Щоб якось жилося

 Дуже вже мені той Малер до мислі. За композитора його сьвіт не мав, а за дириґента самому нудно було матися. Отак і в мене з письменством і перекладництвом: за життя тільки пишу, а перекладаю, щоб якось жилося.

Ген там

 Оце переслуховую Мамардашвілієві лекції й знову почуваю себе студентом: дуже цікаво, але щось не дочув, щось не дошупив, а десь ходили кисле винце пити. Другі студентські молодощі! І ще вся тяма попереду — ген там, у вічності.

Якось перегріємося

 Не те диво, що люде злиднують і лихують, а те, що попри всю очевистість, наочність, усі ми силкуємося жити доладно, порядно, а де-котрим це й удається. Ті вершники меленіялізму скачуть проти знаного нам сьвіту, вже й міленіяли їм народилися. Чи не на Страшний це суд заноситься? Та байдуже: в їх іще тисяча літ добра та гаразду. А коло щасливих і багатих, як побажання на вродини, хиліястів, і ми якось пересидимо, перегріємося.

Біда, в кого жінка бліда

 Наша мова незмірно застаріла. То й треба вчити, знати й уживати її саме як застарілої. Бо приновлена вона є сама облуда мови московської й одна натяма мови ангелянської. Друга хазяйка на нашім обійсті ще нещодавнечко, менше знана, то й порядкує не так завзято.

 Обидві мові будуть рум'яні та пишні, т'але наші з них копії задивляються одна на одну мертво-блідавими, безокими лицями. Як тут не пригадати до речи старої приказки: "Біда, в кого жінка бліда, а в кого рум'яна, кажуть, завжди п'яна або: всім кохана."

Можна й без хліба

 Коли та клята, несходима, як суперечності життя, хороба мене чогось і навчила, то тільки одного: пожива — це поживно, харч — смашно й корисно. А як нема харчі? Так почитати щось. І вичитуєш: "не самим хлібом жити ме чоловік, а кожним словом, що виходить із уст Божих." І те слово можна й без хліба споживати.

Тільки Бог

 Як складається молитва? З осельні образу — бабочка образу, з бабочки образу — Божий метелик. І вже треба ті мотилі попришпилювати, поприпинати до пам'яти. А коли читаєш — знов нові образи, що-разу иньші, тоньші. А треба відслонити той серпанок, стягнути ту плінку — й щоб уже не було нічого, навіть тебе, тільки Бог.

Виступ перед завісою

 Завіса обіцяє нам диво. Обіцяє твердо, аж божиться, що там таємниця й уже тепер ми дізнаємося. Заразісінько! Тільки перше перед завісою має стати конферансьє. Потім читець виходить, чита. Далі сьпівець так легенько засьпіває. Ще потім хтось вийде байку розкаже — посьміялися.

А завіса висить собі, тяжка, ми вже бачимо на ній не тільки гаптовану канітелю, а й порох на гаптуванні. Але не підноситься, не відслонюється — хіба роздерти. Не треба! Може там таїна голого кону й зграйки сумних кумедіянтів, що забули текст, такт і тембр. 

Ой, вийду я на шпиль-гору

 У нас у степу, що не пригір, що не горб — то вже тобі й могила. Ні, не бійся, не тобі. А так ніби щось насипане, щось заховане. Там скарб, і якийсь давненезний загарбач лежить із иржавим мечем у кощавій жмені. І треба розрити, конче треба. Бо то наше все було — то назад займемо. Ляжемо там, як треба, — й хай собі повіває вітер степовий, вічний, байдужний, сухий.

Пів правди мало

 Чи сказати правдоньку? А наша мова... репресована! Як? Та ось так і отак. А ще... Т'але стривайте: чи настала вже пора сказати всю правдоньку? Де-котрої не скажеш, то вона й мовчить, їсти не просить. І кому від того збиток? А люде спокійні, потроху собі звикають і до правди. Ще й де-які речі справді такі... видимі, очевисті, що показувати пальцем якось і гріх.

