Душевна пожива

 Дуже вже гарний вислів маємо "поживляти душу". Душевний вислів і поживний. А чим душу поживляти можна? Тільки харчем: у театрі до бухвету кортить, а книжкою і вдавитися можна. То мишам і хробакам душу поживляти, а нам — любу нашу духовність, а не душу.

Буде все

Є чимало недалеких країн, де ще довго нічого не буде. Україна в нас, слава Богу, не така: тут іще довго буде все.

Добре ковадло не боїться молотка

Як-що добре подивитися на серп і молот очима коваля (не свого щастя, бо то попсуй-майстер, а трудящого), то можна з'ясувати, що там не молот, а молоток. Серп і молоток - то для спільної штукарської боротьби ґлядіяторів на римській арені: гля, пхаються і б'ються!
Та боротьба вже ніби скінчилася, тому "зброю" прибрали навіть із гербу Республіки Білорусь: серп - щоб чужі не займали пшениці, льону і навіть конюшини, а молоток - щоб ніхто не розгепав присьвіченої сонцем шкляної кулі.

Тліти чи пріти?

Чи можна вогонь ненависти накрити мокрим рядном любови? Чи згасне й зотліє все?

Як-що любиш, кохай

Чи любите ви Київ? А чи це обопільно?

Стирчання кутів

Читаю статтю, що викриває й перевертає "традиційну візію" бою під Крутами. Як і завжди, не читаю писаного, а вбираю мовлене. Авторка зразу кидає в самісіньку пику традиціоналістам свою тяжку лицарську рукавицю: "з цієї "канонічно-всенародної" версії, з точки зору історика, на кожному кроці стирчать незручні кути й неточності".
Ті, кому легко пишеться, не знають, як важко писати. Тому я скрізь, де можу, бороню письменників. Гадаю, що такий початок, те нагромадження стилістичного мотлоху становить чудовий стилістичний напад: от дивіться, добрі люде, скільки й чого ті неуки нагородили. До того, "стирчання незручних кутів" - глибока метафора. У традиціоналістів те, що виступає, то-ж ріг, а не кут. А тут тупо стирчать не гострі роги, а саме кути. Виходить, не тільки я маю відчуття того прикрого роззявляння простору перед забитою в кут людиною. Он і молоді історики відкривають ті кути й викривають.

Кількість самотности

Дитина-одиначка - то всі знають, то ідеальна, неперебутня самотність. Двоє - то самотність самодостатня, замкнена. Троє - вже гієрархія самотности: відповідальна й безодмовна в старшого, остаточна в молодшого і стиснена, нерозлітана в середульшого.
А четверта дитина і далі - то вже самотність у складі людства.

Найдавніший самохід

Дуже гарне слово "перевалок" замісць "провулка". Я так розумію, що перевалок - то такий провулок, що мало що провулює, бо йде нізвідки, нікуди й нікудою - так собі перевалює. В самих  перевалках, звичайно, мало що є і мало хто там ходить. У нас, у Київі, колись таких було дуже багато і ще вони суть, попри шалене вшляхетнення столиці.
Так ото йду я нині таким перевалком і вздріваю гарного автомобіля. Марки не скажу, але дуже він мені сподобався: недосяжно дорогий, тьмяно-чорний, лискучо-сріблястий, самособоюнаповнений такий. Але ще наповнений він дядьком щасливим. Дядько в йому нічого не робить - бо що там робить? - просто сидить і мовчки проймається духом, вслухається в симфонію та гармонію.
А я, виходить, іду, минаю. Минаю і думаю: краса, але теж вона марна. Бо за двадцять років чи й менше, що з тої краси буде? Брухт. Навіть як-що дуже плекати того автомобіля, то буде з його ретро. А який найдавніший, найсамохідніший ретро-авто-мобіль? Та тож я пішки йду.

Просто загал

Загал - то широкі громадські кола, кола односередні, тоб-то односередкові або-ж, по вченому, концентричні. Тож нема чого його розширювати, він і так сам у собі широкий - просто загал.

Кіт у мішку

Кажуть людина живе, поки її особисте завдання не виконане. Це як у шпиґунському сьвіті. Як-що тому правда, то моє завдання було крутити якусь веремію. Тому, з огляду на мої доладні переконання, про суть завдання мені нічого не повідомлено.

Голяндія і море

Настає вік і надходить стан, коли належить усьвідомити та прийняти як належне те, що ліпше вже не буде, а тільки гірше. І тому пильних і ненастанних зусиллів докладаєш для того, щоб твоє неминуче гірше наступало як мога повільніше.

Про українськість

Ми не можемо вимагати від українців, щоб вони були про-українськими, - це занадто складно. Хай будуть просто вкраїнськими - і того задосить.

