Самостійна дірка

 Що менше царство, то більшому тиранові бажає подарувати воно свою крадену суверенність.

Із піни днів

 Істина народжується не в гарячім змаганні, вона втілюється під серпанком і пелюстковими шатами добірних слів.

Присуд мелійоризмові

 Коли береш життя близнюків, а найпаче близнят порізнених, то з жалем сердешним живцем розумієш, як мало в нашому житті від нас самих, — ніби самі ми й не жили, а було лиш те, що судилося долею, й готувалося чином пущених у забуток пращурів наших. Як-же кортить присьвітити й розгледітися в галереї тьмяних образів, що її ми самоправно називаємо своїм життям!

Ностальґія

 Я живу в Київі, й усеньке життя мрію повернутися в Україну...

Куди дивитись

 "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...", — так сьміялися з того, а це, знаєте, не всякий може. Не сокіл, того й не літає — споглядає все. А довкола споглядача метушаться недалекосяглі горобці, й усе щось цуплять, цьвірінькають, як навіжені: "Дивлюсь я на землю та й їжу хапаю..."

Дощем

 Цілодобовий ливний дощ — чи не вперше цей рік, а я всенький день не знайду парасоля. Дощ ущавив і нагадалося: Господи, для чого я живу? Чим так тяжко затуркую собі голову, що вона, простісінького не тямлячи, мусить мокнути під дощем?

Після постмодерну

 Уже давно по модерні, вже, здається, й по постмодерні, а люде все — по морді та по морді.

Тінь майстрова

 Майстер не може навчити, бо щиро вірить, що вся суть лиш у подробинах. Тому хитрий учень мусить напотемки підглядати за суттю й хапати її за підманного хвоста.

"Смерть активіста"

 Совіцькими часами в мистецтві було таке поняття: "паровіз". Стати соціялістично реалістичним доробкові було не так просто: щоб дотягнути до ідеалу, потрібна була потроєна потуга ідейного льокомотиву. Бралася передова метода й вироблявся твір, що мав у тій методі розчинитися. Розчинитися без сліду в пам'яті й без шкоди для творчости. Але дурно миналося все лиш украй безхистим — од обдарованих усе одно лишався в душі слід. Паровик важко зідхав, сповнений сили, й мусом тягнув у вічність дорогоцінний надбанок.
Днями мені потрапив до рук метелик із давньої персональної виставки: Спілка малярів СРСР, Спілка малярів Литовської РСР, Центральний Дім маляра, народній маляр Литовської РСР Сильвестрас Джяукштас, каталог 1983 року. З "малярем" то я, певно-ж, хизуюся по теперішньому. Тоді всі були "художники", тількі бідні малярі — в прямім, а решта митців — у переноснім розумінні. І переносилося те розуміння далеко-далеко, туди, куди не сягали ні творчий огонь, ні творча сила.
У пана Сильвестраса "паровіз" стояв на запасній залізній колії (у рукаві) аж із 1969 року. Назвався він грізно — "Смерть активіста". Українському творцеві мабуть і на думку не спало-б живописати смерть активіста — тьху-тьху-тьху через ліве плече. Такому "паровозові" нележно судився-б "спиняльний черевик". Але в литовців лісовий опір перестав лише 1960-го (а вже в середині 80-х ще не старі "лісові діди" знову заходилися вишколювати молодиків для остаточної перемоги ніколи від нікого в сьвіті не скасованої незалежности.
Тому "Смерть активіста" скоїлася на вірняка. Хоча відтворення картини подалі від гріха зробили поважно чорно-білим. Активіст лежить долілиць у скупо вмебльованій хаті: під голим вікном стіл і лямпа до розмови: прізвища, явки, адреси. Беруть око його чорні чоботи — непаркетний був активіст. Зяє тим чорним і прочинена в безвидну ніч кватирка. Шиба ціла. Цілий сьвіт. І лишився він без активіста, того не завваживши. Не помітивши, що десь у йому згинув струмочок живого діяльного чину. Тільки що ми знаємо: тепер уже по активістові. Пасивна смерть активіста, безбарвна картина в кінці яскравого життя.
Ти з чийого боку був, активісте? Це ще хтозна. Активізм — то покликання, а на чий бік стати — він і сам до останньої хвилі не знає.
От тобі й "паровіз", от тобі й 1969 рік! Вічність...



 

Устами одними

 То не ми, а цілий суд історії має сказати: "Слава Україні!". Всесьвітня авдиторія має одностайно підвестися й одноголосно виголосити це. А ми скромно, відводячи погляд, відповімо: "Героям слава!"

За безсторонність думки

 Об'єктивности важко домогтися. "Об'єктивність" навіть важко вимовити.

По заставах

 Там не треба образу, де присутня сама особа. На що образ ворога, коли неприятеля видно через тин. "Хоч три тижні скачи, жадного кордону не доскочиш" — то не про нас промовка. Українці складалися як народ пограничан, а, отже, прикордонників. Саме в цьому розумінні ми всі — козаки. Хто не хоче глядіти з гляди, фіґурувати на хвигурі, — не наш то чоловік, забув він, хто ми є.

Такий тепер сьвіт настав

 Кажуть, де два українці, там два гетьмани. Але як-що брати станом нижче, то вже три полковники. Отже, де зібралося наших двоє, там буде ціле військо шерегових козаків.
Розмова двох сьвідомих українців, та ще й у церкві:
— Ну, як там наша країна?
— Складаємо потроху!
Або й так:
— Я роблю, що можу!
І то все поважно, ані крихти жарту. Отакі ми тепер люде.

У стременах буття

 Перекладницькому буттю передує инобуття. Так перекладники народжуються з неба.
Земні перекладарі цілий вік сидять самі в буді, позичивши в Сірка й очі, й душу; і своїм буттям визначають сьвідомість ощадливих замовників.
Треба вияснити буття: чи воно стремено, чи зашморг.