Але суд нашу правду суворо судить. Скасовує, бо там пів правди тільки. Нема, каже, не по вашому буде. Люд ізвик до неньки-брехеньки, а ви їм півправду пхаєте. Ще потруяться, не дай Боже!

Бо Атени знали, що вони не Афіни, а тільки Атени. А там, у тих Атенах наша европейска правда зароїлася. То наша лямпа й лямпада, то наша апотеоза.

Горенить вода

 Сохвісти беруть ув Україні свій рішучий реванш. Присоромлена хвилозопия пропала як пес у ярмарок. Скрізь царює хвилодоксія, ще й ортодоксальна хвилодоксія. Явища, події, суть? Пхе, пхе, пхе! Моя интеліґентна чи навіть (та хай воно горить!) геть не интеліґентна думка про явища, суть і події — от що важить найбільше, важить, як чави. Тільки треба встигнути викрикнути, вигукнути так, щоб поглухли иньші розумники. Бо багацько їх кругом, тих сохвистих хвилодоксів. Мудрі вони, а тому меткі й підступні як змії. Набереш повен рот води, а вона горенить, то вже й приснеш проти сонця. 

Очитані й неочитані

 Дуже пригадується як колись, не так і давно, ще за мого віку, очитані попихали неочитаними: "А ти читав:?!" І показує на пальцях п'ять "сьвятих" книжок чи десять — на дві руці. Дале-Бі, зачитували ті книжки, просто крали, ховали в бібліотеках, щоб ніхто не читав, а тільки я. О, таємне знання, о, містерія пошуку-подоріжжя!

А теперки підіть, похваліться, що ви щось там читали. Ну то й що, кумеднику?! А я, летячи до Парижу, свого посадкового квитка перечитував. Ба більше, неочитані вже зацитькують читаченьків: сторінки гортати — не ділом махати. Як уже звик джуґлити щось писане, то бери таке, щоб ні знати, ні пам'ятати. Й сиди собі п'яний, німий, повний по вінця туманом. 

Переломова зміна — теє-то, як його — менталітету.

Миска Данаїдівська

 Наша культура — без дна. А оскільки вона неглибока, як миска, то вже видно, де мало бути те дно й де його нема. Й дивиться инкотрий на ту миску, що дірява, й дума собі: ні, ніколи не насьорбаюся. А всякі юди-перекинчики так і під'юдюють: "Та розбийте вже її, ту вашу батьківську миску, та гайда до сусідів їсти — там у турмі саме обідають!"

Трагічний пристріт

 От і чую скрізь, і читаю: "наші трагічні уроки", "трагічні уроки нашого". Й сама собою кривиться губа: знов у них не наука, а трагічний пристріт. А далі вже сам собі думаю: таже правда тому, що не дістаєм ми від нашого трагічного ніякої науки, а сприймаємо те все як пристріт чи уроки. Що хтось візьме пошепоче над нами, невченими, й усе саме минеться, перейде. 

Йдучи в забуток

 У нас чимало ймень, що ніби промовляють: а ми забулися! Й не тихцем говорять, не шепочуть нищечком, а так сьміленько, бадьористо. От хоч Альона-Альонушка: заблидила десь у лісі з братіком Ванюшею. Заходили в пущу Оленка з Івасиком, а там напилися, забулися, й вийшло он що. 

Але найбільше турбує Крістіна. Чи не забула вона Христа?

Дехволт

 Шкода, що родини не оголошують дехволтів — іще в нас не за звичай. Дуже статечно й шляхетно було-б — от хоч і для нашого посімейства: я дуже схожий на гарного дядька, хоч і на директора кумпанії призначай чи президента, голос маю принадний, мову виразну, вкраїнську таку, що аж-аж-аж. Сам із себе буду ошатний, порядний буду. Отак скликав-би широку громаду, підвівся посеред гробової тиші й урочисто оголосив:

— Шановне панство, в нас дехволт!

А сім'яни солідно, з пишним, високим смутком покивують головами: так-таки так.

