Маніпусінька маніпуляція

 Жертва маніпуляції має ще дякувати, що з нею панькаються. А могла-ж бути просто жертвою.

Стокгольмський синдром

 На мудрих українців налягає спокуса виїхати до Стокгольму й лишитися там дурнями назавсігди. Як бачимо, рація не змагає спокуси. Спокусу поборюєм серцем і волею.

У глухому колі

 Москвомовність гидує рідномовністю через те, що рідномовність говорить негоже. Негоже говорить, бо не знає, як. Лучче-б уже мовчала. А москвомовність і знає, та не скаже. Бо вона — москвомовність. 

Болезна правота

 Нова пошесть викинулась — болезна правота. Цілі народи слабують, не то що окремі люде. Чуєш правоту, але якось тяжко і кортить когось калічити.

Промовисте чоловіцтво

 Колись у нас як було? Жіночка белебенить, як маком насипа, а дядько підважує кожне слово, як лопату чорнозему, далі гепне — й нехай уже так. А тепер поки ти стоятимеш з повною лопатою, роззявивши рота, тобі не маком, а твоїм-же чорноземом того рота наб'ють.
Ото чоловіки й засокотіли — аж молодиці не встигають, не то що перекладачі.

Указ-відмінник

 Емського указу ніхто не скасовував — його все тільки відміняють.

Без бою

 Кожен споборник рідної мови знає, на що вийде та борня: на його загин. Боже! А десь-же люде просто собі по своєму без бою патякають, блягузкають, сокотять...

Німий докір

 Мови нікому не виправляю, хоча язик повсякчас свербить. Хай уже моя осамотніла постать поставить у рахунок интеліґенції багато справедливих жалів.

Мацання в пітьмі

 Ті телефони вже й витягати сором — я свого тепер ніяково ховаю під книжкою. У книжці герої давно тупцяють на кону за заслоненою завісою й снують неспокійні виконавські думки: "Коли почнемо? Коли вже та дія?" Зараз-зараз, дайте-но тільки на прикінці міцно помацати телефон.

Checks and balances

 Остаточне завдання аглицького перекладря — переходити людям дорогу з повними відрами на щастя безпешного "володіння" агличанською мовою. Ах, тою вже ангелянською "володіють" усі — й ніхто нею не володіє. Вона охоче вдає із себе степову, лісову, польову й навіть болотяну бранку, але втікає, коли схоче, й завсігди прибіга до королеви. Чи до короля — то вже там хто на правоправнім троні.
Ото сиджу на заходах, сам собою наповнююся англійською гутіркою — звісно, що мовчки: виказування й висловлювання — то доля неврівноважених. А я собі врівноважений, врівноважуюся перекладом: перекладаю стрим на противагу, а противагу — на стрим.
Чому саме мене кликати, щоб прийшов помовчати? Я підливаю в порожні відра своєї безмовної повняви.

Болючий фантом

 Ми так уже звикли лічити втрати, а найбільші постаті помирають раз у раз: от сьогодні помер Франко. Суть речи в тім, що їх бракує нам де-далі, то все більш. Иноді здається, що в нашому фалянстері рухається й робить один суцільний болючий фантом.

Харківська правопись

 Харків наново вивча вкраїнськую мову. Цього разу явно не за "харківським правописом", а якось по своєму. Спершу сам вивчав, а далі всіх навчати почав.
Стає аж моторошно: прийде до Київа харківська правопись, як дасть мені по голові тяжким підручником:
— Ось я яка! А ти не сьмій, не сьмій!..

А чия твердиня?

 Україна має танк "Оплот" — це добре. Українська мова не має слова "оплот" — це погано.

Наше щастя, як тая трясця

 Навіть найзапекліший, найбезсоромніший писальник, що ловить плюї, як букети, одного дня таки сяде, стисне голову, як нестиглого кавуна, й заволає до неба:
— Яке-б то було щастя, як-би мене ніхто не читав!
Бачите? А я маю те щастя на що-день.

