Українізований Нечуй

 Сам Нечуй писався "Левіцький". Цікавий я знати, хто це його так українізував?

Довгий терпець

 "Довготерпеливий дужчий від силача; себе гамувати — се більш, ніж місто звоювати." (Прип.16:32) Отже себе гамуймо й міста відвоюймо. Хай "силакові" вривається терпець, що ми дужчі. "Бо дав нам бог не духа страху, а сили й любови й здорового розуму." (2 Тим.1:7) Хай-же він нам той розум дужає-здоровшає.

В руці язика

 "Смерть і життє — в руці язика, й хто любить його, їсти ме плоди його." (Прип. 18:21) Дуже цікава приповістка Соломонова: в Кулішевому перекладі язик і руку має, наче ціле тіло, й їстивні овочі, ніби якесь дерево. Й любити його треба, бо в йому смерть і життя. В дуже язикатих якось нічого такого не відчувається: довгий язик, широкий, як лопата, великий, як гора, а щось не до любови й нема ні їсти, ні навіть випити. Не збираються вони за тими балачками ні жити, ні вмерти тим паче. Либонь якогось не такого язика мав на думці премудрий Соломон.

Щоб не полоти

 "Тимже, браттє моє любе, нехай буде всякий чоловік скорий на слуханнє і нескорий на слова, нескорий на гнів." (Як.1:19) Дуже вже ми тут перечимо апостолові: на слухання нескорі, зате слова летять поперед нас, аж забули звідки вилетіли. А гнів у нас іде на степове випалювання, щоб не полоти.

Будьмо тверезі

 "Тимже оце не спімо, як иньші, а пильнуймо й будьмо тверезі." (Сол.5:6). Справді бо: хоч-би тепер дрімав і куняв цілий сьвіт, мусимо пильнувати й тверезитися, не п'яніючи ані від крови, ані від звитяги, ані від горя, ані від ненависти. Біда звертає в сон — таке вже людське єство. А хтось спить і посеред добр своїх, хоч і відає, що прийшов лихий і дужий, щоб зарізати сонного.

Манія напастування

 Давно вже бігаю, киваю п'ятами, втікаю власних хиб. Тікаю куди видно. А видно, що їх ціла зграя женеться й іще одна навперейми біжить. І справді воно напастування. Бо навіть ближнім здається, що "з молодицями танцює та двір вимітає, та прохожих, проїжжачих у двір закликає..."

Нехотячи

 Чутлива душевна крихкість на ніжну, невмисну вразу може відповісти гострими, аж крівавими грубощами — ніби чарка, ненароком розчавлена в п'яній од щастя долоні.

Dolce far niente

 Иноді думаю, що треба було свого часу ще більше набити байдиків. Здається, чи-ж я не дармував? А от, виходить, мало. Щирі ледарі ні в якому віці не роблять як чорний віл, бо почутили чорну годину, чорне урвисько бездільности: в них попереду й до самого кінця — dolce far niente. А то-ж либонь і є життя.

Щось воно не цокає

 Мій годинник уже не цокає, а якось гупає: віддай-віддай-віддай.

Сліпе щастя

 Щастя — це коли тебе не розуміють. Бо як не втямлять, то й не огудять, і не осудять. І не каменують, що пророк, і не спостигнуть на порозі храму. А так, славитимуть, що дивак і хто-ж не без гріха, — ще слава Богу, що не дуже п'є, робить потроху й держиться хати. 

Мовна пригода

 Дуже добре пригадую свою першу мовну пригоду. Власне, свою першу вкраїнську книжку, що захопила мене не пригодами героїв, а пригодами самої мови. Мені минало, здається, чотирнадцятий, а книжка звалася "Чорна рада". Жадне совіцьке "коректування, виправлення й оновлення правопису" не могло приховати того, що Кулішева мова якась не така й инакша бути не могла й не може. Навіть не всякий закутий у "спецхрані" словник міг упіймати Кулішеву мову. Я виписував із книжки "чудернацькі слова", а потім вони спалахували червоним у моїх творах із української літератури: багряні вчительські окличні, питальні знаки, розпачливі червоні лінії під словами — лінії обурення й нерозуміння. Ах, який-же солодкий був той безкарний переступ!

