Москва-Амстердам

 Люде, що самі створили собі нещасливий побут, легковажать перетворну силу добробуту.

До самого шпику

 Що відрізня громаду від громад-с-кости?
Наявність кости: громад-з-кість, громада з кістю, зо шпиковою кісткою.

Не старе мре, а поспіле

 Ученого мужніх літ уподібню до кульбаби: в його насіння стирчить із голови.

Лучив ворону, а влучив корову

 Стріляючи для муштри, не бійся схибити: як-раз уцілиш у ні від кого не биту мету.

Хто перший наквітчає собі на голову царський вінець?

 Хто під Богом ходить, а хто під сьвітичем — люстрою осяйного власного розуму. Кому що на думку спаде й на голову впаде?

Нічний лет

 "Як, ставши на павоть, падаєш і летиш додолу, так падає й той, хто покладається на свою силу.", — вчить Нил Синайський. Ми-ж усі однією ногою встромлені в стремено сьогосвітньої Мережі-Павутини, а другою ще поки намацуєм свою силу. Якого-ж коня допадаємо? Куди летимо?

Льодова гора

 Як ніхто не хоче нас ніде в себе мати, аж холодом проймає, то замерзнемо ми й визиратимем од схід сонця нашого "Титаніка", хижо висьвічуючи гострим кришталевим верхів'ям зануреної в чорні води крижаної скелі.

Conte philosophique

 На слова тепер не так урожайно, як завізно: стоять на ярмарку цілі мажі ножів для гайдамаччини. Нишком повернулось із валкою і знов припало до любости дієслово "кандидувати". Навіть моя мізерна осьвіта жваво відгукується на поклик замишеною своєю пусткою: це-ж Вольтер!
Чоловіки кандидують, як той Кандид, а жіноцтво — куніґундуватиме. І дуже до речи: війна, мандри Европою — поїдеш далеко, побачиш багато. І тоді вже виважиш: чи Кандид? Чи таки оптимізм?

Залічуючи мовчання

 Чую "промотуючи атрактивну иновативність" — і розумію: дрюкована то розмова, не варто до неї плутатись. Коли лунає невимовна "промоція атракційной иноваційности", — врочисто промовчім.

Висвист і вихід

 Не випадає нам фіналізовувати, робити grand finale з видовищним виходом усіх грачів і помагачів. Ми фіналізуємо враз — за допомогою судейського свистика. Або й суднього посвисту.

Прегарне слово, взятеє з життя

 Доповідачка завершує нешироку річ і, підперезуючи гадку европейським словом, підсумовує:
— Ми маємо створити — не знає наша мова, на жаль, такого слова — амбрелю всіх наших зусиль.
А справді, як-же його сказати? Вхопився було за парасоль чи парасолю, але слово чуже й, попри всі наші зусилля, може не розкритися, як плигатимем ув европейську безодню. Зонт? Це буде як зонд. Дощник? Сонішник? Влучно, але вузько. Дах? Під дахом? Німецьке, ще й відгонить розбишацтвом. Крівля? Часом тече й капає за европейский комір.
Маємо створити холодок для всіх наших зусиль. Сильне там сидіметься нашим зусиллям, ліпше, ніж під брюсельською umbrella'ю.

Квіти чують

 Люде так часом пишуть, але люде так не говорять. Коли це писане натужно виголошується, то воно зачитує людей, як посмертна згадка про неживі думки й у зародку мертві слова. Навіть звично глухнучи до нісенітниць, ми проймаємося й переймаємося, й в'янемо від темної бубоняви, як квіти чи зело.

Забираючи голос

 За доби тріскучої интерактивности сутужно на втямливих слухачів, і часом хочеться, щоб розмовник смирно помовчав.

Змагання до насолоди

 Втіхолюбство (гедоніка), поки здоровля й добробуту, пропонує своєму прихильцеві простий прикладний лад життя. Неможливість розкошувати? Треба перемогти неможливість. Незугарність доконечна? Непотрібне знаряддя насолоди повинно зутилізувати, діставши від його вже останню хазяйновиту втіху.
Тому на Вкраїну по-при-тому так здивовано позирають розкішний західній і запанілий східній сусіди: не маючи змоги ласування, ми таки воліємо жити.

Таки розвивається

 Карта, крата, ґрата — мова снить чужим, росте вві сні й сама собі рідною прокидається.

Надранній сон рябої кобили

 Як-що всі стіни кімнати обладнати дзеркалами, то пустка за замкненими дверима чого тільки не побачить.

