Твоє тіло, як камера — й низько, й тісно тобі, нудно бути бранцем. А люде дослухаються до стогону в хаті й дивуються: така гарна бідівля, кругленька, вимащена, вибілена, ще й помальована. А всередині, чи ти ба, щось тяжко непокоїться. Але-ж, диви, не замкнено, досить і відчинити. Та не на те, щоб виломитися, а тільки пустити хазяйку — душу, що знадвору стоїть, у замуровані й заґратовані вікна заглядає.
Й одразу відчуєш, що живеш у палаці, та ще й посеред саду, гаїв, полів. І бігаєш по тім палаці, скачеш-літаєш, аж усе околишнє шляхецтво завидки беруть.
Аж ось і тут біда: вже гасає дідич, як очмана. А брама-ж настежи розчинена! Тільки Господаря до господи запросити треба. Й, нікуди не мандруючи, зразу пізнаєш, що не палац там — цілий сьвіт.
І там треба жити серед минущих тіней, і там нуда, і там страх, але вже високий, Божий.
Немає коментарів:
Дописати коментар