Півонії, троянди та жоржини

 Наше ставлення до краси таке: нам подобаються півонії, троянди та жоржини. Нам важко признатися до того, а півоніям, трояндам і жоржинам важко признатися до нас.
Краса прикидається півоніями, трояндами та жоржинами.

Театр остаточного реалізму

'All the world's a stage, and all the men and women merely players: they have their exits and their entrances; and one man in his time plays many parts, his acts being seven ages.'

 За Шекспірової доби цілий сьвіт здавався таким жорстоким дешевим ташем, такою тісною кумедіянською будою, що тільки актори на справжнім кону почувалися його правдивими громадянами: ми чесно граємо, а ви? Тоді за влюблену народню виставу правили страти. 
Иноді здається, що й тепер те саме. Тільки бракує доброго театру, щоб повірити й спочити душею.

Бірнамський ліс

'Why, man, he doth bestride the narrow world

Like a Colossus, and we petty men

Walk under his huge legs and peep about

To find ourselves dishonorable graves.'

 А нам здається, що то цілий московський ліс уже пішов на нас з Миколиної Гори, пішла дубина, й дуби тупають іще впевненіше, ніж вічно були росли. І вирви показують, де ніби-то щойно було дубезне коріння, і вирви показують, де нам лягти.

Ховатися, тікати чи таки рубать? 

Speak low if you speak love

 Найвичерпніше, найзадовільніше слово за любов, сказав чоловік, що не знав жінки. Його звали Павло, чи пак Маленький. Був він маленький, а любов знав велико.
Можна зустрічатися з жінками на всіх роздоріжжях, а з любов'ю розминутися. Бо любов — то дорога, а не роздоріжжя. Вона на те, щоб іти.  Любов — то чин. А що-ж вона чинить?
"Любов довго терпить, милосердує; любов не завидує; любов не величаєть ся, не надимаєть ся, не осоромлює, не шукає свого, не пориваєть ся до гнїву, не думає лихого; не веселить ся неправдою, а веселить ся правдою; все покриває, всьому йме віри, на все вповає, все терпить."
Хто знається з любов'ю, той горя не знає. Насукір пісні народній.

Трипільські біноклі

 Трипільські біноклі, як хто ще не знає, то такі здвоєні горнятка невідомого призначення. Їх можна було-б іще назвати "далековидами", але біда в тім, що в ті біноклі далеко не видно. І близько теж — навіть дуба зеленого.
Як природжений трипілець, скажу, що ми, трипільці, в ті біноклі бачимо: з одного боку — нашу будущину, а з другого — наше минуле. І так усе знаємо, зазирнувши в трипільський бінокль. Спробуйте й ви: принаймні дізнаєтеся, чи ви трипілець. Як-що ви наш, то все побачите, але нікому не скажете. Побачивши, збагнете, чому. 

Ботанічний город мого життя

 Виходжу на високий ґанок і оглядаю ботанічний город свого життя. Оці ями, купи, гній, бур'яни — то вислід мого пильного, ненастанного, щоденного чину? Що Ти скажеш, Господи?

Срібне горло

 Бажан, Рильський, Тичина... Поет — природжений мові заступник, її, як колись ошатно казали, судовий оборонець. Він може десь мати собі якісь ідейки, грішки, але в мову ходить у білій льолі, скупаний і босий.

А тут із поетів поробили судців мовиних і прокурорів. Хто, де й коли домислився до такого злочинства? Вже й кістки ні від кого не лишиться, вже й пороху, а вирок мові, підписаний не катом, а заступником-оборонцем, горітиме в байдужій пітьмі віків. Горітиме присуд знавців-мудреців: мусить узяти за руку чужинку й пошкандибати до ями.
Що за сьпівців понароблювала собі доба з тих, хто зміг не вмерти! Повен ківш розтопленого олива випиває срібне горло й сріблясто, білено, луджено визнає: "Плавлений свинець!"
Грати? Ґрати? Навіщо та літерка "ґ", той тинок між театром і тюрмою? Абетка зімкнулася, тільки брязнули баґнетами букви: Б, Р, Т — Бажан, Рильський, Тичина...