За другу половинку

 Шлюб — то яблуко на живому дереві, де кожна половинка тяжко клопочеться червивістю другої.

Як ми з тобою спізнавалися, сухі дуби розвивалися

 Хист митця все життя бубнявіє й розвивається, щоб лягти під нагробок здоровим.

Сократів приятель

 Знаю, що нічого не тямлю. Розумію, що всі все розуміють. Але я розумію оте всевсімзрозуміле по иньшому, по своєму.

Знов за Йова

 Усі густо змащені смальцем і ковзають — устряг один Йов. Отже, всі кметять, що то або Боже карання, або своє дурування. Найпевніше — й те, й те. Бо праведному та мудрому й ведеться на сьвіті похватно. Загалом беручи, треба менше дурниць по тих старих книжках вичитувать. Тоді й за Йова не знатимеш і за Йовом не тужитимеш. А знавці все розвідають, самі собі зметикують і одне одному красно розкажуть.

Позаколишній нагул

 Втікачі заблудили, й запекло хочуть повернутися до свого Єгипту. І це наперекір тому, що навкруг не пустеля, а на старому місці вже немає ні м'яса, ні казанів, ні самого пана.

У сім'ї єдиній

 Яків узяв від Ісава старшинство, нагодувавши зголодженого. Не так із нами вчинили в тій сім'ї єдиній, де хто менший, той і голодує.

По братецькому

 Усілякі жевжики полюбляють слово "брат" ялозити. А слово те — сьвяте. Як-що нищиш, то бий як чужого. А хто видирає з-під брата клапоть його землі, бо то, бач, — керея, що батько на всіх послав, — того землю Бог розламає, як коржа, й наділить нею народи. Хто взиває брата невірою, бо, бач, не хоче той "старшому" патинків лизати, того віру Бог, не дізнаючи, відкине.

Крайня ціна

 Стаючи на прю з цілосьвітнім злом, у готові будь, що здолає тебе маленьке внутрішнє зленятко. І що, подоланий, ти знову станеш на прю.
Добро й правда конче переможуть. Тільки нам не дано знати, коли, де й якою нашою кров'ю.
Архистратиже Божий Михайле, моли Бога за нас!

Ще на сьому сьвіті

 Нездара найбільше карається саме муками творчости.

За облизнем полюючи

 Сумлінний перекладар і в словеснім лепрозорії полює на привидів змісту. Впіймавши облизня, він убирає його в бездоганні шати скоротканого мовного буття.

Simple and slow

 Хтозна-коли розповідала мені таку причту одна знайома австралійка. Молодою католицькою черницею прихопилася вона до викладу австралійської мови дітям перехідців. Першого-ж дня в клясі рідномовно защебетала новоспечена панна вчителька до новонавернених малих австралійців. Одразу, наче щогла до вітрила, здійнялася рука дрібної сербки:
— Sister, speak slow, speak simple!
Чи-ж це всім нам не спасенний дороговказ? Бо в нас і просьвічені, й темні не бояться бути ні дурнуватими, ні біснуватими. Бояться бути неговіркими й нехимерними.
Навіть суржик: прикидається простотою, а боїться мовчання з думанням, як заєць бубна.

Бач, невбачай, та й попав

 Де-хто земним спасінням — від совісти — он як спасається: гадає собі, що всі кругом так само захланні, скупі, байдужі та підлі. І так отой де-хто до небесного спасіння причетен. Бо всі кругом ненароком пильнують, щоб не бути так само захланними, скупими, підлими та байдужими. І хвіртка про зло хоч-не-хоч не за вхід, а за вихід править. І кватирка про зло не душить, а дихнути дає.

21-е листопада

Хай там хто що хоче каже, а вкраїнці - дуже побожний народ. Нам не треба погоничів і прогоничів, щоб твердо стояти в вірі. Навіть борню зо злом ми що-разу заводимо як-раз на Михайла. Архістратегія...

Між вірою й любов'ю

 Хоч-би як ми дбали за свої діти, хай би як вірили в щасливу їхню будущину, не можемо їм дати нічого, крім малої надії на можне спасіння. Ми, як той Прометей, даруємо їм вогонь нашої любови, незнаний вогонь, де горить, не згоряє вічна олива хіття й бороття прихованого роду нашого. Чи для добра, а чи для зла?
Тому маємо прикрощі: вони — від нас, а ми — від них. У нашім домохазяйстві, притемнені розумом у життьових жадобах, ми — сперечливі слуги в Божому доморядництві.

Загадка

 Зелене чи зів'яле ховається під шкаралющею червоного або тугого, щоб не боятись або не сподіватися розцілунку чи заціловування. 

