Диво в Київі

Що Зелених Сьвят я сподіваюся чуда — сходу харизми, милости, благодати: що всеньке панотецтво нагло заговорить мовою того народу, серед якого проповідує. Дивуватимуться в Київі чужинці, почувши проповідь української мовою: бач, вони загомоніли по своєму!
Молюся, благаю й вірю, що буде. Я уявляю це ось як. Починається по довгій службі сьвяткове казання:
— Дараґія пріхажані!..
Спочатку так: немов підкова, в руках у тебе гнеться, бідна:
— Beloved parishioners!..
О диво дивнеє, о, здивування! А потім раптом — мова! мова! І проривається загата, розтуляються вуста — линуть єдиним потоком рідні слова та покутні сльози:
В них ліс шумить і пахне квітка,
хвилюють радощі народні.
Одна в них спільна, чути, нитка
від давнини і по сьогодні.
Сам панотець не встигає оговтатися — а мова добірна, милозвучна, богонадхненна. Кожнісіньке слово — як золота зернина в колосі, — й лавиною, потопом поплив потік!
Передчуваючи пришестя цієї розчинної течії, загуркоче, враз розсідаючись і розступаючись, запекло-криваве каміння вже космічно далекого Кремля.