Нічого не видно

 А що буде? Й усі ми кудись дивимось. І нічого не видно. 

Банальність дурощів

 Не тільки банальність зла, а й банальність дурощів — убійна.

Сковородинське споріднення

 Компанії-посередники, компанії-послідовники — чому ви працюєте з найгіршими? Підозрюю, що це не тільки питання тотального заощадження  — це питання сковородинського споріднення. Т'але ви не знаєте ні сковородинського, ні споріднення.

Душогубна обставина

 Характеристики на його досить убійчі, та він досі живе собі й здоровісінький.

Розпад за розкладом

 Чудове слово маємо — "ділати"! Впізнали? Це те саме, що діяти — рідкісна відміна. Власне, від недавна дуже поширена — тільки що в значінні робити, "дѣлати". Кажуть навіть і "дєлати" — зовсім уже... по мовно історичному. Розклад триває, триває розпад.

Cat people

 Я колись вигадав звати їх надорожцями, напорожцями, напрохідцями, метровими кутчанами — великих слів велика сила. А воно — коти. Ви завважили, що тварини-коти завсіди в хаті крадуться лягти там, де ви конче маєте ступити? Отак і ці — людиська-котиська, тільки що розлягаються вони скрізь посеред міста, де панство ходить. От у Київі людности дуже поменшало, та завдяки кото-людові всюди так само тісно й незручно, як і за мирних часів. Котолюби не дурно запевняють безкітний сьвіт у тому, що без котівства й живоття не в смак.

Аж варитися

А ви часом не маєте відчуття, що варитеся? Не вигоряєте, крий Боже, а саме млієте-прієте, як та каша? А наша мова й вислів має: "ждати, аж варитися". І скажіть, що цілий наш народ теперки не дожидає. І довгенько вже, аж історично довгенько дожида.

Компанійська відповідальність

 Иноді бачиш працівничка чи працівничку — роботяще воно таке, т'але яка-ж глибока й широчезна соцільна компанійська відповідальність звільнила йому оце місце коло плуга?! І плуганиться кругом таке, й плуганиться — тепер уже, либонь, на людський безвік.  

Квестійонар

 На запитальник Кримський із Єфремовим лексикографують іще чудне слово "квестіонар". І в Голоскевеча воно вигулькує. А то-ж сто років тому було! В'являєте, з якої далекої дороги вертають до нас і без того чужі, колись без московського (чи вашингтонського) показу запозичені слова?! Не, знаю, чи почну вживати намісць "заитальника", а хвалитися буду. А що-ж: і ми не в тім'я биті — маєм і собі хранцузький іще questionnaire.

То не паливо, а курево

 У нас "курево" то куряво, се-б-то те, що саме куриться, а не теє, що скурив-би московець. І багато чого в нас отак свавільно куриться, а не палиться. Диму багато, куряви коло того диму — хмара, а якось не гріє. Щоб не змерзнути, бігаємо надоколо курява, здіймаємо куряву — й якось воно гріє.

Від кого-б це почати?

 Товариш ШИ (штучний интелект) усіх конче замінить усе людство — хай собі гуля. Тільки не всіх одразу — дак от кого-ж першим? Оно на конхверенції доповідача перекладають. Він чита, а його перекладай без папірця. Кого лекше замінити? Звісно, промовця: з "біблійотеки" взяти найчарівніший голос і хай той, хоч поки й з метальовою ноткою й невеличкими милими припинками, гарно вчитає. Як "Отче наш". І всім зразу полекшає від такого абшиду: й самому читцеві, й слухацтву й навіть перекладництву. 

Гроші на прокат

 Гадаєте цей вираз оце заледве вигадав якийсь зірко-перекладник, щоб потішити вічносьмішною мішанкою шановну публіку? А от і не вгадали! Це з українського офф-лайнового (та не лайнового) словника позаминулого століття. Означає "гроші на ріст" чи, вибачайте за нашу фразеольоґію, навіть "на проценти". От тобі  й маєш! А як маєш, то мусиш уже й уживать.

Суржифікація

 Русифікації вже (буцім) немає, дак а що-ж то ходило: таке сіре та мале і хвостик, як шило? З'явилася, бач, ціла плеяда перекладчиків, що з дорогою душею відповідає на запит суспільства: мобілізувати суржик, як він такий бойовий і войовий. Батальний такий, одно слово. Переводять суржиком, намість перекладати мовою, здається, сьвідомо й гордо: встидливість і сором'яжливість одверто не на часі. А чого-ж: в + суржифікація всієї країни. Люде нас розуміють, а в чому-ж більшому, шануючи слухи ваші, наша місія? Ну, не просьвітительствувати-ж...

Тільки чом за це гроші правлено як за батька... чи, той, за матір, за неньку нашу — рідную мову?

Ото-ж бо й воно ІІ

 І як ото ті люде романи пишуть? Тут поки манісіньке спорудиш, дуже намарудишся, щоб і до ладу, й до прикладу стало. Тим часом що лад, що приклад нікогісінько не цікавлять. А роман цілий скільки часу ладнати, скільки прикладок прикладати. Ото-ж бо й воно...

Raison d'etre ІІ

 От дивіться: ціла ґенерація перекладницька вже як не AI-generated, то принаймні AI-assisted. Нащо-ж їх міняти, шило на мотовило, знов на AI? Вони вже й без того... той... — досить прибрати, не заміняючи, непотрібних уже людяніших операторів. А AIєві й самому коло чогось ходити треба, виправдовуючи перед AI-товариством свій Raison d'etre.

Передує неборак

 Мені рідко доводиться, по народньому кажучи, впустити рака з рота. Та вже як упушу, то зразу заходжаюся того рака знов ловить: рак рачкує, а неборак передує.

Народня правда

 Дешева рибка — погана юшка. Нема чого доточити до цієї зглибока народньої правди. Хіба що теперки треба через кому: "Дешева рибка, погана юшка." Як у Грінченковім словникові: вчена констатація. Й іще додати, що дешевій рибці в середовищі поганої щерби доводиться, намість пливання, тяжко хлюпостатися. То й що, що варена? Смаку-ж годі добирати. Поганою юшкою сил не поправиш, а хлебтати тра. І хай дешева риба хоч хвостом помага. Як стало на юшку, то стане й на петрушку: поживи не буде, а столові окраса. А як засолим оце наше озерце, то ви їжте щербичку, а на споді рибка буде дешева, т'але на споді тільки.

Без вузликів

 Довгих думок снувати не можу: нитка вривається. І немає приводів в'язати вузлики .

Повага до себе

 Як заховувати самоповагу? А головне — де її ховати? Десь треба її, кохану до сбе притулити, бо так і крадуться красти.

Пів біди

 Народитися "нормальним" москвомовним киянином — то ще пів біди. От умерти в такому стані не хотілося-б.

Єдина инновація

 Чим то, властиво, инновація відрізняється від звичної нам новації, якою, сказати-б, новістю? Отим одиноким приростком "ин", отою чужомовною самотиною. А більше нічого нового.

Отаманія

 Сучасну йому отаманщину, стан тодішнього отамання Юрко Тютюнник зове "отаманією". І воно справді в нас і досі манія, mania grandiosa про отаманів, підотаманів, отаманчуків. Манія отаманства, хіть до отаманування охоплює вищі й нижчі верстви громадянства, всі його стани, безберегий загал. І якимось дивом забезпечує безперечне народовладдя. Все можна одібрати вкраїнцеві, що хоч украсти серед Божого дня сперед очей — тільки не вкохану отаманію.

Виразно та глибоко

 Славетні якось уміють виразно та глибоко помилятися. Не то, що ми: перекладаєм лет із правого крила гіркого жалю за несправленим на ліве крило пекучого сорому за вичварене.

Резюме ІІ

 Де-яких перекладарів не рекомендується марудно слухати, а — вдумливо, повільно читати... в резюме. Резюме встургнуть тобі таке, що, словами Франковими, "на двох прокураторів могло-б вистати". Резюме — бомажка, бавина, що обгорта бездоганну, аж лискучу, хоч і дуту цяцечку. Почитаєш, що писано, тим таки написом обітреш і поставиш обережненько на полицю в сховку — теж на папірчика.

Християнський спиток і безбожний збиток

 "Хто все життя вирачковується?", — знічевля питається сфінкса. А це християнин: цілий вік спитується зіп'ятися на свої ноги, т'але знов додолу — способу не добере. Иноді Бог подасть ковіньку, та все щось її візьме тай висмикне.

