Глуха віра

 Стою при Органі, перегортаю вилапцем ноти. Не чую Музики, не бачу Органистого. Глуха й сліпа моя віра. Та не німа — скажу.

Перекладний день

 Ще вдосьвіта забігали пучки, ніби в піяніста: кортить поперекладати. Отак хапав би геть усе й перекладав без кінця, нічого не лишив-би неперекладеним. Хай ніхто не зна, де воно спочатку лежало, хай бачать тільки, як переклав.
Якась чужоземна сверблячка напала. Що воно за сверб? День перекладників...

Оселедець без усів

 Читаю відозву батька Махна — нічого вкраїнського, крім підпису "Батько Махно", в ній не знаходжу, аж читати нудно. Сам Махно — явище рідне, ніде поза Вкраїною не можливе, але вся відозва дихає важким духом "интеранаціоналізму", то-б-то, в істоті речи, псевдоґалактичної Великомосковщини ніби живцем видертої з гоголівських "Записок божевільного".
І оцей оселедець без усів гадючиться й нещадно душить нас уже триста років: спершу Гуляй-Поле як цілий сьвіт, а потім Усесьвіт завбільшки з Гуляй-Поле. А назва яка гомерична: гуляй-поле — дике поле!
Не дурно-ж український націоналізм мав конче зробитися "буржуазним", це "товариші" добре придумали: вкраїнська стихія прирікається на вічне заперечення вкраїнського логосу й вічне рабство в московского апейрона на теренах од Сяну до Дону. Щоб не панували оті браття у своїй сторонці...

CV

 I am a legend. You don`t know the legend? You must be from a wrong folklore then.

Дві нозі

 Велика московська культура ходить на двох ногах. Одна нога зветься "новасці", а друга "ржачі". Ступивши на "новасці", щоб не впасти, треба спертись на "ржачі". Ставши на "ржачі", щоб не гепнутись, треба припасти на "новасці".

Наголовень

 Тільки входини до останньої домівки, домовини, покажуть, хто до якого надвірка доріс.

Будеш даха, будеш і браха

 Дайте спокій — і беріть, що хочте.

Сильноглядне скло

 Що може бути гірше, ніж жити в вітрині, як ті нещасні "зірки"? Жити під люпою в однієї людини.

Три ворогині

 Україна не ворог Московщині не просто тому, що ми — не один народ. Московщина має грізніших, потужніших ворогинь. Їхні ймення — Покірливість, Істина й Благостиня.

Московський погонич

 Сказано: де скарб ваш, там буде й серце ваше. От Гоголь, очевидно, мав українську душу. Але сиділа та душа над московським скарбом. Чи зворушилася ним, чи втішилася, чи наситилася, чи вдовольнилася? Оддай одвіт! Нема одвіту.
Тоді здавалося, що иньшого такого скарбу й нема на сьвіті. Не по плавнях-же козацьких шукати за своїм утопленим! Усі народи розбігаються, моря розступаються — летючою трійкою їде скарб у московській скрині. Але щось не веселий при йому погонич. Бо не дай Боже торкнутися ковчегу...

Метелик на шибі

 Люде — розумні метелики: летять не на вогонь, а на сьвітло дурниці; знають, що там шиба й буде безпешно.

Щоденний хрест

 Ісак Сирин нам каже, що Божа дорога — то щоденний хрест. Усе думаю, як ми зволенням прив'язуємся до того хреста чи відв'язуємося від його. То-б-то волею здобуваємо пекло чи рай, навіть, можна сказати, збудовуємо їх. За Максимом Сповідником, свобода чи воля є ні до чого не зводима дійсність.
У цьому розумінні чин і дійсність — те саме, воля й свобода — те саме. Свобода, на відміну від єства, лишається незмінна, неушкоджена, це абсолют. Тільки воля, яко чин, може розвернути нас до Бога.
Молитва — настанова волі, стан волі, чин волі, самохітно зверненої до Бога. Я що-дня маю волю брати чи не брати хреста. Кидаю, піднімаю, знову кидаю. Хресна путь моя надто коротка. Але важить те, де вона ввірветься мені за життя. Далі вже буде констатація — сьвідчення, ствердження, встановлення моєї волі.
Вірити — воліти, зневірюватися — поневолюватися. І так у всьому, надто-ж у любові, що розвивається через вольові зміни: заневолення, змажка, вивільнення, вольовий вибір.
І творчість — то воління. І нищення — то воління. Навіть недіяння — то воління.
Щоденний вольовий хрест.

Як Чорне море шаравари

 Наш ворог ще за доби своїх кримсько-турецьких воєн придбав широченні шаравари: може стояти насмерть, тікати на смерть чи нападати на смерть — ні спостерігачі, ні оглядачі, ні навіть наглядачі нічого не помітять.