Виборений вибір

 У неназваному провулкові коло мого дому ще з полудня трупом лежить чоловік. Лежить трупом, але то не труп, а сьвідомий виборець. Лежить на травичці горілиць, але вкраїнський пашпорт надійно затиснений у задній кишені штанів між своєю гепою й рідною землею. У суботу пильно напився ще зрана, щоб не проспати неділі. Саме о восьмій прокинеться, замісць церкви проголосує, й лиш після того гарно похмелить голівоньку. Так, щоб стало на цілий президентський термін.

Найпростіший спосіб

 Треба прибрати з мови геть оте підле слово "область". Області знишка влізли в наші краї, розляглися, як хотіли, а тепер іще й пориваються з місця. То чужі області, а  ґрунти — свої. Як приберемо області, то й буде видно, де яка наша земля — не від чужинця міряна, а пращурівськими могилами значена.

Невдячливий ґрунт

 Люде без ґрунту беруть і забирають наші ґрунти. Логічно? Ні, парадокс!

Де глузд за розум заверта

 Точні слова з'ясовують зміст громадського життя: нам треба не захищатися, а боронитися, нас треба заступати, а не представляти, як водевіль. Я без намислу говоритиму незрозуміло для де-кого, але боюся говорити нісенітно. Смерть безглузда, коли вбиває безтямність.

Таке

 Хвалиться перед подруженькою гарненьке дівчисько:
— Я іму званю, а он такой (викривилося, показуючи, який) — бу-бу-бу. Патом такой (ставить вираз на лиці) званіт сам: ми піва пьом, пріхаді. А я такая (особливо докладно ґримасує) — н-є-є-є-т!!!
Який він — такий? Яка вона — така? Молоді вони такі!

Не стільки уваги, як зневаги

 Зневага нічого не починає, не прочиняє й не прокладає. Зневага зацурковує всі ляди, в автономних переділках б'ють, а корабель на спід потопає.

Утеча в коротнечу

— Коротше! — сказало дівча.
Сказало "карочі", але тут я трохи поетизую. Сказало, хмарно надимаючись для нескінченної зливи із довгих порожніх хлющів, але щось іспіткунулося в воротях, і коник далі не пішов. Ніби поринуло в мікрокосм отої безкрайої своєї коротнечі. Що може бути коротше за мовчанку? Що може бути довше за неї?

Місяшні клярнети

 Старша починає награвати у "каларнет" (люблю народнє перейнакшення чужих слів!) — і дівчукова душа, що була здавалася похмура, починає сумовито бреніти, відлунюючи схлипом навіть у безчулій хаті батькового серця. Хто хоч раз чув осамотнілий голос того струмента, ніколи не подумає назвати його "соняшним". Кажуть, клярнет лікує печінку, а печінка ховається від сьвітла, щоб не взяли за печінки. Сидіти в печінках вільно тільки клярнетові.
А як-же знайомі змальства Тичинині "Соняшні кларнети"? Чуємо, що поет був знакомито музикальний. Не втну! А ви?
Ні, ті клярнети Тичина не зачув, а побачив. Де? Як? Ми там не бували й не будемо. А я бачу лиш місяшні клярнети, що розганяють сяйво своїм тужним гучанням, що ніби виходить із черева Всесьвіту.

Як ми заговоримо

 До взвичаєної й усталеної мови ми маємо тепер поставитися так само, як і до всього дотепер узвичаєного й усталеного в нашім стражденнім краї: критично й у готові до відміни в почуваннях. Чи "перекладач", бува, не "перекладач", чи "батьківщина", бува, не "батьківшина"? Надзираймо й надслухаймо слова, стежмо подій. Хай сьміються, не потураймо на те! Хай ніхто не скаже, що ми легковажимо свої обов'язки. Заступімо вкраїнську громаду, досі так тяжко передставлену! Єдине гасло: так можна, а отже, треба сказати!

При гурті й смерть добра

 Спершу життя стало піяром, далі піяр став життям. Піяр уже вбиває й умирає, покладає, кому жити, а кому сконати.

Dulcis fumus patriae

 Українці ховаються в народі, инколи виходять в націю, але зникають в імперії.

На миру

 Усяк із нас — актор. І, як кожен справжній актор, бажає вмерти на кону, не знімаючи ґриму, не перебирючися з шатів у власне шмаття, в образі й у позі.

Порада ботаникам

 Церква — як ліс. Туди треба ходити, поки сьвітло. А вночі в лісі — страшно.

Щоб дурно не сьвітити

 Ми коло душі, як коло хати: все кругом порядкуємо й пораємося, а в самій хіба спимо чи ховаємося від негоди. З хати — вилапцем і в хату — омаць. Щоб дурно не сьвітити.

Чин дієпису

 Солженицин вивчає Москву як пророчий сліпець: довго обмацуючи щонайменшу щербинку й уразку на підлозі її храму чи столі її вівтаря, й урочисто переказуючи звіщене чутливим дотиком. Україну-ж пізнає, читаючи по головках оббивних цвяхів на замкнених дверях до її історії.

За своє

 Хоч я мовою не володію, але мушу нею орудувати, щоб щитити її від загину.

Беззглядний дар

 Шевченко дістав пророчий дар безперечний, то-б-то незалежний від його власної волі, його волі бути чи не бути праведником; силу того дару зламати він не зміг. А ми поки ще не можемо своїми гріхами вичерпати й переломити правди його пророцтва.

Майже вічні

 Мисленик, річ певна, має невласне життя й після власної смерти, але, водночас, і загрозу смерти після смерти, навіть смертей після смерти.

