої боротьби. Місяці, роки? Витримає зброя й вояк. Але наш мирний сьогочасник уміє жити тільки в цивілізованих умовах, в умовах нецивілізованих йому просто нема чим жити. Ось цього я ніде не чую в тім цікавім пащикуванні. Від нас не на жарт сподіваються змоги жити по лісах, печерах, руїнах. Бо вкраїнці. Запрошують жити скрізь, бо ми европейці, але як ми житемем ув одненькій нашій малій европі, бо иньшої десь нема? Посилати туди гуманітарні думи: "В Україну ідіть, діти, в нашу Україну!"?

Треба боротися за Вкраїну, де зможуть жити европейці. Хай вони уявлять собі таке життя й почнуть боротися за Европу від того місця, де вже далі нікуди. Бо далі буде, але що? Перемога неминуча, але що дадуть лишити від Европи? Сюди мало дивилися, але знали, що тут щось є. Й хай собі буде. Щоб стало на дальшу европейськість.

Дочитують

 Бачу, з подивом бачу, що читають мене тепер найбільше в Московщині — до кінця дочитують.

Наш лад

Наш національний лад життя силкуються вижити з нашої хати. Ми мали до того ладу чималенько претенсій, та иньшого не було: тільки ми такі в отакій нашій хаті. Ми без хати чи хата без нас — то вже буде нелад. І превеликий, на цілий сьвіт, більший за нас і нашу хату.

Думати й розуміти, розуміти й думати

 Я колись писав ("Море мислене"), що думати й розуміти — то страждання неминуче. Але тепер спізнав страждання в незмозі розуміти й думати. Шкода, що це страждання мене не обминуло.

Неміцні споруди

 Коли трощать міцні войовничі споруди, що можуть чавити людей як Дагонова хоромина, мало згадують за ті солом'яні хатки, що нагородили були собі щабльові люде, — оте скромне, близьке прийдешнє. Воно лягає майже безгучно, як скошена трава, тільки чути косильний свист. Тими хатками вся Вкраїна була нам завставлена. Скільки їх таких удасться відбудувати? 

Недавноколишнє

 У мене за спиною так і висить біла сорочка з гарною краваткою про останню скасовану роботу. Либонь-же мав іти в якісь високі кабінети, от хоч вір, хоч ні! Та не злетіли крила, що тепер безсило виснуть за плечима. А таки не знімаю, щоб трохи побавитися згадкою про недавноколишнє, про так і не одбуте. Щоб трохи побавитися в близькому, рукою дістати, а вже й минулому.

Який буде піст?

 А тут і масляна, диви, яка! Не дає забути, що поруч народ такий, що зголошується до віри християнської. Який-же теперки буде піст? Чи попостують, нас наївшись? Ми все бідкалися, що пости — то тільки дієта й нудне тупцювання на незліченних службах Божих. Теперечки вже напевно буде не так. Хто доживе до прощання з сиром, до Адамового вигону, до Прощеної неділі, коли прощатимуть? Який ядучий посьміх з боку вдягненого в християнський панцер, кругом панцерного ворога! 27 лютого була в нас Неділя пущальна, з м'ясивом прощальна, Неділя про страшний суд. І так до кожного пісного пункту можна прикласти якусь каверзу, як і вже приклали. Але після мук має бути День перемоги великої, коли воскрес Господь. Дай нам воскреснути з Тобою, Христе!

Псевдонародні пісні й танці

 Душогуб, гляди, йде не сам: за ним слідом, хоч і віддалеки, ніби віднайшовши загублену свою душу, йде весела громадка мирних симпатиків. Відстань, кажу, шаноблива й шаноба тая до смерти, що її несе душогубець. Смерть їм здається не всюдисуща: то хорт, прив'язаний до вершникового коня. Може вкусити, але тільки того, на кого господар нацькує. Ах ти, цуцику, ах ти, песику, не треба нас кусь-кусь, не треба нам бо-бо! Ми зібралися жити вічно, без страшного одвіту!

І хоч-би мовчки йшли, а то-ж не можуть без псевданородніх пісень і танців. 