Помаленьку — піймаєш стареньку

 Треба спізнюватися неквапно, статечно, помірковано — так, щоб усі, хто тебе дожидає, втямили: це вони скачуть поперед батька в пекло, а ось прийшов батько й нарешті покаже, як скакати.

Скорий посьміх

 Я знав, що скорий поспіх — людям посьміх. А от на харківському двірці — південному, залізничному — пише, що скорий поспіх — "причина травматизму, а то й загибелі". Тут уже без веселої народньої рими, але й без посьміху.
Цю поважну об'яву як-раз чита отець Ѳеодор — честень, чи то пак пам'ятник. Відай, усі харківські подорожні читали "Дванадцять стільців" Ільфа й Петрова. Отакі осьвічені, втаємничені вкраїнські пасажири, навіть зайці. Отець Ѳеодор — найшанованіший харківський сьвященик усіх часів, можна сказати, улюблений піп. Тому що розстрига й тому що вигаданий, небувалий.
І тому що посьміх, скорий посьміх. А то, бува, не причина травматизму, а то й загибелі? Не для насьмішків — тим безпешно.

Лагідне налягання

 Лариса Кадомцева, ще доцентом бувши, пригадую, вимовляла нам, студентам:
— І чого це ви, україністи, все такі згорбатілі ходите (або скулені, зіщулені)? Он погляньте на романців та германців, які вони горді та пишні!
Еге, романці з германцями, хоч і чужинці, а таки з нашим наростком: на -анці закінчуються, як троянці з "Енеїди". А ми хоч і тутешні латиняне, а таки україністи, підсусідки, -істи!
А може вона сказала була "українці"? Тоді не то в університеті, ба й по усій ненці-Вкраїні тільки з отих українистих й були дозволені чи ще ледве терплені, невідкидувані вкраїнці: вони першими від імени народу зближувалися з московщиною, притиралися, зливалися: самотньо, порожньо, як тут не згорбитися?
Риторичне питання чи провокація?
Ну, та дарма, тепер уже ми розпростали крила! Скрізь богуєм і батькуєм! Чи, бак, ні?
Скажім, американська мова славна своєю змогою винаходити гідні риторичні побудови. От, приміром, сheerful persistence — це як? Усі тобі не раді, чи бояться, чи ненавидять люто, а ти до них що-разу з українським веселим словом. Бо, як затужиш, скажуть: все, скисла та мова, слава Богу, будем тепер по старому балакать, на колишній копил. А як розгніваєшся, насядеш, почнуть ворохобитися, комизитися.
Але-ж ні: ти завсігди озброєний сheerful persistence. Тільки-ж як його по наськи  сказать? Ага!: лагідне налягання. Лагідно налягай і все перед тобою згідно поляже: що романці, що германці, що московці. Бо вкраїнська мова вже — найлюбленіша мова міжнароднього єднання. Тільки ще не всі такі вчені, щоб знати. От і вчи — злагідна налягаючи, а вже-ж. 

Загнувши матюка

 Британські вчені якимось предивним дивом з'ясували, що ті, хто лається гнилими словами, мають більше олії в голові. А олія в голові вимірюється в IQ`ях — то поважна річ.
От спасибі вам, британські вчені, а я, дурний, думав, що розумніший той, хто знає більше слів. От, приміром, тисяч 30 хоч ув одній мові — то вже дещиця. Бо в лайці три морфемі та ще тридцять похідних од них слів. З чого-ж олію чавити?
А виходить не так. Хто лається, а надто московщиною, той і наймудріший. То легко уявити: ти починаєш мудрувати, а він тебе так і так. І хто-ж після того дурень?
Та й з погляду арихметики: до тридцяти тисяч докинути тридцять і три, то більше буде!
А може то їх умовляють? От ти в маму пореш, а чи знаєш ти, що не то що душа в тебе щира, ба й думка твоя ясна?
Звеселиться матіркувати й з великої радости як дасть із скоростріла!..