— Тому, на превеликий жаль, наша родина змушена припинити виплати за комірне, за науку, за переїзд і забезпеку. Всі позики просимо вважати за невиплатні. Всі кошти від ліквідації нашого підприємства дамо на гуманітарну допомогу членам управи, найперше на харчування. Вірмо, що всі ці заходи — тимчасові. Сподіваймося, що настане день, коли ми зможемо з радістю поновити продуктивний чин.

Шанобливі оплески, оксамитові вигуки "браво!". Страшно, але гарно-ж!

Бо в мене рід пишний, бо в мене батько велишний

 Таки ставлення до поезії маю античне: в кожній пісні хочу вчувати моторошну, несьогосьвітню, незбагненну правду. А то слухаєш хоч "Still loving you" — за простенькою хіттю підманити молодесеньке дівча на концерті, тяжко гупаючи, як велике серце, біжить пишна музика, а вже позаду кульгають покалічені, недоумкуваті "слова". Слова? Та чи знають ті музики, що таке слова?! Навіть Мойсей у Кадесі мав сказати, а не бити києм. Ліпше словом раз, ніж києм аж двічі.

Чи не з мила

 "Грійте окропу, мамо!", — що-сили гукнуло людство. Матінка-природа нагріла такого гарячого, що аж-аж-аж! Тільки-ж де ті всі діти поділися? Чи не з мила вони були? 

Шахівниця

 Старшому синкові загадали виконати з ангелянської мови ось яке завдання: дитина оголошує про свій намір, а їй відповідають два голоси: "positive parent" і "negative parent". Не добрий і злий, а плюс і мінус.

Дитина — то шахи. Вона завляє: "Я — пішак!". Хід білих — хід чорних. І пішла, розходилася хода! Хапають дитину за пішаки, за коники, за слоники, за вежі, за вільнії кралі й обмежені королі. "Ти так? А ми ось так!" І життя спокійно лежить, прикидаючись дорогою, а насправді воно — квадратово мощений двір. Гравці нагуляються й підуть собі геть. А покинені постаті на своїх вічках іще довго огинатимуться, некеровані: "То так чи так?" 

Тії постаті як не вічні, то майже вічні, поки людства. Міняються тільки гравці, відгулявши білими й чорними. А вже пласка основа шахівниці — таки вічна, хай там що. Хоч у школі, дале-Бі, вивчай.

About US

 "All I wanna say is that they don't really care about us.", — командно вигукує з кону людина, що про неї достометно відомо, що вона, раз одірвавшись од гіллі, не належала й уже не належитаме до жадного US. Але до одинака озивається якесь мільйонове "МИ" — це незчисленні одиниці тих, хто так само до ніякого US не пристав.

Велетенське "МИ", об'єднане лиш одним: йому щось винне ненависне "THEY" отих, хто з якогось переляку мусить "care about US". Звісно, "ВОНИ-ВОНО" не хоче. А "МИ-Я" саме кортить. І не сказати, а крикнути: "Це ви всі! Як-же я на вас горю!" 

Образ пекла

 Людина не може не бути людиною. "Лишайся людиною!", — просять нас ізмалечку. Ну, а як инакше? Людина людніє, вилюднює. Й у тому правдива трагедія тих, хто сьвідомо обирає скотячість. Та трагедія простягається далеко за межі відомого буття. В ній — один із найзрозуміліших нам образів пекла.

Наше поживання — гірке горювання

 Хоч ніхто й не зна, що воно таке, але особисте життя виявляється більшим за просто житки. Особисте — те мислений окіян, де скрізь є де втопитися коло водоплеску. "Я вчилася пісні в морського прибою", — гукнула поетка. "Й похлинулася водою.", — не встигла сказати.

Щирий перекладачів друг

 "Правда" — зовсім не зайве слово в московському словникові. Воно конче потрібне до перекладів з української.

Бойовий гопак

 Не знаю, як ви, а я ані трошиночки не здивувався, дізнавшись, що отаман нашого письменства низового Лесь Подерв'янський не просто артист, а мартіяльний артист (martial artist). Зважте самі: він-же таке белебенить, що котрі статечніші можуть спробувати його й попобити.