Переклад за подаваних обставин

Доповідь на конференції Ukrainian Translation Industry Conference (відділ "Мистецтво перекладу"), виголошена 17 травня 2014 року в Київі

 

 Невдалий виступ сурдоперекладача на похороні Манделиному з фахового погляду довів одне: навіть, як-що перекладаєш без слів, для вправного перекладу не досить бути цілком певним — треба бути ще й цілком вигадливим. Синхронистих ізчаста несьвідомі люде звуть «сурдоперекладниками», хоча, здавалося-б, серед споживачів синхронного перекладу несьвідомих людей не має бути. Якось, пригадую, ми працювали на одному заході з чудовою перекладачкою Наталею Заєць, і в першій перерві до нас підійшов один удячний добродій, промовляючи: «А от жінок-сурдоперекладачів чути мені досі не доводилося». Я на це сказав, що й жінки, й чоловіки-сурдоперекладачі працюють майже нечутно, але яскраво. Одноманітність надто голосна. В тому й полягає прикра помилка самозванця, що зважився розпочати свою дорогу в перекладі того пам’ятного відхідного дня.

Отже, певність і вигадливість. Хтось іскаже, що це пара чеснот для сутого авантурника. Але моя поява в перекладі, як і поява багатьох моїх посестер і побратимів, була виходом Бриґелли, метикуватого джури з commedia dell'arte, артистичної комедії; а дальші події розгортались і розгортаються досі як у крутійському романі. Звісно, в крутія «з журбою радість обнялась», тому згуста буває скрутно, але нудно не буває ніколи.

Я почав свою, скзать-би то, кар’єру там, де порядному чоловікові її годилося-б завершити: в рівнобіжному перекладі кіна для фестивалів. Оскільки цей шляхетний жанр перекладу вже впокоєний у Бозі,  можу сказати: піратству я, на жаль, ніколи не знадобився, тому заробок із того перекладництва мав аби-який, зате доля піднесла мені досьвід у повному ковші лиха. І як можна було не навчитися? Адже моєю першою пробою став переклад ангелянською фільму «Небіжчиків приятель» за Андрієм Курковим. Мови я тоді зовсім не знав, але й писати наодріз не любив. Свою говірну ангелянську привіз із Австралії, а 1992 року це ставало суспільству за скарб великий. Отак я з нічого вибився в люде, та ще й у леґендарному тоді Домі Кіна.

 У пам’ятку мені фільм, що перекладався на фестивалі, присьвяченому серові Алекові Ґіннесові, під назвою «Панієвбивці» (The Ladykillers). Як хто бачив, то зна, що то кумедія обставин з гострими дотепними діялогами у виконанні симфонічної оркестри балакучих старих тіточок і кумедних кримінальників з гострими жалами чи повстяними язиками. Добряча британська комедія середини 50-х рр. ХХ ст., що плине давнім річищем зрілого красномовства в дусі клясичних Шекспірових дотепників. Тоді для приготови кіна перекладачеві треба було замовляти окремий перегляд у великій Червоній залі з будою кіномеханіковою. Перегляд — то була ціла історія, й у кінці тої довгої історії просити крутити стрічку вдруге було якось ніяково. Отже, подивився я те кіно раз, і ніби зрозумів його загальній зміст. Тоді на такі покази ходила сила-силенна людей! Навіть і тепер часами фестивальне кіно ще збирає в нас отакі неймовірні юрми. Ввечері, зайшовши до залі вже для показу, я з’ясував, що сидітиму просто в вирі публіки в середині третього ряду з дротовим плястиковим мікрофончиком менше моєї долоні, примкненим до сцени через голови двох передніх рядів. Мою присутність у своєму гурті, цю цілковито зруйновану ілюзію, глядачі сприймали з належними шалом. Показ був — перша кляса! Заля вибухала реготом частіше, ніж це сталося-б десь у Лондоні року 1955-ого. Тріюмф та й годі, не знаю, як це мене не винесли по сеансі на руках у лавровім вінку!

Спливли роки, я вилюднів і став поважним паном перекладачем, що високо несе корогву своєї репутації й кіно перекладає лиш уряди-годи, та й то з дуже запопадливим приготуванням. У  Британській Раді тоді ще кожен міг брати забуті вже тепер касети VHS із ангелянськими фільмами. Який поступ! Я взяв «Панієвбивць» з Алеком Ґіннесом, щоб нарешті спокійно переглянути фільм у хатньому затишку й пригадати колишнє. Але, переглядаючи, я жадного разу навіть не всьміхнувся — волосся стало мені дубом: я розумів усе до останнього слова, й не тямив, як можна подужати такий переклад без дубляжу?

 Це було життя, сповнене пригод і небезпек. Що-правда, я отримав од свого першого замовника, вже тоді битого жака, що й сам перекладав, одну настанову: головне — це не мовчати. З тим єдиним пунктом у свойому кодексові я пробував відносно довго й відносно щасливо. Аж поки не потрапив на телебачення. Там у нас, слава Богу, ще й донині панує живий переклад. На Заході вже здавна (а я ще років 15 тому відвідував телестудію в Стокгольмі, тож можу судити) телевізійний переклад спертий на технічну роботу: переклад писаний, титрування й дикторське озвучування. Тому лиш коли щось дуже велике в лісі здохне, ми чуємо в надзвичайних випусках новин схвильований голос розгубленого синхронистого з приблизним переказом оголошення війни. Мені доводилося робити всі технічні речі на західній копил і в нас, але я люблю саме мистецтво в експромті телевізійного перекладу. Йдеться про те, що з превеликою ощадливістю в силах і засобах певний і вигадливий перекладник може творити дива: просто слухаєш і говориш, слова та голос — більш нічого, бо процес на нашому ТБ надто складний і без перекладачів. Був гріх: кілька разів, недочувши з причин технічних (не було звуку), довелося просто створити текст на підставі свого досьвіду й интуіцій. Тому я ще взяв натуру напровсяк знайомитися з гостями етеру й ставити їм питання, щоб хоч здогадуватися, що воно й до чого. Але двічі чи тричі (Бог любить Трійцю) сталося так, що ані в вухах, ані в голові не знаходив я відповіді на цілком змістовне питання, що його слухачі добре чули. То був амінь, бо, як ми пригадуємо, на телебаченні — ще більше, ніж у кіні чи будь-де — перекладникові  мовчати не можна. Мить телевізійної мовчанки схожа на змарноване століття, коли сто років нічого не діялося й навіть не помер ніхто. Це тільки в театрі великий актор живе в триванні великих павз. Не можна й оголошувати на мільйонову авдиторію, що дурний перекладач нічого не чує. Глухих, скільки я знаю, не беруть і в сурдоперекладники. Отоді народився другий пункт статуту: впуск (imput, ориґінал) має бути. Має бути, навіть як-що він цілковито безглуздий. Бо тоді я непевно знатиму, що там плететься нісенітниця, й конче як-небудь випручаюсь. Перекладар завсіди має бути на поготові сказати щось вагоме та мудре.

