Колгоспні діти

І таки справді, і таки знов: ну, як тебе не любити, Київе мій?! А надто як тебе не любити онукам отих промітних колгоспних дітей, що поїхали були з села за Шевченком трохи повчитися, а там і, диви, за Шевченком ізробилися поетами та й лишилися вже бідувати при столичнім життю.
Скільки ними випито кульбабового вина, бузинового коньяку, а головно - настояної на євшан-зіллі оковитої, що вони шанобливо звали "Божою росою, Божою сльозою", приказуючи до кожної чарочки, як до дитинки, що покладається в колиску.
А на столі під необрізаною дідовою яблунею - козацька тараня, гайдамацькі ножі, зів'яле листя довчасної осьвіти. Над столом - уже сама бесіда, мовонька-розмовонька з естетичним галицьким слівцем, доречним солоним матючком, ученим церковним слов'янізмом високого штилю, поетично-п'янючим питвом образів, екстатичним цигарчаним димом, що малює якихось віршованих привидів, ностальґійне "а казали баба, а казали дідо..."
І що ти зробив із ними, мій Київе? Я не сидів при тому столі й не бачив на власні очі. Але гадаю, що ззів, проглинув і, крекнувши, запив євшановою.
І тепер вони в тобі - з тою любов'ю чи до села, чи до тебе. Показують місця, де були їхні каварні, шкальні, де вони дивували молодиць своїми цитатами, видобували з пазухи тонюні книжки з поезами, де вони говорили, деклямуючи, деклямували, говорячи...
З їхнім духом, з їхніми духами в тобі, як тебе не любити, Київе, вже німий і не мій?!

Whodunnit

Детективні оповідки сягають рівня штуки, здіймають катарсис, заперечуючи один простий фізичний факт: the butler did it. Бо все зло від лакиз.

Під шкурою життя

Полюбляю шпиґунські романи. Читаю буцім для мови, але більше таки для відрадощів. Побачиш, як людям на Заході сумно, на Сході, то якось самому в середині лекше. Бо добрі шпиґунські романи завсігди сумні бувають. А що-ж? Тісно й сутужно існувати під шкурою життя.

Нива неполитая

Нам, "у стані дядьків і перекладачів", за Миколиним Кулішевим словом, треба більше в Україні путніх діячів, що чужих мов не знають. Бо їсти треба й дядькам, і перекладачам.

Проблема хліба

Жінка питається:
— Що ото ти все пишеш та й пишеш? Заробиш що?
- Ні.
— А тоді на що?
Тут я небіжчика Джойса пригадую. Як його стара допитувала була:
— І що ти ото все шкрябаєш, небоже? Хто з того хліба їстиме?
— Еге, хліба, овва! Он в українців (то російські ірляндці, щоб ти знала) Панас Мирний од писарчука до генерала служив, щоб і на хліб, і на рідне письменство стало. Навіть одружитися ніколи було, все в роботі. А ти хочеш із письменства хліб уже їсти.
— Так ти-ж себе, небоже, до Панаса Мирного (хто-ж із письменних людей його не зна!?) не рівняй: він таки по своєму, для своїх писав, а ти ангелянською папір переводиш!
От. А я таки жонатий, ще й пишу по нашому.

Така нагода

Зчаста згадую добрим словом "Международную панораму" совіцьку. Якась така була надзвичайна менть невимовного піднесення над СССРівщиною. Оглядачі літерально п'яніли з правди — хай і чужої, але щирої, чорної, як той чорнозем. І могли безкарно служити своєму народові. І безсумно — проводові. Така нагода — коли ще випада!? 

Три артисти-альпіністи

А чудово було-б, якби наука, мистецтво й релігія, ніби три артисти-альпіністи, рівночасно видерлися на високість, а видершись, синкретично прибрали там духовних постатів і зажили на верховині, живлячись автотрофно. На жаль, здається, навіть наука, що й далі вперто кудись лізе, вже проминула свою гармонійну вершину віри й краси. А злазити, як нам звісно, завсігди важче, ніж іздиратися: доводиться задки рачкувати - і негарно, і небезпешно.