На віщо радощі й боління?

 Найменша недуга викликає найбільші питання: за віщо? на віщо? й що тепер буде? Устрягши плугом у роки, кожен стає богословом: що далі, то глибше. Все далі від відповіди, все ближче до питання. 

За сьвічки й хустини

 Не судіте тих, хто ходить до церкви, щоб вірити в сьвічечку й хусточку. Спробуйте хоч раз дати собі раду з богословським поглядом на пекло. Пекло — важлива частина вашої буденщини, чи не так? Так от спробуйте. Після того вас закортить, задерши шаравари, бігти назад до сьвічечок і хусточок. Але страх Божий залишиться.

Школа хвилозопиї

 Намагайся меншенько читати чужого й більшенько думати про своє. Нікого не слухай. І буде з тебе мислитель.

Незрадна прикмета

 Написав легкого дописа, й сам довго тішився та сьміявся. Тепер можна знати напевно, що більше нікому воно не приподобиться.

Стрільні кухвайки

Один поет написав чудову збірку віршів. Присьвятив її коханій дівчині. Вона його й знати не хотіла, а він присьвятив. Публіка книжку хвалила, интеліґенція поета носила на руках, не давала йому ніде на грішну землю стати. А дівчина зникла, як думав поет, від його слави й неминучого славного кохання тікаючи.
Десять років не міг поет написати ані рядка, вдень працював бухгалтером, а вночі дивився на зорі крізь шкляний дах і приречено дер аркуші на біле шмаття. Потім ізнов нещасливо закохався, але та друга дівчина не зникла. Навпаки: вона вподобала одруженого дядька й поетові нарешті вдалося написати другу збірку.
Це все байка. Тут нема ні словечка правди. Це сюжет із фільма noir, та й то — тонесенька, ледве видима бічна лінія. Могли й вирізати: справжні поети чудової збірки, може, й не напишуть, але не покинуть писанини ні за що. Дівчата їх люблять, а интеліґенції байдуже й до поетів, і до любови тої їхньої.
А кіно називається "Сьома жертва". Клясика жанру, 1943 рік. Уявляєте про що думали в Голівуді, коли в нас саме постало УПА?
А ви пам'ятаєте: наше УПА, наших поетів, нашу любов, нашу интеліґенцію? Он московці пам'ятають: і досі фільмують кіна про те, як у лісі стріляють кухвайки...

Спробним шляхом

 Може держава й зовсім не потрібна. То хай тоді всі відмовляться, а ми подивимось, що з того вийде. Ото буде дослід! А то все нас досліджують. Ми ще не готові.

Поверх глибини

 Корабель пливе по морю, й вітер у вітрилах — то його життя. А вода — то кораблеві смерть. Але життьовий вітер може загнати корабель у водяну могилу.
Корабель і знає, що в воді — теж життя, але як ним жити — не відає, й тому воліє хутко бігати поверх тої глибини. 

За клапті

 Як-що Вкраїну зшито, то треба думати не за клапті, а за нитки та шво. Клаптями вже ніхто не поживиться.

Народ як церква

 Народ — то церква. І немає нічого злого в тому, що люд у церкві мовчить. Зле те, що в тій церкві без ладу й міри калатають дзвони, а разом із тим без угаву речуть речники, навіть і мови не знаючи. 

Час вічности спинився

 Здавалося, що час вічности спинився, а час небуття настав. Вони стялися й тверда вічність рідко потекла. Але навальні пересліди стали, як укопані, коло широкого московського рову. У тому рові, подейкують, утопилася, відступаючи, збігла вічність. І лежить, безсмертна, під темними його водами.
А на замковій горі потужно стоїть летючий корабель. Він іще не літав, але грізно вросли в землю його важкокрилі весла.

Війна сьвітів

 У великій Росії сидить маленька Московщина. Хто це бачить, той не стенеться.

Бистро

 Українське життя — бистропливний сон. Але то ліпше, ніж мертвородний московський кошмар. Слово "бистрий" — міжмовний омонім, і там, де на Москві все вічно бігає, в Україні все ясно тямить.

Діти й дорослі

 Оце думаю, що Йван Хреститель та Йсус Христос разом прийшли у сьвіт дітьми, й малярі в західньому релігійному живописі любили зображати їх разом малюками. В певному розумінні вони так і не подорослішали: ми нічого не дізнаємося за їхній чин і стан, що був-би дорослий ув очах сьвіту. Все царює-урядує, організовує організацію, а вони — як діти.
Сьвіт і тоді по дорослому позбиткувався з них, а тепер уже й зовсім по старечому напиндючився, ніби замисливши щось смертельне.

Виправдання мудрости

 Нема вже межи людьми роду сього ні Йвана Хрестителя, ні Йсуса Христа. Тому, як сурмлять, то всі скачуть, а як голосять, то всі плачуть. "І виправдалася мудрість усіма своїми ділами..."