Безмовні вулики

 Люде пишуть — то вони так мовчать. Вони мовчать і через те ми чуєм, як у них, ніби в законопачених вуликах, не знаходячи виходу, гудуть очманілі бджоли.

Уся людина

 Мова — то вся людина. А тепер подивімся, яких та людина навибирала слів. Подивімся й зважмо: то вона вся.

Liberum arbitrium

 Наш ізгорілий "Дім профспілок" тепер запнутий пишним простирадлом, а на простирадлі написано: "Свобода — це наша релігія". Визначилися, значить. Ось такий детермінізм.
Боюся я того грізного "ми". Ми — це-ж і я либонь? А я висловився-б обачніше: "Свобода — то наша біда."
Наша релігія вчить, що свободу дано нам безумовно, то-б-то не з нашої волі. А життя вчить, що свободи ми маєм більше, ніж умієм ужити. Треба брати серпа й жати свободу, гостро нахиляючись до кожного жмутку. Жати не вмієм, хилитись не хочем. Мовчки й неповорушно віримо в свободу — така релігія.
А тут іще хтось вивісив доктрину на простирадлі. А хто? Ми, каже, вільні люде.

Покидає сьвіт і волю, щоб в печері смерти ждать

 Українському християнинові, що воліє відійти від грішного світу, треба дуже розважно обирати маршруту для відходу. Щоб обібрана дорога якось обминала сьвяту Москву.

Підслухана музика

 Українці прочумуються після тяжкого чужомовного обмирання посеред раннього ранку рідномовної буденщини. Безгучно сновиґають сірі тіні, а вранішні вкраїнці ще захриплими голосами гукають до них робленою ангелянською, ніби ставлячи барвисті латочки на тьмяні спини ще не зниклих привидів. Незбагненне чарує, дає забуток, дарує надію: "Будь healthy, будь happy!".
Як-що не ментально, то хоч документально.

Великий гудець

 Мова дуже правдива, а правда не може бути коректною. Щойно коректне слово призначають правдивим, воно починає потроху набиратися правди й губити свою корекцію. Мови не схитриш — ми тисячі років намагаємося, але не домоглися.
Мова — зміст, ми — носії. Мова — музика, ми инструменти. Суспільство — гудець, що все пробує різнити як із нотами, як і з гудком. Пробує, але не може.

Кримський вістівець

 Не можемо віддати півострова, бо наше все — кримське. Навіть Агатангел — Кримський.

Нескінченна пам'ятка

 Словник Кримського та Єфремова не завершений, бо словникарів замордовано. Ніколи не забудьмо, що то мученицький словник. Але пам'ятаймо: він не завершений, бо справді геніяльне людині завершити не дано. Він не скінчений, бо нескінченний. 

Думи в хмарах літають, їх гарматні збивають

 Москва хоче вічно пам'ятати свої страхітливі перемоги, але так, щоб решта сьвіту забула ті "привиддя безсонної ночи". Осьвятивши своє пекло, вона припроваджує чужих до пекельного раю забуття.
Неспроміжно: кров і кість і далі снять воювання, а не парадування.

Брехати — не ціпом махати

 Носити вишиванку й балакати по вкраїнському вже ніби й соромно. Бо то, кажуть, найлекше. А от ти спробуй лишень бути щирим і сьвідомим без вишиванки й гутірки.
А як-же я тоді щируватиму, як себе всьвідомлюватиму? 