Невпокійний дух

 Жити — значить переживати. Головна річ — не побиватися.

Українська ідея

 Українська ідея не висловлюється, а втілюється. А як-що висловлюється, то тільки вкраїнським словом. І не моїм, а нашим.

Все, що горить

 Письменник, бідний, ціле завиніння списав, пояснючи красно й ревно, як виратувати його з того острова пустого. Усю безлюдність взяв та й видушив у каламар і на перо почепив. Якось того папіруса у пляшку вбгав. Пустив плисти...
Люде добрі тую пляшку ловлять, відкорковують, розхлюпують по чарках порожняву, зідхають, п'ють — аж хекають.
І жадна душа навіть наличка не читає, не то що...

Вірна любов

 Один мій товариш, завзятущий курій, не раз оповідав мені таке: вийшов він якось своїм звичаєм покурити, аж тут знайомець вигулькнув із-за рогу й питає нахрапом:
— Залежність?
— Ні, любов!
Так ось ти яка, щира любове, що понад життя, що розлуки більше смерти боїться! Мало стрінеш такого межи людьми, оце справді — до судньої дошки!
Як-би хто змайстрував рай для курців, там повсюди мала-б цьвісти, пахтіти й конче куритися дівича тютюнова пуща. Чи буде?
Що буде на певність, так це безмір часу. А куріння то-ж звичка часова!
А ще християне вірять, що по сметрі душі дожидають Судного дня по своїх визначених місцях окремих. І хто до чого марну прилюбність мав, той того, вже хоч і безтілесно, жадає, прагне невтишно.
Ото душа собі сидить, а її кортить. Сидить і кортить. А десь унизу щось таки пахне й куриться потроху... 

Йдучи за зле

 Коли той, хто в щоденності своїй цілий вік удоволяється малозначною ролею драматичного комедіянта, вдає знатуреного лиходійника, це виглядає аж надто довідно й натурально. Зло полюбляє виявлятися через розтурбовану нікчемність.

Дев'яте листопада

 Українська мово! Українська писемносте! Від 1997-го року починаючи, чого я ще не сказав? Чого ще не записав із сказаного? Запитаймо себе кожен і цієї днини, й день-у-день. Бо тільки нашим словом, мовленим і писаним, живі й та мова, й та писемність наша.
Та перше помолімся Несторові-літописцю, Кирилові й Методієві. У сам час воно буде, бо така доба настала: щоб, бува, не сказитись, сказавши, й щоб не казившись, казалося. Бо писане й не читати можна. Й не читають! А мовлене бре-е-енить...
Хто не вміє говорити, — пише. Хто не вміє писати, — пише все одно. Хто не вміє писати й не пише — однаково не мовчить.
Говорімо-ж, ніби пишимо! Пишім, ніби промовляємо! Оце й буде на добридень нашій мові й писемності.

Пустимо стрілку, як грім по небу

 У богослів'ї ми бачимо недоліт пущеної в сонце стріли — гаряче засліплення метою й непохибну руку осяяного стрільця.
У науці припускаємо недоліт стріли, пущеної в місяць, — постріл із темряви в натяму сьвітла.

A little more than kin, and less than kind

 Красне письменство то красніше, що рясніше в йому цитовано з Бога. Такі цитати що-разу пізнаємо з їхньої пречудової потаємности, що ніколи на цьому сьвіті не вирозуміється. Ясно, що то не точна цитата, з непевної пам'яти цитата. Але такою цитатою може виявитися цілий твір і ціла творчість — з лакунами й гапаксами леґоменонами.

Браття любе

 "От і побачимо, чия молитва до Бога дохідніша!", — сказали одновірці, зручно вмощуючись для перегляду Йовової трагедії.

Пуд кримської соли

 Єсть аттична сіль — дробова, а є кримська — льодова. На підбій Криму московський интеліґент перше казав "ні", тепер каже "ні, але", а там — тільки "але" й лишиться.
І пропонує, сердега, сподіватися часів, коли з’єґовдуються креси між Унією Европейською й Унією Московською. Отоді балюй! Люде вільно ходитимуть — туди-сюди, та все через нашу хату. Так і розчовгають. І байдуже стане, чий той Крим — наш він буде, наш! Се-б-то їхмосьців.
Із таким щастям не гріх і перечасувать...

Летучий бій

 Усе в нас базується, ніщо не ґрунтується — це нам так воюється. Все — поки, доки й заки.

В цей мент виламуються двері

 У вільних професіях майстерність гострішає в мент невільности. У невільних — як вийметься вільна година.