Отак і живемо. На кінофестивалях мене почули діячі, що опікувалися путнім синхроном, і далі я потроху почав привчатися до перекладу технічно вправного й точного, без витребеньок. Я дізнався, що треба знати не всі слова, а пам’ятати пари слів. Вірю й дотепер, що можу так, поправно перекладати, але, правду кажучи, де-хто ставить теє під сумнів. Ну, то дарма, працюємо. Хоча буремне бажання знати геть усі слова не полишає мене й досі.

Моєю перевагою було, найперше, знання вкраїнської й таке-сяке вміння парувати її з нашою годувальницею — мовою ангелянською. Відомо, що радянська перекладницька школа налягала на знання чужої мови — її тоді мали за мову перекладу. Рідна як мова перекладу стояла гайном. Крім того, за рідну тоді всім правила «родная речь». Українська рідна не була, з ней була собі окрема від усних перекладів чудернацька мова фахових українців. Як-раз до таких фахових, принаймні за осьвітою, належав і я, грішний, — от і поталанило. Згадую фразу свого тодішнього менеджера: «Сережа, ты там не нужен, там все по-русски!». Але я виривався й на московські переклади. Завдяки цьому тепер легко можу переходити з українсько-ангелянської буди до московсько-ангелянської, а то й працювати з трьома мовами за одним заходом. Часом доводиться вдаватися й до таких комбінацій. У нас, і тільки в нас істнує, до того, царина синхронного перекладу українсько-московського.

Тепер більшість із тих, хто щиро працює на перекладницькій ниві, може вкраїнською послуговуватися. Кажу послуговуватися, а не знати, бо знаття вкраїнської може стати темою окремого циклу лекцій — то вже шкода заходу. Ми, українські фахівці, тепер підставно вважаємо, що знання двох мов як рідних (однаково погано — як хто схоче вкинути нам гадючку) — то наша незаперечна конкурентна перевага. А підтримання гідного становища вкраїнської мови, й тільки воно, підримання, робить українських перекладарів господарями свого ринку. Так, двомовність, хоч і не від доброго життя, — то наша ніша. В тій ніші що-разу перед роботою повстає питання: на яку мову перекладати? Иноді на це питання немає остаточної відповіди, бо це питання — суспільне. А в суспільстві за останню чверть століття ми бачили багато всячини. Були певні відтинки часу, коли я, що-день перекладаючи, тижнями не торкався до вкраїнської.

В Україні бо московську мову знають усі. Вживаю тут Шевченкового слова умисно, тим що останніми десятиліттями російська мова насаджується в нас тутешніми продуктивними мовцями саме як мова новомосковська. В Україні й місто таке є Новомосковськ. Але не там центро згаданого процесу. Як хто потрапить послухати московського мовлення на нашім радіві чи телебаченні, послухає мови молодих і завзятих, то, безперечно, зо мною погодиться. Це не московська фонетична школа, чи норма вимови, виголосу й слововжитку, знані як старомосковська, мхатівська, сценічна річ, що до її мелодики призвичаїлося вухо давнього совіцького интеліґента. Це нова, переможна Москва.

Наші перекладники, так чи так, цілком задовільно працюють московською, тим паче, що в нашому виконанні вона не потребує офіційного статусу. Як сказав колись усім відомий тоді Сергій Доренко: «Ваш язык мы понимаем и даже признаем его за русский. Но, скажите на милость, зачем ему официальный статус?» В Україні таки справді всі знають московську мову так, що можна тих мовців зрозуміти. І можна на цьому тлі певною мірою збагнути, чому в де-кого це явище збуджує сумніви з приводу того, що наша, своя, окрема мова справді істнує; а коли й істнувала, то істнує й досі; а коли істнує досі, то істнує не дармо.

За соіцьких часів довкола рідної мови товклося в нас перекладання красного письменства. То була колоніяльна штука, спосіб заховувати та являти красу вкраїнського слова. Це було ясно геть усім. Осередком такого перекладу була особлива орденська цитаделя — часопис зарубіжної (по нашому простіше й поправніше сказати «чужої») літератури «Всесвіт». Той всесьвіт був справді чужий  радянщині, далекий од неї, як нечервоні зорі. Коло вогниська його перекладів читач одігрівався від убивчо-крижаних приписів тритомного російсько-українського словника. Офіційна українська, як могла, личкувалася під ту російсько-українську течію. Перекладачі вже по згортанні так званої вкраїнізації при початку 30-х виявилися винуватцями штучного нарощування літературної мови, вони безугавно творили непотрібні слова, а ще непотрібніші витягали з забуття говіркового мороку. Караючись, не каємося ми й тепер.