Осіння плюндровина

 Село восени являє комірну повню, а місто — камерну пустку. І на віщо було втікати?

Без глузду

 Як не маєш змісту, не добереш розуму, то лишається задовольнятися ґенеруванням контенту.

Берка творчість

 Творчість нічого не дає. ЩОСЬ дає творчість. А сама творчість знай забирає.

Між двох огнів

 Завсіди знайдеться на що заздрити й за що зневажати. От просто не треба.

Нічого не треба

 Не треба писати бізнес-пляну, поки не склав бізнес-плян писання бізнес-пляну. Не треба писати. Не треба бізнесу. Не треба пляну...

Зміст і хворма

 Ніщо не втече змісту, крім хворми. Та й хворма втікає не на волю, а забарикадуватися — хоч на горі, але під тісним дахом.

Не аби-який письменник

 Напідпитку бувши, він усе скуповував українські книжки. Але тверезий ніколи їх не читав. Обминав навіть книгарні, ніби домівки нещодавніх небіжчиків, щоб не навертатися на очі засмученій рідні. І не писав, бо на віщо-ж писати, коли писані вродливці лежать, неторкані, й сплять уже вічним сном.

Бабина весна

 Вийшов зранку: тільки ще вересень, а перехожі вже ладні повірити осені. Такі ймовірливі...

Прості наслідки

 Прості речі рятують життя, але нищать медійність.

Наркологічний дискурс

 Усі об'яви про лікування від наркоманії й алкоголізму виконано виключно московською мовою. З того висновуємо, що наші вкраїнці, слава Богу, всі здорові.
Але чи не пора звузити уражену сьвідомість до вкраїнської? Чи не полекша?

Роблений патос

 Знаний нам сьвіт — то тимчасове поле змажки між робленим і твореним.

Сизий ґльобус капусти

 Ґльобалізація пропонує людині поглянути на землю як на ґльоб, ніби очима Боговими. Людина дивиться й не бачить нічого.

Цяцьковані пантери

 Нині в перекладі з десяток разів траплялося слово "пантери". Намагаюся вимовити, а виходить усе "партнери". Що вдієш, роками торочив за партнерів, пантер уже й язик не підважить.
Але як-же вприкрилися партнери! Як кортить пристати до пантер!

Два способи

 Є два способи: один — прощати собі гріхи самому, а другий — просити того в Бога.

Щоб і кава, й кав'яр

 Я за те, щоб у Київі були каварні й кав'ярні. І не тому, що однаково шаную норму наддніпрянську й галичанську, хоча правда й тому. А тому, що однаково шаную й каву, й кав'яр.

Треба допомоги

 Біля лісу на дереві висить об'ява: "Наркоманія? Алкоголізм? Тютюнопаління? Дзвони! Допоможемо!".
Саме на місці ту об'яву повішено. Ти чимчикуєш до лісу із шприцею, чаркою чи знов із потаємною цигаркою через задавнене, аж і в слові розтягнене шестискладове тю-тю-но-па-лін-ня? Схаменися! І дзвони, клич на допомогу.
Я-ж біжу до лісу просто на перебіжку. Але й мені під лісом потрібна допомога. Кому-б такому подзвонити? Хоч-би мене, немічного, віднесли чи що...

Кроносові підданці

 Хтось ізранку курить цигарку й п'є каву. Хтось біжить на перебіжку й ув озері пливе. Вільному воля, ходячому путь.
Але над усім владарює Кронос-Час: бігати й пливати далеко довше.

Де взяти потіхи?

 Рано-пораненьку, коли місяшна сочка ще забілено сліпне проти сонця, на стійці вже стоять і вітають перехожих і перебіжних двоє — чоловік і жінка. Вітають виставковою підставкою з барвистими гамериканськими метеликами дешевого духовного змісту. А на підставці — гасло: "Где найти утешение?".
Ті двоє нікому не лізуть ув очі осою, натомісць, як те павуччя, лагідно дожидають своєї цікавої мухи.
Я спершу й пожалився над тими вартовими невідомої українцям дозірної башти: вийшли проповідувати перед народом, а мови його не знають, із американського взяли — на московське переклали.
Але ні, то збройна вартівня: сторожа має двоязикого словесного канчука.
Знову б'ють, забивають дух. Де взяти потіхи?

Хата-голова

 Робочий день скінчено, вигнано з хати сім мов-розмов. Долівку виметено, можна попоходити голобіськи, а потім покластися спати, не обмітаючи босих ніг, бо діл — то земелька рідна.
Треба відпочить, а то вже взавтра припхаються в хату вчорашніх сім і ще сімдесят по сім гірших за себе приведуть — знов бенькетувать, а ти коло їх роби.