Мова відлякувла СССР від тої книжки більше, ніж Кулішева нелюбов до голоти. Коли діялося те, що описав Куліш, коли він сам писав, голота говорила ще жвавою, цікавою мовою: сам письменник дрібно визбирував ті голки й ретельно встромляв навіть до перекладів із Шекспіра — чудові були переклади!

Коли-ж я книжку читав, із голотою було все ясно, але з'ясовувати того було не вільно — аж страшно. Тому крадькома гортаючи "Чорну раду", я мовно прощався з голотою, її чорним ротом і гайняною її радою.

Керівничий хаос

 Хаос приходить не на те, щоб ним керували, тому він не буває керований. "Керований хаос" — то зла брехня чи щирий злий погляд. Зло вийшло з хаосу, зло тягне за собою хаос — то чи дасться воно керувати? Ні, воно саме владуще, провідне. Й тільки через свою некерованість, хаотичність може зазнати поразки й, зазнавши, плазувати далі.

До шухляди

 Давно не писав шухляді. Колись великі письмаки писали в шухляду, дак от я пишу саме їй, моїй улюбленій читачці. Шухляда жадібно ковтає все, що покладу, береже й стереже кожного слова. І мені в ній добре. Шухляда нагадує хату. Й дуже міцну, глуху таку, що вже нічого не чуть, а тільки цьвірчить-сьпіває цьвіркун.

Мандрований ковчег і скриня заповіту

 There is, sure, another flood toward, and these couples are coming to the ark. У Шекспіра то кумедія, а ми-ж і справді бачимо, як нова потопа, що розлилася з Москви-ріки, розхитує нашого корабля. Парки квапляться — кожне міркує: з ким-то я, де мої? Та чогось саме моряки лишаються на березі дожидати, коли схопиться на морі хуртовина.

До скрині-ж заповітної сьвятобливо не торкається ніхто, хоч-би як квапилися. Хай Бог собі зна, що там од Його записано.

Худі й надмірні

 Знов заворушилися, завзято пропонують себе худі-сухоребрі, нам, надмірним, на злість: виявляється, що межи ними єсть не тільки "кроп-худі" (то, ясно-ж, ті, хто худі на кроповій дієті), Але й "худі oversize". Це хто-ж такі будуть? Брешуть, що худі: самі такі як ми, а підпускають москаля, що ніби й собі марніють. 

Землепис і дієпис

 Їм — землепис: де хочуть, там пишуть, що їхня земля. Записавши-ж теє, заходжаються вже коло дієпису: треба по писанні обернути все в дію. Й ізнов занотувати. Й усі їхні ноти — ноти протесту. Й байдуже їм, що ми жили там, де вони стирали, щоб своє писать, і що діяли там, де вони трощили, щоб своє нотувати.

Силоамські башти

 Кругом падають силоамські башти. А треба-ж нам води, треба купелі, й тому доводиться мурувати падуче. Достеменно знаєм, що мурівники — не більші за нас грішники, чи ще й не менші будуть. І хто стояв під баштою, всі вісімнадцятеро, не знали, де стоять. А кара тих, хто розносить наші кари, нам невідома, в захові від сьвіту, бо: "Мені помста належить, Я відплачу." Говорить Господь.

Наші хуторі

 Я сидю не на дачі — я сидю на хуторі, бо тут зустрів свою незалежність і вже держуся єї як та воша кожуха. Ну, скажіть, які в нас дачі, хто їх нам давав? Ми самі брали, осаджували. А потім іще — хто на тих, справжніх, дачах коли що робив? Туди їздили, щоб одпочити од міського марудного клопоту. Сиділи на верандах, споглядаючи крізь шкельця пенснеїв і мариво чайного парування реалістичний матеріял мужичої праці, під дачну добу як-раз дуже важкої, морочливої: "На чужий труд ласий не будь." Тут до речи загадається Арістотелева "Політика" й раптом — розкозачений Сковорода зо сродством роботи...

Отаке... А тут на хуторі саме гарячий сьвятчаний день. І так уже наробишся коло свого незалежного наділку...

Недріманне око шурубури

 Ми вже впевнилися, що Московщина — то зло, дурне, як шурубура. Борвій реве, рве, трощить — така його робота. Але десь усередині — чисте око зирить, не кліпне. Десь там супокій такий, що може вкублитися тільки в смертно буремному гніздечку. Й у тім оці — тихомирні, безжурні оченята простих московців, цілий мур, уцяцькваний вічками-ґудзиками. Позирають собі — хіба хтось десь тяженько зідхне, що скрізь кругом чогось лиха година. Ніби Гуракана, забутий бог давно вмерлих поган, наїдається спокоєм, тільки пожираючи ввесь сьвіт довкола себе.