Нещасливе кохання

Нещасливе кохання, хоч-би яке було різне, не може нікого нічого навчити. Бо воно саме є нездійснена, а, отже, непізнана любов. А щасливе кохання, спізнавши й здійснивши любов, не бажає нікого втаємничувати, тому нічого не може дати несьвяченим головам.

Останній універсал

Останній універсал є універсальний, а тому має бути і повсесьвітній, хоч ніби й стосується лише до Вкраїни. Там і остаточні здобутки наші й фатальні помилки. Після того були тільки деклярації від Ради Директорів (Директорії), і то не лише з боку Вкраїни. Не треба більше нікому оголошень. Тепер діяти.
Бо Установчих Зборів так і не було скликано. Ухвали Тимчасового Уряду далі чинні.
Годилося-б нам того універсала мати серед найстарших документів і принагідно виголошувати, щоб пам'ятати й орудувати.
І більше ніколи не вдавати, що в "самостійній, ні від кого незалежній, вільній, суверенній державі українського народу", війни не буває. А надто священної. Бо ворог завсіди має де-що "сьвяте" з своєї віри. І, йдучи на злодіяцтво, несе своїх идолів перед собою.

Трагедія маленького чоловічка у завеликій гоголівській шинелі

Велика московська культура найнебезпешніша для маленьких іґнорантів, бо їх вона може раптом призначити великими лотрами намісць лордів.

Учитель і смерть

Нікого не цікавить питання, від чого та в якому віці помер лікар, - нецікаве воно, непристойне та болізне. Зате всіх цікавить питання, від чого та в якому віці помер учитель здорового способу життя. І то не вважаючи на те, що відповідь завсігди невтішна, а ще й до того, все та сама: від того, що й усі, тоді-ж, коли й усі.

Ти куди йдеш під ніч?

Усі ті оповідки на тему "Як я прийшов до віри" дуже небезпешні. Бо викликають негайне питання в вірних і невірних:
- Прийшов? А ти хто?
А переконливої відповіди немає. Христос сказав Хомі: "Будь, Хомо, вірний!" І ніхто не питав: "А кудою ти, Хомо, дістався?" Хоча народнє доброзвичайне "Чи здорові доїхали?" тут важне.
А найважніше таки "Куди йдеш?"

Неглузлива прикладка

"Мовлення" - то таке слово, що до живої мови ніяк не прикладається, навіть як прикладка.

Страшенна кам'яна велич

Славетних люде бояться, як жахалася янголів старозавітна людина. Тоді побачення з янголом означало сходини з вісником видимої смерти: "Одкинь увесь дріб'язок і ти побачиш самий гріх на вістрі меча духовного!" Тяжко простому смертному бачити те, що з чоловіком може бути.
А от біси до величи все чіпляються: їх цікавить не те, що буде чи може бути, а те, що вже колись остаточно сталося. Вони бачать у славетнім не чоловічу, а бісівську снагу.

Тиха Пристань

У Голій Пристані люде жили завсігди. От створено їх, покозачено — і гайда на Голу Пристань! Жили завсігди, але так потроху перевозилися, обачно. Людности тут не гурт, усі з давніх давен свої, зайвих немає.
Голу Пристань ніколи не можна взивати Гопрі, навіть на те, щоб вона стала схожа на Капрі — рішуче зась. Назва стара, запорозька, олешківська — то вже нема чого займать. Запорозька Січ перед самим загином благословила Голу Пристань своєю наступницею. Козацтво благословило — і не вмерло тут. Мало козаків, але козаків занадто й не буває.
Видатних і славетних тут, на щастя, ніколи не було, навіть на острові Білогрудові вони не селилися. Бо хто з добрих людей, скажіте, захоче жити коло видатного сусіди?
У водах при Голій Пристані як у краплі води... ні, стривайте, воно не годиться!.. як у глибоких очах озер (Соляного — сльози і Бобрового — радість) одбивається доля Вкраїни. Гола Пристань — могутній кандидат на нову столицю — козачу, кордонну, там, де Дніпро грізно роззявив гирло, щоб нарешті ковтнути своє Козаче море разом із зрадним Кримом ковтнути: "Ой, ізрада козацькою славоньку згубила..."
Але Гола Пристань — як велет межи малечею: не кандидує, не претендує. Вона ще від 1902 року встановила бездротовий зв'язок аж і самим Херсоном, то й годі вже. А після всяких Кримських воєн Пристань що-разу заходиться бурхливо (по своєму) розвиватися.
А таки віримо, що колись Гола Пристань схаменеться й пригорне нашу Вкраїну: дасть кавуна, заведе старожитню розмовоньку, скаже: "Приходь до мене, Київе, жити! Тільки не бери з собою дурнів і дурниць, то й змістимося!"