Як на мене

Гроші, здається, не дають щастя. Але, на жаль, я ніколи не зможу в тому впевнитися.

Фатальна судьбина

Сьогочасний наш неаби-який интеліґент-интелектуал — то недоук, що має щастя жити межи неуками. Я сам перший признаюся — хоч до недоуків, хоч до неуків, бо все відносне, опріч того фатального "не-".

Пізніші студії

От Шевельов одверто пише: "..."солідний радянський заклад" випустив мене цілковитим недоумком... Я зобов'язаний йому дуже мало чим, а ті, хто почали свої студії пізніше..., — ще меншим." Хто совісний, як і чим може на це заперечити? Хіба з тих, "хто почали свої студії пізніше..."

Семеро заснулих

Коли всі кругом зрікалися віри, семеро ефеських парубків на порозі дійшлости були такі заскочені зрадою дорослих, що од струсу й смутку аж заснули. На двісті років. Потім прокинулися, щоб побачити, як віра стала рутиною, щоб оскаржити недовірків і показати, що мертві таки воскреснуть. І ось уже півтори тисячі років вони спочивають, дожидаючи Страшного суду, суду над тими, хто чуває.
А що ми чуємо: чи віра теперки, чи невіра настала? Якась колотнеча — праведним ліпше перебути її вві сні.

І знову ліри заревли

Знаю, гаразд знаю, що в нас лірою лиш лірники запрацьовують, та й то не всі. Але коли в хаті нема чого їсти, трохи шкодую, що моя ліра - не валюта.

Пішій Ларисі в дорогу

До Гамерики можна гайнути й без візи: є там така найкоротша путь — тільки 16-17 сьвітлових років чи п'ятсот мільйонів кілометрів. Або-ж сторінок 745. Не знаю ліпшої подоржниці до Гамерики, ніж Бредберієві "Марсійські літописи" (The Martian Chronicles). Таку дорогу здолає й Піша Лариса, не то що Лариса Кінна, коли десь така знайдеться й теж захоче відвідати обітовано-заказану землю. Почитавши того дієписа, можна сьміливо складати іспита як не на громадянство, то хоч на городянство. Там дізнаєшся за те, як Америка злітала на Марс, пробула й вернулася, вдосталь надивившись на себе в дзеркало Всесьвіту.

Словникові запаси

 Я свого словникового запасу ніколи не перевіряю, чи цілий. А от де-які сьміливі люде що-разу хапаються й лапають: чи на місці там тії слова, всі триста. Як тих триста спартанців у Термопільскому (чи тернопільському) проході: свої всі тут, а чужий — і не потикайся.
На мою-ж комору навішено старе, аж иржаве, ще прадідівське колоддя. Я колись настягав туди добірного збіжжя з Шевченкових широкополих ланів. Але там уже може бути й сама мишва — тож лучче в ті запаси не лізти.

Голий з багатим не дружися

Як до письмовця, до мене ніхто не признається й ніхто зо мною не приязниться. Писальники не мають друзів, бо всі давно жвакують одну читацькую кість, аж нудьга серце гризе. Яко проповідника, мене не прикмічають навіть сьвященики. Ачей і там немає очей.  

Ой, не сьвіти, місяченьку

Несплячки. Заплющую очі, ще й нагортаю на них руку. Й однак і в тій пітьмі сьвітить мій власний, особистий місяць. Він не сьвітить нікому, тільки мені, миленькому. Та срібна доріжка до дому геть не потрібна, бо я-ж удома. А коханая, працею зморена, власне, поруч спить. І не вийде, лучче й не будить. Починаю сам збирати голки, назбирав цілий віз. Розпрягаю коні та й лягаю спочивать. Ой, не спиться й не лежиться, і сон мене не бере. Не бере, не везе, не несе. Сам, не втерпівши, посунув волами Чумацький Шлях. Здається, рушили...

Горобина ніч

Усеньку ніченьку ліхтар мого мозку розгойдувався від гримовесенького гадчаного вітру. Й не стало духу задмухати одну-єдину сьвічку в ліхтарі. Й бідний вогник усе захлинався й ніяк не міг утопитися в своїй лойовій калюжі.