Її величність

 У підмур'ї, в серці живе сильвестрівська "Есхатофонія", а вище, на півсутеренному поверсі, в голові — не зміщається. Бо там царює жінка.
Даруйте, не жінка, а "женщина". "Ваше Величество, Женщина..." Ні-ні! Просто везло мене таксівкою кілька тижнів тому, й радіво "Шансон" темною рукою відхилило завісу й розсунуло ширми моєї сьвідомости. І тепер там ховається й без кінця міняє білизну пісня — хамська, роботомовна, московська: "Женщина, я танцую..."
І тепер ця "Женщина" звідти не вилазить і нікого туди не пускає, навіть сердешну "Есхатофонію"...

Сон легкокрилий з етеру ясного

 Весь сьвіт — етер. І люде в нім — розмови. 

За носіїв

 Институт української мови рекомендує називати у-кра-ї-но-мов-ців — у-кра-їн-сько-мов-ця-ми. Запевняють, що полекшає зразу. А як-же заощадження мовних засобів? Ану, цить! Не вільно заощаджувати на рідній мові.
Я-ж пропоную Україно-мовців звати просто українцями. А ро-сій-сько-мов-ців просто Москво-мовцями.

Як вишиваночка

 Коли змальовуєш живу справжність гарною вкраїнською мовою, вона стає непізнанною й непізнаваною — як вишиваночка...

Далі вкраїнською

 Грошова машина найперше запитує числове гасло, а потім пропонує через натискний клявіш, щоб "Далі українською". Треба було-б уже в своєму домі той клявіш притиснути й заліпити вічними часами. А проте очевидний вибір доводиться що-разу потверджувати. Ще він, мабуть, не досить твердий. От затвердне й тоді вже... далі вкраїнською.

Tracking cookies

 Таке життє кожен має информативне, cookies не вробляють! А ви кажете — спецслужби...

Витонченість і делікатність

 Делікатність вимагає ока, що розгледить порошину, не вважаючи на ломаку в очні. Витонченість вимагає вуст, що порошину викриють, не вважаючи на оберем у роті.

Двоєслів — читачеві

 Філософський діялог раз-у-раз доводить лиш те, що треба двох, щоб помацати коло істини. 

Під скрипковим ключем

 Перекладар-початківець має здолати дві омані: що він коли-будь знав рідну мову й що колись знатиме чужу. Що-правда, серед почесних фахівців не раз побачиш обидві ці невмисні хибі, плекані під скрипковим ключем щирого поетичного занепадництва.

Мертва доба

 У житті кожного митця настає час, коли нічим потішити публіку, крім своєї смерти. На щастя, одностайні постаті переконливо доводять нам, що по протраченні талантів можна незрадно жити натуральним хазяйством.

В Україні знаття, що в Київі пиття

 Люде приїздять до Київа просто жити й пити. І таких багато-багато більше, ніж тих чесних пухирів, що трапляються вам ізранку коло хати.

Противотруя

 Що-дня заживаючи суржикової трутівки проти московського затруїння, сьогочасний український Митридат може дійти до такого стану, що від щирої рідної мови йому що-разу робитиметься зле.

Щире золото

 Мовчання золото тільки тоді, коли мовчиш рідною мовою, розкидавши перед тим достатньо срібла рідних слів убозства ради.

Казка про тварин

 Пси, навіть і хазяїна не мавши, намагаються й посеред лісу не пускати людей до якоїсь своєї пустки, одганяють од якоїсь своєї порожняви. Їхня натура — займати й заступати.
Коти, навіть і хазяїна не мавши, намагаються й на голому місці підлізти під ноги, й у чистім полі підчепити перехожого. Їхня натура — заважати й застувати.
Живучи-ж у місті, пси й коти люблять перевертатися на людей. Мовляв, кругом люду багато, якось обійдеться, а так і поживеш зручненько та довшенько. Пильнують нас пси, пильнують нас коти.

Несплячки

 Напали нічниці — не тішаться вони, не правдують, не моляться, не гріють чуприни. Безсоння — час, присьвячений єдино щирому зосередженому вмиранню й копіткому скупчуванню завтрішньої втоми.
Смерти, кажуть, не відперти, але настане заспане завтра й геть забуде вимучену мудрість несплячок.

Мирянам на сьвято

 Ізгадуючи побожно Йвана Хрестителя, бо його сьвято, можемо для життьової науки не сьвятих і не пророків приплести ще таку дурницю: не кривдь жінки, зневажаючи її чоловіка. А як кривдиш, то пильнуй своєї дотепної, говіркої голови.