Чи пристріт або уроки

Колись українські діти готували лекції. То мабуть пішло ще від Юрія Болонського, що скромно (й скоромно) назвався Дрогобицьким. Певно, на честь ковбаси (Юрій, а не лекції).
Тепер лекції тільки по університетах під назвою академій і академіях під іменем університетів. А дітям — уроки. Що-ж воно таке? А те саме, що причина (як хто причинив). Знов не вгадали? А пристріт? Пороблено коли?
Лекції що? Хоч давай, хоч бери, а хоч роби. А вроки, врочина? Це-ж хтось наурочив, мене, православного, не спитавши. Я Бога люблю, а мені вроки.
Хто-б із нас, совіцьких дітей не погодився, що воно — саме такі вроки, ніякі лекції?! А система осьвітня (ого, Система!), кажуть, як той мавляв, най-консерв-ативніша. Мовні консерви зберігаються в ній як-най-ліпше.
Дай, же, Боже, щоб уроки-врочища, пристрітнії вроки не робили з нас відмінників (кривух, одлинів чи рахитів), не брали колючками, не в'ялили печінок і геть не ходили коло переволоки. "Би уроки, би злі духи не приступали", хай-би зниділи!
Треба отак: тьху! уроки на сороки, а помисли на коромисли.

Через нерви

Писати самі дурниці вкрай важко. Де-хто переживає нервовий напад, і, боронячись, недовго слезиться правдивими, простими словами.

Дивовижний випадок провидіння

Коли я зважувався створити родину, то гадав, що буду завсігди небагатим, а родина моя завсігди задовольнятиметься з малого. У першій частині цього передбачення я виявився дивовижним прозирачем.

З босоти - в висоти

Життєпис найдрібнішого вкраїнця - то історія епічного подоріжжя, бо, раз признавшись до вкраїнства, всяк рокує себе на немалезне буття. Але життя Володимира Босого, сповнене послідовним чином і чималенькими досягненнями (десятеро дітей, тузінь книжок, придбання ескадриллі літаків для майбутньої повітряної фльоти самостійної Вкраїни), є особливим: він міґрував із Босого в Bossy. В теперішній, самостійній і тому суціль англомовній Україні цей учинок має бути високо цінований - вище літаків.

Суцільність і цілокупність

Полюбляю каталоги - всякі, усі. Там усе є. В усіх каталогах - то вже напевно.

Змисел

Щось я ніяк глузду не доберу: як по нашому raison d'etre? Кажете, "сенс"? Але sensus - то "змисел", "чуття", хіба ні? Та й, загалом беручи, той "сенс" - новітнє галицьке слово. Може взятиcя за "raison", "резон"? Але такий резон повертає нас до раційону (ration) і знов до "рації" (ratio). То що - розум? Який розум нашого буття? Стидко й питати.
Проти чого це я кажу? От у совіцьких людей, навіть українців, на все був "смисл" і не треба було добирати розуму. Але-ж тепер так чинити не годиться. І як воно - знову тихенько видзвонює "сенс"? 
Здоровий розум, добрий розум дошукуються не дослівного, а властивого розуміння. Кортить з'ясувати, дорозумітися. А чи має бути тут зміст - зміст буття чи буттєвий зміст? Бо затуманена істота речи. А треба щоб були лад і значіння.
Гадаєте, в тих вправах таки нема глузду? Не вийде з того ладу? Воно витребеньки?
А то я не знічев'я. То я пробую працювати, перекладати - і все ніяк глузду не доберу. А десь має бути й мацатися... 

Останні дослідники старого письменства

У мову в нас ідуть одразу винахідниками, минаючи стадії дослідника й випробовувача. Але в мові винаходять уже ближче до кінця.

Сходження

Чуже слово, як павич, зліта з невисокого неба, і рідні слова, ніби попелясті курочки, шанобливо розступаються перед прибульцем. Павич посидить трохи і тяжко злітає, щоб сісти недалечко. А попелясті курочки обступають насиджене місце і зачудовано озирають павичів послід.

Поліпшений стан

Десятилітній синок, гопцюючи, потрощив подружнє ліжко, могутнє, як московський панцерник. Його українських 42-х кілограмів як-раз вистарчило на руйнацію. Але ми вже придбали нового електричного чайника: білого, розкішного, вдвічі більшого, ніж наш старий, помаранчевий. З таким набутком і втрата не смутить.

Болонський процес

 Для занадто багатьох наших учених Болонський процес означає те саме, що й для Доната-Котермака: перехід із Дрогобича в Болонью.

Новий рік після Різдва

Сьвяткуванням Старого Нового року совіцькі люде ніби промовляли до свого гегемона, говорячи:
- Все ми тямимо, все ми пам'ятаємо! Ігумен теж гегемон! Після Різдва Новий рік!

Тільки двічі

Скупий платить тільки двічі, ледачий ходить тільки двічі, а я, дурний, все роблю і роблю.