Нічниці напали

Просто відчай неспання - просто від чаю.

Старий і море

Я теж хочу вічно ловити й вічно їсти велику рибу. А коли скінчиться вічність, хочу згадати за те, як ловив і їв. І тоді вже писати, писати!

Про що балакать

Думки вилітають несподівано, з якогось перед тим безпросьвітного мороку. І зразу починають сьвітитися, шкварчати й сичати, мов змії. Оце тільки їх і бачимо. А куди, дай одвіт? Нема. А може просто й нікуди, то про що й балакать!?

Відламочки

Люде тепер стали, як скалки цілого. Розлетілися на дрізки, а назад складатися не хочуть.

Не дійшло

Треба писати чимало, бо дивіться: античні філософи створили купу-купезну, але багато чого до нас не дійшло. Й тепер не все доходить. Треба чимало писати.

Балюй

У нас слава — й так, і сяк, на зле й на добре. У нас талан — і на долю, й на хист. І вже як слава й талан — то не спинити. Хіба смерть. Але вже потім — балюй.

Мандрованість

Усі думають: як написав письменник "я", то то вже й за себе. Ні, панове, так тобі не буде ні "Робінзона Крузе", ні "Ґуліверових мандрів". Тут, знаєте, якось уже й мандрувати треба.

Книжкова історійка

Дуже порядний і докладний чолов'яга, можна сказати, педант, та ще й письменний-дрюкований. Побачив, спаленів, оженився — ніби книжку купив. Почав читати — щось нудно. І на перший раз — так собі: переглянув і відклав. А воно гарна книжка: і лежить, де покладуть, і стоїть, де поставлять, сяє-висяє золотавими берегами. "Так не годиться!", — подумав. — "Треба уважно простудіювати. До науки!"
І таки докладненько вичитав, мудренько: ох і нудезна! І вже впевнено, рішуче забив кудись на горище.
А потім якось знайшов та й пожалів: така грубенька, тяжкенька книжечка, а ні малюночків у ній, ні розмов цікавих. А таки вона його — бідна, дорога!

Сяка-така напасть, та спати не дасть

У Шаламова в "Колимських оповідках" це вже було: зголоджені та виниділі, мордовані тілом і душею, люде починали битися з будь-якої, найнікчемнішої причини. Злість була тільки на товариша. Злости було багато, та сили, на щастя, мало. І все теє коїлося серед бранців винних і невинних, добрих і лихих, дружніх і ворожих, своїх і чужих.
Хтось і спитає: а ці чого човпуться та чубляться, де то вже їх так морило та мучило? Так це вони кілька поколінь тому з катування й ганьби вже були вмерли, а тепер тільки вовтузяться, як примари.

Вічниці

Книгарні все більше нагадують ховальні-усипальні. Можна вже робити "книгарні-кладовиська" й "книгарні-цвинтарі". І "цвинтарі" хай будуть про геніяльні книжки. Теж забуті, непотрібні, але гідні в своїй смерті.

Слабка кладочка

Біла сорочка що зношеніша, то лекше вмазується. Так і духовність. У сходжених людей вона й так уже сірувато-пробілувата, й ніби носиш її тільки про сьвято, а однак каляється, ніби кривдиться, — якась нетривка, як слабка кладочка.

Концен-трати

Якби гроші були концентрованою працею, їх можна було-б потроху розчиняти й наділяти прагнущих: часом плата, часом трата. А оскільки гроші — зло, розчин був-би про всіх безпешнішим, а може й зцілющим. 

Почуття зголоднілости

Зьвір причаювався так надовго, що всі потроху знов починали вірити, що тепер либонь десь уже здох. І зьвірознавці тихенько запевняли, що зьвірина стільки не живе, що такого не знавано. Але зьвір був просто дуже терплячий, аж історично витривалий. Тільки його голод був більший і довший за його терпець. І потім прагонуки мусіли згадувати, що де-то таки була мапа того старого лябіринту.