Й ото тії вже пуристи, блимаючи підсліпими від словникарства очима, розчепіривши цупкі від гортання сторінок пучки, заміряючись китицями плетеного красномовства, тільки підступляться до його, а він лиш: 

— Кия, кия!

Й далі собі блягузкає схожими на "кия", куценькими, як нунтяки, словами.

Назад до Канта

 Бердяїв про неокантіянство: "Кінець-кінцем, філософія цінностей обертається в нову схоластику, вона має в собі мертвотність." А ми ще й досі там, у цьому небутті, що думає бути перед-буттям.

Стався конфлікт

 Бердяїв пише: "Найвище для Геґеля історія, де виявляється переможна хода сьвітового духу. Він учить хитрощів розуму в історії. Він не розуміє конфлікту особи й історії, історія для його безтрагічна. Він оптиміст". 

Українець, ошуканий "хитрощами розуму", — жертва цього геґельянського оптимізму: зо сьвітовим духом, мовляв, усе буде добре, тому приставай до переможної ходи. Хай твій народ піде в непам'ять, удячні прагонуки, стоячи на котурнах, проводжатимуть твій вибір овацією. Конфлікт окремої совісти й загальної історії. 

Бог у подробиці

 Правдива хвилозопия — то завсігди скупчування думки. Таке зосередження добувається превеликою уважністю й пильністю до дрібниці. Бо саме Бог у подробиці, а лукавий любить побільшення з узагальненням. 

Новий вимір

 Не боюся вславитися за несьогочасного, бо такий і є. Мій час минув, минули всі мої часи — ціла доба. Я вже живу де-що поза часом. Це новий вимір.

Очі заогнилися ненавищами

 На те молодощі, щоб тішитися дурощами. Старощі дурощів тривожно виглядають. Аж із ненавищами.

Годі оживити

 От ми коли вчилися, моє покоління, то велику нехіть мали до марксистсько-ленінської науки. Й то не через надмірне знання чи цинічне недбальство, а так:

"Передчуттям спокою і нудьги

Мене хвилює мертве листя долі..."

Справді-бо: хвилозопия чи хай уже там ваша філософія — то знаття про незнання, наука про незнане:

"Що день — все ширшає сьвідомість,

Все  глибший розмах у думок..."

А тут тобі маєш історичний матеріялізм: історія звершилася, а метеріялізм — ну, нехай собі матеріялізм. Чин пізнання, власне, завершено. Історія ще не звершена, але есхатологічна стінка вже десь близенько. Непогамовна наука ще викопуватиме й підкидатиме якісь феномени, номени й навіть нумени, а матеріялізм, гостро наїжачений остаточною істиною, наколюватиме їх на вила, розглядатиме, пояснюватиме й заводитиме до каталогу.

І всі здобутки минувшини — то зламані логоси: їх треба скласти, полагодити й запаркувати в технопарку. Роботи-працюки аж вилискують — головне, не пробувати їх увімкнути, бо то матеріяльна музейна історія. Мертвуща вода зцілює, але без живущої годі оживити. 

А от цікавість до остаточної істини де-не-десь ожива: кортить іскрутити матеріял провинної історії раз назавсігди.

Двоїстий вираз

 "Треба мені взяти душу." Так кожне може зміркувати, а не враг по когось прилетів, як ви подумали. Бо "брати душу" це як у нормальних мовлян "приймати душ". А як подумати: беремо-ж ми купіль! Чи ви й досі "приймаєте ванну"? Але спробуйте-но заперечити, що ваш "душ" не мусить прибрати жіночого роду й стати "душею"? Бо чоловіча душа якось і без душі собі очищується.

Приспана царівна

 Поки біг, думка мені зав'язалася, а як прибіг до дому, то вже й по думці стало. Десь вона померла дорогою. Але-ж була — й живісінька. Поки я топтав доріженьку, й вона рясту потоптала. Але спасибі їй, що була. Й може ще колись прокинеться, стрепенеться, як зачарована, приспана царівна. Бо щось не можу уявити її кістяка в нашій чорній землі, перетоптаній невдячними ногами.