Нтзв

Можна-ж казать "узутися", "узуття"? Чому тоді "Ремонт взуття"? "Нтзв" - аж губу підвертає! Але вимовляють усі. Чи не зрозуміли-б "поправу", "понову"? Може взяти той "ремонт" до направи? Слово кінське, тяжке - хто ремонтував, той знає. Яке лагідне "лагодження" маєм!
Але що скажуть панове майстри, як ми їх почнемо по старому звати "підлатками", "полатайками"? Захочуть галицького "полатуха"? Скажуть, слово вмерло, амінь. Так у вас уже все повмирало! Ладнати треба.

Коли треба

Люде тоді "прошу", коли ти "будь ласкав".

Сей сьвіт

То що се було? Життє чи життя? Яка його давність, глибина?
Живіт, живоття? Живіт, живоття - було, а живоття?
Животіння?
Чи назбирається на цілий вік? Пригадуються тільки якісь житки.
Чи натягнеться на буття? Чи лише побут, пробуток?
Прожиття, житів'я...
Що насправді сталося в день народження?

По заході сонця хварби линяють

Усе життя був барвистим ориґіналом, а тепер бачу його бліду копію. Либонь блякну.

Земнокопні редактори

Я перше гадав, що редактори позникали, бо їх ніхто не любив. Може так і було, але нестерпним буття стало тоді, коли вже не могли нічого читати, навіть самих себе, бо скрізь знаходили огріхи.

То тепер уже тих редакторів ніде не видно. І нікому не потрібно: якби вони знов повилізали, то не завмерли-б, а вмерли над тою писаниною. Над першим-же "минулоріч" чи "минулосторіч".

Я сам ізробився був редактором, але проживотів у тому стані недовго - поки лялечки, до жука.

Згублене здоровля

Прокинувся вранці і не знайшов здоровля на своєму місці. Цілісінький день шукав з надією, що кудись не туди поклав. Але ні - поклав саме туди, як і завсіди ложив. Але не моєму місці здоровля тепер нема. Хто взяв чи що взяло - прошу і вимагаю покласти, де було, не пізніше наступного ранку. 

Легка оруда

Тільки тому землякові вклонюся низенько, хто в рубриці "Які мови знаєте?" запише: "вільно орудую рідною". Своєю мовою українці ніколи не володіли з причин не так стилістичних, як суспільних. Пробували орудувати, але щоб вільно - то вже зась. Вільно володіють мовою в нас лише мовні школи: що хочуть із нею те й роблять.

Зцукруватілий мед

Наші культуртреґери передають куті меду. Саме тому рідна культура в переддіябетичному стані.

Судівництво

Намагаємося не судити, але зима, смеркає рано, то стає нудненько. Спершу, щоб не справляти посиденьок, призначаєш до розгляду справи дрібні, кухенні. Потім береш побутову всячину по родичах, по сусідах. Далі вже виходиш чинити розправу генерально, як той казав, на національному рівні. Та де там на рівні? Хто до нашого рівня доскочить? Хіба високо вистрибне і як-раз потрапить дістати ляща.
Але найцікавіше для пробувалого юристи - міжнароднє право. От де праворяд! От де правні стосунки та наслідки! Шкода тільки, що для нас виконання присудів і виправних кар не йде далі дитячого озаддя. 

На втіках

Трускавецькі теж "ходять на рибалку". Не на вовка, не на ведмедя, не на вепра, а на рибалку - далеко небезпешнішого, як-що збройний. Самі ходять і гостей припрошують. Але люде мирні, самі коло води живуть і водою, тому ходять не на рибалок, а на рибалку. Відай, призначила рибальська громада якогось одного.
Коло пструга він не надто меткий, а гасати по лісах - недосяжний геній, невпійманний, як щезник. Тому його досі й не виходили, не вибігали: і людям забава, і йому вишкіл. А таки сподіваюсь, що ходять на його з кульковими рушницями, бо кінь на чотирьох, та й то спотикається.

Без ошуку

От нині трускавецькі синоптики, бігме, молодці: як у казці, не збрехали й правди не сказали. З раннього ранку попередили: буде сніг. І сніг із неба падав, а на землю... капав уже дощем. Коли-ж над вечір земля й дахи трохи присивіли, бо тепломір вичерпав снагу і спав до одного ступеня тепла. З хмари звісилися біленькі ниточки, схожу на ту одиничку, виставлену, однак, погоді, та не синоптикам. Синоптики молодці - зробили зиму.

Коли ноги хитатимуться

Коли матюкуваті загинають матюка, то вони в тих побажаннях і пропозиціях принаймні спираються на власний досьвід. Навіть коли лаються діти, вони покладаються на спробунок попередніх поколінь: умовно кажучи, так їх робили. До того-ж, на таку лайку маєм поважний міжкультурний евфемізм - "москаля гонити".