З голови

 Щось нічого в голову не лізе. Зате вже з голови виліза такеє...

Про запас

 У Бога, кажуть, що-дня празник. А собі-б хотілося й дуже вже кортить саме нині одмінитися, обернутися й зупинитися, так побути. Чи дайте хоч подивиться, що добре воно — як тії апостоли. Нагадатися, що сумна-невесела картина сьвіту — то просто собі прикре недобачання надлюдської правди й краси. А ми: "Прийшов Спас, бери рукавиці про запас." Які рукавиці, який запас, за що знов хапатися розпечене чи крижане?

Голі хвости

 Коли Голохвостий виголошував свого славнозвісного монолога про "тих невчених і тих учених", він показував, що серед таких, як він, голохвостих, немає жаднісінької різниці між сьвітлом і мороком, а є тільки тьма часу на якісь невгавущі вечорниці-досьвітки. То було колись, у цілком певному товаристві. Але тепер те товариство поширшало, зміцніло, прибрало врочистої таємности, й уже здається, що ледве не всі гострять на осьвіту голі хвости.

Безнадійна комічність

Комічність, споруджена на тому безнадійному становищі, що вкраїнець, навіть сьміючись, не може розлучитися з московською тямою, — то, погодьмося, трагічна комічність. Але саме на такій комічності спертий, так зветься, бойовий суржик, саме в ту голову він б'є своїм невтомним болючим келепом.

"Провірка"

 Не хапайтеся виправляти на "перевірку". Здається, ми й "провірку" десь мусимо мати. "Провірка" — то буде щось про віру, але таке наше, дуже вже малесеньке.

За Хранца Кахку

 Оце собі загадався: чи не взивати Франца Кафку вже Хранцем Кахкою? Колись на селі вже давно так і вчинили-б. Але-ж ми не мужики й мужички! А хто сказав? Коли личить интеліґентові "блі-і-і-н", "капє-є-єц", "красі-і-іва" й усяка така суперстратна всячина, то чого я, хутірний мугир, не можу писати "Хранц Кахка", як у мене, природженого наддніпрянця, "ф" не вимовляється?

Кого-ж то річ?

 От і пишуть люде, й кажуть: "цього річ": сталося теє й такеє, числа ось якого, цього річ. Зазначають якусь подію й силкуються вказати на того "цього" (завсіди чоловіка), чия то річ. Не ясно, що "йому" до того, яке "йому", "цьому", діло й якого батька горе.

Тим часом "цього" — слово докладно вже вказівне. І всякий аматор-мовознавець утямить, що було "от сього", далі "оцього", а потім просто "цього": закон ощади в мовних засобах, як, приміром, "сього року" — "сей рік" — "серік" чи "того року" — "той рік" — "торік".  

Дак якого воно "от сього" річ, де він, той "от сей", до всього причетний? Знаю одно: всі речі в Бога.

Ложка до куліша

 Про все можна говорити-балакати, сісти та й заплакати. Тільки мовою про мову — то як сьорбати куліш кулішем. І обидва Куліші в тому зо мною погодилися-б. Того в нас і мовознавці такі наїджені, ледве що говорять, а тільки пишуть. Ніяк не знайдуться на ложку до куліша.

Говори до гори

 Як докладніше розглянути переклади назв і вадки вже в назвиськах, то от візьмім хоч і "Talking to the Crazy" — назва проста, невибаглива, зате-ж із своєю мельодійкою, як і годиться назві, бо письменники (крім хіба наших сьогочасних), відмінно від українських перекладарів, дуже вже зважають на теє, що побачить читач на обгортці: щоб удалося читання.

То який-же нам буде переклад? Звісно, "Як спілкуватися з психами". Як? А де ви чуєте в "Talking to the Crazy" оте "ксп-зпс"? Геть не на той голос. І що в настанові про те, як говорити до навіжених, підустило перекладника на "спілкування" й "психів", де взялася ця несподівана львівська нелегкомовна високочолість?