 Усний переклад у Києві від української був цілком одрубний, а синхронного і в заводі не було, бо провінційній столиці він був ні до чого. Говорила й показувала Москва. Перекладницькі студії, словникарство, вивчення мов — усе йшло через ню й од неї. Коли-ж провінційна столиця зробилася національна — з причин так само вартих окремої розмови — українська мова усних перекладів пішла дорогою державного мовлення, то-б-то канцеляриту. Отаманив не надто зухвалий переклад з московської, заступаючи питому вкраїнську мову. На жаль, саме як випощений переклад із російської й далі плекають літературну мову культурні мовці, називаю їх такими навіть без прикладки «так звані», бо справи надто кепські. Саме недолугий переклад з російської безсоромно вдає з себе українську мову по всіх галузях державування. Виходить, нам, перекладарям, треба перекладати з московської сумлінніше.

Я почав поважно замислюватися над тим, яка мова є поправна й питома, коли нарешті в своєму професійному задкуванні наїхав на послідовний, а надто писаний (не мистецький) переклад. З цим останнім були вже причина й час попрацювати пильніше саме над українською. Це був мій запізнілий Робфак. Не говорити й не писати мовою, бо й так знаєш її — це тільки в нас прищеплено, та й прищеплено лиш до стовбура великострадної матірньої мови. А як почнеш говорити й писати…  Там мене напали всі питання мовного розвитку й ужитку, що й тепер не дають спати, а часом і жити.

Чому жити? Бо мова стала річчю війни, зважаючи, що війна точиться за саморідність, се-б-то ідентичність — тотожність, тежсамість. Без мови вкраїнська бутність губить найменший глузд, а з мовою — в кожному разі літерально проголошує право на істнування. Тому я гадаю, що перекладальникам усним, не мовлячи вже за листовних, треба дуже поважно ставитися до своєї мови, бо з них — її доглядачі. Перекладар стоїть око в око з чужою думкою, чужою мовою. Втім, попри неминучу фахову деформацію, ми не маємо права сліпо наслідувати жарґон тих, хто для зручности й швидкости живцем здирає кліше з панівної мови ангелянської, бо ті люде працюють там, де ангелянська є мова первинна, а мова перекладу з ангелянської — умовна чи й неприсутня. Через наші хиби безпідставно й беззворотно засьмічується мова тих, хто чужої тої мови навіть і не знає до пуття. Ми маємо говорити зручно й швидко, але-ж і майстерно! А швидкість зросла! Так буває на фінішній прямій, бо ми здогадуємося, що на Нюрнберзькому процесі робився ще майже послідовний переклад з навушниками й мікрофонами; потім панувала школа, коли треба було слухати біжучу групу, а перекладати попередню; потім — усе разом, а тепер бажано мовця навіть випереджати. І це вдається!

Вдається й більше: припало так, що мені довелося бути аж у Тирані, ходити там по всіляких державних установах. Наші люде змушені були слухати пояснення албанських урядників у подвійному перекладі. Я перекладав з перекладу албанської колежанки, але в якусь мить узяв і переклав просто з незнаної албанської — якийсь мислений образ отак просто пурхнув мені в голову! Телепатія в перекладі — не остання річ, без того неможна.

Чин ангелянського перекладчика, попит на таку працю – то річ зникома: наші природні вороги, викладачі англійської, роблять усе, що мога, на те, щоб кожен знав ангелянську й не потребував перекладу. Овочі тої науки ми гірко куштуємо вже тепер. І живемо в перекладницькій Картагені, де кожну мову позначав татуйований папуга в перекладника на руці. Хто знає більше мов, той потрібніший. Проте хто знає більше мов, той мову знає менше. А от роля перекладача як тлумача певного розуміння краси й правди — не така минуща.

Мені пофортунило, коли я дістав запрошення взяти участь у розважальних проєктах СТБ. Ачей і тим, хто гребує такими виставами, звісно, що вони мають бути саме виставами. Як-що не вдаються до титрування чи до дикторського озвучування, як-що все робиться живцем, чи, як вітряно говорять, у потоці прямого етеру, то звичайний перекладач-рівнобіжник, із звичайною, не телевізійною синхронністю, зо звичними засобами й методами, може й потонути з жорном на шиї. Коли я почав працювати на «шоу», мене просили говорити жваво. Жвавість кожне розуміє по своєму, але жвавими мали бути й голос, і виголос, і настрій, і, головне, самі слова. Спершу я заперечував: ми звикли йти за промовцем, тулитися до нього, це по вченому зветься «емпатія». Не кажучи вже за достотність перекладу! Але мені пояснили просту річ, ту, що ми її всі й так знаємо: слухач чує те, що сказано на виході, то-б-то від перекладача, чує останнє слово й остаточну интонацію. Так потрапила мені до рук индульґенція на пересьпів. Хисту акторського, дикторського, читецького можна мати чи не мати, але суто мовний вихід був у тім, щоб узятися до скарбів народньої й усякої вкраїнської мови, скористати з її демократичного, ненормованого, перехідного стану з погляду мовно-історичного. Найдорогоцінніша хвала, що я її отримав за перші роки тележиття була така: «Ти дав людям відчути, що вкраїнська мова може бути жива, жвава й переможна». Це, кажу, були перші роки. А далі почалася зіркова буденщина й панщина: ганьба з доганою. Бо, як сказав поет, повні огиди, повні огуди мої пишногубі етюди…

Але телеперекладачеві, як і тележурналістові треба виробляти звичку говорити гарно й виразно, говорити ряснобарвно. Якось мені випало переозвучити переклад ділового семінару, щоб записати диск для навчання працівників однієї великої компанії. Первинний синхронний переклад робили двоє вправних, досьвідчених спеціялістів. Була й стенограма перекладу. Здавалося, начитати вже перекладений текст буде цілком легко. Але виявилося, що те, що сприймається в клясі як цілком плинний супровід до виступу чужомовного доповідача, не придається не тільки до начитування, але й переозвучування. Все довелося робити знову, з незліченними дублями.