А от чи може клясти той, хто не ходив під прокльоном? Тут у Великій Мережі зчаста когось виштурюють "горіти в пеклі". Але пекло, то таке місце, куди можна спровадити тільки себе. І що-разу, як кажеш "до пекла", то даєш напрямок дальшому своєму рухові. А чи готовий? Воно-ж не зна ні де, ні як.
Моя рада - облишити той клопіт, бо сказано: "Моя пімста і відплата буде того часу, як ноги їх хитати мутся; день бо погибелї їх близько, а що чекає їх, те вже постигає їх."

Павло чи Савло?

Нишком намагаюся уявити собі есересерівське православне епископство доби "конкордату", та й опісля того. Не засудити, а заплющити очі й просто уявити. Це-ж як: щоб мати дозвіл ходити за Христом мусиш дістати від синедріону таємну грамоту, що ти Юда? А потім цілий вік доводити таємному собі, що ти не Іскаріоцький, а Тадей?

Чужа молодиця

 Музичні гурти мають оманливі, нестатечні назви. Вони — противні сюрреалістів-малярів. У тих не знати, що намальовано, а назва проста та певна. А в цих проста та певна музика, а називаються так, що в голову всяка погань лізе.
От візьмімо, скажім, "Океан Ельзи" — то-ж не Ельзин окіян, а ціле море чужої молодиці! Де, на якому баден-баденському весіллі лабухаючи, ти з нею злигався? По яких баден-баденських вечорницях волочив?
Ми з тобою такі різні, що твоїй Ельзі я вже напевно не пристану до душі. То чи дасть вона мені похлюпостатися в тім окіяні? Та я й сам не хочу — боюся втопитись.
Отак, назвалися, щоб ніхто не здогадався, а хтось і вкмітив. Усі ці культурні загадки мають природні розгадки. Сюрреаліст устав пізно ранком — щось у животі бурчить. Бурчить та й бурчить, у простого чоловіка так-би й перебурчало. А культурний сяде гарненько та й намалює неймовірну, чудову красу без жадного натяку на тілесне. А потім погляне в вікно, хто там іде, й назву припише — "Чужа молодиця". 

Чим Бог послав

У трускавецькій напувальниці хлопчисько міцно став під ялинкою й від сьомої ранку й до восьмої вечора, поки не виженуть, кричить на пуп - колядує. Скорочений варіянт "Добрий вечір, тобі, пане господарю" - простота, зате без перестанку.
Не дав Бог слуху музикального, зате дав терпливий. Не дав Бог голосу чарівливого, зате дав твердий. Славить Бога тим, що Бог йому дав. 

Щоб культурно плюнути

Гірко в роті - треба плюнуть. Але так культурно, в плювальницю. І за плювальницю правиш ти.

Без плутанини

Як-що не плутати утямків "Держава", "Нація", "Народ", "Люде", "Родина", "Людина" і "Я", то можна спокійно політикувати.

Склепіння на дровах

Навіть у лічничому Трускавці блукає привиддя вже не раз осьпіваної від мене "Бані на дровах". Це грізний образ теперішнього стану: розкішна баня є, але стоїть на дровах і підпал цілком можливий будь-якої миті. Баня висока, але кожна дровеняка силкуються до неї доплюнути. У лазні й поліно не плюне, хіба жаром стрільне. А тут увесь стіс такий мокрий од недолетів! Либонь тільки це й не дає скоїтися нашому автодафе.

Супліка превелебного самовидця

Не останнє ти поміж нашими містами, сотенне місто Березань! Як баришівський козак, а дернівський дідич, уклонюся твоєму середмістю: десь там присипано розриту могилу сотниченкову, Турчиненкову, а по вченому панотця Турчиновського, красного письменника нашої Гетьманщини. Син мазепинця, "воспитан во благом наказанії", в господарстві непридатний, "по школах волочився", шибениками-спудеями буквально "битий по книжках", щоб не по голові, гнаний "от лютих Діоклетіянов". Злим реєнтом пханий з хорів на мармур підлоги, не ушкодився, хоча вбив собою стареньку парафіянку. Шкловським заздрісним органістою з драгунами рубаний шаблею так, що "у двох вісцех до мозгу прорубали". Ще й утопити хотіли в Дніпрі замісць рідної Березанки.
Але з того мандрованого дяка сьпівака був такий, що насьпівав і нареєнтував собі священство й намісництво у поки єдиній тоді березанській церкві. Потім ще було люте гнобительство від удови Дмитращихи та її сина з високопоставленими їхніми ласкавцями. Але чим це лиходійство скінчилося, достеменно не відомо, бо тут і рукопис уривається. Та віримо, що Господь і Пресвята Богородиця, що на них завсігди покладав надію обдарований безталанник, кінець-кінцем вирятували його і з цієї біди. Бо якось-то завершив він свій рукопис, повість без кінця, проте з висновком, що "а я все снисходительними вещми сохранялся"? Та й переказ такий, що дожив панотець до дуже похилого віку.
Не помітив письменник ні воєн, ні остаточного поневолення Вкраїни, але на своєму сотенному і парафіяльному щаблі все, що треба, знав і гарно та повчально списав. Українська мова, гідна Возного, так і вискакує з консисторських колодок. Історичні особи оживають у тій оповідці, бо причетні до життя людини звичайної. І хіба-ж воно не все так? 