Звичайна історія

 Одарка сварила Карася за гульню, але насправді вона каралася, бо хотіла на Кубань. Там карасят і одарчат дожидали вимосковлення, розкозачення, голодомор і покріпачення навіки.
Звичайна історія: пропав чоловік через жінку і горілку.
А все тому, що де-які питання стоять не посеред подружжя, а між чоловіком і Богом. 

Слимачі дороги

 Бігаю в лісі. Тендітний слимачок усе вціляє виповзти на биту стежину. Бо так легше волочитися. Не тямить істотка, що биті стежки не для слимачків. І, як-що подумати, куди більше сьвіту вкрито слимачими шляхами, ніж битими.

Химери Берлійозові

 Добрий роман — то як симфонія. І щоб її виконати потрібен добрий орудар симфонічної оркестри (перекладар). Штрауса музики (читачі) якось і самі заграють.
Оце я сиджу, розбираю партитурку та й думку гадаю: чи такий з мене дириґент? Добре, коли воно Штраус. А як воно "Химерна" Берлійозова? 

Образ віри

 Коли бузок простягає небові всі свої щедрі букети, він знає, що нещадно навідцьвітається й помре. Квітуймо сьвідомо!

Почесний вік

 Як-що квітує бузок, а ти тільки за те й думаєш, що треба зрізати квіт, щоб квітувало й наступної весни, — чи то вже старощі? Ні, то ще західливий дійшлий вік.
А як воно цьвіте, а ти думку гадаєш, що відцьвіте скоро й доведеться зрізати зсохлі, безсилі, розвінчані гілочки з розчепіреними колючими пучками, — чи то вже старощі?
Чи коли ти бачиш квітування, а в тебе на мислі радість, що дожив і до цього цьвіту, — це старощі?
Чи старощі — це тоді, коли ти відцьвітаєш, в'янеш і обсипаєшся разом із бузком?

Евровізія

 У Білорусі (що виявилася Литвою) серед сьвідомих литвинів постала суперека: як говорити, "Євробачення" чи "Евровізія"? І, звісно, вогонь перекинувся на ТБ: чи воно, бува, не ТВ?
"Телебачення", кажуть, то калька з сильнішої в РБ (а не ВКЛ) мови державної — гнізда не має, самотній птах. А "телевізія" — й у гнізді, й у родині европейських мов і народів. Тулімся до своїх.
Засновники-винахідники, ясно, мали телевізію, се-б-то ґльобальну візію. Але хто коли про що питав фундаторів? Вони не мовознавці, не мають ані дипльома, ані права.
Бачите, телевізія вже вмира, а їй іще й назви не придумали. Немає візії. То треба спитати в тих, хто й далі телебачить, хто снить телевізіями. Хто-ж має евровізії, то вже либонь не клопочеться. Чи клопочеться? От я стурбувався, хоч і не референтний. Чи треба переймати?
І ще до речи: хто дивиться "Євробачення"? Астероїдний гурт есересерівців? А "Евровізію"? Щирі европейці! Яке їхало, таке й здибало — ми вдома! Отак іздибавши, вже їхати не треба. Далі — нікуди.

Ювілейна медаля за рятування топлеників

 Що нас єднає з визвольними змагарями столітньої давнини? Порожнеча намісць води, мертві човни й чужими руками вилите чавунне весельце — топлене, щоб топити.
Але наші рятуни живо вигрібають із порожнечи. І вирятовують. Їм дають медалі за рятування топлеників. 

Людяна мова

 Людина завсіди хоче змусити мову брехати, показати на мову: "То вона взивається". Але мова брехати не може, вічно бреше таки людина.

