пʼятницю, 14 лютого 2020 р.

Казус митаря й фарисея

Ми що-року вислуховуєм проповідь про митаря й фарисея, а далі маєм іще й цілий тиждень, щоб поміркувати й усе гарненько втямити. Суть причти ніби проста: хтось небезпідставно хвалиться пред Богом, а хтось не без ґрунту кається перед Ним. Фарисей знає багато всяких дурниць, та ще й додержує їх: що на Водохрещу в воду лізти не сьмій, бо там Сам Бог, що "лѣнивые вареники" називаються в нас "вареними сирниками" й на Масляну вкраїнці їдять саме їх, а не млинці. Фарисей пам'ятає свої сьвята: всякі там Ушестя, Спаси, Здвиги, що й не кожен батюшка розтлумачить вам, що воно й коли. А ще фарисей знає й любить мову свого жменькуватого, де-ким зневажуваного народу, вичитує з книжки його історію, напихається його звичаєм. І пишається усім тим аж до найменших дрібниць. Ось приміром він тямить, що вдосьвіта треба казати "добридосьвіток", що, як дають на добридень, треба відповідати не тим самим, а "доброго здоровля".
І спізнавши те все, живучи тим усим, фарисей каже: "Боже, дякую тобі, що я не м... митар! Що я знаю й люблю свою землю, стою за свій народ, а не за загарбника. Що я сьвято бережу свою віру, коли цілий сьвіт молиться Пантеонові. Що я не закинув свеї немудрої мови, коли все вченство й верховенство промовляє латиною."
А теперки розсудім: хто-ж мав слушність? Де вже ті фарисеї, де їхній синедрійон, Єрусалим? Так ото не треба було дражнити Великого Риму заради варених сирників! І дарма, що Великий Рим розіп'яв усіх: і Христа, й Петра, й Павла, не вважаючи на його "правильне громадянство". Рим потім сам став християнським, от! І зразу найбільшим, найголовнішим, так що всі тільки цить!
А митар бачив далеко наперед: він вивчив латину, мову сьвітової культури, економіку, що ґльобально рухає народами. Митар - космополіт або, принаймні, римлянин. Ну, хоч переґрин чи там дедитицій - здоланий, підданий. Так кому він піддався  сам подивись!? То-ж велич, то-ж сила, то-ж потуга!
А фарисеї  що? Салоїди, шараварники, кавуністи, хуторяне. Та й не було їх, бо й тепер нема. І могли-б ми бути церквою митарів, але заходить сумнів: а чи можуть геть усі, як Юда, ходити за Христом із капшуками? Ні, митарі - то обрані, то наша сторожа: щоб, бува, не одбігли за межу, за все сповна не заплативши.
Причти Господні не були-б тим, чим вони суть, якби не блискали перед нами що-разу новим скельцем чи самоцьвітом Божого доморядництва: "Розпускає, порядкує, і збирає і мішає - мов калейдоскоп гігантський, грає сьвіт весь перед Ним."
То й я собі трохи побрехав і далі побіжу з вибреханою бубликів в'язкою в зубах.

Немає коментарів:

Дописати коментар