За розгорнутість

Розгорнена книжка в порожній кімнаті - ніби підсліпий письменник задивився в очі читача, заширокі, аж безодні. Цілий катедральний собор космічної уваги до дрібниці: комусь там ніченька не спалася, когось там душенька боліла.

Не тепер

Не тепер, так у четвер. І от тепер четвер саме. І що? Надурила приказка. Власне, й думка була дурити: малося на увазі, що ніколи, дурню. Але виходить, що четвер — особливий, ніколишній день. День несправджених надій і несправлених обіцянок — сьвято марности. І п'ятниця гидливо дивиться на цілий згайнований тиждень. Субота з неділею відпочинуть упорожні. Ах, не тепер...

Готельна роса

В'їздячи до готелю, я найперше прошу прибрати з холодника міні-бар. Так і кажу, що опияка й ті дитинячі мензурки з п'янючим питвом, дратують мої опороки. На тій поважній підставі прошу прибрати все з мікро-холодника, щоб не дражнило й не провокувало на ексцеси. Таки справді: в кіні зчаста бачимо, як дійові люде, знехтувавши просту ощадливість і розсудливість саму, лигають спитруози з міні-бару. То ознака крайнього мату, превеликого струсу.
Цікавий я знати, які божевільні гроші ті готельні бандарі заробляють на таких шаленцях? У цій гонитві за дурною, дрібничковою наживою є щось безумовно маніякальне. Якби я держав заїзд, то зробив-би з міні-бару не наживу, а наживку. Хай той несамовитий полиже без плати — не налижеться! І просимо до бару.
Але-ж ні — тицяють кожному подорожньому ту золоту чарочку й правлять, як за батька, ніби промовляючи: "Ніхто, не знає, що ти дурень, а я знаю. Тож не соромся, люде не побачать. І будь певен, що всі кругом такі! Того я кожному й підсовую оту дороженну готельну росу."

Уже

Скажеш "гідний жалю" - й ніби ще не жалюгідний. А воно вже. Й давно. 

Обдивляння

 Українська мова в нашім суспільстві колупає піч: щоб побачили свати, яка дівка звичайна та гарна. Але поки — ні пари з уст: щоб загодя не впізнали, що ще й мудра.

Хоч вряди-годи, та влучно

Мить перекладу є такою, як тепер навчилися показувати в кіні: рапід, де речі розступаються перед хвилею вибуху, сподіваючись на неможливе диво, — коли хиба. Чи як куля летить, не вважаючи на бездушні предмети, до живої мети — коли влучно.

Недокров'я

Величенна Московщина розлізлася по всіх сьвітових мапах, як кисіль. І чогось рожева, ніби крови й своїх, і чужих не вистарчає на те, щоб обарвити те тяжкоплинне течиво. Колись на столах Холодної війни більшенький СССР лежав, то жевріючи, то паленіючи, плеторичний, немов обмазаний кармазином. А тепер наче в жилах і власних, і околишніх тече дистильована вода. І тільки стиснене серце України випорскує в той дистилят людську крівцю, потроху червонячи й пригущуючи його. Щоб стало рожевого киселю й про сьвятні, й про будні дні. 

Дідове сирітство

Що далі живу, то все більше підростає знайомців, що молоденькими бралися, привели хоч одненьке, то вже тими літами мали-б бути дідами та бабами. Діти їхні вже давно на відданні та оженінні, вже дотопталися до віку Джулєьтиної мами й навіть мамки, а не беруться й діток не водять. А ти-ж, на двадцятці спізнавши радість батьківства, у глибу свого серця вже й дідуєш, і бабієш. І десь починає дуплитися тихе сирітство. Аде проти цивілізації трудових бджіл, як то кажуть, не попреш.

Беручи зглибока

Як узяти зглибока своє життя, то так і станеш філософом, хай і несистемним. Але то-ж твої житки - хіба вони системні, скажи? І чи є до них діло системним філософам? Бери зглибока, але на дні не сиди.