А таки рак — не гад, на череві не плазує: лізе собі коли задком, а коли й бочком. Спиток підвестися — теж не збиток. Збиток — коли геть без спитку.

Здорові слова

 "Здоровлеохорона", "здоровлеохоронний" — слова такі здорові, що не всюди й до мови влазять.

Із собою

 Ми боремося тільки з собою. Лиш Яковові довелося спіткати Бога в темних чагарях.

До розтріску на своєщину

 — Чим ти робиш?

— А затичкою!

— ?

— Зате на своєщину. І до розтріску. Як затичка бахне, поллється шампанське в пляшки.

А тоді ногами

 Велике, нездоланне для прихильних до нас чужинців непорозуміння полягає в тому, що можна бути впертим, затятим, непереможним у запеклості вкраїнцем, що ніби вже аж гине й он уже загибом загиб за рідний край, але не крадцем краде так, що хоч руки по пахви відрубай. І тоді ногами підгрібатиме.

Наче сонце

 Обтяженість гріхом — і якась вона безіменна, як у старого лицаря, що ніби стрімко сидить на панцерованому гармасарі. А що там на коні вороному під ясною зброєю? Мо' не то неміч, ба й пустка вже, бо плоти нема, а душа шмигонула від гріха. Цілу дорогу мигтить мені в очу, наче сонце, цей образ.

Під дно

 Такий норець — легко й зразу пірнає під усяке дно, щоб легко плисти під судном. Чим воно дихає, знати не можна. Чути тільки легеньку гуркотнечу від мірного руху рук і ніг. А голова? Десь на лінії тіла, важкою думою втримувана отам під дном.

Пропащий час

 Михайло Драгоманів слушно назав свою книжку про вкраїнців під Московським царством: "Пропащий час". Пропало Московське царство, а пропащий час нам триває: мусимо марудитися з невмерлою, хоч і пропащою імперією, що вперто гайнує сьвітовий час, цілу нескінченну добу. Коли ти вже справді пропадеш, часе московський? Годі вже тобі валасатися!

На споминку про Білгородську

 Кияни (а може й киявляни) невідомо, чи родимі, т'ле з тих, що кругом охоче голосують, постановили переназвати вудицю Білгородську. Зникла з провідника по Київу рідкісна в йому заціліла природня назва. Тим самим учинився чин девкраїнізації й ізнов колонізації. Вулицю назвали ім'ям гідного сина вкраїнського народу, та для цього відмовилися від історичної пам'яти про нашу Слобожанщину й граматичної пам'яти про нашу, пробачте на слові, топономастику. Тепер і на булій Білгородський панує такий любий нашим мовам-метропліям, польській і московській, присвійний родовий. Пам'ятаєм своїх, забуваючи своє.

Неподобна річ

 Назвиватися в Україні Альоною так само доречно, як Алєсєю. Треба помандрувати з акучого в окучий московський говір, віднайти Ольону, потім Олєну й уже зовсім стати на ґрунт із предковічною нашою Оленою. Тоді й Олеся надбіжить. Альонка колись полюбилася вкраїнському містечкові саме своєю чужорідністю, як не що давно Діянка, а колись Анжелка. Кортіло й вразити, й разом загодити пана-московця немужичою музикою невсьвідомленого походження.

Учасна ката-клізма

 Дуже воно не до речи, що катаклізм, слідком за иньшими запозиченими з греки й узагалі чужими словами всталеним звичаєм не прибрав собі собі в нашій мові милого жіночого роду. Мали-б ми тоді ще їдну промийницю-левативу, тільки що потужнішу: ката-клізму. Бо тепер саме сьвітові ставиться багацько ката-клізм.

Поснула гадка

 Думка спала й ніщо не спало на єї.

Укрицця

 Метрова дикторка старанно, ніби всоте на марудній театральній репетиції, вичитує чарівливим, плавким голоском: укрицця, укрицця, укрицця. "То не вимізковане слово: то живий голос живої душі.", — принагідно завважив-би з такого приводу Панько Куліш. Українське чоловіцтво, минаючи невидимий голосномовник, либонь любесенько в'являє собі розкішно привабну литвинку, що звертається до перехожого дядька просто з перону, де тривожно розташувалася перелякана людність: з-під затишно мнякенького укривала-укриття.

Не тривожиться

 Вже через повітряні "тривоги" ніхто ніяких заходів у Київі, тьху-тьху-тьху, не скасовує: ще там, тьху-тьху-тьху, чи вб'ють, чи не вб'ють, а жити треба.

Вистерегаючись

 Смерть — це таїнство. Хоч-би хто йшов. Туди, де життя вічне. В'являєте, як вони приходять, а там... Усі життьові таїнства, що мало бавлять  житців, мали-б бути зрозумілі через причастя — ще не пізно приєднатися, розділіти. А що за брамою — ніхто не зна. Біймося за темних, за душевно чорних і... за себе вистерегаймося.

Щоб подихати

 Ми знали, християни, що людина — слабка та підла. Т'але, стривайте, стільки стало вже в сьвіті слабкости й підлоти, що й слабка та підла християнська людина розтручує ті тиски, сили й тлуми, щоб хоч подихати.

Галич

 Не знати, чим можна теперки привернути пристойну й заслужену увагу — що справді має дастатню вагу? Тому увагу доводиться просто прилюдно красти просто з пазух, щедро роздаючи лящі нерадим заґавленим потерпільцям. А галич усе літа тим часом і збирається в де-далі, то все тісніші зграї.

Краса городня й краса городянська

 Пані кажуть: "Не хочу дарованих квітів: вони — вже мертві." Тут поет, бабський празник, облесно підказує: страчені. Т'але, відмінно від Охвелії, квіти в воді живуть і далі, так само довго, коли не довше, як жили-б навгороді, на хазяйчиному кущі, з земляним коренем намісць скляного прозірного денця. Приміром, паніїна бабця саме навгороді красіли й квітували. З такого погляду, панія живуть у кришталевій вазі — ну, дак живуть-же! Являючи образ краси — хоч городньої, хоч городянської.

На Бога покладайся, а робити не цурайся

 Віра напувається сердечними надіями й ученими розумуваннями. Т'але вершиться, чиниться вона волею. Чин віри — то чин волі. Дитина вірить казці й казкареві, та легко відривається від такої віри, повертаючись до своєї дитинячої справжности й у голову не кладучи нічого, крім образу. Воля дає нам віру, й віра мусить дати нам волю до чину, а чин — метаною-зміну.

Без простоти

 Де-які напрями в християнстві, здається, щиро вірять у те, що добра вістка євангельська — безпосередня й проста. Тож не диво, що нечитущий післяхристиянин так само собі уявля немудрий зміст добровіщений. Навіть і збирачись почитати щось із Сьвятого Письма, кожне визнає, що то складно — хіба ще Новий Заповіт, а в йому, зосібна, чотири євангелії.

Однак, читаючи ті, важко відгетькатися від думки, що йдеться про складне й навіть незбагненне. Сам звіститель доброї вісти Йсус, що стався Чоловіком, саме для такого звіщення, звертаючись до люду, в-одно відвертається, щоб поглянути на Бога. Він сьвідомий розриву між людським і Божим. Недовідоме конче потребує безмежної довіри до Вітця через Сина, а довіри-віри слабка людина не мала й не має. 

Розрив у долі самого Христа — в тому розриві, бачиться, пропало чимало людства й цілі народи зблудилися-зблукалися дорогою до осяйного города на горі: вони його бачуть, але дійти не годні. Цей розрив кривавиться в Гетсиманському гаю й далі на Хресті. Де вбачають оту нездоланну простоту щасливі проповідники несилуваного й невимушеного?!

Як учать

 Штучні пригоди учать штучної згоди.

По тім боці

 Шевченко боровся й бореться за нашу мову. І ми боремося разом із їм. А от цікаві ми знати, хто змагається по супротилежнім боці? Хто цілими своїми дідами краде наше добро? 