Телебачення ще небезпешне тим, що там треба довго готуватися до блискавичного «ввімкнення», там, як ніде більше, перекладар залежний од гідної технічної підтримки. Инакше добрий робітник може просто зникнути з «екрана» чи здатися на посьміховище величезній громаді людей біля телевізорів.

Я виступаю в цій урочистій залі як гравець київського ринку в першу чергу, і лиш у другу — власне вкраїнського. Наслідуючи великого сусіду,  ми поки ще намагаємося жити одним полісом, але й цей меґа-поліс — занадто малий на те, щоб запровадити якусь фахову атестацію чи спеціялізацію. В наших умовах добрі синхронисті, фахово обізнані в окремій галузі, — суть небожителі, ми рахуємо їх і на пальцях і здалеку шанобливо кланяємося. Але себе воліємо визнавати за універсалів. Я звик удавати, що можу все, й чи не тому й справді можу багато що. Знаменно й знаменито, що всеукраїнска подія, присьвячена перекладницькій галузі постала не з почину столичних сил — тут її тільки, скільки мога, підтримують. Це дуже добре: Україна має цьвісти та єднатися з цілим сьвітом, скрізь, де вона сама живе й дихає. Гуманітарні громади мають рости й діяти там, де згромаджуються спроможні интелектуальні сили. Хоч для назви нашого заходу взято слово «translation», сподіваюся, що й «interpretation» — мистецтво усного перекладу, а, отже, тлумачення, буде не на останньому місці.

Не дивуйтесь, що власну свою творчість, втілену в моєму бльозі-дописникові я присьвятив створенню текстів, цілком чужих перекладові. І слава Богу! Але ласкаво запрошую дослідників української неперекладности чи неперекладанности. До речи, я дуже пишаюся з того, що мій переклад досліджують українські вчені люде. Хоч із мене дослідника й не вийшло, зате я домігся більшого — став річчю дослідів. Спершу все писали про мої огріхи, а далі почали приписувати й чесноти. Життя в науці цілком протилежне життю в мистецтві. Хто з перекладачів і коли міг про таке навіть і мріяти?

На сам кінець я хотів-би подякувати упорядникам цього перекладницького сьвята за те, за що я звик дякувати телеканалові «СТБ», — за свободу слова. Я не знаю такого перекладаря, що не хотів би шепнути сьвітові свого власного слова. Виступаючи на цьому заходові, я здійснив іще одну — найзаповітнішу — перекладарську мрію: щоб мене самого переклали. І щоб перекладачі не знали й половини тих слів, що так легко висвистую я. Ця мрія справдилася. Але я мушу вибачитися перед тими мучениками, що мусіли перепирати мене на людську мову. Знаю з досьвіду: як на першому доповідачеві зранку «заплюєшся», потім до кінця заходу не оклигаєш. Сердечна дяка вам за справний труд! Бажаю всьому вкраїнському товариству перекладницькому: будьмо вкраїнські перекладачі, а не якісь «перекладачі України». Поки живемо, зробімо кожен щось таке, щоб уже не ми самі, а приголомшені сусіди й гості наші могли вигукнути: слава Україні!

 

17 травня року Божого 2014

 



З черева поразки

 Народившись українцем, ти десь у темряві часу вже помер з Україною або за Вкраїну. Тому народжуєшся переможцем смерти. Треба тільки ним залишитися. 

Як-що йде, то чи прийде?

 Знову повстало питання, оте шевченківське: чому не йде апостол правди і науки? А й справді, чому, виглядаємо-ж?
Ми ото по шкільному уявляли собі: прийде якийсь Прометей, скаже правду про дійсні закони життя й дасть науку, з них скористати. Але ходить саме апостол — звіститель, вістівець, і ходить своїм робом. Він носить правду Божу, нестерпну істину, що її треба ще бути в готові несамовдоволено, невситимо похопити й засвійчити. І так зробивши, ще згодитися научатись у тій правді жити й ту правду чинити. Отоді він і прийде, жадібний звитяги, аж засурмить. Чи готові ми до того, чи волимо? Ось де сумнів, ось чому не йде.
Можна припустити, що ми, українці, всіма своїми несьвітніми болещами заслужили на те, щоб він прийшов до нас зокрема. Бо тепер признаємося до вкраїнства, тільки визнаючи, що несила терпіть олжу й лінуватися коло правди, як не холонемо ми коло борщу. Самі-ж собі приказуєм: хто бреше, тому легше, а хто правдує, той бідує. Але заправдували вже з великої біди.
Чи так? Приглядаюся до звичної брехні, до зручних лінощів: вони мене вихваляють, вони мене підпирають, а, де треба, водять і носять. Легкого без правди, як осикова жердина. Нічого, крім кілків, наші пращури з того дерева не лагодили.
То чи йде? Чи прийде?

Сім міхів горіхів

 Нова брехня не зміщується в старих міхах, роздирає їх на шмаття, що на сонці правди білиться. Новій брехні навіть нічим буде прикрити соромоти.

На пасовищі

 Біда, коли пастир не встигає ні за вівцями, ні за вовками, ні за Христом, що вивів його на полонину.