День правди

 Сьогодні — Головосіка. Не можна їсти ані м'ясива, ані набілу, ані рибного. Народня побожність, що її релігієзнавці викривально називають двоєвір'ям, вимагає й більшого: не можна споживати круглого, брати до рук різального й колького.
От ради сьвята, ради того таки двоєвір'я кортить мене нині наговорити всякої правдоньки якомусь иродові. От хоч і тому иродові, що в голові сидить — а там хоч рубай!
І легко-ж говорити щиру правду, коли не їси круглого й не маєш під рукою гострого. Саме нині можна було-б закласти традицію один день казати правду по церквах. Виходить панотець до казальниці та й — самісіньку правду, так і ріже!
Отак висповідатися, а потім — випити вина. Бо сьогодні можна. А після правди — й треба.

Англохвонія величи

 Завсігди ремствую з приводу згубного впливу чужих (невкраїнських) мов, а тут хочу його похвалити. Випадково написав "Українці" з великої літери — й так пасує, так подобається! Просто, а гарно! Ну, достеменно так, як у міжнародній англійській.

Багата простота

 Дівоче прізвище мамине — Мельник, найпоширеніше в українців. Мельник бідним не буває. Отже, історично доводимо, що серед української людности не тільки майже не було босих (бо нескінченні Шевченки), але й не могло бути бідних (бо самі Мельники). Ну, це поки історично не злетів сусіда, чарівним маґнетом потягнувши до неба всі наші добра з обув'ям укупі.
Як до моєї особи, то маємо найнеспростовніший доказ родимої народности й щирої простоти. Хоча знаю, що ніхто й так не сумнівався.

Об'яв енерґії

 Коли ПТУ робиться університетом, високо злітає одне ПТУ й трошки вдавлюється вся академія.

Нормальні створіння

 Дивні створіння — з голів стирчить коріння... Які олені? Це я за ідійотів. Ув СРСР їх геть не визнавали, бо за схиблених мали тільки дисидентів. Дисиденти були такі дурні, що воювали з власною країною, а ідійоти завжди любили СРСР.
Як-що не дурні, то, виходить, нормальні. І ми дуже звикли до тої норми. Ми любимо ідійотів, ми спочуваємо їм. А вони спочивають межи нами. Ідійот не розуміє нічого, але його розуміють усі. Він говорить, як радіво, він показує, як телевізор. І діє, діє, діє...
Він робить там, де не треба чіпати, не чіпає там, де тримати треба. А ми стоїмо й дивимося. А ми стоїмо й слухаємо. Кожне боїться, що саме тишком уже давно зробилося ідійотом...

На маківці гори

 Перша сьвітова війна, що ніби зажевріла й розгорілася з приводу слов'янської одностайности, із слов'ян-галичан і слов'ян-русинів остаточно наробила вкраїнців. Бо щось не таланить нам, слов'янам, із тою нашою згідністю, особливо згідністю під орудою могутнього над-етносу, що чи то підставно, чи то безпідставно має себе за слов'янський і руський.
Підавстрійські й підугорські руські люде побачили, як "братерство" суне обійматися з наїжаченими баґнетами, як полум'я й вибухи "братніх" почуттів обертаються цілком військовим утіленням.
Величезний струс і скус. Високе заворушення, аж до вершечка Маківки-гори. Так у квітні 1915 року почалися Визвольні змагання, що не вщухли й досі — з тим самим струсом і скусом, з тим самим превеликим подивом і замішанням.
Озброєні руське люде назвалися не опришками, а "Січовими Стрільцями", визнаючи свій несплачений борг перед горбатим братом, що зруйнував Січ. І вже сто років ми дивуємося, впадаємо в відчай, не знаємо, кому служити, Україні чи Русі, — т'але якось боремося, борюкаємося, стоїмо на тій Маківці, на тому "горбочку".
Бо "...час од обнимань одхилятись..."

Два життя й дві смерті

 Смерть можна розглядати принаймні з двох боків: як духовне піднесення і як тілесне приниження. Настає час, коли чоловік із належним напрямом думок доростає до потрібного визгону й може вже потроху підлітати до майбутнього неминучого переходу. Але й поступова втрата тілесної якости, поступове обтяження тілесною неміччю навряд чи кого лишають незворушним.
І от приходить 35-річний сьвященник, що живе розквітом своєї життьової потуги й снаги, народженням п'ятої дитини, розвоєм житлового простору, маслосьвятити 70-річного смертенного. Обом їм іще рано помирати, рано доглядатися до смерті. Але як по-різному! 

Голівка хитнулась, коса розвинулась

 Иноді мова розвивається не як садок, а як коса.

Добро не без лиха

 Наша мова розвинулася, й унаслідок того язик, мова, народ позначаються різними словами. Воно добре, але й шкода: бо то одно.

Неможлива промоція

 Московський іще може якось бути православним. Але московский православний уже рішуче відмовляється бути вкраїнським.