Культурно-істрична пожива

 Я колись жартівливо писав, що наша біда в тім, що в нас кожне хоче жити в Києві й у тім, мовляв, драма. Не думав, бач, дожити до часів, коли в Києві жити ніхто не схоче. Хтось мусить, але хто хоче? Ніколи не любив пересади, але без Київа геть Европи немає. Без Київа Европа стане на краю чорної цивілізаційної безодні й у безодняву те, що скинеться, падатиме мовчки, безгучно, а ні шелесь. Европа має захотіти жити в Київі заради культурно-історичної поживи.

До казки приказка годиться

 А ми-ж були такими меткими й дієвими в тім, що тепер нічого не важить: у тих західливих наших житках. Тепер західливість помандрувала на захід, тут їй не сидиться: нічого робить. Я стільки вже пережив наших струсів і дуже пишався, що, хоч і чоловік, то-б-то істота однолінійна, а от, бач, утікав на манівці й знов вертався на свою дорогу. Тільки вже за пошести почав потроху підозрювати, що з мене чи не задосить. А то була тільки приказка. Де мені взяти тепер оту метність і дієвість, а надто до чого їх прикласти? Дай Боже відповіди!

Сніг і туман

 Тішуся снігом і туманом, вечоровою сірятиною. А то вже здавалося, що прийшла сама весна красна привітати нашого вбивцю, як ми не хочемо. Але й соняшні галявини в денному лісі трохи втішають: нагадують, що на цьому місці могла бути наша весела соняшність.

Час на поважні причини

 Дуже вираз був "поважна причина". То, щоб одкараскатися од якихось дурниць, пригадували чи вигадували якусь уже поважність. Тепер поважні причини кругом і скрізь, а от ми самі стали не поважні, не важливі. Не важимо нічого й щось дмухає нами як пір'їнами.

Нова вкраїнська пильність

Нині йшов собі дворами, а коло будинку стояли чоловік і дві молодиці. Одна з молодиць несьміло глипнула на мене й так запитально мовила: "Паляниця?". Треба було либонь одказати "Нісенітниця!", а я тільки подумав. Далі вже чоловік: "Добрий день!" Скільки я боровся за наш "добридень", а тут тільки й сказав "доброго здоровля!" Ворог так не скаже, то й годі з них.

Воєнні діти

 Мої батьки тікають уже від другої війни: тоді дітьми сьвітову якось на місці перебули, а тепер, старесенькими, від не сьвітової вже мусять утікати. Є така приказка: що старе, що мале. Не хочу тепер і згадувати иньших приказок, де поруч колиска й могила, де народжуються й покладаються в гріб. Ти знаєш, Господи, кому гріб і могила. 

Через комендантську годину мусів лишити їх як два клуночки на вокзалі. На двох один квиток. І той виявився якийсь непевний, бо трохи сказився залізничний on-line. Довгі години на отому нашому двірці, що я його ніколи не любив. А там знайшлися добрі люде, помагали й дуже. Якимось предивним дивом сіли на той потяг, що квиток, але аж о 4-ій рана, коли мали бути вже на місці призначення. Й досі він десь петлює, обминаючи небезпеку й пускаючи перемогу в хату.

Що збирається робити невситимий Молох із оцим нашим по европейському старим і по вкраїнському немічним суспільством? Малодітним, але повним дітей? Змученим пошестю? В його не питатиму. Й ніхто не питатиме. Дай Боже, щоб ця таємниця вмерла разом із ним.

 

Дні відчинених дверей

 Українці швидко (тепер усе швидко) довели, що вони — европейська нація найвищого з наявних ґатунків. Европа — наш дім, ми до них ухожаєм. Але не хочемо селитися, щільно прибивши двері власної хати, куди вікном пролізає песиголовець.

Такий уже місяць

 А я боявся, що перше березня ніколи не настане, такий був лютий лютий. Березень то наш місяць: у нім навіть Шевченко й народився, й умер.

Не дієпис

Яка швидка тепер стала історія! — вже й не назвеш дієписом, бо дій писати ніхто не встигне. 

Упорожні

 Так, нас скрізь ув Европі ждуть. То в Московщині ми "недоруски", а там будуть із нас (а надто з наших европомовних дітей) добрячі европейці. А тут — пустка чи що?

З причин суто духовних

 Хай уже там що, а я не хотів-би померти з московщиною на вустах. З причин духовних. А ще тому, що це відрізняє вкраїнця: ні в пеклі, ні в раю не бажаю, щоб мене до них таких підсадили.