Лябіринт, що тішиться, прикидаючись садком: підозріло гудуть хрущі над синтетичними вишнями. Ба навіть і городом: о! а тут у мене гарбуз. Це я слухаю Мамардашвілієві "Лекції про Пруста". За красних моїх літ Мераб Мамардашвілі був дуже люблений хвилозоп. Я це знав, але думав, що все то — лиш тема до сальонових розмов. Сальонів уже не було чи мене туди якісь пани не пускали, а сальонні балачки, бач, були.
А тепер оце багато років я тільки те й роблю, що полюю на тіні своїх молодощів: в одежі — й думці, одязі душі. От і панова Мерабова черга дійшла. Лекції записано уривками: "взавтра ми з вами поговоримо...", а "взавтра" в записі ніде немає. Саме Мамардашвілієве мислення — принагідне, хідникове: він легко, охоче кидає одну думку, щоб свавільно поганятися за другою, всіляко уникаючи остаточности "корпусу". Та й я слухаю на "пристрої", а "пристрій" уже як пристроїться: сам собою скаче з виривка на виривок.
Лябіринт: повернутися на те саме місце, де "ви тут", прахтично неможливо. Підтюпцем біжиш за якоюсь думкою, згадуючи принади Аріядни, аж гульк розтока: слушно повернеш, то ще пополюєш на ту саму, а ні — побігаєш за якоюсь иньшою. Впіймати в тихому куточку, притиснути котрусь так і не вдається. Досить із тебе й того, що ти бачиш гадку.
Немає коментарів:
Дописати коментар