Україна без тіла

 Усі наші спортовці, від звичайнісіньких шкільних руховиків і аж до "зірок", — на-глухо, на-сліпо й чи не на-мертво забиті московщиною. Там, де починається руханка, наша мова ніби спиняється; там, де починається фізична культура, культура вкраїнська відступає, як привид. Що ми — безтілесні? Де наш новий Іван Боберський?

Дві великі родині

 Як у великій родині своїх батьків, як і в власній родині великій, я довго мию в зливальниці чужий посуд, щоб покласти туди свій.

Безрідні москвополіти

 Новий образ космополіта нам об'явився: москвополіт — громадянин Усесьвіту з московським язиком напереваги.

Він пластував у Чорноморії

 Кубанців, як частину українського народу, треба повертати собі. Але поки-що без зброї, бо вони стріляють у свою минувшину. Давно вирядилися пластувати: де-хто вже не пам'ятає звідки, а де-хто — не тямить куди.

Геній і злочинство

 Геній і лиходійство, як ми вже дізналися, дві речі згідні. Геній не завжди встигає всипати трійло першим, але завсігди робить то геніяльніше.

В британських ґальських леґіонах

 За леґіон сьвітових зірок з українським корінням, навіки вирваним із нашої землі, не віддам і одного земляка, що вдома не дається, щоб українське коріння вирвали йому з гузна.

Зникомі речі

 Довгенько не міг я зрозуміти, чого це в нашій родині тільки мої речі, пропадають без сліду, щойно лишу їх на мент один десь не на місці. Речі решти сім'ян спокійнісінько нагрівають собі лігво там, де їх заронять, і потім тижнями вірне дивляться в очу всім перехожим домівникам: "Чи я не твоє?".

Аж тепер зачали ми робити генеральну поранину, і я збагнув: то тільки мої речі мають місце й можуть його втратити, опрочі шукають за місцем і охоче знаходять його там, де дадуть лягти.

Ressentiment

 На будь-який український сентимент Москва відповідає ресентиментом.

За Логос

 Люде мій, спробуй зрозуміти й затямити собі: в почині було не твоє, а Його Слово.

A Ukrainian Ghost Story

 When Ukrainian ghost stories are being translated into Russian, all Ukrainian ghosts immediately get lost — lost in translation.

Сторож речей

 Часом мені здається, що з мене просто сторож речей. Але ледачий сторож, бо речі все зникають. От часові я вже напевно не сторож — то час стереже мене.

Немолодий сутінок

 Треба дивитися на зелене, поки ще не пізно. Зелене має стільки сутінків. Не тільки молодий.

Мова в перших

 Учаться з державної книжки "Рідна мова". Виходять із школи й забувають за вивчене чи не назавсігди. Що не сподобалося — державна книжка чи рідна мова?

Поетична міра

 Поети ще иноді зв'язані римою й розміром, але більше нічим, навіть розважністю й сумлінням. Залюблюючи поетів, це треба гаразд тямити й не сподіватися від них нічого зайвого. 

Непричетна отара

 Усі сьогочасні казані, що мені доводиться чути, виглядає, провіщаються на те, щоб навіяти слухачам гадку про їхню, слухачів, довершену непричетність до спасіння.

Тягар чоловічий

 Чоловік назвався людиною, щоб остаточно скинути з себе ярмо вселюдської відповідальности.

Духова музика

 Людина має себе за орган, але гадає, що то вітер грає й гуде в цівках органа.

Німі братове дерева

 Дерева, як і ми, з землі вийшли. Дерева, як і ми, в землю підуть. Але від неба не ховаються.

Стежте зростання культурних рослин

 Ми, культурні рослини, не просто культурно ростемо, але й культурно мислимо. Просто ви не можете нас зрозуміти. Тому стежте зростання.

Як своїх учать, а чужих повчають

 Нарешті почали ми видавати книжечки для малих українців під назвою "Рідна мова". Але півжива хатня мова до книжки давно не влізає, до того, рідна мова — то не конче рідна річ. І от повчають нас де-котрі саме до речи, що мова тут не рідна, а тільки державна. Та й то слава Богу! Хоч закон, що стереже її державність, такий... реґійональний закон. Слово "антиконституційний" геть нам чуже, то й не скажу його, лихого слова.
А от навернувся на очі застарілий підручник 2008-го року "Русскій языкъ. Теорія. 5-9 класс", написаний двома професорками й докторками наук — Чесноковою й Бабайцевою. А до підручника — ось який епіграф, ось який напис на величному пам'ятникові теорії:

"Языкъ есть исповедь народа:
Въ нёмъ слышится его природа,
Его душа и бытъ родной..."
(Пётръ Вяземскій, "Англичанка").