Чорна робота

Чорно робить і наша интеліґенція, а не тільки чорнороби. Робить, можна сказати, як той чорний віл, аж чорні комашки в очах. Просто з тої роботи чорняться не руки, а душі. І в чорному жалобному вбранні не нігті, а серця.

Казус митаря й фарисея

Ми що-року вислуховуєм проповідь про митаря й фарисея, а далі маєм іще й цілий тиждень, щоб поміркувати й усе гарненько втямити. Суть причти ніби проста: хтось небезпідставно хвалиться пред Богом, а хтось не без ґрунту кається перед Ним. Фарисей знає багато всяких дурниць, та ще й додержує їх: що на Водохрещу в воду лізти не сьмій, бо там Сам Бог, що "лѣнивые вареники" називаються в нас "вареними сирниками" й на Масляну вкраїнці їдять саме їх, а не млинці. Фарисей пам'ятає свої сьвята: всякі там Ушестя, Спаси, Здвиги, що й не кожен батюшка розтлумачить вам, що воно й коли. А ще фарисей знає й любить мову свого жменькуватого, де-ким зневажуваного народу, вичитує з книжки його історію, напихається його звичаєм. І пишається усім тим аж до найменших дрібниць. Ось приміром він тямить, що вдосьвіта треба казати "добридосьвіток", що, як дають на добридень, треба відповідати не тим самим, а "доброго здоровля".
І спізнавши те все, живучи тим усим, фарисей каже: "Боже, дякую тобі, що я не м... митар! Що я знаю й люблю свою землю, стою за свій народ, а не за загарбника. Що я сьвято бережу свою віру, коли цілий сьвіт молиться Пантеонові. Що я не закинув свеї немудрої мови, коли все вченство й верховенство промовляє латиною."
А теперки розсудім: хто-ж мав слушність? Де вже ті фарисеї, де їхній синедрійон, Єрусалим? Так ото не треба було дражнити Великого Риму заради варених сирників! І дарма, що Великий Рим розіп'яв усіх: і Христа, й Петра, й Павла, не вважаючи на його "правильне громадянство". Рим потім сам став християнським, от! І зразу найбільшим, найголовнішим, так що всі тільки цить!
А митар бачив далеко наперед: він вивчив латину, мову сьвітової культури, економіку, що ґльобально рухає народами. Митар - космополіт або, принаймні, римлянин. Ну, хоч переґрин чи там дедитицій - здоланий, підданий. Так кому він піддався — сам подивись!? То-ж велич, то-ж сила, то-ж потуга!
А фарисеї — що? Салоїди, шараварники, кавуністи, хуторяне. Та й не було їх, бо й тепер нема. І могли-б ми бути церквою митарів, але заходить сумнів: а чи можуть геть усі, як Юда, ходити за Христом із капшуками? Ні, митарі - то обрані, то наша сторожа: щоб, бува, не одбігли за межу, за все сповна не заплативши.
Причти Господні не були-б тим, чим вони суть, якби не блискали перед нами що-разу новим скельцем чи самоцьвітом Божого доморядництва: "Розпускає, порядкує, і збирає і мішає - мов калейдоскоп гігантський, грає сьвіт весь перед Ним."
То й я собі трохи побрехав і далі побіжу з вибреханою бубликів в'язкою в зубах.

Дух істини

"І хто скаже слово проти Сина Чоловічого, простить ся йому; а хто скаже слово проти Духа Сьвятого, не простить ся йому нї в сьому віку, нї в будучому." А я ще так розумію непростимий гріх, оту хулу на Духа Сьвятого: сьогочасний спантеличений і вже наново ветхий чоловік може не добачати любови Христової, не тямити Сьвятої Трійці, бо з одного боку, бач, суцільне зло, а з другого — якесь невчене надхмарне мудрування. Але каменіти серцем до всюдисущого віяння Духа, що єдино пояснює якусь тяглість нашого хисткого й крихкого істнування, — то вже відмова остаточна, невиправдувана.

На кону

Актрисуля, що грає вірну дружиноньку, ніжну неньку, не маючи в приватньому житті до того ні кебети, ні охоти, виставляє правду, тільки не про себе, а про сьвіт Божий. І чи не всі ми такі — актори? Не брешемо, а бавимося, гуляємо в те, чого не можем і насправді не хочемо.