Де він стоїть

 Тарас Шевченко особливий, опрічний, надзвичайний у головному. От уявіть собі вкраїнського мужика, стільки разів натурально списаного й змальованого від нашого красного письменства, та навіть і явленого ще нашому поколінню. Він не любить чужих, не любить балакучих і сьпівучих, не любить бурлак, не любить усяких квачомазів і віршомазів. Не любить, коли сам чупрун, принагідно навіть і лисих. І ось він, такий, Шевченка не просто злюбив, а зробив із його бога, хоч і з малої, а таки міцненької, аж невиводної літери. Ненависники Шевченкові геть аж і ненавидять його за те, що він такий улюблений у мужицтві. Интелиґенція крадеться здерти з пророка канонічного кожуха й смушеву митру. Мужиченкам, онукам отих мужиків, уже ніби й байдуже до його. Т'але там, де він стояв і стоїть, ніщо иньше стояти не може.

Короткий афоризм

 Хоч який-би був афоризм, а виходить занадто короткий, щоб дожити за ним хоч деньочок.

Із села Бебех

 Як на грапа де ля Хвер, то це надто мало. Як на Отоса — теж не гурт. Але нагально пропонують і притьмом просять. Як перенести шляхетного Дюму на родючий український ґрунт, то не здасться таке ні грапові Потоцькому, ні простому Лотоцькому. Не знати, хто й пристане на таке. Потрібен вех із села Бебех.

У міських умовинах

 У міських умовинах із фавни — самі фавни. Більше нічого з дикої природи не виявляється. Та й те — потаємне, з'ясоване тільки мавкам.

Без господи

 Загалом беручи, хатні тваринки мають тепер до хати той самий стосунок, що й хатні людинки. Все це вкупі — хатня фавна, хатній тваринний сьвіт. Бо нема хазяйствечка-господарствечка. Бо нема господи.

Усе ловке

 Котусі являють собою безґрутовне запевнення в тому, що приємне на око й пухнасте на дотик і в цілковитій непотрібності своїй може бути дуже й дуже ловке. А все ловке може бути якось виправдане. Для багатьох ловких це становить несьвідомий образ і безпритомне виправдання видимій безглуздості чинного людського житів'я. За таке об'явлення котів дуже люблять.

Сторіз

 Наші stories — то сторіз. Історійок нашинковано й нас накраяно стокротно.

Читаченьки проти слухаченьків

 З'ясував, що перекладницькі контори визначають якість усного перекладу не слухом, а зором. Так, не вухом, а оком міряють. Га, добрезний зірко! А як досьвідчили? А в резюмі вичитали. Навіть не байок його послухали, як він там перекладачив, а довірливо вгледіли в документі, що невідомо, чи людина й спорудила.

В мішках у натовпі

 Натовпилося перекладчиків — аж земля віртуально гуде. Працедавча й сприймуща публіка очицями луп, луп, але чує лиш ніженьками туп, туп. Бо за курявою ціле військо вистрибує в наступ у мішках: зірко за зірком. Як вони ходять, як вони бігають — хто дізна? Що собі тямлять, що собі думають — хто спита?

Йовів день

 Хоча виразно займається на Йовів сьвіт, всі, хто може, тривають у стані Йовових друзів: у гурті, в сьвідоцтві ще не своєї випроби. Тим часом уже настає сусьвітній Йовів день і Йовів особистий перед Богом стан.

Безпешні духом

 Котрий раз уже велико постую, а й досі не визначився: ця десятина призначається щасливій, солодкій несьвідомості, рахманній безтурботності, блаженному ніпрощонедуманню чи навпаки: збагненню незбагненного, зглибленню незглибного, всьвідомленню недовідомого? Бо, надивившись у прірву на свої гріхи й уже як слід у провалля  наплакавшись над своєю незаперечною ненаправністю, зачинаєш звично снувати думки. То чи вривати нитку, чи в'язати пам'ятні вузли? Бо колись треба й про таємне помислити, про навіки від нас приховане. Тим часом, як не блаженні, то безпешні духом ті, хто не журяться отим прихованим. Їм, упокійним, і смутливий піст ні до чого.

Прилеглий верболіз

 Регула київського метра: що ближче сядеш, то далі встанеш. От тільки не треба стовбичити, наче верби понависали на ставом, гладеньким, без единої тривожної мисленої брижі. Так, що верби гадають, ніби вони розглядають став і він їх бачить, пильних, а став собі дума, що то його властивий прилеглий верболіз.

Лихий сховок, то й доброго спокусить

 А от я з удячністю приймаю милостину уваги: оті три любоньки, оті два любчики під дописиком, ні до чого не придатним, опріч того, щоб крадькома вхопити й нишком заховати гискру чийогось не такого дорогоцінного часу, що загадався, покинув бігти й необачно поклався на спочивок.

Чистий вербіцид

 "Не я б'ю, verba б'є!", — по народньому сказала интелиґенція, заподіюючи нашій мові чистий вербіцид.

Патріярхова осінь

 В-літі патріярх шпацерував із патерицею, а в-осени намісць патериці має мітлу й загріба зів'яле листя з булих секвой, а тепер просто осичин. А як коли — то й глицю з соснини, колишньої діброви. Отака-то патріярхова осінь. А в зиму свою дістане патріярх лопату на сніг. А як розвернеться на весну лист? А весни патріярхові вже не буде.

Дрібушечки

 Проста боясть уже натягається на цілий діяпазон, як шкура на тарабан. А тарабан вибиває свої дрібушечки.

Премія війни

 Годилося-б уже Нобелівську премію миру, той, скасувати. Були блаженні миротворці, а стали благуваті. Бо хто тепер миротворствує? Хіба дурень який заплішений. Хибує миру, злагоди й любови. А всі тямухи й моторуни за мир воються. Хочеш миру? То ходи, небоже, джвякни когось так, щоб аж зірниці засьвітили. Ломаку бери довшеньку, замашную таку, щоб близько не підступатися й самого ненароком борці не перегнали на гречку. І зразу біжи по Нобелівську премію війни, та поскорися, бо там уже їх кількоро огинається, таких гідних панів претендентів, виглядаючи свого мілійона.

Як Зірко в ярмарку

 Пропав він, як Зірко в ярмарку: ніби й ярмарок, і він-же Зірко, а таки пропав. Покупники (й покупниці) питаються: то ваш буде такий зірко? а почім? що за його? А він уже пропав... як сірко.

Щоб не засуміти

 Пощо лізти в чужу смерть із своїми радощами? Прийде й твій час, то щоб хоч не засуміти.

Сьвято соціяльної відповідальности

 NN — то така перекладавчиня, що, пропонуючи їй роботу, компанія-працедавиця виявляє насамперед усебічну соціяльну відповідальність.

А тут приплуталося й тіло

 Теперки такі часи, що душогубство ні в кому не прокидає огиди. Бо душу губили давно, а тут приплуталося й тіло. 

Женище мій, насьмішку мій

 Щира гадка насправжки полюбиться їдному чи двом. А там іще й завидки обронять. За дурощами-ж ходять тлумиша, вдаючи гнобителів, гонителів, глузіїв, і нишком, потайки, самі дуріючи.

Ховаючи діри й лати

 "Гостирий спис ламає тиляги і пробива вояцькі дужі груди". Т'але як "приховати лайки", то можна далі виступати поважно й упевнено, а на позір буде ні за що зганить. От звідкіля ви знаєте, скільком я, такий промовистий і мудрий, тяжко полюбився був?

Та ніколи не ховатиму любчиків своїх і любок. Хіба їх може бути багацько? Любови не буває не занадто багато, а багато-много не буває її. А от лайку приховую, бо то зламання духовного закону, й, де змога, треба не дати розколині.

Те Европа

 Та Вкраїна, що "те Европа", вже виїхала. Туди, де Европа.

Резюме

 "22 лютого 2022 року — обрав волю." Як таке написати в резюме, то далі треба з'ясовувати: "й виїхав до вільного сьвіту" чи "й пішов її боронити". За себе скажу, що 22 лютого 2022 року я просто сів маком.

І живіт

 Живіт товстий, а лоб пустий. Дак найприкріще теє, що й живіт теж порожній. Що з того, що він товстий — літа вже такі, що воно подобенство.

Диплом той був на грубому папері

 Намісць скромного, заміром своїм розумного, "підучування" давно запанувала повсюдна "підготовка" ("сноровка-тренировка"). Без грошей, як без очей, а без цього слова вже просто, як без рук — навіть і не намацаєш. А як-же ще сказати так, щоб і велично, й дурням невтямно було? "Підучування" — слово занадто чесне, надто правдиве: зрузу ясно, про що йшлося. Та ні про що!Дак а як-же потім величатися дипломами про сіре "підучування"? А як-же, шануючи слухи ваші, змасштабувати таку дурницю? 