Прощай, скоромино, здрастуй, піснино

Їм я швидко, як жадібний міщанин, а читаю спроквола, як середньовічний чернець. Ковтаю тільки ті книжки, що читати мушу, та не хочу. Або хочу, а воно мені непотрібне.
Це означає, що духовний покорм для мене стравніший, ніж скором. Кажуть-же люде: марево - не вариво, не нагодує. Тому марево довго смакується, щоб ізнов не виголоджуватися.

Цілющий сьміх

Сьміх цілющий та й годі. Тому сьміятися з трупа так само гріх, як і лікувати його.

Розгублені декаденти

Де-котрі наші поети сто років тому гадали собі, що вони декаденти. А їх змусили самих на себе подавати докази, що вони не декаденти, а дисиденти. Дисиденти? Та сто років тому навіть поети для рими слова такого не знали! А коли знали, то думали, що воно більше до церкви тичеться: московські католики там чи що.
Слова не знали, а наслідки були ті самі. Ба навіть гірші. 

Предковецьке слово

Арсенкові вже десять рочків. Він пильно дослухається до оксамитового шелесту моєї мови, докладно розпитує про слова. Потім поважно каже:
- Тату, ти скоро заговориш, як у Київській Русі!

Калічена французька мова

Пекуче заздрю малярам і тому стверджую: навіть образотворче домальовується тільки словами. От я скажу: яке гарне бурякове тло! Га? А бордове? Ото-ж бо й воно!
Виходить, того, що їмо, естетично цураємось, воліємо хлебтати французьке бордо, не закушуючи рідним буряком?

Так ворожка поробила

Бувальщина. Питаю в Трускавці:
— Де тут узуття лагодити?
— Ви місцевий?
— Ні.
— Тоді не знаю, як і пояснити.
А лагодження було через дорогу, в дворі. Далебі, що так. Це Ґертруда Аберкромбі наврочила.

Сніжне і соняшне

Тисячу років в українців білявки та рудявки вважалися... е-е-е... поганими. От у пісні "руда та погана" героїня нахваляється: "а я брови в сажу вмажу - чорнявую переважу". Ориґінал-українець теж комічно епатує слухача: "А я рудий, руду, взяв, бо рудую вподобав". А насправді був приречений узяти, бо: "Дід рудий, баба руда, батько рудий, мати руда".  Одно слово, ексцентрична кумедія. Бідні неандертальці! Але нишком таки сьміємося.
І чи багато знайдеться білявок, що... знов е-е-е... трохи не осьвітлені? А як знайдеться, то чи не заблідо буде?
Уявляю, як до Київа приїхали горді варяги зі своїми красовитими, пишними рудо-білявими гривами. Як-же сьміялися з них русяві кияне: "Так отсе-то тая цяця? Лишенько з тобою!" А сьміятися треба було до вереску гучно, бо від русявого до рудявого таки недалечко. А варяги-ж косами своїх жінок торгували на перуки по всенькій Европі!
Та все-ж і до нас якось долемзала та европейськя поведінка на сніжне й соняшне - вже зо три покоління, як вона тут. Ясноволосі з рудиголовами всі стали красючками, розцьвіли. Лихо, кажуть, нікого не красить: русяві та чорняві дівчата й молодиці, теє вздрівши, почали краситися для краси. А колись мати за таку-б витівку ломакою всі ноги переламали. Бо хто-ж її візьме таку забарвлену, раз побачивши?
А тепер, спасибі моді, відстояли честь варязьких дівок. Одно непокоїть: чи загоїлася вже в збезталанених та ураза тисячолітня? Чи простять вони традиційній культурі чи насиплють жару в шаравари?

Тільки досконале

Серік ніхто не сміє нарікати, що його не читають. Бо сталася давно пожадана новина: вийшло друком аж "10 книг, написаних бездоганною українською мовою". Ту вістку приніс на своїх крилах (чи може в дзюбі) один український майданчик (site), що, з назви судячи, має розголос у певній усесьвітності.

