Сто й іще сто

 Двісті літ цієї весни було тому, що знайшовся в України Шевченко, викинений у пропащу каламуть у краї своїх гайдамакуватих пращурів. Народився, щоб, як він гадав, і здогадався Франко, скласти й висьпівати думу-тугу за Вкраїною. Наприпослідку, невидюшими очима й неприсутнім поглядом лірниковим чи кобзаревим дивлячись у порожнечу безвісної будущини, все примовляв: було — не буде. Ні козаччини, ні гетьманщини — самі плачі!
Двісті років спливло за водою. Нема кінця Краю. Але часами ніби видко краєчок кінця: Тарасова парсуна на сотенних грошах мозолить руки його ворогам.