Хоч і заходить мимовільній сумнів: а чого таке велике діло опеньки? Що, виходить, уже давно витренувані фахівці та й не були готові, були геть без "(під)готування", що треба було мало не артилерійної підготови? Зовсім, чи як? Чи трошечки? Як трошечки, то й підучилися-б — без того вже дипломування.

Про себе

 Чудово жити про себе, як про сьвято. Чи хоч уміти вдати, що так живеш: заличкувати крам і не пускати старого злидаря до крамнички далі навітреної вітрини.

Без уваги

 Чудовий зачин до сьогочасних зборів: "Не прошу уваги, та коли-ж слід."

Без значіння

 Усе має значення. Бо все значиться — геть усе. Т'але мало що заховує значіння.

Депресивна серія

 Черговий епізод у депресивній серії. 666-ій серії — нецікавої, пущеної в непам'ять.

Без персоналій

 Роля особи в історії стала така, як ізроду-віку не було: дуже потужна, та вкрай непевна. У властецьких особах невпійманна стала особистість. Хто ці люде, які вони? Розпитайте хоч самих і почуєте, як "ніч бренить неспійманними шепотами." Часова ніч — принагідними мовними шепотами.

А роля народу? Якась маса, понад усякий сумнів, ненастанно рухається — ніби діє. Т'але що там, хто там, як брати персональніше? Кожне наче висовується, та докладніше поки що не ясно. Як сказав був один хлопчик-поет, "я не знав — ніхто не зна". 

Вічна новина й непозбутній подив

 "Не думайте, що Я прийшов послати впокій на землю, не прийшов Я послати впокій, а меч." А ми молилися на впокій і молилися впокоєві: цілий сьвіт, навіть і ті, хто, пильно й ненастанно, лагодив і споруджав погубу сьвітові, собі ладнали й складали тихомирний упокій. "Хіба-ж це новина?", — вигукують которі обізнані. "Таж війни в вашому сьвіті не переставали й люде все гинули одні, а другі все не зважали." Таки не новина, що меч лежить на Землі. Стримить із Землі. Знятий над Землею. Піднесений над Землею. От Євангелія — то справді новина. Вічна новина й непозбутній подив.

Оаза

 Як на Московщину, то мир — лиш солодке, п'яне марево в пустині, бо сама воєнна пустиня — величизна омріяна оаза, повна тайги й Байкалу.

Видиво

 Хай Бог простить і добрії люде, та мене, яко великопісника, посідає видиво: ось першого дня гучно гримнулася на кремлівську бруківку білокам'яна, золотоголова Москва. За нею сповзла на коліна й ціла Московщина, далі заводить різноголосих молитов усяких сьвітових релігій і вся несходинама імперія. Просять у Бога нам смерти лютої, підлої, ганебної, щоб не мученицької, щоб не спасенної. Щоб не було Вкраїни ні на цьому, ні на тому сьвіті. Щоб навіть і в великому буддистському Всенебутті не було її так, щоб таки не стало.

Матчина мова

 Оце тільки сьвяткувався нам International Mother Language Day. А матчина мова вже й ніби забулася. Материна, матчина, ненина, неньчина. Материна, матірня, материнська. Послухайте-но мови сьогочасних матерів: де недбалої хатньої, де чудернацької, по наших нескінченних університетах завченої, а де й просто московської. Знедолену рідну мову вивчати доводиться як чужу, а вживати треба її як рідної. Наша житка й наука поки научають протилежного: студіюєш ніби рідну, а як заговориш, то чужа-чужою. Відповдальне, сьвяточне має бути жебоніння теперішніх матерів, щоб дитяче белькотання колись загучало могутньою ораторією потомних поколінь.

На сторожі

 На брязку весна, а на шляху весни зробила засідку московська потуга. Весна піде й прийде, а московська потуга першою зустріне її пострілами, вибухами, скаженими вибігами, вилазками й вискоками. Потім іще прийде весна людства й те саме знову повториться. Власне, й проста весна приходить до людства, тому московщина на сторожі.

Церковний прожиток

 Добуваючись у двері Великого посту, якось так мигцем озираєшся на попередній свій церковний прожиток. Сумний він і був, а став іще й буремний: спокуса непереборна, випроба нездоланна. Одначе добре, що в церкві живеш, бо хто його зна, який сум і яка буремність чигають і чатують на нецерковного.

Незадоволені

 Життя ніколи не вдовольняє, зате втішає инколи. Тому, коли бачиш кого з життя радого,  скрадається мстива, пихата гадка: тільки дурні завсіди задоволені. От спробуйте це випробувати на комусь такому, що за його ви докладно звісні, що з його дурень заплішений. Зверніться так: "Дурню Божий, чи ти з житків своїх задоволений?" Він одмовить вам на те просто: "Сам ти дурний!" То ви вже зразу знатимете, що то сердитий дурень, незадоволений. Що бувають і такі.

Палятурки з шагреньової шкурки

 Шкура в нас уся тепер надходить із Галичини — так безпешніше. Того й зветься "шкіра". А все наше шкуратяне, шкурне й ремінне тому теперки "шкіряним" прозивається — по західньому, по вченому.

Спекулянти

 Догадливі вже мають не догадки, а дорогі спекуляції. Не догадуються вже вони, а спекулюють. Вже з їх не здогадливі розумахи, а спекулянти-шепотинники: купують порожнє, продають за повнісіньке.

Зірчанка

 Зірчанка то така хороба, що дає й невинний клопіт, і таємну втіху, й приємну хибкість. От, бачу, й іще один знайомець несодівано затруївся. Оцей мене найпаче здивував, бо має вже захоплення не розминатися з чаркою. А там-же все є: й невинний клопіт, і таємна втіха, й приємна хибкість.

"Просочені" серветки

 Пише й гордо та пишно пише: "Просочені серветки". Серветки нехай, а чого "просочені"? А сказати "спиртовії" вже не гордо й не пишно буде. Малося сказати по народньому, що "пропитані", спиртом таки "пропитані", та це вже явно тепер не годиться. Українська мова — тямиш, capiche? Насичений, насочений, просяклий, те, що колись за питоме ставало, — народ не знає, не зрозуміє. То вже треба щось вигадувати.

Давно минуло

 Давно минуло те в часі, що я хтів бути, як усі.

Золоті блищики

 Слово "зірка" давненько, як заслужило вже в нас на спільний рід. Бо зірок маєм багацько вселяких. Є жіноцтво й чоловіцтво, дівчурі й мамчурі. От і колеґа скромний гордо мені замельдував, що перестрів був молодявого, опасистого зірку. Вірю: зірчиться зоряно, зиркає-зіркує й увесь осяйно висяває п'ятикутніми золотими блищиками.

На всьому протязі

 Чималенько нашого люду ще киянить по метрі. Рано-пораненьку, на панщину сунучи, їздці й їздаки з їздунами ще легко збиваються в чималенькі купи, так що й ледве влізе сторонній гулящий чоловік. А ще-ж, подейкують, і нашого цьвіту по всьому сьвіту порозпукувалося-порозпускалося. А на поверсі землі залізничне квиткознавство й квиткодавство відзнача, що люде живуть у потязі на всьому протязі й сходять тільки на те, щоб назад пересісти.

Бігла кізонька льодком-льодком

 Сніжком та льодком не біжить, а ледве що дибає кізонька-бабусенька. А цигарочки свеї таки засмалює. Цівочка диму, як ото склодувникові ниточка по стількох роках гіялургії, витягається навіть без легеневих зусиллів. У старій печі давненько вже не печеться й навіть не палиться. Т'але давній димарик іще собі куриться.

З-понад хмари

 Дня рідної мови, віддавши їй належну хвалу й честь, нездолію вже сьвяткувати. Гаращо день міжнародній, то вже якось заховаємось між тими народами з своїми нез'ясованими недомудреннями. Бо день мине, розійдуться народи й  місяцем з-понад хмари знов покажеться мовно неоружне воїнство.

Дуріючи

 Борода сивіє, а дід дуріє. І це справедливо, бо, не дуріючи, важко переживати посивіння бороди.

Кінець на терпець

 Старощі легко притрушують голову мудрощами, т'ле вриваєть серцю довгий терпець на тих дурнів, що їх за молодих літ і розпізнати був не годен.