Солов'їний язик

 Стільки виступів ув интеліґенції, що й думати нема коли. Через нікольство не встигає заснітитися гадка, а як і заплодиться, то десь завмирає й уже більше а ні чичирк. Зате непогамовно чичиркає, аж затьохкується, солов'їний язик, хоч і не тямить він мови солов'їної. 

Гармонійна двомовність

 Мова має сказати своїм голосом, мова має вимовити своє слово. І ось вона виходить на передній кін, така наша, в сніжистобілому трикорті, врочисто розтуляє рота — й одразу з чорного дзеркала власне кону виринає, мов водяна змія, темна рука з долонею й затуляє, як щось своє, темряві вуста.

І враз із спокійної, впевненої ар'єрсценічної глибіни долинає чужий, добре постановлений голос, гарний, як антрацитовий оксамит.

І тільки вкраїнські очі все націляються в залю, як наладована дубельтівка.

Не мукою, не карою

 Зрозуміло, чому саме слово "переживати" закліщилося кліщаком на місці, де має бути "турбуватися", "непокоїтися". Переживання — то життя. Життя — то страждання. Але треба жити так, щоб страждання справді було переживанням, а не мукою, не карою.

 

Страждання-всьвідомлення

 Прийшла вістка: Бог народився, стався чоловіком! І зворушення: бач, і Він — знайшовся, був немовлятком. "Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі..." Як ми...

Але це-ж і ти народився, це-ж і ти стався чоловіком. Для якоїсь речи, не просто собі так. А вже "речи", "чоловіка" — яким письмом, друком і шрифтом, то Сьвятий знає.

Як поглянути на немовлятко, то воно народжується на щастя й гаразди всілякі. Ще воно "воно", а вже всі бігом несуть дари. Але те Немовлятко, що знов і знов народжується для нас, чи на щастя Воно взяло на себе Тіло? Знаємо напевно, що ні — що на муку велику, на кару ганебну. Відомо нам і те, що й муку, й кару Чоловік переживав цілком, ісповна, по людськи. Звісно нам те з саду Гетсиманського й Хреста Голготського.

І ми не живемо без стаждання: старждання-пізнання, страждання-зрозуміння, стражданння-всьвідомлення. 

Мислений репертуар

 Наша новенька интеліґенція ще така молодесенька, що аж малесенька: ще й говорити до ладу не потрапить. Зате-ж виступа! Стільки тих виступів ув акторської дружини, що думати не встигають через нікольство. Тому в цієї антерпризи немає мисленого репертуару.

Досьвід і интуїція

 Досьвід — то коли ти ніби вже все пізнаєш, але знов нічого не знаєш. Интуїція — то коли ти ніби вже все знаєш, але знов нічого не пізнаєш.

Високий страх

 Твоє тіло, як камера — й низько, й тісно тобі, нудно бути бранцем. А люде дослухаються до стогону в хаті й дивуються: така гарна бідівля, кругленька, вимащена, вибілена, ще й помальована. А всередині, чи ти ба, щось тяжко непокоїться. Але-ж, диви, не замкнено, досить і відчинити. Та не на те, щоб виломитися, а тільки пустити хазяйку — душу, що знадвору стоїть, у замуровані й заґратовані вікна заглядає.

 Й одразу відчуєш, що живеш у палаці, та ще й посеред саду, гаїв, полів. І бігаєш по тім палаці, скачеш-літаєш, аж усе околишнє шляхецтво завидки беруть. 

Аж ось і тут біда: вже гасає дідич, як очмана. А брама-ж настежи розчинена! Тільки Господаря до господи запросити треба. Й, нікуди не мандруючи, зразу пізнаєш, що не палац там — цілий сьвіт.

І там треба жити серед минущих тіней, і там нуда, і там страх, але вже високий, Божий.

Навіженство

 Коли Возного виставляли на кону в "Наталці-полтавці", всі глядачі щиро сьміялися, щасливо так, по доброму. Ясно-ж: український сільський космос сам себе ладнає, сам себе латає, а той один до города не доїхавши, вертається, щоб лізти зо своїми словесами — недовченими, недотовченими.