Дихотомія

 Старогрецька трагедія у величі своїй готувала глядача до прекрасного жаху перед непозбутнім. Але відхід акторів був виходом у мізерні, ніким не провіщені житки з невідомим, хоч і непотрібним, кінцем і глуздом. І можна дихати, і можна віддихати... 

Стовповий фонд

 Самі мають по одненькій дитинці та ще й по пів онучка, а одно тільки й клопоче — генофонд. З насіння давно витратилися, а фонд свербить. Дітні батьки знай деруть мовчака, бо знають, звідки воно йде й куди відходить. А ті все — хвонд та й хвонд!
Еге, та це вони себе за генофонд мають — музейний фонд, ненавічний запас. Там наша й порошина не пропаде. Та чи що заплодиться?

Ремиґаючи

 З пуп’яночку приохотився я слухати радіво, "Театр перед мікрофоном". Славно гомоніли по сценічному тодішні актори, майстри деклямації! І п'єси були знадні, хто їх тільки пускав такі?
Чимало купчилося химерних висловів: мати рацію, без примусу...
Примус щойно виходив з ужитку, ставало ясно, що певні речі справді можна робити без примуса. Рації я тоді не бачив, але знав, що це таке — радіостанція.
По вкраїнських книжках для недобитої совіцької малечі, що зважувалася читати по своєму, теж заховувалося чимало таємних слів: що таке блазень, хорт я не відав і знати не хотів, ці слова мали залишатися неодгадними хмаринами на обрії несьвідомого мого вкраїнства. На схожі гасла можна натрапити в Грінченковім словникові: там їх подано як безпорадні, запитальні здогади.
Якось став я відомий того, що єсть у Вкраїні книжній небачені свійські тварини — воли. Хтось із'ясував мені, що вони — як корови. Тільки корови ревли, а одволіклі воли лиш ... ремиґали.
Я був певен, що то такий притлумлений рев, що так воли говорять, ну, як ясла повні...
Чи мав я рацію? Це як до чиєї мови. Довго я собі думав, що роблять люде, коли гадають, що виступають промовляючи. Оті широкі, невиворотні, закрутькуваті виступи-промови...
А вже-ж! Вони ремиґають. Надпотужно працюють рукав, рубець, книжка й слиз. Де-що й чути. Воно-ж гучить, ремиґаючи...

Одне по однім

"When sorrows come, they come not single spies,
But in battalions...", —
промовив Англійський Кобзар. "Пришла беда — отворяй ворота!", —  наляга Батальйоновий Край. "Біда біду тягне", — і ми завважили.
Але в нас клопіт однину має, це там вони ходять тільки нерозлучними батальйонами. Порозрізнюєм. Ми собі зорудуєм і з бідою, й з прибідком.

Узаводи

 Наговорило, як наколупало, написало, як накрало, і вичитує-захлинається, а думка одна: де-би м'якше у пліт уліпитися. Перекладар обік біжить, на голову випереджа, віхтик соломи в жмені — підстелити.

Таємнощі

 Мова істнує на те, щоб замазувати гадки. Ті гадки, що нема, бо те, що є, саме вилізе.
А от іще: писати, чого не думаєш. Думаємо ми дурування, тож схаменімся хоч пишучи.

Мистецький свист

 Майстерність — як  безгучне Ґольтонове пищало. Господар його не чує, а хорта чи коня підкликає. Майстер — це й господар, і пес, і кінь, і свищик, і нечутний проразливий свист.

Road movie

 "Дорожня карта" — ваґонова словосполука дуднить-стугонить по всіх усюдах. Випадає нам велика дорога, маємо перед собою далеку путь, вже й пляцкарту справили.
Хоча, стривайте: чи то, бува, не дорожня мапа? А яких-же тепер иньших мап потребує прахтичний наш одночасник? Усякому треба вимкнутися з нірки, гулькнути — й до нової скоти вкотитися.
Це приклад піднесення вжитної сполуки до голої високости сьвіту одволіклого. А в тому сьвіті — одна дорожня мапа: на мандрівку від небуття до забуття. Там єдиний квиток — пляцкарта спати.

Щоб ніхто не здогадався

 Психологія (душознавство) найважливіший складник будь-якого майстерства. За виїмком психоложництва. Найважливіший складник ремества в душознавця-психолога — то, ой, мета-психологія.

Діла, діла, аж голова біла

 Од чого я таки справді цей останній рік одшахнувся, так це від шамотні, поранини й шарпанини. А ще від зятяжного зашморгу облогових клопотів і затяганих, марних балачок.