Як це ми непомітно повернулися до Плужника, сказати-б, знов надибали його: "по безмежних просторах знайома путь не втомила Землі і досі, бо ось знову дощі ідуть, осінь." І вже здогадно, що й Земля обертається, й осінь якось крутиться. Їм не набридло, й нам якийсь рух — дощі ходять то-що.
"Взагалі я дуже тихенький." Чи-ж то дивно — "в черевиках потертих", в "рудому пальтиськові", "хто обідає раз на три дні"?! "Безробітний я третій рік — от і звик" (це таємна обіцянка будущині, що недалечко, за рогом, причаїлася з мішком нецікавих несподіванок). "І признатись, — интеліґент." "Ну, і всякі такі слова..." ("Два словечка з Тараса і обмитий дощами плякат.")
Ще один, бач, провінційний поет надумав оселитися в Київі, а "мертві вуха нудних киян" не бажають (чи не можуть?) чути його вою? Хіба не всі ми, тут у столиці, — наїжджі, приїздні чи то лірики, чи то лірники з застарілим арсеналом недоречних звуків "интеліґентщини"? "А хто-ж тому винний, що ближче, ніж вічність — куліш, і мрія буває — двугривений?"
Пандемія — недуга, така врочиста подія, такий роман, що мала-б із'ясувати нам, "комашинкам", якісь таємниці часу: "А хвилина годину непомітно за руку веде..." Коли-ж ні: "Головне — заробив і ззів, і щоб трошки здоровий." Хіба-ж ми того не знали? Забули просто... "Як до речи вигукують думи десь на розі старці."
Оце ніби щойно стояли ми "біля ніг нової людини". Так от і "людина" нікуди не пішла, й нам щось урочисто не стоїться.
Прийдешнє з мішком має до нас одним-одно питання: "Що з вас кожний робив тоді, як творилося наше вчора?" А й справді — що я тоді робив? Не пригадую й "вашого вчора" геть не пам'ятаю.
"І бліденькі-бліденькі ми всі... і такі якісь... непомітні". Знов одурені ще новішою революційною добою, що вже виявляється несвоїм отим "учора", коли ми ніби щось робили й наробили.
"І здається спокійно-спокійно нам... І сказати нам зовсім нічого..." Ага, де-що таки скажемо: "Ми той гній, що на йому ви виросли пізно".
Дуже це все сьогочасно, а все тому, що минуле якось не добуло.
Немає коментарів:
Дописати коментар