суботу, 6 січня 2018 р.

Супліка превелебного самовидця

Не останнє ти поміж нашими містами, сотенне місто Березань! Як баришівський козак, а дернівський дідич, уклонюся твоєму середмістю: десь там присипано розриту могилу сотниченкову, Турчиненкову, а по вченому панотця Турчиновського, красного письменника нашої Гетьманщини. Син мазепинця, "воспитан во благом наказанії", в господарстві непридатний, "по школах волочився", шибениками-спудеями буквально "битий по книжках", щоб не по голові, гнаний "от лютих Діоклетіянов". Злим реєнтом пханий з хорів на мармур підлоги, не ушкодився, хоча вбив собою стареньку парафіянку. Шкловським заздрісним органістою з драгунами рубаний шаблею так, що "у двох вісцех до мозгу прорубали". Ще й утопити хотіли в Дніпрі замісць рідної Березанки.
Але з того мандрованого дяка сьпівака був такий, що насьпівав і нареєнтував собі священство й намісництво у поки єдиній тоді березанській церкві. Потім ще було люте гнобительство від удови Дмитращихи та її сина з високопоставленими їхніми ласкавцями. Але чим це лиходійство скінчилося, достеменно не відомо, бо тут і рукопис уривається. Та віримо, що Господь і Пресвята Богородиця, що на них завсігди покладав надію обдарований безталанник, кінець-кінцем вирятували його і з цієї біди. Бо якось-то завершив він свій рукопис, повість без кінця, проте з висновком, що "а я все снисходительними вещми сохранялся"? Та й переказ такий, що дожив панотець до дуже похилого віку.
Не помітив письменник ні воєн, ні остаточного поневолення Вкраїни, але на своєму сотенному і парафіяльному щаблі все, що треба, знав і гарно та повчально списав. Українська мова, гідна Возного, так і вискакує з консисторських колодок. Історичні особи оживають у тій оповідці, бо причетні до життя людини звичайної. І хіба-ж воно не все так? 

Немає коментарів:

Дописати коментар