Яке сьвято ми нині сьвяткуємо! День рідної мови — не державної, рідної! Бо державна доля до нас примхлива й мінлива, не все вона прихильна. Бо державна мова не всім рідна, а кому рідна, то не завжди дорога, а кому дорога, то не завсіди впізнає він милий лепет, коли державнії уста промовляють. Бо, хто рідною мовою переймається, хто нею проймається, той нею й журиться.
Рідна мова — то превеликий скарб і кожне має в йому свого нерозмінного карбованця, свого антаклюза, инклюза, свою инслизу. Але всяк має до того скарбу власну стежку розвідувати й, скільки може, його огледіти. Рідної мови ми причащаємося, а до причастя належно готуватися треба, тож говіймо й ми. Рідну мову треба давати, але повинно її й брати!
Нам рідна мова — українська, й так нам пороблено, що аж надто довго мусіли кудись крадькома по неї бігати, а де вона лежала — не близький то був сьвіт! Цупили вночі, полапки в жмені бгали: не багато мацали, не багато й бачили. Хто випадком і мимохідного рубля прихопив, хто й на дуката чи цехіна розжився. Багато кому вбогому лиш зачовгана копійка з тої скарбниці дісталася, та й та десь дорогою випала, закотилася.
То що-ж нам тепера діяти — на той дріб'язок торгувати? Та ні-ж бо! Заглушену куколем доріженьку пробивати, поїджені шашелем двері розкидати, крадені в нас статки видобувати, в себе ховати. А потім — мова крам такий: що більше його вживаєш, то більше маєш, що густіше його роздаєш, то тісніше згромаджуєш. Обділяймо всіх, нікого не обминаючи! А хто не хапається як попівна заміж, хто того добра не зшукається, хто його раз-поз-раз не торкається, — буде як злодій. Злодій, що ходив до свого по своє, вкрав і розтринькав.
Така доля в українців — мова воює нами, й воюватиме, поки ми свого не засвоїмо. Хай день рідної мови буде за сьвято як не миру, то примиру!