Он воно як. Це теорія про своїх. А нам принагідно рекомендовано повагу до чужої сповіди, вживання в чуже єство, вживлення чужої душі. Бо побут у нас давно й так уже "родной".
Української-ж сповіди нема кому слухати, не споруджено ще навіть тої сповідальні, натура наша нікому не цікава — так, дурна простота. Гуляй душа без кунтуша, лиха прикупивши! І кажуть, що так і слушно, що так і було й має бути.
Ні, я-б іще трохи послухав Вяземського, а приклав його слово до народу рідного, поки душа в тілі, поки ще не закопали в юдолі повсякденщини. А то вже на тонку пряде, так, що й докторове не дуже помагають. Навіть докторове цілющих філологічних наук.

Що спада на думку?

 От говорять люде, що спаде на думку, на пам'ять, на увагу; а спаде, бува, щось таке тяжке, одороблувате, що й не скажеш, а тільки харчиш. Так і з лиця, й з тіла спасти можна.

Як товар у шкоді

 Я-б власноруч займав "архаїзацію" мови, як товар у шкоді, якби мовне "всучаснення" не було таким сучим.

Київ-Брюсельський

 Діялося це років п'ятнадцять тому чи й передше. За діяча був один тоді вже літній українець із цікавою, але не надто незвичайною історією. Народився він у незалежному місті під назвою Біла Церква, столиці Палієвої козаччини на Правобережжі. Сам я тримаюся думки, що Біла Церква після Палія, Могили, Абазина, Самуся, Іскри приречена назавсігди бути непокірним серцем українського козацтва, що все битиметься не влад із українською державністю.
Наш білоцерківець такої моєї думки своїм життьовим прикладом не спростовує: перше, що він зробив, то це віддався в науку до Москви. Там одружився з московкою й почав потроху хвируватися хазяйствечком у так званій Москві Великій. Народив двох синів. Але туга за рідним краєм не давала нашому землякові спокою. Якимись  власними правдами й совіцькими неправдами той чоловік переноситься... — ну, не до Білої-ж Церкви справді? — переноситься він, звісно, до Київа.
Минають роки — власне, десятиліття. І от уже наш герой сивим удівцем в'їздить до першої своєї пристойної київської кватирі. Сталося це так пізно, бо був він твердим ворогом усякого кумівства й хабарництва — погодьтеся, що для першокиянина то хиба дуже величенька.
Але нарешті настав той давно вимріяний переїзд. Що брати з собою із старих житків? Дружина вмерла, сини виховалися в дусі "А у нас была великая страна". Натомісь наш патрійот уже давно нишком живе тільки Вкраїною.
Той чоловік виявися провидцем і предотечею: він повиставляв із хати всю велико московську культуру, заступлену загорьованими интеліґентськими багатотомниками 60-х і 70-х років того ще століття.
Це обурило рідних і вірних як безглуздий чин руїнництва. Але хто-ж може заперечити, що ніяка велика московська культура не терпить ані найменшого вкраїнського чину?
Посиротілі московські володарі дум змушено пішли з рідної доми, але на вулиці не залишилися — їх узяли приймаками нові интеліґентні оселі. У чому-ж сила цієї байки й до чого тут бідний Брюсель?
Усі ми хочемо, щоб те, що має неминуче статися, сталося по европейському. Вирушатимуть з українських хатів ешелони московської мудрости: комплетні збірки писаннів і окремі нетлінні твори. Вони зупиняться на брюсельській лінії розмежування й дожидатимуть своїх рятункових команд. Із домів протилежного переконання виставлятиметься все вкраїнське: спробу припасувати його до нерідного культурного життя мусимо відверто визнати невдалою. Стоси книжок, похмурі, відразу пристарілі, стоятимуть тимчасово поруч, не промовляючи, бо все сказано. Стоятимуть на умовній лінії мирного брюсельського розмежування, стоятимуть учасниками й сьвідками брюселізації Київа. Потім розійдуться ближче чи далі, але кожне в напрямкові свого бігуна. Так розходяться з евразійського бойовища два війська, бо одне не хоче Піррової перемоги, а друге розуміє, що поразка від Пірра ще тяжча за перемогу Піррову.

Поетичний укус

Кричу вночі: "Вже осінь, комарі!".
Та старостильні в них календарі.

Мрія дорослих продавців

 У леґо-серіялі "Ніндзяґо" всі хочуть бути шпиґунами-героями, добро зо злом без кінця гуляють у піжмурки, правда й кривда скручуються й перевертаються, як борці; усі б'ються й перемагають, але ніхто не ушкоджується й не вмирає. Це не казочка для дітей. Це — мрія дорослих продавців.

Переворотність

 Интелектуальне збочення в поезії зачіпає небагатьох. Зрештою, від  поетів мало хто сподівається природньої интелектуальности. Й слушно.
А от интелектуальне збочення в прозі стало моднім. Починаєш читати й міркуєш: на віщо почувати, на віщо мислити? Он як корючить тих, хто досконало навчився почувати й думати!
В-останнє міркуєш пред порином у цілковиту кобзарську бездумність, в-останнє відчуваєш пред занурянням у рапсодійне безчуття.