Недосьпів

 Не що давно довелося помандрувати автобусиком до мирної Полтави. Щоб розважити змучених подорожніх корпоративної кляси, водій надумав поставити чотиригодинний (не знав, що такі витягаються!) концерт шансон-а-ля-блатняк. Не той тепер Миргород? Той, той! Виконавець із коротким мужнім ім'ям, простим, мужнім московським прізвищем бренів, як копійчана гитара, простягаючи долоні до своїх шанувальниць, що сиділи, склавши руки й розклавши вдячні вуха, в майже повній залі. Все бубнявіло зворушеними слізьми.
Навіть без гучномовців з-під гуркотняви й деренчання машинового руху не можна було не почути, що звук — неживий. Вони такі завсіди обіцяють голоті "живий звук", а звук — мертвий. А мені наснився вчора знов — мертвий півень!
І звідки в так званих "людей із народу" ця щира любов до нещирої любови? І щира віра в те, що геть усі такі? Пригадую, як уже роками тому зайшов зробити копію документа до якогось нещасного закапелка. Спершись мокрою сльозою на долоню, жіночка середніх літ, саме тих літ, коли, здається, зринають усі сумніви щодо щирого й стійного кохання, слухала храпаві сьпіви якогось свого перевесника: за тюрму, за втечу, за любов...
Я не здержався:
— Та не вірте ви йому: він і п'ятнадцяти діб не сидів! І не любив він нікого, навіть мами рідної — тільки себе й зна!
Здивувалася, всьміхнулася — але чи зчулася? За що їх так люблено, отих жевжиків?
Одна надія, що тепер той сьпівака вже не приїде до нас "чесати". Хіба що загуляє "на панцері" чи в "народньому" джипі з триколірним прапірцем. Але то вже — не дай Боже!

Як поправно?

 Нам треба врешті покласти: запобігати чиєїсь ласки чи запобігати чиїйсь ласці.

Мала війна

 Війна, поміж ділом, точиться ще й між тими, для кого Україна — малая родіна, й тими, для кого вона — мала родина.

Заходить питання

 Думка Церкви може цьому громадянству більше ніколи не придатися, бо суспільство йде, куди йде. Чом-би не висловити ту заповітну думку зараз, принагідно?

Під конем на кону й у кіні

 Мова так званих культурних людей за наших часів найперше й найбільше перекалічена перекладниками, що, пориваючись до чужої науки, ніколи не хотіли знати рідного слова.

За пізнаваність

 Коли пізнаєш самого себе, остерігатимешся, щоб тебе не пізнав хто иньший.

Поки що так

 Кожен українець, померши, не доживає до якоїсь ганьби, й усі кажуть: слава Богу, що не дожив. Кожен великорос, померши, не доживає до якоїсь перемоги, й усі кажуть: шкода, що не дожив. Господь знає, кого й коли прибирати.

За тимчасовість

 Можна бадьоритися, усьвідомлюючи, що питання "невже кінець?" — то питання всього життя, тоб-то питання часу.

Не в готові

 Ми не готові не тому, що не знали, що битимуть, а тому, що не знали, що пручатимемось.

Тягни-Штовхай

 М'яко пхали на підстелену гнилу соломку — пані не лягли й не просять. Тоді вже почали тручати падучого, чи то летючого — чи то в прірву, чи то на небеса. Ані внизу, ані вгорі соломи нема: тільки чорнява чи блакить. І те, й те в копи складати можна. 

Ніби всі

 Нещодавно постеріг у метрі бабусеньку: сама сидить спить на одному місці, а два клумаки сидять на другій й третій сіжі. Бо на своїй землі. Що називається, через сидіння не впала в лежіння. Запах: для псів — рай, для людей — пекло. З-під до послідку засмальцьованої кухвайчини визирає жовто-блакитна стрічечка, така сама, як на задніх щітках коштовних усюдиїдів вищесередньої кляси. Наче Бог крикнув: чи всі ви тут? Ніби всі, та ще й під'їжджає бабусенція на трьох місцях.

Беручкий жаль

 Тяжко гортаються тепер сторінки Всесьвітньо Великої Літератури. Однак не скажу, що скінчилася вона, спочутлива, у ХІХ ст. Як-що прибрати пиху загрозних од і брехню дитирамбів, залишається понадсильний біль і жаль змученого носія, обтяженого брилами всього великого й могутнього, що тільки було, єсть і буде на сьвіті. Такі носії були Шпаліков і Шукшин, такі були й долі їхні.
Салтиков-Щедрін в своїй казці "Богатирь" показує нищівну могуть непитущої сьвідомости московита, кидає виклик невсипущої грізної совісти. Баба-Яга народила нечуваного й небаченого багатиря. Нічого не зробивши, зрослий багатир забився спати в дубове дупло. Віра в те, що він живий і спить, а не мертвий і ходить, — шалений чинник для чину в історії. Вороги не вірять, бо вороги. Друзі зневірились і зробилися ворогами. А цілий народ, окремо взятий в тісні руки, вірить — і край. Та віра-віренна не перемагає рації чи непереборних історичних обставин. Але вона долає біль і жаль, без неї нестерпні.

Мертві й живі

 Міста-герої в тяжких мурованих кумирнях своїх закарбували перемогу над зотлілилими людьми, що билися-боронилися, гнали й гинули серед сірого бездушного каменяччя. Міста-герої пастками стоять проти міста героїв, де люде — як пам'ятники на вславлення свого роду, народу й самих себе, грішних. 

Сто й іще сто

 Двісті літ цієї весни було тому, що знайшовся в України Шевченко, викинений у пропащу каламуть у краї своїх гайдамакуватих пращурів. Народився, щоб, як він гадав, і здогадався Франко, скласти й висьпівати думу-тугу за Вкраїною. Наприпослідку, невидюшими очима й неприсутнім поглядом лірниковим чи кобзаревим дивлячись у порожнечу безвісної будущини, все примовляв: було — не буде. Ні козаччини, ні гетьманщини — самі плачі!
Двісті років спливло за водою. Нема кінця Краю. Але часами ніби видко краєчок кінця: Тарасова парсуна на сотенних грошах мозолить руки його ворогам. 

Ще один "ш"

 Неминуче — конче збудеться, неминуще — притьмом здумається. І те з'ясовується мовцеві без найменшого затоплення в словники. Хіба вона не дивниця — отака мова?

О отечестві, здається, та нових петлицях

 Здавалося-б, "отєчество" й "родіна" — та сама батьківщина, рідний край. Ба ні! Родіна — це там, де мати родила, а отєчество — це там, де "отці" прихоплять. Мати — рідна, а "отці" названі й посадні.

