Ремиґаючи

 З пуп’яночку приохотився я слухати радіво, "Театр перед мікрофоном". Славно гомоніли по сценічному тодішні актори, майстри деклямації! І п'єси були знадні, хто їх тільки пускав такі?
Чимало купчилося химерних висловів: мати рацію, без примусу...
Примус щойно виходив з ужитку, ставало ясно, що певні речі справді можна робити без примуса. Рації я тоді не бачив, але знав, що це таке — радіостанція.
По вкраїнських книжках для недобитої совіцької малечі, що зважувалася читати по своєму, теж заховувалося чимало таємних слів: що таке блазень, хорт я не відав і знати не хотів, ці слова мали залишатися неодгадними хмаринами на обрії несьвідомого мого вкраїнства. На схожі гасла можна натрапити в Грінченковім словникові: там їх подано як безпорадні, запитальні здогади.
Якось став я відомий того, що єсть у Вкраїні книжній небачені свійські тварини — воли. Хтось із'ясував мені, що вони — як корови. Тільки корови ревли, а одволіклі воли лиш ... ремиґали.
Я був певен, що то такий притлумлений рев, що так воли говорять, ну, як ясла повні...
Чи мав я рацію? Це як до чиєї мови. Довго я собі думав, що роблять люде, коли гадають, що виступають промовляючи. Оті широкі, невиворотні, закрутькуваті виступи-промови...
А вже-ж! Вони ремиґають. Надпотужно працюють рукав, рубець, книжка й слиз. Де-що й чути. Воно-ж гучить, ремиґаючи...