Поетове чуття

"Чуття єдиної родини" — чи не найуживаніший, чи не найусебічніший Тичинин вислів. Однойменна-ж збірка 1938-го року, ціною в 4 тодішніх карбованці, — чи не найнечитаніша з усіх його книжок. Її відкриває програмовий вірш про те "чуття" — ото його й знають, і полюбляють усі.
"Глибинним будучи і пружним", колишній "бард Центральної Ради" написав його з уластивим йому тоном і талантом.
А далі геть усе зневолено від поетового чуття єдиного виживання. Його душа і плоть, очевидячки, глибинно й пружно того виживання прагнуть, але мова й дар так само пружно й глибинно опинаються проти його. І незмога одучить:

Залізний Фелікс одучав! Рукою —
і білих брав, і чорних... Ой, в них злість там!
Він ні хвилини не давав спокою
жовто-блакитним націоналістам.

Тінь там не тоне, тінь там — ніде. А злість — таки там: злість на новий правопис, що ніяк не допечеться в "горні геніяльного надхнення" комуністичних моворобів чи мовогубів. Злість на власний хист, що ніяк не бажає гарно закарлючитись і послужити новій правді життя. Усе те не дає ні хвилини спокою й усі зусилля випльовує знов глибинно та пружно.

Вдається аркодужне перевисання, але самого перевисальника долає лють: на мову, що дається кинути на землю, але здригає німо; на цілий каталог усяких невиправних, бо дурних, ворогів, що даються бити й убити, але не описати чи змалювати.