Рачкуючи назад

 Машина часу під назвою "Исторія государства Россійскаго" їздить уже тільки на задній передачі: давно поминули 22-е червня 1941, 1-е вересня 1939 року, нині стоять на Куликовому полі. Наступна зупинка — битва на Калці: там буде важко, там не все так ясно.

Над пустим підніжжям

 Від де-яких незграбних вигадів зосталися лиш зграбні вислови, що мали їх увінчати, але тепер просто висять у задушному повітрі, як безголові лаври. За браком героя лавровий вінок осипається бобковим листям.

Дозірна вежа

 У нас ховання мови вживається й для схову власне, й для збереження. Мусіли ховати власну мову від похорону. Де-що так заховали, що й досі не знайдем. А треба, бо то річ самозаховання. Багато хто з українців бачив рідну мову хіба що в дитинячих снах, і тепер, дорослим, боїться її як хохи. Ото, знов за рибу гроші! Шо то за хоха? — здіймається зойк. Цить, а то хоха ззість! Маю підозру, що тьмяний хоха найбільше облизується на хохлів.
Відколи наших Владків і Володьків почали змосковська кликати Вовами, перестали лякати діти й одлюдькуватим вовою, лишився в засідці самий бабай.
Мало не сказав, що перестали лякати українським вовою, але вчасно прикусив язика. Походження вови, видима річ, темне. Це-б-то словесно знати, що від вовка, але чи з лісу вова прийде, чи степом майне — ніхто того не дізна, на те воно й вова.
Ось, що мав на увазі Кобзар, обіцявши коло малих рабів отих німих на сторожі слово поставити. Не постамент чи п'єдестал, не пост для пісних постулатів, а козака на вартівні, що зна, що воно за зьвір — вова, й зуміє вову проти ночи розпізнати.

Довічна молодість травнева

 Подивився на 1-е травня (вже з малої букви) "Заставу Ильича", то-б-то "Мне двадцать лет", бо відновлену першотворну картину треба шукати застряглою десь у Всемережжі. Справді геніяльне кіно, аж позаздрилось — щирий хист; отак дається людям: сина грузинського більшовика з зачіпним іменем Марлен Бог у чоло поцілував. Справді московське кіно, навіть справді совіцьке, цілком сповите кумачем травневого ритуалу — а таки розкуте, живе, молоде.
Але дивитися просто так щось із Москвою зв'язане вже не випадає. Одразу-ж задзижчало зимовою мухою одне маленьке питання. А оті року Божого 1964-го ще нові, юні Слава, Серьожа й Ніколай чи голоснули-б за введення війська до бунтівливої Вкраїни? І тоді, й тепер чи голоснули-б? Тодішніми й теперішніми чи голоснули-б? Безумовно, так. Отож бо й воно...
Де-хто й досі малими богами своїми змушений голосувати так, ніби ловить фіякр у щасливе майбутнє. Чого фіякр? Бо таксівку вже давно впіймали й, через заялозаність, одпустили.

Слово за словом

 Иноді доводиться перетовмачувати з невисловної на невимовну, переводить с невыразимого на неизъяснимый, interprete from Inexpressible into Inconceivable.

Незайві коментарі

 Добірний переклад — то тлумачник до невисловного.

У храмі Мельпомени

 Київ — то театр драми й комедії. Бо бажання всіх невибулих українців жити в Київі — то й драма, й комедія водночас. Держава-поліс, за її мурами — вигнання в степу. Так народжувалися імперії. Так вони помирали. Але до чого тут кияни?
За київськими стінами — бузковий туман. За туманом — нічого не видно, навіть дуба зеленого. В театрі — подавані обставини, умовна четверта стіна. Глядачі сдять боком до виходку, спиною — до виходу. На стелі намальоване безхмарне небо. Драма чи комедія?

Превеликий жаль

 Найуживаніша словосполука тепер — "на жаль". Ще того літа, коли шаленіла в бравурному танці ґраційна евроинтеґрація, один досьвідчений читач зауважив, що дописник мій дотепний, але занадто сумовитий. На жаль, я таки мав слушність. Тоді ми нічого не знали, зате все розуміли. Тепер усе знаєм, але нічого не розумієм. Україна з душею вирвалася з ведмежих лабетів, і біжить лісостепом, куди очі сьвятять. Очі сьвітять на захід, але на заході ніде не сьвітиться. Сьвітатиме знову на сході.

Усе вкупі

 Мені особисто не треба ні землі, ні волі. Земля моя — земля нетутешня, воля моя — в волі Божій. Але в складі народу мушу боронити й те, й те.

Під сьогоднішньою дниною

 Герої мовчать — земля забила їм роти. Зате гаразд чути мужній голос зради. Походу не чуть, але кущі тріщать від перебігів легконогих боягузів.

Культурологічний здогад

 Помодернізм іскінчився, доводиться жити навсправжки.

Вевроплення

 Европа в нас у минулому й у майбутньому, її ніде немає тепер.

Наостанку

 Коли Господь усе вичитає, нічого буде дописувать.

Змістом і хвормою

 Ми всі ссемо цукерки порожняви. Тому превелику вагу має язик.

Козак Трусиспис

 Шекспір якось довмився зробити так, що виднокруг европейської культури вічно крутитиме танок коло змислених од його небіжчиків. Ті вигадані мерці прикриваються іменами покійних, що колись і справді жили на сьвіті. Але драматичні привиддя давно перейшли історичних своїх передступників. Якими суще були ті Річарди й Генріхи? Нікому це не в голові. Усіх цікавить, якими їх можна виставити. І хоч як насталюйся, хоч на які способи берись, крізь грім ухорізних переґвалтів виразно чути, як приказує й присьпівує химерний характерник Кобзар 'The Bard' Трусиспис.