Живцем

 Коли року 1939 в СРСР з'явилося ТБ й іще довго потім, скриня могла показувати тільки живцем. Далі передання почали записувати й з'явилося розрізнення між записом і живцем, але оскільки телебачення в СРСР обіцяло щось небачене, то й слова треба було добрати чужого, довгого, складаного, нечуваного. Так виник "прямий ефір". Незрозуміло, загадково, змушує думати за криві лябіринти етеру? Ото й добре!
Повторна вкраїнізація в країні Вкраїні, що дуже помалу колупає кахлі московської груби, не може стосуватися до народу-суржиконоші. Як-би вона до його тикалася, не могло-би вирости покоління дітей, що шкільного вкраїнського слова сахаються. Тепер вони повиростали, як ті ясени, то й дітям, й онукам закажуть.
Отже вкраїнізація стосується до коханої нашої культурної кляси. Культурна кляса дивилася вкраїнське ТБ й на "прямий ехвір" почала важким духом дихати. А й справді, етер і в наддніпрянців етером звався, не то що в ґотицької "діяспори", в чийому етері досі звучить пісня Багряного й Китастого "Тютюнник на Київ іде".
"Прямий етер" трохи побув і загув. Заміняти московське одоробло на таке-ж саме своє нікому не цікаво. Тому постало "наживо". Що воно значить у перекладі "референтною мовою"? "На жизнь": "Пив горілку не наживо, а на смерть." І ще "наживо" й "наскоро".
От. А "живцем"? "Я бачив живцем живими народніх велетнів..."
Народньою мовою "живець" — то те, що мудрі люде називають "живодіяльністю". А простолюд, поки не замовк, казав просто: "Живець урвався".
А що для ТБ "прямий етер"? То й єсть його живець. А ще живець — то невчений пульс: "Київ робиться центром українського життя, тим живцем, що його стукання розноситься по всій Україні."
Ой, дай Боже тому Київові, поки всій Україні живець не ввірвався.

Крихкенькі

 Я завсігди любив шаравари, шараварництво — то моє. І аж жалько мені тих тендітних парубійків у сопілчаних штанцях-галанцях, як у півника з казки. І лиця мають збентежені, ніби то джура сердньовічний од лицаря свого відстав, а по базару бігаючи, й зброю загубив. Пропав як пес у ярмарок.
А чубчики такі щиро дівочі! Ото візьме якась дівка-семилітка за себе, почне поратись і як не зламає, то погне. Крихкенькі вони такі... 

На Канадію маю надію

 "Як я малим збирався навесні..." А куди-ж то я збирався? Піти у сьвіт? Та нікуди я не збирався, бо нікуди було.
Так ото-ж: як я малим нікуди не збирався, хтось трохи сьвідомий дав мені заграти платівку канадського гурту "Рушничок". Як я тепер дізнався, то був у хлопців "Volume I". Українські дозволені стандарти, але вони здіймали вкраїнські штандарти, бо були з Канадії. К-надії! Кана-дії. Там четверо вкраїнців, убраних міщанами з "Чорної ради", сьпівали наших пісень. Чи пустили-б їх на "Евробачення", чи мав хтось тоді евровізію?
"Хоч я живу на чужині..." А я навесні свого життя жив у своїм краї й збирався в спільносовіцьке (читай — московське) майбуття. І набігло на думку потроху: хай та омріяна "Москва" з цукерками й театрами — велике місто, але я вже якось досиджу на своїм хуторі імени Панька Куліша, поки не розорили.
І що ви думаєте — досидів! І досі досиджую... на канадськім рушничку. Мавши надію на Канадію, он як.

Яка міна буде в мини?

 Чи вибухне міна? Як-що так, то дуже вже поетично-химерно: уявім, лишень, як вибухає "вираз обличчя". "Вираз обличчя" довгий, складний, складаний — мокро горітиме, як Бікфордівський ґніт.
Мина має вибухнуть, коли їй треба. І хай буде те слово для цивільних рідко вживане. Хай знають тільки фахівці, яка буває міна, як вибухне мина.
Але яка міна буде в мини, як вибухне міна?