Як єднатися, єдинитися, водитися, знатися, заходити, товаришити й урешті товаришувати з тими, хто "спілкується", how does one talk to the crazy? "Спілкуватися" — гарне галицьке слово, що спонука нас, перш ніж єднатися, гарненько розібратися на менші спілки. Тільки висока потреба підтримувати нашу мову як шляхетний переклад із московської, відповідальна завдача віддати всюдисуще дієслово "общаться" змушує вкраїнського интеліґента ненастанно "спілкуватися".

Але-ж нас учать, як говорити, можна й не єднатися. На не дуже дзвінке слово "псих", як-раз при цій нагоді позичене в московських кольоквіялистих, у нас знайдеться чималенько емоційно напахчених слів. Але закортіло перекладачеві власної, не позиченої в автора краси. Ну, що то таке — "talk", "crazy"? Де тут наше довге, мудроване міщанське говоридло?

Як день Божий

 Чую й чую: "Гарного дня!" Пробую уявити собі той "гарний" день, його особливу красу. То-ж не "nice", бо "nice" тут ізнов буде добрий. "Do it nicely" — так, можна й "зроби гарненько", а "nice day" — уже ні. "He's nice to everyone" — "він до всіх такий добрячий". Бо "добрячий" і "добрий" — різні речі. Одно слово, злий переклад, не добрий і не добрячий. Але на віщо перекладати? Говори по своєму, й досить із тебе.

Ах, на що загалові оті тямкові пестощі? Кажуть, що люде вчаться від людей, але чомусь усі охоче вчаться від неуків, а вчених ніхто не слуха. Я на той "прехороший, прегарний день" завсіди відказую "днюйте з Богом!". І що, гадаєте, поживився? А дзуськи! Того "днюйте з Богом!" більш ніде не чую. Зате вже "гарний день" і днює, й ночує. 

Худі зо знижкою

Ось об'ява, що є худі зо знижкою. Навіть і не треба пояснювати, чому худі зо знижкою й на віщо вони: люде скрізь потрібні, а худі менше їли, то вже до роботи беручкіші, хоч і за харч. Аж і якогось кобеняка вивісили в реклямці, щоб ясно було, які в них ті худі.

Різні тримурти

 От мав-би бути чоловік-творець і жінка-берегиня, то вже спокійно дожидали-б Шиви-руїнника. А тут є жінка-руйнівниця й чоловік-хоронитель — виглядають Брахми, а не йде.

Повільне буяння

 В'являю, що в містечкові Атенах життя було повільне, то-б-то несквапливе й просторе, як і годиться бути містечковим житкам: десь розлягається статечна політика, десь гурток зосереджено спостерігає, як, сопучи, тягнуть одне з одного кишку вправні панкратіонисті, виставляється всякий кількадобовий театр. Ще вчора десь близько, бо все тут недалечко, блукав із вервечкою уважних учнів Сократ, сьогодні бачили Платона, а взавтра так само попоходять Арістотелеві. Люде живуть по вісемдесят років, є де розходитися! І які люде: не благії, раби незрячії, сліпії — тузи, до всякої масти козир. Добрі пани за рабами, а раби за панами. А ще-ж і на поступ не благословлялося! Повільне було буяння, дозвільне.

Опираючись

Відпір, відпорність, одсіч, опір, противенство, супорря, супрет... Рішуче ні, орця стануть: тільки спротив! Чому? Бо зрозуміліше тому, хто не сподівався "сопротивленія". 

Його звали Шерльок Голмз

Бачу, вже бачу, що культурники подужали з московського Холмса виліпити Голмса. Але рано тішитися: по нашому він звався Шерльок Голмз. Либонь іще рано вкраїніти: ще не зрозуміють, засьміють.

Книгоїда

 Слава Богу, ще виходять книжки в українських перекладах! Читаєш назву на обгортці й уже бачиш  проти нашої мови хибу, таку барвисту, велику — не вичитали й того. Страшно й поринати в читання: скільки там причаїлося всяких вигаданих книжних, але нестерпно лячних страхіть — "звисає мокрий язик з ікластої пащі".

За байдикування

Я так полюбляю байдикувати — от нічого ніколи не робив-би, а тільки байди бив. До того готуюся дуже ретельно: так, треба перше попорати те й оте, а далі вже й гультяюватиму. Попоравши вже я ще й отеє, лягаю, знесилений од нездійсненного дармування, й сню нескінченною, зловорожою поранкою.

Міський час

Міський час — занадто бистра течія. Там пливають пуголовки безглуздо швидких намірів і рухів. І все таке дрібненьке, мізерне, що й наче не було нічого. А так ніколилося, все в роботі! 