В якості дурепи

 Соціяльні мережі зручні своєю демократичною змогою безболізно задмухати людину, як лямпаду, з безграмотним, але внутрішньо переконливим поясненням, що "набридла в якості дурепи".

Пророки-всесьвітники

 "Жаден пророк не буває приємний ув отчині своїй." Це нам, українцям, дуже зрозуміло. Й у пам'ятку те неприємне від пророків одчуття. Біда тільки в тім, що тепер уже пророки ніде не бувають приємні. Й немає їх у ніякій отчині.

Стрижений Самсон

 Намагаюся частіше нагадувути собі чудове Поліщукове: "Не тільки баранів стрижуть, а й Самсонів." Принаймні що-разу, як беруся до левиної пащі чи ослячої щелепи — з баранячими наслідками.

Пасажирська орієнтація

 Хтось собі орієнтується на дорогах яко мотористий-автомобілістий, хтось — яко пішоходець. Моя-ж орієнтація в місті — суто пасажирська.

Ловити й рубати

 Посеред невиводної київської ожеледи зимові люде походжають статечно широко, розставивши руки на півтори людини завширшки, ніби ловити кури й рубати голови. Нема кудою оббігти такого поважного ходільника по вузесенькій столичній стежині, навіть і так, щоб упасти й задерти вгору всі чотири тремтючі лапі, наче здаючись на кпітуляцію перед негодою й неходою..

Проти єства й натури

 Москва воюється проти натури й єства. Т'але весна прийде силою натури, а єство, своєю силою, відмовиться й припинить умирати.

Зручно короткий

 То гаразд, що лютий такий короткий: багато хто не встигне вмерти й далі собі житиме.

Любителі

 Аматорів і дилетантів ми не маємо. Бо, власне, не маємо й фахівців, що від їх похідними мали-б бути аматори з дилетантами. На щастя, задержуються й переховуються любителі. Хисту Бог не дав, уміння самі не надбали. Т'але чогось любиться воно їм.

Безпешно падати

 У Київі несподівана зимова ожеледа. Киянам, яко щирим українцям, муніципально радять, як учитися безпешно падати. Мають знаття, де впасти, а майстерність стелити соломку — то не наша штука.

Чи стало, чи нестало

 Не відаю, чи через мене більше наших українчиків, збадьорившись, стало чи, збентежившись, не стало говорити нашою мовою. Це вічна діялектична гра з рахунком не на вкраїнську користь.

Грашки

 Йшов Київом і вздрів вивіску "Грашки". Живе Вкраїна, ламаючи вперто московську сьвідомість, де панують самі-і-і "і-і-іграшки".

Замотана справа

 Минотавр думав сховатися в закрутосах, але ніде схоронятися від простолінійних Тезеїв сьвіту сього.

На тому поверсі

 Вже взавтра позатягаєься твань на поверсі тої ями, де ніхто й не чув, як ти шубовтнув.

Серійозність

 Оте вчено здивоване "серійозно?!" намісць простенького "та невже?!" — слідком за теж не надто стилістичним ангелянським seriously?!. Т'але коли там то своя мова, калічим як хочем, то в нас це набуває тону виправлення й повчання.

Не на часі

 Неслушне виходить сумування, коли так усе й справді сумно, — якось воно здається не на часі (з грамотним наголосом на останнім складі).

Довжелезне продовження

 От як не позаздрити на щастячко тих земляків, що не живуть далі, як воно по нашому, а "продовжують жити". І так довжелезно продовжують, що аж обрії знати. Завидки взяли тих, хто живе далі без обріїв, їдучи на охляп, на галай — на балай.

Далі-подалі

 Живеться далі, хоча, здавалося-б, нелегко то, коли не знаєш і не тямиш, де воно, те далі, й що воно таке буде. Ні гадки, ні мрії немає. Й нічого не робиться, що на думці згодиться. Т'але якось саме собі живеться, хоч і не добриться. А минає часинка — й уже добре знати, що це таки далі, що вже наступна стація. Ходить таки, виходить, залізниця.

Перше коти за плоти

 Житецький обиватель іспершу викидає за пліт усю політику, а далі береться маракувати, що воно там, за плотом, і до чого.

Наційональні розуміння

 Якісь є дуже-дуже гарні людиська. Та звідки вони беруться й де потім подінуться — гадоньки не маю.

Лягли і в голову не клали, що вже їм завтра не вставать

 Коли людина культурна смашно виссе всю крівцю з другої, здогадно менш, але теж культутної, виконається її ніцшеансько-мальтузіянське вище призначення. Культурні люде, й загалом беручи, стають де-далі, то все менш перспективні. А натурі й байдужісінько: нишком діє собі, не вгаває. Й от уже одне розчервонілося, як сонце, а друге спорожніло, як небо. А пан-товариш Довбешко й не догадається.

Питання часу

 "О, ці сапієнси — коли вони вже передушать одне одного?" І, безперечно, передушать таки розумно, по людськи. А коли — дуже влучне питання. Питання часу.

Не кокетуй

 "Не кокетуй із голодною людиною." Не кокетуй із холодною людиною. Не кокетуй із бездвірною людиною. Не кокетуй з Україною.

Більше й швидше

 Безперечно, тре більше читати. А потім швидше писати, поки не забулося, що прочитав.

Рятунок і спасіння

 Православні вкраїнці, виїхавши геть од Москви до фавстівської Европи, спершу надійно рятують тіло, а далі послідовно спасають душу.

В истині

 Пилип Морачевський невинний винуватець того, що на нашу мову наклали заборону аж на сорок біблійних років, слово "истина" писав з упертим "и". Українська мова цурається "істини", воліючи натомісь, де тільки можна, вживати "правди". Початкове "и" підкреслює таку цього слова опрічність і дає змогу походити, що в правді, що в истині.

Живеє горе усім очам незрячим показав

 "Коли-б люде писали тільки те, що вони бачили й бачать, у нас ніколи не було-б мистецтва." А й правда! Того бачучі пишуть те, чого й не бачили, а небачучі вигадують теє, чого й не видно. Себе я залюбки залічую до цих останнніх — неохота якась напала спостерігати й стежити.

Статечна патина

 Коли кожен надовбень щедро бронзувався, коли дзвонами сижовими коні напували, він, щоб знанацька не побронзовіти, ховав свою голову від слави й неслави. Тепер стоїть таки спижовий, але ввесь узявся шляхетною такою сіро-зеленою паддю.

Нічим платити

 Повно натоптаний наш мовний гаман безвартісними московськими банківками, повно набганий анегелянськими тими грошинами, що жаден чесний український банк не бере. А платити нічим.

Стіл і Шухляда

— Нерозважно Хазяїн дума, що я гола! — нарікала старенька, зжолоблена Шухляда, — Я ще маю в собі й пил, і порохню, ще й пороху трошки просипалося старого. До того й проточину маю аж печерну. А він до мене й не зазирне, тільки править своє, що нема нічого.

— Ет! — на те їй Стіл. — Славлять, що ти порожня, бо нема в тобі нічого з того, що Хазяїнові тре.

Нашого паламаря

 Нашого паламаря не перепаламариш. Нашого паламаря не то не перепаламариш, ба й самого не вимовиш. А вже за теє, що він собі кургикає паламарячи, навіть і не думай.

Щоб аж гульк

 Дуже якось мало пишеться пророчого: не на вік, а тільки що на менть напророчиш, щоб аж гульк.

Таки триває

 Уся надія й безнадія людинина в тому, що життя триває.

Прусова тяма

 Лихо прусове в тім, що він усе тямить. А що він тямить? А що не буде вже йому Прущини. А що буде? Ну, Німеччина може, Польща либонь. І вже напевно Европа якась-то буде, як не хороша на вроду, то добра на молоко, а потім і мнясо. А Прущини вже не буде тямущому прусові ніколи. Й тяжко-тяженько він теє тямить.

Ненастанна шкода

 Чи варто служити неуцтву й невігластву лиш заради того, щоб не прийшов дужчий і не відняв у тебе роботи твоєї? Ти знеможешся шкодячи, пустиш із обшмульганих рук тупого, визубленого-вищербленого мотико-дзьобака, а робот-працюк прийде, підбере, переступить тай піде собі далі намісць тебе невтомно вадити.