Одчинення

 Тепер воно настало людям так, що все не тепер, а зараз. Чужа, всюдисуща мова кричить "січас", а мені все вчувається "се час". Се час сичить. Ні, він шелестить. Але не як липа. А може й як липа, тільки така липа, що не ми минаємо, а вона нас минає. Минає й шелестить об нас зеленим листям, ніби молода дама шовковими спідницями, що йде кудись ув одній їй відому й одній їй належну вічність. "Ви знаєте, як липа шелестить?.."
Життя повсякчас у розпалі. Ніби всі виїхали човниками на катання. І в кожному човникові розпал життя: срібні весельця, фіранки, серпанки, запонки, ніжні холодочки. Музики, сьпіви, тихий сьміх...
І раптом тобі кажуть: твоє життя скінчилося вже давно, мільйон срібних сплесків тому, а ти все катаєшся й розпалюєшся — геть із човна.
— Куди?
— А в воду. Там десь і дно єсть.
— А мої течки, я все збираю течки!..
— Збираєш? Без тебе розберуть.
І тільки шубовсть — як листя зашелестіло.
А там чомусь лікар, а не посланець:
— Я хочу Вам сказати, що справи Ваші не такі вже й кепські. Пропоную спробувати...
— Ні, не треба, я хочу просто до Христа.
Просто? Але чи се просто? Се час! Але вже почалося м'яке занурення, вже одне по однім одчиняються під спиною якісь послідовні донні дверцята. Зайшло відчинення: "Ви чули-ж бо: так липа шелестить."

Кубанські козаки

 Є два фільми: мистецьке кіно "Кубанские казаки" (голодного 1949 року) й документальне "Кубанські козаки" (буремного року 1992-го). Останній фільм присвячено двохсотій річниці висідки чорноморських козаків на Тамані. Любите "Запорожця за Дунаєм"? Ото вони сіли в човники й просто з опери ("підем, серце, в рідний край!") запливли в гирло Кубані.
Оце подивився й не маю спокою. Які лиця! А надто в тих січових дідів-вусанів, що від далекого 1992-го всі вже повмирали! Ось воно козацький рід — його зерно, його золоте насіння. З них і Ріпин малював отих своїх славетних глузливих "Запорожців". Отакими могли бути українці, як-би... не кидали зброї.

А ці вийшли зо зброєю, як потім виходили скрізь їхні родичі "Чорні запорожці". Приїхали на чорнозем, поставили церкву й заходилися вірно служить.
Цього фільма треба було-б одтоді на що-день крутити на ТБ. Але не крутили — й ясно чому. Там уся доля вкраїнства, як у клубочку: бери й розмотуй.
Спершу поголили оселедці й завели донські чуприни. Потім до вусів додали донські бороди. Ще потім до чорноморського додали лінійне донське "козачесьтво". Курені назвалися станицями, кошовий отаман — наказним.
Так і пішло. А вони-ж тільки хотіли бути вкраїнцями, народности багли! Самодержавиє прийняли, православиє вже мали. Але не такої народности треба було хазяям. Посьпівай, голубе, заїж варениками — й бувай собі "спільноруським".
Проте мали вони й мову свою, й письменство, й театр. Якось і школу їм дали побавитися. Було колись: сам Петлюра їздив їх українізувати. Та що там Петлюра — Міхновський!
В'ється в'юн, в'ється хміль... А вірьовка плететься. І, як звісно нам, скільки вірьовку не плести, а кінець їй буде.
Логічний кінець було видно вже тоді, року 1992-го. Ясно було з гутірки козачої: ми, каже, руські, але просто не такі.
Вже не вкраїнці. Але в Україну де-хто повернувся. Із зброєю, як колись хотів Захарій Чепіга. І з бородами, хоча без оселедців. Бо руські.
Ой, пильно нам треба було дивитися те кіно документальне! Чверть століття тому ще не пізно було вберегтися кубанських помилок. А тепер можна переглядати, щоб поплакати. Бо ми вже мудрі. По шкоді. 