На селі-ж одразу встромляєшся в землю й живеш, як сама земля: дуже повільно, цілою грудкою.

Самі назви

 Минаєш стації в метрі й чуєш самі назви. На де-яких навіть і не зупиняєшся — через повітряні тривоги й земні злигодні. А десь у тих назвах точиться борня, раз-по-раз вибухає руїна. Думкою минаєш, позначаючи ймення, й слава Богу, що тобі не треба там зупинятися, ссідати, пробувати. Навіть бачити не треба — дрімають очі до пункту призначення. Так — самі назви.

Без хвилозопиї

 Мені здається, що слово "відправитися" надто багато до чого зобов'язує. По технічній зупинці в метрі наш поїзд міг-би просто технічно "рушати", щоб не замислюватися: а куди, а як. І чи! Їдем далі без зайвої хвилозопиї московського розкладу. 

Час у Бога

 Час не потрібен, треба спекатися часу. Як-же він потрібен на те, щоб стояти перед Богом, то вистоявши перед Богом, ти все одно стрибонеш у вічність. А там байдуже, скільки часу ти стояв — що швидше, то ліпше. Того й кажуть, що ввесь час у Бога, й слушно кажуть.

На кав'янім дні

 Я туманію вже від кави. Й нащо ото попередники так пильно заглядали в чарку й героїчно дивилися героїнічні сни? Либонь-же мали з чим поринати до двійчатих перлових мушлів. Уся моя гуща — на дні мідяного кавника.

Самий перебіг

 Брехня то все, що ти перше працюєш на ім'я, а потім ім'я, вже nomen, робить на тебе. Ти цілий вік працюєш на ймення, а воно вдає, що працює, тільки в нечитанім curriculum vitae, де життя нема, а тільки перебіг.

Хто високо літає, той низько сідає

 Наша земля багата на дурноверхих. У цьому розумінні можна хоч де хоч знайти верховини. І з тих високостей стріляють у небо искристими дурницями й шугають у глибіні й страшно борсаються великі, як морські свині, дураси. На поверсі-ж води самі пні та ступи.

Поні на припоні

 Припни язика й паси собі коні. Пастухування, хоч і при конях — то про кожного робота, не треба на ню якогось язикатого покликання. Кожне як не табун, то хоч якогось куцика-муцика знайде, на задвір'ї попасти. Тож і пасім собі. А незагнуздані поні наших гонорів хай будуть собі десь на припоні.

За патос ІІІ

 Патос без хисту мало чого вартий. А на патос треба море обдарованости. То на дурничку вистарчить і жаринки, щоб зайнялося й присьвітило своїм коротесеньким життям, життям-хвостиком, що метеляє за багато більшим і важливішим тілом. 

От патос — сам собі тіло. Й потрібен дух, щоб не повстав іще один приречений франкештайн. 

Ґльоб України

 — Ні, ну а як Ви ґльобально до того ставитеся? — питають у мене, пропонуючи до вибору: чи більше працювати, хоч за менші гроші, чи робити тяжче, та вже лекше брати. 

Відказую на те, що я — чоловік мало ґльобальний, а все більше приватній. А приватній интерес відомий: своя пазуха ближче. І своя губа теж. І гаразд буде, коли пазуха зайве не мокрітиме, а губа — не сохнутиме.

Але то речі приватні, тонкі — візьмім-же тепер ширше. Колись ходила анекдота за ґльоб України. Дуже кумедно, бо мало-ж України, щоб на цілий ґльоб, хіба натягнути на його, як ту сову. Але тепер Україна стала ґльобальна: можна справді спорудити цілого ґльоба, червоно-чорним позначивши нашу напувану кров'ю землю, а решту сьвіту розмалювавши відповідно до вкраїнськости територій. Ось великий клапоть — скоро буде на п'ятину ґльоба, жаркий, багряний — так розпашівся-розчервонівся від люти на нас і душогубств. Є рожеві країни: й закривавленому спочувають, але й криваво-червоного не огудять. Є чорні — суто земля, до решти байдуже. Є, слава Богу, бурякові країни, прихильні до нашої землі та крови. Далі вже маляр знає, як змішувати барви ґльбальної політичної мапи України.