Чи чуєте? "Бездоганною"? Ах, вірю я в десятковість: не було й крихти, аж тут - хлібина! Десятиріччями не було нічого мовно бездоганного, і ось маєш десятку - і не книжок, а книг. Майданчик, завваживши таку знахідку, скрушно хита головою: "На жаль, дійсно якісно написаних та перекладних книг не так вже й багато". Не так уже й багато? Таке скажете! Зовсім не було! Книжок не було, а вже томів in folio, правдивої ваги книг - шкода й казати! Все, знаєте, пишуть, але якось "дійсно якісно" чи що... Зате тепер цілих десять бездоганних книжок - і першотворів, і перекладів. Який подарунок книгогризам на Різдво! А мовознавцям? Нарешті вони знатимуть, яка ти, бездоганна вкраїнська мово, нездоланно красо!

Один бездоганний твір навіть "написаний не тією українською, до якої ми звикли: багато архаїзмів та діалектів втім не завадили внести цю книгу в список тих, що написані досконалою українською". Оце по моєму! Хоч і не бездоганна книжка з такою мовою, а все досконала. Правда ваша, товариство: багато маємо діялектів, ще й архаїзмів в тім. Звісно, мова автора анотації порушує питання про те, що саме людина з таким письмом уважала-б за мову без догани, але, цур і пек, не сікаймося до анотацій!

Є там і детектив із життя татуювальників, чиї "цікаві та несподівані повороти подій, динамічний та заплутаний сюжет, харизматичні персонажі не дадуть відкласти книгу в довгий ящик". Он як, не дадуть! І не даймо, бо довгий ящик для книжки - труна. А слово треба справді карбувати так, наче то - татуювання. Кому-ж і знати, як не татуювальникам!

Книжки справді, здається, дуже різні: бездоганні переклади, де перекладник, знавець чужої мови, майстерно вчить читача мови своєї (і перекладачевої, й читачевої); а поруч - живі, новенькі першотвори, де бездоганність уже не потребує посередника: ані перекладаря, а ні редактора.

І всі твори з дорогоцінним "почуттям коханням", але мудро потрапляють "застерегти від уникнення помилок". Отак, будьмо як досконалі, як і бездоганні, але не уникаймо помилок, а надто в "почутті коханні": біда мучить, біда учить!

Не знаю, як кому, а мені тої досконалости на десять років стане, бо занадто довго я її виглядав, аж очі заплакали від удивляння. Але тепер тузі край: вивчивши бездоганність, далі матимем тільки досконале.

Як відро води

 Сиджу глибокий, як колодязь. Власне, не сиджу, а залягаю. Сподіваюся знизу побачити дно, сіре, як Місяць насправді. Тоді стану спокійний, як відро води.

Поверхневий натяг плину

З плином часу починаєш глибше відчувати поверхневий натяг і дякуєш Богові, що ти ще не нафта.

З надмірної праці

Українцем бути - то тяжка праця. Невдячна - то й що? От надсильна - це так. 

Доконечна змажка

Наш ворог довойовує Другу сьвітову, але для нас то вже зовсім иньша війна. Тепер Платон Воронько ("Я той що греблі рве...") пішов-би нарешті битися за Вкраїну. Бо в разі перемоги супротивної сторони на Платонів Вороньків уже просто не заноситься.

Притоптана іскра

Де мій здоровий пал, що розжеврював почування? Згас огонь. А не курив-же ніколи!
Тому курії й не хочуть кидати: бояться залишитися в гарячій пустелі на червоному Марсі навіть без диму.

Підступна "миць"

"Миць насолоди" обіцяє таке вишколене артистичне контральто, що кортить потішитися. Але лячно - бо не знаю, що таке "миць".

Обезконена хура

Гнат Хоткевич умів робити для Вкраїни все - умів і робив, навіть перекладав не в шухляду, а в цілу скриню. В його особі все, що вкраїнство могло мати: і місто, і село, і бандура, і перо. Артистичність, автентичність, аристократичність. А красень який, а вуса-ж! Диво, що розстріляли, а не розшматували.

Ще й п'ятірко дітей рідній землі дав. Доля Хоткевичів і Крушельницьких - ось вам Схід і Захід разом. Скільки хисту, скільки сили життьової! А лишилася тільки фізика низьких температур і трохи музики.
Сергій Єфремов пророчо постановив не мати дітей. Його немовлятком, а потім дитятком, була вкраїнська нація, а потім - українська держава. Але то також була родина, приречена родина.
Усіх їх об'єднало те, що не мали майбутнього. В УРСР нищили не самих бандуристів і журналістів, там карали геологів, гідрологів і навіть помологів. Статистиків було не треба - лише статистів. Педагогів не потрібно - тільки демагогів. На віщо секстант? Простіше сексот.
Звичайна людина доводить своєю смертю, що життя було. Велика - своїм убивством, що життя не буде.
Але якось розжилися. Вже потім. Без усього того. Ми-ж жили! А де-хто й досі там, як та глібівська хура. Обезконена.

Два поховання

Городецького поховано в Теграні, а його архітектуру поховано в Київі. 