Не запрацювали

 Василь Великий каже, що будь-який призвід до лінощів є призвід до гріха. Це суть доброзвичайности. Але з цього погляду виглядає, що наші виїджені голодомором селяне були не грішники, як де-хто судить, а сьвятії мученики. Бо вони спали на кулаці, а бити байдики просто не вміли. Це через них народня мова не знала любого интеліґентному панству "доброго ранку", а давала на "добридосвіток" (коли встали) й на "добридень" (коли стрілися білим днем).
Один гріх був у селюків: не повірили ані соціялістам і революціонерам (а хто їм повірить?), ані не схожим на них "демократичним хліборобам" (вважаю, що даремно). Повірили отамануватим гультяям, та й то не на довго.
Хотіли спокою в своєму хутірному вкраїнстві, а не щоб "котилася лавина" й "валилася руїна". А голоду не боялись, бо знали, що запрацюють.
Не запрацювали. Але то не їхній гріх.

Із життя уніхвормістів

 Тільки влізеш у порядного костюмчика, вдягнеш чистеньку білу сорочечку й почепиш італійську краваточку, де не візьметься прохач із простягнутою рукою. Кляті стереотипи! Вони заваджають убогому зрозуміти, що ти вбираєшся в свій костюмчик на те саме, на що й він у своє жалю гідне дрантя: не щоб дати, а щоб знайти давця.

Обидві слові

 "Потенціяльний" і "потенційний" мали-би мати різні значіння, га? "Потенціяльний" чи дожида в майбутньому чи вже втік, жданики поївши, а "потенційний" із славної минувшини намагається влізти в теперішнє. Як-що влізе, то сторожко вдивлятиметься у прийдешність.
Як у будучині не буде ні "потенціяльного", ні "потенційного", щиро зізнаємося, що обидві слові нам чужі.

Мислівці на "і"

 Українці дуже полюбляють "і". До того долюбили, що воно втекло й стало "и". Не широке "и", а таке, що тільки свій і пролізе. А щоб не згасла сьвічечка "і", нових "і" наробили з "е" і "о".

Homo trium linguarum

 Навіть скоцьку мову (Scots) носії бережуть, боронять. А що вже тоді казати за людську, вкраїнську. Берегти, боронити, але нікого нею, крий Боже, не зобиджати. Хіба можна битися сувенірною булавою!? Ні, на ній складають присягу на вірність Україні!
А битися можна келепом бойового суржика. Хтось тільки цьвірінькнув поправною московською, а суржиконоша: ану цить! ось так говори, ось так! Скоро кожне навчиться вимовляти Хто та Шо з великої такої літери.
Суржика не шкода — він і так дзюбатий увесь. А щоб оклигав трохи, підлікувавсь і сьвіта побачив, возитимем носіїв на студійні тури. Спершу до Великого Князівства Литовського — вивчати трасянку. Люде приїдуть, заговорять іще дивовижніше, ніж до-тепер. Культурні — аж страшно!

Далі повезем найпоспішніших до Шотляндії — вивчати той таки Scots. Буде нам homo trium linguarum. Той уже всіх поб'є могутньою своєю наукою.

Як не пишеться

 Коли письменникові не пишеться, він споглядає дві порожняві: одну мілку й вузеньку — то порожнява від його написаного, а другу — безодню, незглибну, упирячу.
Але-ж бува й таке, що не пишеться й пашквілянтові, що звик чорнити своїми чорнилами й шпиряти своїм пером, розмазуючи всім на пискові не тільки мовлене, але й мову саму. Може й такий утратити "хист" і "надхнення", адже всі ми держимося божистими енерґіями.
Такий замовклий бачить перед собою не обшир, а сіру бетонову стіну, закрівавлену його тупими кулаками й вузьким, як сокира, лобом. Стіну скелясту, непорушну. Стіну, що відлучає його від Стефаникового мовчання, від письменницької порожняви.