Над своїм добром

Опріч того, що тішу людей словами-знахідками, я ще бува не втримуюсь і рішучо кажу, що того чи того слова в мові немає. Люде дуже засмучуються, наче їх обікрали, а я сторожив. І таки-ж я над добром, лиш не їхнім, а своїм.

День розкоханости

Нині день украй розпашілого кохання, то може, відлічуючи гроші за чужу радість, замислимося собі: що ми таке викохуєм у цім народі?

П'ять тисяч

Хто звик говорити причтами, тому завсігди бракуватиме отих п'яти тисяч.

Всмоктування крови

Правдивий письменник, кажуть, уже не може не писати. Це, мовляв, як донор, що виробляє зайву кров — здавати на недокровних. А тут, бач, кругом усі вкраїнці, дай їм Боже здоровля доброго, ходять такі кровисті, що аж червоні. А бідний донор бігає по стаціях: візьміть, заберіть! Так нікому не треба, чоловіче! Ти вже сам якось той — поглинай її, всотуй, чи як там.

Втеки містера Мак-Кінлі

Нині зраночку сльота, то я вже побіг на перебіжку в куцині-непромокачці фірми "McKinley". І згадалося мені таке незвичайне для Країни совітів кіно "Бѣгство Мистера Мак-Кинли". Славне було кіно! Там герой нетутешнього Донатаса Баніоніса (у капіталістичнім, звісно, сьвіті, де ми тепер, власне, і живемо) намагається втекти від скінчених молодощів і непочатої дійшлости, втеком піти від своєї сучасности, заснути в анабіозі, доручивши дальшій будучині розв'язувати нерозв'язні проблеми, а самому виринути знов, молодісіньким, у будучині аж подальшій.
Так оце-ж і я біжу в нейлоновій шкурі пана Мак-Кінлі - чи, бува, не від йогансенівських Мак-Лейсона, Гаррі Руперта та иньших утікаю? Ні, я виходжу втеком із СРСР'у з його чіпкою пам'яттю на брехню. Там тулялися мої молодощі, а тепер там шамряє в куточку моя старість.

Прочуття передостанности

Зостанки будь-якої цивілізації почувають у собі таку тяжку нудьгу, що не здіймається квола рука благословляти когось ту нудьгу далі нести. Та й благословляти нікого — знов-же через ізнуджену кволість. То питання лиш у тім, чи нудьга вже така.

Традиційна п'єса

Як придивлюся, прислухаюся до нашої славної молодечи, то все більш здаюся собі Гамлетовим батьком: ще тільки почалася п'єса, а я вже — мара зо своїм тим царством і звичаєм. А кінець п'єси по жвавій дотепній дії бачиться мені знов клясичним, традиційним.

Марсійський обиватель

Знаю, що всьому буває край. І як тяжко в нас на Марсі лишатися таки марсійцем. То може дітей той — визнати за просто космонавтів? Але сам я волію скінчити метаморфози й хоч наснитися колонізаторам, але привидітися таки привидом марсійського обивателя.

Не обійдеться

Кожній людині, хай уже й не молодій, що хоч іздалеку приглядається до вкраїнства — чи не признатися, бува? — треба гаразд тямити, що без її мови та культури Вкраїна не обійдеться. Можна роздивитися навкруги й виразно побачити, який у нас уже давно перебір людей, без чиєї мови та культури Вкраїні доводиться перебуватися.

Щось таки єсть

Дуже тішуся, коли хто заздрить. Людям забава, а мені розвага: на них увіряєш, що щось таки маєш.

Чия правда, чия кривда

Той, хто тебе виправляє, хоч-би й неслушно, поглиблює твої знання. Той, кого ти виправляєш, хоч-би й слушно, кривдиться. 

Скажи й забудь

 Дурницю лекше сказати, ніж написати, — то всяк перекладник зна. То чого й братися до пера? Скажи й забудь.