Об одинадцятій

 Рано-вранці вийшов чоловік господар наймати перекладчиків на переклад свій. Підпирало стіни їх кількоро таких, що мали снагу відробити цілий день дбало й штудерно. І згодившись із робітниками на день по динарию, післав їх у переклад свій. І вийшовши коло третьої години, побачив иньших, що стояли на торгу без діла й мали снаги, дбалости й штудерности на решту днини. І рече до них: "Ідіть і ви в переклад, і що буде право, дам вам." Вони й пішли. Вийшовши знов коло шостої години, зробив так само й із тими, чиєї моци ставало домацати до смерку. Вийшовши-ж коло одинадцятої години, знайшов і тих, що досі вешталися безпотрібно, бо знали, що їхньо сили ледве стане на теє, щоб узятися й підважити, та вже не штовхати.

Як-же настав вечір, посходилися всі тії трударі-перекладарі однаково працею зморені й доморядник кожному дав у руку по динарію. Й усі взяли, бо більше не давали. Т'але не дано було й менше.

Й усі перекладники відійшли вдоволені. А надто тії, що щирували од устанку до смерку. Бо мали не то запал і спромогу, ба й знання на всю причту Господню, що "будуть перві останнї, а останнї перві". Хиба не за динария згодив ся єси зо мною?

ШИ-мова

 ШИ вже вивчив сучукру (сучасну-українску-мову), готовий нею адекватно послуговуватися, заміняючи й заступаючи носіїв: пере-мовців, про-слухачів і про-кладачів. Тому сучукру вже можна перейменовувати в ШИ-мову, а переобтяжених носіїв, що так вигадали часу простудіювати мови поправної, саме час замінити на дійових ШИ-ндивідів, що відбули змашиновану науку. Живі (не в мовному розумінні) суб'єкти готові до об'єктивації й своєю стерильною працею самі готують медично чистий перехід.

Виявлена хворість

 Десятиліттями ти терпів, слабував, нездужав, а тепер виявляється, що всесьвітня людськість має на той стан як не раду, не ліки, не діягнозу, то хоч слово людськеє. А слово те гарне, вчене — ерґохвобія. Та ще й і з нашим, ріднесеньким "хв" хороба. Боюся, то вже й ergo sum. Зважте й завважте, вельмишановне громадянство: не лінуюся, не гиджуся, а... боюся просто. Боюся, бо там, де в трудящих ерґономіка-економіка, я собі ерґохвобію маю-плекаю.

Народня помийниця

 Коли балакаєш учено кількома мовами, то вже, хоч і несамохіть, розрізняєш між ними: кортить, бач, опрічної виразности. Коли-ж ізнетямка бурхаєшся в одній помийниці, то байдуже, що туди ллється й як там хлюпощеться. Було ин'як, а тепер ось так.

Казка про добру країну

 А таки мрія про "добру країну" є нездійсненна, та й квит. Бо поки ти мариш тою доброю, вона собі знай подається, посувається, пускається спокволя собі берега. І коли твій нелеґальний човник нарешті тицьнеться мокрим писком у мнякенький бережок, як довірливе цуценя, що втратило теплу матір і шука людської напаленої хати, той бережок уже сам був до тебе похилився, став до тебе спуховий, положистий. Уже не такий він чужий, уже більше твій, уже потіснився для твого човниченька. А хіба твоя країна буває добра? Ану-ж, пригадай!

Новіти-новитися

 Кажуть-учать дрюковані люде, самі ще не старії, що з літами скніє в чоловікові здатність "спириймати нову информацію". За себе скажу, що й зовсім не знаю, що воно таке, та "информація", навіть коли воно "инфа"; то вже чи сприймати, чи не сприймати — немає клопоту. Тай, направду сказати, старому нове ні до чого: то вам із ним новіти-новитися, а потім старіти-старітися.

Ох і жаль

 Ох і жаль мене бере за тими, хто в нас і далі "шинкує" капусту. Одно, що жаден шинкар на капусті  не запоможеться, друге, що нікому, шинкуючи, її, сизоголову, кришити-шаткувати, а третє, що нема кому в тому шинку горілкою шинкувати.

Лайвз

 Дивляться рілз і роблять сторіз. І з того виходять лайвз.

Губата краса

 Краса вся ходить тепер губата. Хоч і не приндилася й не бурмосилася ні на кого, а таки все не губате дівоцтво й жіноцтво ніби затиснуло вуста й ізшилило губи, кривдячись на ту нову розкіш. Чи надовго воно таке? А доки порожняви й доки заповнювача. Поки пустоти, поти й пустощів.

Гроші пахнуть

 Солодким димом із рідного комина, хазяєччиним частуванням, дітвою-молошняком — гроші пахнуть, аж пахтять.

Благеє тіло

 Чи можна сказати, що благеє тіло вже не защібається й не запинається на перерощеній душі й цілому сьвітові бракне довжіни, щоб грішному чоловікові просто підперезатися?

Не питай, дідусю

 Київ тепер являє собою місце на ідеально дистопічний, ще й атопічний одпочинок: приїхав із занепадницького Трускавця до рідного города, не встиг добути й днини, а вже, ніби гроші за курування з банківської картки, знялося з плечей примарне водяне здоровля, а насунулося на їх додаткове щедре десятиліття питомого, натурального дідівства, й іще, як той мовляв, скажи спасибі, що рясту на той рік натовчеш, заспокійдивого й глистогінного Corydalis solida. А пощо живий, з якого такого особливого raison d'être'у — про теє й не питай, дідусю, голубе сивенький. А що, з потяга ще в люстерко не зазирав? Ну, ходи вже, ходи! Як не здоров ходи, то хоч так дибай.

Було, т'але не буде

 Як узяти свіжі молодощі, здатливі корпулентнощі, медичнії силиконощі, виразні татуїщі вуст і брів, і всякі иньші косметощі-перманентнощі, то вийде вічна жіноча загадка. Ну, а справді: як угадати, чи давали мати карі очі, чорні брови, як марилося колись сіроокому русявому Шевченкові? Чи давали біле личко, коси як льон, вуста як коралі? І знов бровенята, тільки тепер уже як шнурочок? І головне: чи давали долю, передвизначення? Бо природа м'яко й ніяково змагається з культурою й продуктивністю того масового виробництва, що, своєю чергою, задовольняє шалений масовий попит на в'явну, вимріяну красу. А за в'явою стоїть ідея, манячить сам ідеал із самим широким Платоном на сторожі. Мо' в тому приділення, щоб знеможено скоритися покликові споконвічного ідеалу єдиного щастя? І той єдиний, щасливий, учорашній, та відтепер вічний, кому судилося кохати, обсипти трояндовими пелюстками-цілунками цю ідеалізацію, тямить присуд і дієво розгадує таємницю того, що було, т'але вже не буде, ой, не буде?

Їдна Аріядна

 Їхав у потязі з молодицею, що везла залюблене в розумний телехвон тонюнє біляве дівчатко років п'яти. Майже рідномовна мама всю дорогу називала кохану доню "лялька" та "зайка" (без кличного чого, щоб наперед не давати відстрашливого що-до вкраїнської мови прикладу) й тільки раз на повне ім'я: старанно вимовила "Аріадна", щоб часом не сталося аферези, синкопи чи, скажім, апокопи. Я був заскочений і чогось іще сподівався, що й мала дивом здивується, скаже: "Мамо, ну ти що це справді? Я-ж собі Катруся, ну, Каця твоя!" Дитина, кажу, як ниточка, а мама як-раз як коточок. Ось маєш провідну ниточку, осьдечки й коточок, а от саму Аріядну я, начитавшись усякої греки, якось справді-ж инакше в'являв. Либонь у старій грецькій мітології Аріядна було ймення аж надто поширене, то й такі Аріядни там не дивували нікого. А ми тут більше прості, то вже й роти пороззявляли. 

Вона місто-город

 Одесу, як звісно, називаючи, хвемінізували: з города Одес(ос)а (Οδησσός) зробили місто(!) Одесу. Наші народ сприймав ту назву трохи мстиво: своє місто називав "Адесом", городом на чужу літеру.

Трускавецьке сідло

 Як теперки видертися на трускавецькі верховини з їхніми мертвими санаторними велетами професійної спілчанської доби, з уже сухим, безводним і безвидим "Бюветом №2", що колись так зухвально посилав №1 викликання на поєдинок, то город-привид починає здаватися огирем, що його осідлав сам час. І що той божевільний дід на скаку розмахнувся косою й, намісць того, щоб стинати щось кругом, стяв голову самому коневі Трускавцеві. А той, безголовий, щоб не впасти, скаменів.