Похідні люде

 Дорослому вкраїнцеві либонь ненависне слово "режим", але діти потребують саме режиму. О, скільки разів ми це чули, як самі були дітьми! І як ремствували!
А таємниця проста: підтримувати той режим дітям мають дорослі. Діти, яко споживачі, полюбляють усяку реґулярність, ретельність, реґляментованість, розміреність, ритмічність, усякий розклад і реґулу або-ж правильність і послідовність. Одно слово, діти повсякчас клопочуться за каталогізацію життя.
Тому вишкільні, військовізовані, таборові діточі спілки з остерігальною назвою "організація" - невмирущі, хоч-би яка була педагогічна мода.
А щоб не вийшло "Володаря мух" чи ще якої організованої дитинячої біди, слід пам'ятати, що діти - похідні люде. Це військо, що гине не тільки без гетьмана, але й без походу.

2-е січня

2-е січня: новий рік минає, старий наступає.

Недобитки та недоломки

У глибоких кешенях словника, що його ми звемо Грінченковим, одшукалося слівце "недоломок". Ми вже здогадувалися, що теперішні вкраїнці — то недобитки (за словниковим поясненням, "не совсем добитые"). Але серед недобитків є ще й недоломки ("названіє людей, потерявшихъ отчасти свою национальность под натискомъ чужой").

Мова приміток тут дуже доречна, бо й недобитки й недоломки в нас московські. 

Білий великдень

Змінивши календаря, а Церкви за собою не потягнувши, СРСР випередив на колі всі релігійні сьвята. Совіцький рік одкривався першим і єдиним не ідеологічним сьвятом. За те люде його полюбили. І стало воно "совіцьким великоднем". У тому, власне й полягав ідеологічний підклад "неідеологічного сьвята": воно мало зосередити в собі усі родинні (церковні) празники, від Миколая до Водохрещі. Це вдалося тільки частиною: зимового Миколая, що своїм днем передував чи то сніговобілому, чи то комуністично червоному "великодневі", таки заступив Дід Мороз, а надто в Московщині. Зате решта зимових церковних сьвят, ніде остаточно не подівшись, вервечкою потягнулася за Новим роком до совіцького вирію: така вже натура того головного народу, що його відтручували від церкви в СРСР.
Совіцький ирій був не просто календарною метафорою красного відзвільного літечка - він став осередком нового поганства. Совіцька родина (ланка суспільства) входила в новий рік, а на порозі її зустрічав хлопчик Новий Рік, дуже схожий на княжича, яким показує католицька народня традиція Христа на Різдво. Совіцьких дорогою на різдвяну зустріч перехоплював самозванець: до антихриста тому хлопчаті було ще рости й рости, але вкраїнські студенти-фольклористи ще в середині 80-х привчалися сьпівати новорічних колядок: "Ой, радуйся, земле, Новий Рік народився!" "Нова радість встала, яка не бувала" - чому, адже рік змінює рік, відколи сьвіт стоїть? А логіка міта!
На навий рік вірити в чудо було не можна, а треба. Закликали поганського Діда Мороза, його донечку чи внучку Снігуроньку - біла маґія всіляко заохочувалася. Людині пропонувалося не вірити в Бога, але вірити в те, що умовна календарна зміна - то привід до чарівного доленосного перетворення, бо "як зустрінеш, так і перебудеш" цілий рік, а, може, й усенький вік. Не так давно до "пантеону" ввели ще й барвистих істот азійського зьвірокругу, що визначають не лише "як зустрінеш", але й "як житимеш" із певним фаталізмом. Азійський Новий рік не збігається з европейським, та частина сьвіту живе під иншими зорями, але синкретизм - річ невблаганна.
Що вдалося? Повернутися до любого народові двоєвір'я чи, кажучи церковною мовою, обрядовір'я. Але навіть із обрядового народнього усьвідомлення вилучили постаті Христа, Богородиці, сьвятих, починаючи від Миколая.
Крім того, Новий рік вимагав бучної трапези з невідмінним споживанням м'ясива, уражуючи церковний піст на підставі культу, що робить людину людиною, культу спільної з'їжі. Народ століттями споживав м'ясиво на Різдво та Великдень, решту року живучи доволі пісно. Найновітніша "радість" крала в Різдва радість розговіння. Сьвяткування передбачало цілонічне неспання, перелицьовуючи різдвяну всюнішну. Загалом беручи, Новий рік зробився розпорядником усіх найдавніших містерій.
Ось таке ти шампанізоване сьвято, Новий року! То про що-б таке наперед задумати чарівливої новорічної ночи?

А куди нам?

Сам Президент у новорічній відозві сказав, що нам — "під силу". І державні мовознавці покивали головами: під силу, під силу! Під неї нам треба — запевняє й багато хто. А де-ж тая сила, щоб під неї — й раз!? Та поруч вона — тільки й дожидає. Одне питання: чи ще до снаги нам під силу не піти?