Поварили чаєняток — добра була каша

Такий з мене українець, що тільки нині я вперше послухав славетну пісню "Ой, горе тій чайці". Послухав, бо шукав і хотів почути. А хотів почути, бо то була найдорожча пісня для родини Дашківських, родини моєї бабусі Антоніни. Зчаста збиралися родичі в її хаті й усе заводилося між ними сьпівання. Сьпівати було кому: всі Дашківські були музикальні, мали чудові голоси. В себе на хуторі Павлополі на Маньківщині, у власній садибі мали вони колись і сімейну оркестру, й сімейний хор і навіть театр. А було-ж їх тільки шестеро: двоє батьків і четверо зацілілих дітей.
Як-же так сталося, що ті родичі не передали мені своєї особливої пісні? Читайте дієписа України — там усі відповіді.
Леґенда про надзвичайну таємну пісню жила, рідні й вірні, всілякі гості все просили розкуркулених і виселених, а потім засланих хуторян її засьпівати на згадку про... те, чого нема й уже ніколи не буде. І вирослі діти (троє, без розстріляного старшого) пробували засьпівати її. Починали:
"Ой горе тій чайці, чаєчці небозі,
Що вивела чаєнята при битій дорозі."
Це виходило добре, вправно. А далі:
"Їхали чумаки, весело сьпівали..."
Від веселих чумацьких сьпівів усі починали плакати. Пісня уривалася. І так завжди.
Від тої родини моя українська основа. Що маю — спасибі їм, а чого не маю — то вже моя хиба.
Але було до сьогодні одне "не маю", успадковане від руїни як добро, як тяма, а не безтямність, — ота неможлива пісня, оте чаїне горе.
Комусь добра була каша, що весело варилася й весело їлася; а нам — чаша гіркого трунку, що ніяк не минала покоління за поколінням... 
Сказав Ти Сам, Господи, учням своїм: "Тяжко сумна душа Моя аж до смертї..."

Літнє сьвято хвилозопиї

 Уже другий день завважую на молодицях сачки з видрукуваними на самих грудях значущими образами: то череп, то, навпаки, вродливіша за хазяйку жінка з губами як коралі. Замісць дивитися в лице самій молодиці, перехожий змушений глянути в вічі сутій смерті чи справжній красі.
Наша сьогочасниця здолала марність і даремність, рішуче відкинула гонорство й ванітність. Усім свої виглядом вона ніби промовляє до сьвіту:
— Так, я — тлінна, так, я — недосконала!
І навіть:
— Я — не вічна! Я — не гарна!
Правдиве сьвято вкраїнської хвилозопиї!

Складаючи ціну

 Знай собі ціну, не стій коло базару.

Позавічна й вічна перемога

 1 вересня 1939 року всепереможниця Москва зранку побігла до школи, сказавши: "Ясно-ж, що війни немає й не буде!".

Кайдани часопростору

 Добре говорячи рідною мовою в Київі, почуваюся не філологом, а філософом, бо розбиваю кайдани часопростору.

Кіссінджерова трибуна

 Дуже повчальна історія. Кілька років тому приїздив до Київа сам Генрі Кіссінджер. У "Липському особнякові", дорогій ресторації на Липках, перекладали ми його спершу вдвох рівнобіжно. Потім я сам виходив з ним до преси з послідовним перекладом, на те кожному виносилася окрема вузенька трибуна.
Убрався я, відповідно до оказії, в найліпший свій костюм. За инженера тоді був Юрій Баленко, завсігди ошатний чоловік, а з такого приводу й поготів. Коли все скінчилося й майже всі швиденько розійшлися, до нас підійшов молодик років 25-27 й запитав, чи не знаємо ми, хто в ресторації забезпечує виніс трибун із приміщення.
— Вам винести помогти ? — не до речи здогадався я. — То ми допоможем — правда, Юрку?

Коли-ж узялися до трибуни, то відчули зразу, що, попри свою витонченість і елеґантність, вона таки важить. Мабуть, одностайний морений дуб. Одразу стало зрозуміло, що пізньому юнакові на таку трибуну треба трьох. Ми взялися за трибуну з двох кінців і сподівалися, що молодик підхопить середину. Але він обмежився на тому, що скерував нас до розчахнутого ззаду мікроавтобуса.
Коло дверцят стояв водій, стало нас уже четверо добродіїв у костюмах. Я підказую йому:
— Заходьте в короб і підхопіть звідти!
— Я не можу: я водій!
— Юрку, став!
Поставили. І, не подякувавши молодим трибунарям од старих трибунів за таку суспільну науку, пішли собі.