Не такий виглянув

Щоб іздолати кляту прокрастинацію, мені радять дивитися на воду. Більше, частіше, а головне — довше. Тоді прокрастинація сублімується й стає медитацією. Тут є заперечення відомій приказці "Який чорт у воду глянув, такий і з води виглянув".

Щоб було

Люде раз-у-раз зазирають у телефон на те, щоб пересьвідчитися, що вони й усе їхнє й досі там. Иноді трохи й послухають, чи скидається живчик, чи не заперся віддих, а потім іще напровсяк і засьвітляться: щоб було.

Над нашою криничкою

Пишу що-дня, як той Рей Бредбері, але щось без висліду. Так ніби десь у хмару все пхається й пхається дощ і ніяк не линеться цебром, відром, дійничкою над нашою криничкою.

Іще рідніща

Власне, рідна мова, коли я родився, була не така, а тепер я живу, щоб була така — іще рідніща.

Суспільна програма

Суспільний окіл сприймає добру вкраїнську мову як уперта правописна програма: все хибно виправля й темно підказує.

Живе люстро

З роками стаєш схожим на дзеркало, бо звикаєш бачити себе очима людей, що знічев'я зазирнули в тебе, тільки щоб пересьвідчитися, що їхній писочок на місці.

Лучче не ходити

Оповістку, щоб ставитися на Страшний суд, ми, здається, остаточно загубили.

Повною мірою

Чи може церква називатися абревіятурою? Куди це вона так квапиться, що й рекомендуватися не встига? А сповна буде так: "Я твоя мати, синочку!"

Задньопіднебінне

У поліглота в хаті мов копиця й усі — приймаки-сироти. А своя мати за ворітьми з торбами стоїть, просить сина щось винести — на задні зуби покласти.

Власна назва

Велич то - завсігди власна назва, а ницість - до чужого прикладка.

Просто як дослід

Я до своїх дітей говорю вкраїнською, а сьвіт кругом - усе московською. Тож побачим теперки, до кого першого вони замовчать.

Каже

Каже: "Я вчитимуся чинити тобі добре. Бо ти сам не знаєш, а я шпарко навчуся: я, бач, і повився, знаючи, як собі чинити. Тепер учитимусь, як тобі. А ти поки посидь, понаставляй кешеню на добро".

"Марс"

Якби я тепер надумав упорядити письменницьку спілку, то назвав-би її тільки "Марс". То не була-б МАйстерня Революційного Слова. Просто ми — марсійці: нас давно вже з тим словом нема. А вчені космічних країн уважають, що й не було ніколи.

Шукайбіда

Люблю читати грубезні авантурничі книжки - про пригоди мови. І що довша книжка, то ліпше, бо більше мовних пригод. От хоч і "Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя" — капітальних 670 сторінок і все з дійсними мовними подіями.
Шкода, що теперішні письменники, хоч і великі з них авантурники, з мовою здебільш і не пожартують: вона в них усю дорогу на возі лежить і тільки ухи та охи під рядном справляє, невидима.

Окукобившись

Було-б і справді дивно, якби ще й мене читали. Таж он яких людей не читають, он яких я сам іще не читав, а тут, бач, приплентався! Однак чогось пишеться. Й не тільки мені. То можна сіреньким зайчиком полохливо заховатися у віковічному вкраїнському пір'яному гаю, де окукобився наш бідний геній. 

Тінь там тоне, тінь там десь

Що в мові важить? Кореневі приголосні, як звісно всім. А вже ті голоснії? Тінь минуща. Але без тих мовних тіней нема окремої мови, навіть говору нема. Бо ми-ж маєм за собою таки тіні, а не "тѣни". Хоча кожен із нас оточений купою "тѣней". Вони з'являються, як ляпки червоного чорнила, що все розпливається з однієї шостої частини суходолу. І та одна шоста все росте й росте. А ми те червоне пробуєм розчинити в чорнім морі нашої землі. Й усе наслухаєм: чи "тінь там тоне", чи "тінь там десь"...