Возний — заступник державин чи, як він сам-би сказав, "представник". Котляревський моргає до нас: "От і держави не маєм, а якось пораємося, бо мова й думка своя. А в держави вкраїнської мова була-б гляньте яка."

Драматург і сам не мав ні родини, ні жінки, але економку держав і якось давав собі раду економно.

Зараз хтось мені скаже, що й тепер у нас урядники так само джерґотять, і завсігди так було. А осьвічені люде в глядацький залі знов сьміються з них, утішаються.

Якби-ж то! Тепер не сьміються, а знехваляються, збиткуються люто, несамовито. Й та мішанка, що тепер "суржиком" зветься в насьміханні, не поблажлива, а ледве чи не озьвіріла. Бо суржик гавкає не з мікрокосмічної садиби Терпилів, а з безодні, що ще безоднішу безодняву прикликає.

Масляна піраміда

 У де-яких людей такі голови мудрі, що хоч скільки туди пхай квадратового, то ще більше круглого влізе. В нас і народ, поки не мовчав, на квадратове часом "кругле" казав: "Наша хата кругла, а ваша довга".

Ото полізеш до тої хати-голови, а там така піраміда Масловова, що як у давніх тих инків чи що: без чамуру мур, а голки не встромиш. Тільки що кругла піраміда, ніби масло свого хову. Й з олії те масло, бо й кажуть: "олії повна голова".

А це все тому, що в наших у головах не Евклідова геометрія й навіть не Лобачевского, а либонь Декартова — от. 

Я й сам такий був, тільки останнім часом піраміда трохи перехнябилася, на маслі послизнувшись.

Зубами за вітер

 Я всім раджу триматися. Прощаючи людей, раз-у-раз кажу їм: "Тримаймося!" Ну, ніби ми того варті, чи що. Вкраїнцеві ніколи не завадить триматися, хоч-би як добре було. 

А оце сказав-побажав одному знайомому, селянинові родом, з незанімілими, як той мовляв, народніми устами:

— Тримаймося!

— Зубами за вітер!

Фольклористика-фантастика! А як подумати: що триматися слід, теє давно всі знають. А от за що — вперше чую й зразу те, що треба.

Підбиті рахунки

 Ще ніби вчора люде зазято підсумовували. Підбивали, як той мовляв, рахунки. Довгі такі рахунки. А сьогодні погляньте: ну які там рахунки? Нема-ж нічого... 

Ще рік

 Новий рік. А там, диви, й день народження. Малому мені, було, ніби що-разу ще рік доточували. А тепер ніби відтинають.

Життьова стратегія

 Один мій друг раз-у-раз каже: "життьова стратегія". Він її мав. А тепер дітям майструє. Бо на свій вік лишилася сама тактика. Чи ні? Може годі вже тої фізики? Й простягяється стратегія в правдиву метафізику?

Час годиняний і час негодяний

 Спершу була година як погода. Просто година й просто погода — то коли добре. А як ні — лиха година, негода. Спершу була доба як пора. А потім — чи не пора перепорилася? — ми стали биркувати годинами й добами кравецький метр свого часу. 

Скажеш: "Ах, яка тепер година!" А хтось уже глянув на годинника й буркнув: "Одинадцята!" Спитаєш: "Якою добою ти народився?" Називають число. А чи щасливою? Та хтозна.

У саму нашу мірку часу покладено добрий уміст. І так і ми мали-б іскладати.

Staying abroad

 Найперше диво нового року завсігди те саме: йдеш пораненьку до церкви, а нічого не змінилося. Серік то особливо відчутно: НОРМАЛЬНЮЩІ люде сплять собі до полудня, staying at home, а  вулицями швендяє стара мандрована біда. Лиця, очі такі, що до дому тікати хочеться. Але не займають: гадають, що й ти такий самий, як вони — неприкаяний: нудишся, марудишся, попору не знайдеш. А може й справді?

Але чогось тихо, як у вусі. Тепло, як у вусі. Що це за новиий рік, що ні вітру, ні дощу?!