Ні згаду, ні спогаду

 Перед тим як узяти цілющий трускавецький купіль, лягти в воду, як утята квітка, маю відповісти на питання: "Евкаліпт? Лаванда? Розмайрин?" І вже в купелі, в водах, зринає мені в голові Офелія. За неї ми знаємо, що кохалася в квітах, сама була гарна, як квітка, що по квіточому втята гострими Гамлетовими язиком і мечем, впала в воду, щоб уже не встати. Хто захоче такої доленьки й славоньки своїй дитині? Вже-ж не розважливий небіжчик Полоній, вже-ж не розважний небіжчик Лаерт.

Дивно таки, що відгорнувши багряні трояндові пелюстики й уставши з води, краса не має за Офелію ні згаду, ні спогаду.

Український язик

 Українська мова дає майстрові вибір там, де й не сподівалися. Вона може запропонувати, скажім, харч-і й харч-у, купелі й купел-ю, а задовольнивши основні чи й оснівні потреби, що їх теперки зручно звати "базовими", ще й запросити на диспут чи диспут-у (либонь з приводу себе-ж таки самої).

Видима річ, нетворчий люд тікає тої волі й охоче тулиться до хоч і невиразного, безкрилого, а все нормативу. Мистця-ж має вабити така наша мова. Того й я маю такого чоловічого вкраїнського язика.

Старий терпець

 Ніби-то панська забава ненастанного регулярного курування на теплих і солоних водах тепер потребує від курортника суто селянського терпцю.

За двовимірність

 Здається, невірство може надити як одкриття, яко вивлення, яко плиг у наддозволене. То як немовляті вловити не діда, а раптом Бога за бороду. Далі — дід ходив до церкви, старий, дурний, і тебе носив, поки не пішло геть своїми ногами. 

Та вже зразу вродитися, лігши на його, невірства, предметове скло, під його дрібногляд — нудотно, аж двовимірно.

У нашої попаді балабони на заді

 Доведеться таки перепросити за свій недоречний "пуризм": де-яких балакліїв инакше як "спікерами" й не назвеш. Ну, де-кого хіба ще "лаудспікерами". Т'але я-б на їхньому місці не пишався з того.

Найнесприятливіші наслідки

 "Не тільки баранів стрижено, а й борців Самсонів." Тільки що баранів — для баранячої-ж таки, хоч і не всьвідомленої, користи й пільги. А борців Самсонів — із найнесприятливішими наслідками.

Без користи

 Валер'ян Поліщук пояснює суть комічного не згірш од самого Аристотеля: "Щастя людське в тому, щоб бачити все з веселого боку. Бо яка користь бачити сумне, коли воно навіть є дійсна правда?" А від веселощів як не користь, то невтяжливе щоденне працювання, тому жилбу свою називаємо таки людською кумедією, а не трагедією. Сьміючись із хвилозопиї, що так і шукає нагоди побачити сумне, ще й нечемно показати пальцем. Хоч і без користи.

Козак, що вивернувся

 "Шлунок — центро сьвітобудови". Саме тому, хто зборов свій кендюх, той поборов не то себе самого, ба й цілий сьвіт із його будовою. Тому еліта десь у Вашингтоні в обіди бігає, а бідота сидить і натоптує шлунок. І не треба наперед смутитися, що шлунок байдуже-байдуже, та й візьме таки гору. Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.

Так добре їло

 Український демократичний досьвід, а инакше сказавши, досьвід народовладний, досьвід народнього заступництва й од народу посольства, в останньому рахунку підсумовується приказкою: так добре їло й так скоро здохло.

Кожушаний Шевченко

 От хто такої зими наважиться повторити, що треба зняти з Шевченка того кожуха? Ще й ту шапку смушеву? Що він любіший нам у модерному білому влітошньому костюмі з бантом-метеликом на шиї? Ой, не за банти й метелики була його пересторога! Не за теє, що літком гаряче й зручно буде паніти в білому. Як-що котрий совіцький поет і перейшов життя в білому костюмі, а про зиму кожушок мав юґославський, то то йому так Бог дав. А нам дав, як і Шевченкові. Як Шевченко й провіщав був. Того й висів він по селянських господах під рушником у кожусі й навіть шапки не знявши, бо дуже вже мороз.

Сичі в гаю

 Як-що тепершніх "російськомовних" українців називати по старому (й по справедливому) москвомовними, то діло зразу з'ясовується. Річ не в тім, що москвомовних українців не приймають якісь поступові елементи нашого громадянства, а в тім, що сама Москва, чия мова твердо стоїть на тому, що там, де московство, хоч-би яке культурне (просто культурне), не може бути жаднісінького вкраїнства. Бо на Москві мову чуть, а вкраїнців не чуть: ніхто ніде не гомонів. Так, сичі в гаю щось таке як перекликались. І так воно скрізь, де Москва є. Й буде там, куди завітає не вітаючись.

Як слід розв'язатися

 Chat запрошує "поспілкуватись". Питаю соіб, до якої спілки чи й спілок поприставати доведеться, з chat'ом заходячи. А він зразу зачинає про своє балакать. Ич, який дотепний! Ні, ботику-братіку, як той казав, перш ніж спілкуватися, зв'язуватися, треба як слід розв'язатися.

Як то буде

 Колись народ думав, як сказати, коли мав щось на думці й було, про що мовити, а не розпитував учених-дрюкованих, як то по вкраїнську буде. Того й маємо мову, що все сказати годна. Маємо, та не вживаємо. Бо перше треба розпитати, щоб не плеснути знов по звичному.

Понад сто років межи пручателями

 От уже понад століття живемо межи пручателями — й пручателі суть, і слово єсть, а от чудно, що не зробилося воно звичайне й нема від утямку вжитку громадського. А міг-би бути, та ще й не аби-який.

"У зв'язку з численними мобілізаціями, що присудилися молодим людям..., з'явився новий тип... — пручателі... «Я, — каже, — невтралітет-пручатель.» Ця новітня галузь сапієнсів має своїм кредом "випручуватись" од усякої мобілізації, а останні часами, між иньшим, кажуть "випручуватися" з повинностей, з тяжких обставин. Взагалі слово набирає широкого змісту... Пручателі кажуть: «Бери життя ззаду, а не з лоба.»"

Це писано як-раз десь у середині "наших 20-х", що трапилися, як звісно всім, аж сто років тому. А ми гадали, що "випручування" й "пручательство" породжені теперішньою добою, коли вже не такі важливі раптом зробилися кордони й терени, бо поза межами обложеної батьківщини воленька кругом. І всяка хата скраю першою ворога зустрічає, та якось так виходить, що бере його ззаду й непомітно, нечутно аж геть і після взяття й здобуття. Бо всюди край і всюди зад.

Пилося й писалося

 Розглядаю ближче кухлика-бюветника. Виявляється, пише: "Трускавець. 2014 рік", — тоді ще писалося. І пилося. А от цікаво, чи був "Трускавець. 2022 рік"? А "Трускавець. 2026 рік" буде? Бо мені ще п'ється. І пишеться. Хоч і не на кухликах. 

Наші коритарні

 От вам до мисли слово "коритар" — грубо кажучи, воно вам треба? Багацько наших земляків зразу, не розпитуючи, що це таке, легко зголоситься, що зовсім ні. Це галицьке слово, а галицьких слів я намагаюся, де можна, уникати, хіба де беру як присмаки та витребеньки. І то не тому, що не люблю Галичини чи, боронь Боже, самих галичан, а того, що по змозі помагаю занедбаній, зарослій мішанкою нашій Наддніпрянщині. 

"Ну, гаразд, а що-ж воно такеє "коритар"?", — поцікавиться таки котрий допитливий. А це так галичани казали на коридор. Га-а, коридор, ну, ясно! В селянській господі коридорів не було, а саме слівце з панського голосу якось безпосередньо не срийнялося, не засвоїлося. От корито всі мають, його всім треба. Куди вам винести? А на коритар.

Чи не приділити тому слову якогось закутку в мовній хаті? Що-б такеє позначити? От ви по наших установах просити ходили? По коридорах сиділи? Ну чисті тобі коритарні.