Кафе душ

Між річками Безіменною та Ґедзиловим Яром задивився в воду Кривого Озера готель "Кафе душ". Полковник Палій колись купа на купі поскладав тут душечок. То за його тут коршма стояла, а тепер — кахве. Либонь одпили вже своє й душки. 

Так і при дорозі пише: "Готель-Кафе-Душ". А хтось подумає, що то вигоди такі, а не "Кафе душ". Ба ні! Бо тоді було-б по нашому: "Готель-Кафе-Душа". Та й подумати: чи-ж бува в Україні готель без душі? Без душі — скільки хоч, а без душі — й не брешіть мені!

Гарні та розмаїтні

 Українці — гарні та розмаїтні люде, що на гарній та розмаїтній землі не вміють жити гарно, а тільки розмаїтно. 

Скидалися шукати — не знайшли

Міські люде дуже добре вміють шукати часу, коли його геть нема. Й запропадаються самі, коли він є.

Почесна варта

"Фейсбук" — то сьвіт, де нові друзі не додають нової приязни. Це просто ескорт. Чи конвой?

Не спрахтикували

Як вимовляти слово "практично" на м'який наддніпрянський манір — "прахтишно", то виходить якось пристойніше. Бо що ми там, грішні, теперки практикуємо? Тільки язиками, як келепами, махаємо, та й те в голову не поціляє.

Порожня заля

Попри тяжко критичне ставлення до себе, що з роками набрало ознак повновартної манії, иноді по глядачому не втримуюсь і таки нишком аплодую собі. Але виходить гучно, бо в порожній залі.

Як брати

Хоч що мені кажіть, а люде таки браття! Бо як їм инакше порозумітися! А от же-ж тямлять. І саме як брати: й не кортить знати, але якось навівається.

Ще й бідні

Українські дурні колись полюбляли думати. Так за них і казано було: "Дурень думкою багатіє." То чого-ж теперки не хочуть можніти-багатитися? Ще й бідні сидять.

Прості гадки

Де-яких простісіньких думок просто нікому подумати. А подумавши, ніколи занотувати. Та й на віщо? Глянуть, не читаючи, й присудять на европейський манір: "Пхе, яке воно пйосте!"

Talk шо

Старші люде дивляться ТБ, щоб побути серед молодших, синашевої розумної радоньки послухати. Ах, і балакучі-ж вони, ті діти, дай Боже здоровля! Шкода, що гнітюча більшина "talk-шо" вичерпується рубрикою "Ідіоте, рідний брате, дозволь тебе запитати!" Чи там у пісні "соловейку" було? Так шо?! У нас тепер тьохкає лиш ідіотизм.

Без води

Треба спостерігати людей, як тих рибок ув акваріюмі. Тоді не буде дорослого "нащо", а буде ще окреме просте "на що". Та й рибки-ж не питають, чого ти там пливаєш, такий великий, на віщо тобі стільки місця й повітря без води.

Нечутний акцент

Напишеш, намалюєш, надивишся, начитаєшся - а що воно єсть: образи, образи чи таки образи? У легенькім і тоненькім моршкові невидимого наголосу скреслилася вся суть. А ще суть у тому, що наголос, такий тонюній, зробився й нечутний.

Мишка в шпарці

Так, негідник, але ще не такий. А хто тут гідник? Тож у маленькім "іще не такий" можна заховати мишку-душку. Іще не такі-то й здирники, шахраї, ще не втрачені для Гіпократа гіпокрити таки можуть сподіватися, що Бог іще десь-якось одкачає потопельника, що нишком дихав собі в шпарку.

Патрети та парсуни

Малий Тиміш хорує на инфлюенцу. Лежить на канапі й переглядає свого дитинного альбома з сьвітлинами. Врешті я дорозумівся, чого то люде так полюбляють свої патрети та парсуни: переглядаєш себе, не пригадуючи, - й ніби воно й добре.

Переважна більшість

Найпохмуріша доба - та, що не надихає навіть на поглум. На щастя, лиш у мовчазливіших вона настає рано. Гнітюча більшина до такої гнітючої доби ніколи навіть не доживає: ті люде й із ями виставлятимуть свої замурзані суглинком дулі та чортики.