Розгладнення

 Хоч-би як осоружився Черчіль ученому лікарству своїм  довголіттям і нережимними житками, сказати на його, що "страждав" "ожирінням", ївши "жирну" їжу, аж ніяк не випада. Небіжчик Черчіль ласо споживав ситу ангелянську харч. Ті з нас, хто глитає масну вкраїнську страву, споруджену про косаря, гаразд оціновують і поважно сприймають такий Черчілів патрійотизм. 

А слабував покійний на шанобливу опасистість або — увага! — солідне розгладнення. Ті з нас, хто й собі отак розгладився, тільки скрушно, хоч, через грубу шию, ледь помітно хитнуть головою.

А журитися лікарству нема чого, як і пацієнству — тішитися: бо що довше живеш, то довше й дорожче лікуєшся.

Несподівані улюбленці

 Читаю куценьке оповіданнячко, без надії на гонорар вивішене на вітер Усемережжя — хтось добрячий "поширив". Йдеться, шануючи слухи ваші, про псів. Якісь незнайомі собаки запобігають авторової ласки, а він, щоб уникнути закидів про антитваринницькі вихвати, ласкаво називає їх "неочікувані улюбленці". Яких саме улюблеників очікував письмак, ми не дізнаємося, але ці, виходить, виявилися несподівані, їх він не сподівався. Ніби ясно навіть і з "неочікуваними", що йнакші були сподіванки (може баглося якихось завідських псів), а таки бере сумнів: що стати кому за любленика треба як слід понавертатися на очі, а тут улюбленці ніби несподівані.

До того, як на ту пеню в нас на таких "любимцевъ" і "питомцевъ", се-б-то собак і псів, од давна казали "приятелі". Погодьтеся, що це буде навіть тваринкоректніше. 

Отака несподіванка вийшла з тими "улюбленцями"!

Normcore

Оце врешті надибав я хоч ангелянське, а таки слово, що віддає мій одежний стиль: normcore. Зручно для вкраїнської, що зможемо в нас ізразу звати такого дядечка "нормко" — виходить аж геть по нашому! Це штем, до того, протестанський, бо заперечує моду-поведінку: усі, бач, чепуряться, а я собі нормко!

Сам я чепурного нічого не відкидаю, а, навпаки, дуже задивляюсь на котрих чепурунів, навіть і там, де їхня зманіжена ошатність суперечить нашій спільній лихій годині. Тому вже про роботу я обираю иньшу стать: ретросексуал (retrosexual).

От тобі знов маєш чуже слово! Як-же перекласти? Старосьвіцький моргун, чи що? Стривайте, знаю! Гарний дядько!

На поклик

 Поезія — то покликання. Треба тільки слухати, чи що кличе. І чи то не русалки — на русалії.

Без реґули

 Пристосуванство мало-б мати межі: пристосуватися й до меж. Але тут воно якось не витанцьовується, тут пристосуванство показує свою живу, органічну нереґулярність.

Постарчання

 Дуже корисно мати пам'ять на те, що постачання то, власне, поста-р-чання. Треба, наста-р-чити і щоб виста-р-чило. Иноді й старцювати доводиться. От із такою вжитковою пам'яттю можна багато чого тямити. Й настарчити.

Час любови

 Любов — то час, життьовий час. Кохання — ненастанне плекання. Навіть над найменшою своєю любовицею треба сісти карачки й добряче попадькатися. Тому віддаючи любов, ми віддаємо життя.

Неймовірні вкраїнці

 Українці, ви неймовірні! Ви не йняли віри тому, що тра облишити гречку, сіль і всякі такі основи. Ви неймовірно слухали поступовців і наспоряли свого. Тому й маєте тепер гречку — хоч сій, і сіль, що ніколи не висилиться. Слава вам, неймовірні!

Об чім річ

 От казали: "річ не варта речи", то-б-то нема про що балакать. То виходить, що в нас сама річ утілюється тільки коли вона рікома (про неї річ). Nomen est omen ізнов. Не поклавши знака річчю (мовою) на річ, не можемо її всьвідомити як об'єкт — хоч і не дивись, і не мацай. На відволіклість (абстракт) речової речи вказує те, що тільки назвавши, мовно випадає вґрунтувати її.

Цікво, що наше мовознавство знехтувало "річ" у первинному значінні: щоб оддати суперстратне "рѣчь", "рѣчевой" довелося вигадувати "мовлення" й "мовленнєвий". Що тут і скажеш? Замовкає річ. Вечір. Ніч.