Оселедцевий папір

 Валер'ян Поліщук у невеличкій передмові "Про мої ранні афоризми" згадує: "Друковано ці афоризми... коли газета здобувала оселедцевий папір для тритисячного свого тиражу, що його майже цілком розліплювано по парканах, коли по сірих горбках паперової маси спотикались, западали й вискакували бідні, побиті літери, але такі міцні повстанчою силою..." От про мої пізні афоризми такого не скажеш, їй-право, не скажеш. Не настарчено на них досі навіть оселедцевого цупкого паперу. Міцний був той папір, що так тривко ліпився на ділини. Й не настарчено накладу в три тисячі оселедцевих. А читача набігало багато більше, бо-ж на баркані ліпиться. Літер, що-правда, ні за що зганить. Без гальма. А повстанча сила? Як і є, то дуже вже підпільне те повстання.

Своєчасність

 Наше суспільство своєчасно зробило вибір на користь цифри. От і нічого не буде, а цифра буде. Як-що тільки цифра не, як пояснює Грінченків словник, "Особого рода вензеля на брюкахъ или верхней одеждѣ из нашитыхъ снурковъ."

Та й таке

 Люде колись були вдячні природі за теє, що вона не просто змушує народитися, страждати й загинути, а ще й лікує й навіть і зціляє. Не було медицини — та й таке.

Сьвітове колесо

 Як показує нам людська традиція, сьвітове колесо на те, щоб колесувати, а не кружляти. Звідци наше народнє: "волю колувати, як просто їхати та бідувати."

Убрання городянського крою

 Живемо попідтягнувши очкурні, а не животи. Очкурі — найперша ознака легких рухливих городянських житків і звичаїв. Село приїздить позирнути на те диво — та вже й собі закида на горище колись шановані сьвятнії штані на ґудзах. А давніше (приміром, за наших 20-х) очкурі правили за явну ознаку прахтичного сільського побуту: "З цілого гурту найбільше викреслений хлопець літ семи, що має штані на очкурі. Видно, забідкана вмілість материна занесла з села аж сюди цей одвічний покрій штанів." А тепер із того відвічного маєш убрання городянського крою.

Остаточне насичення

 Москва не може нічого загарбати, а тільки занапастити. Це якась невситима чорна діра з не цікавої нікому гастрофизики. Не цівавої тому, що сьвіт уже не має вже часу на те остаточне чорне насичення.

Доводячи до краю

 Страх не люблю лічити грошей — вони від того, доведені до краю, тільки закінчуються.

Методичний супокій

 Здоровля, не дане, а втримане й одвойоване, — то методичний спокій і більш нічого.

Саме наш

 Сліпий скажений дід, що голий сів своєю будущиною на залізний чорний хребет баского коня й охляп мчить, ухопивши не гриви, а замашної й уже закрівавленої коси — не образ, а суть саме нашого часу. Тому вже можна не показувати, а просто розказувати.

Кита біла, кивер чорний, хлопець гожий і моторний

 Обридла та суцільна прахтичність межи зимовими людьми: всі скидаються на якихось іскалічених спортом невдах, покидьків найвищих досягнень. Що й казати, зручно бути під мішкуватим изаром, ховати в мнякому й гладенькому кавелкові звішені животи й сідниці, менше й рідше прати себе чорно-синьо-сірого. Ніколи не перевдягатися так, щоб комусь упало в око. Та чогось кортить оксамитових капелюхів і рукавичок до проханого обіду. Й навіть якихось китичок.

Що-небудь

— Розкажи що-небудь!

— Тобі кумедного чи розумного?

То найтяжча випроба чоловікові, коли отак ізненацька — розкажи, розваж, ізвесели. Сиділи-ж мовчечки, поринали в своє оппрічне холодне й спільне гаряче. Й ні сіло, ні пало — ану, говори, побачимо, який із тебе балакайло. Навіть говіркий, дотепний чолов'яга, як оце, приміром, я, розгубиться й, пробачте на вченім, іритується.

Вміння розговорити навіть маломовного й сумовитого дядька — дорогоцінна чеснота жіночности. Т'але воно либонь не треба вже, коли ми всі розходимося по своїх окремих душевних кватирях висиджувати пригнічені особисті пристрасті.

На добридень

 Що-разу щиро, тепло тішуся даючи на добридень: воно вже років двісті як виснувалося з того нашого, що тепер "бажаю гарного (насправді доброго, а не красного) дня". Дак що-ж, коли тепер усі вчені-друюковані й насилу задовбли, що треба вітатися "доброго дня". А таки й вони, осьвіченії, ще потраплять вирозуміти оте моє "на добридень" і відповісти, як годиться, не побажанням доброго здоровля, а своїм таки вічним "доброго дня". І вже маєш: трохи поживе зо мною наше спільне, а таки й интимно має "на добридень".

Воно, звісно дрібничка, а все не дурничка. Бо так кожне може засвійчити собі якесь словенятко чи вираз-сироту, як ото люде приймають у хату неповторного песика чи кицюнчика, чи, ще доречніше, занехаяного папужка. Зважте: як не ви, то хто? Я от уже десятиліттями даю на добридень, а не треба нікому.

Щира теперішність

 От ми й навчилися жити сьогодні, дізналися, що таке справжнє вкраїнське нині й просто зараз, аж заразісінько. Західній люд віками простягається думкою в сьвітлу прийшлість, живе аж у позавтрьому. А теперішньому европейцеві-вкраїнцеві чи варт заглядатися на позватра й навіть просто завтра? Ну, як воно відкине ящуриного хвоста й заживе на всю губу просто по европейському: там тобі й узавтра, й позавтра, й усі сім діяльних п'ятниць на наступному тижні.

Східнє вміння розтягнути менть у кавуванні, курінні чи аж хашишуванні, чи, дай кому Боже, в молитві, що сидить напочіпки перед порогом просто на вулицю, закотивши очі в голову, й ні за що не дбає в господі за спиною, нам теж не приступне. Т'але вже потроху тямимо, як то буває часом добре в теплі та сьвітлі.

Убрання, постоли порвались і нужі повна очкурня

 Маємо в нашій мові читрохи слів геть не вживаних, хоч їх і нема на що обмінити. Ось, приміром, очкурня: де не повернися, кругом зимовий люд усіх статей хверцює в очкурні. Т'але не зна ніхтогісінько, що воно такеє. Дак а як-же ви тоді ті штані називаєте, що під очкур? А от пояснюють мало не на миґах, що то такі спортові райтузи, що держаться на шнурку.

Подоба словотворчости

 Теперішня вкраїнська подоба словотворчости майже цілком випливає й висновується з словоневідання. Таким чином знання діялектично бореться з незнанням, вправність — із невипробуваністю, а боронило — з творилом. І всі знесилені, все виснажене в тій борні.

Люде очі висьміють

 Сьміх вигоює всякі недуги. Між иньшим він дуже помічний, як хто на очі слабіє бачучи чужі чесноти.

Без проступу

 Слід уважно думати й старанно занотовувати подумняне. Тоді воно не втече, а ляже посеред дороги й проступку нікому не дасть.  

До людиноньки

 От люде колись щоденникували, вели щоденники. Не мали, бач, вони змоги волати на всенький сьвіт з приводу всякої нездужалої гадоньки: "Εὕρηκα! Знайшов!" Ніхто нічого не губив і не шукав, а воно, диви, знайшло собі.

То якого-ж глузду можно було добирати в тому щоденникарстві? А от сумно чогось, а ти взяв і записав. Сум ісписаний на папері, а письмакові полегкість. А иньший хтось той аркуш одшкука й собі трохи посмуткує. Й сьвітова гармонія трохи наблизиться, притулиться видом своїм до людиноньки.

Хвилька

 Хвилька наїхала — хвильнула, хильнулася й одхилилася. І так набігає й набігає тобі на цілий вік.

Компендій

 Коротесенькі коментарики до життя бувають найчесніші. Бо, як докладно те все коментувати, вийде більший за саме життя критичний апарат, що не дасть не то що літати, ба й ворушитися читаючи.

Ні обіцювати, ні дарувати

 Сидю, споглядаю поверх життя, ніби в келеху гискристого вина, що видихалося й аж ніби засклилося. Чи ви бували в Шампані? Будем бувать, тату! Не будете. Й ніхто не буде. Бо нема Шампані — все повипивали.

Чи не буде тоді якої свіжої гадоньки на почин нового року? Чесний черчик, він ізразу не може ні обіцювати, ні дарувати.

Сама досконалість

 Цитата з Якова Миколайчука (Jack Nicholson) й настанова всім перекладарям, що паруються: "No, no! The other actor is perfect!"