Як у ліс

"Я ніхто для тебе, як Уліс — пам'ятаєш — в давнім грецькім міті?.."
Загадковий рядок у Кисельова. Чому як Уліс? Міт вона пам'ятає, Уліс для неї хтось — натрапив на осьвічену. Уся та історія безглуздих чоловічих мандрів для неї — ніщо? Але без них ніхто вийде будь-який чоловік. Усі ми мандруєм, хоч-би й у пошуках пивнички. Мандруй удома, вона — не Пенелопа? Хтозна.
"Я ніхто для тебе, як "Уліс"..."? Я, правду кажучи, й сам не дочитав. Джойс дописав, але навіть власної дружини тим не вразив. І друкарки не вразив, і однієї знайомої хористки не вразив. Так, хлопці почухали потилиці. Отже, "я ніхто для тебе, як "Уліс"" — усе прозаїчно.
"Я ніхто для тебе, як у ліс.", — давно вже не пишу віршів, але це таки поетичний вихід. Я ніхто для тебе — хоч до лісу біжи й вий. Ні, треба бігати, щоб не вить; а шукать — така вже доля чоловіча. От я ніхто для тебе, але я — як Уліс. Ніхто для тебе, але за кущами сьвіжою квітучою гілкою хльоснула, майнула одна — біжу. Біжу писати нового вірша. Як у ліс.

Захалявний цитатник

Як бачимо з українського ФБ, все, що чужі славетні говорили розумного, висловлювалося їм єдино московською. Виходить, для цитованости треба тяжко ту мову вчити. 

Цюк у головень

Є жахи, що не надаються до фільмування, їх не варто показувати у фільмах жахів, навіть для поважного мистецтва їх доведеться трохи перебріхувати, запрошувати до них вправного косметолога. То звичайно такі прості, короткі, як цюк.

Коли тебе розуміють

Гнітюча більшина його колеґ, знайомих і навіть близьких друзів - интеліґентні, осьвічені, культурні люде. Могли-б, здається, й зрозуміти, й позаздрити...

Self-interpreted man

Я себе не зробив, не створив - я себе переклав, витлумачив з якоїсь нікому не потрібної і не відомої мови. І тепер розказую себе - хтось вірить, а хтось і думає, що брешу.

Сам у човні

От люде, здається-ж, і сьпівають, і грають, плекають музикальний слух, а назви свеї - "ОдиНВКаное" - не чують. Либонь вони її не насьпівують, не мугичуть, бо вона навіть не вимовляється. І чого один - що за один? Мені иноді видається, що я сам у човні рідної мови.
Чи сам на галері, що в українських думах зветься "каторгою". От і знаю, що сам, а весла не кину, - і порожня галера крутиться, як дурна, кружляє на місці... 

Своє

Найпрекрасніше, найдовершеніше з того, що Бог створив і показав нам у так званій природі, на найреалістичнішій із сьвітлин виявляється видимим шедевром несмаку. Так Він показує, що є нездоланна межа справжности і що нам своє робить.

Нечувана таїна

Хтось має промовляти геть незрозумілими словами - бо буде геть сумно і нудно слухать безнастанний дзюркіт культурного життя. Без контексту всі ті натяки та пов'язі навіть видаються яскравою, нечуваною таїною.

Кохання трьох мандарин

31-грудня: хто має діти, шукає за мандаринами. А я все шукаю за рацією, глуздом і змістом життя. Сенс, чуття суть - за ними не шукаю ані трохи.
Дай мені нині мандарину - облуплю й у кожній скибці видивлятимуся та висмаковуватиму зерняток правди, часточки долі, пайки буття. А маю-ж діти...

На хресті

Старощі, немощі, болещі таять у собі небезпешну спокусу: вони ніби радше готують до зникнення, а не до вічного життя. Такий сумнів - то був і чорний згущений квадрат Самого Господа на хресті. Але, слава Богу, з'ясувалося. 

Аж до плекання

Криза церкви показала мені несподіване: всі жадають любови та піклування, навіть аж до плекання.

Питання йде від нас

Культурна дозрілість, кремезність, чи що, найбільше виявляється в умінні додільно завдати питання. Головне тут - дотепність, тямущість, середова глибина самого питальника. З українців аби-які питачі: зразу починають тобі розказувать нецікаве своє життя чи ділитися сторонніми, недомисленими гадками. Загалом беручи: "Нецікавий мені ти, ані книжка твоя, а ось меї правдоньки послухай..." Чи: "Я тебе розумію і навіть люблю, бо так само мудрий, як і ти. А ще скромний, проникливий і додумливий…"
Ми мало знаємо, й мало що нас справді цікавить.  

Наша Запорожчина

Чи заступляться-ж за хрещений люд наші запорожчики? Та вже-ж, не заступляться! Бо нема вже запорожчиків і Запорожжя їхнього нема. А що-ж маєм? Запоріжжя, то місто таке. А коло його земля, край — як його назвати? От у метрі — з м'яким перчиком, у народнім уборі — молодиця на ахвішці запевня, що воно Запорожчина. Етнографи з фольклористами не розшукають такої країни — було Запорожжя. Але Запорожжя просмикнулося в кротовину метра й сталося Запорожчиною.

Так казав Малярме

Мав тут розмову з де-якими интеліґентними (за суспільним станом) чоловіками з приводу гнилих слів, що буцім такі міцні, що аж задротовують розколену макітру робочої балачки. Один і каже:
- Про мене, то байдуже якими словами переказувати - аби діло робилося. Головне не форма, а суть.
- Ба ні, - кажу, - слова, наша річ, що її вчені, але далекі від народу люде прозвали "мовленням" - то сама форма. А суть, зміст, рація тої форми насправді нам непідвладні й незбагненні. Суть викрешується невідомим різаком, коли твориться форма. От і Малярме так думав, хоча й не що-до лайки. Її він цурався, нікого не сквернив московщиною, навіть не відлаювався.

Хурґало

Тепер настали часи, коли всяка гуртова відповідальність неминуче перевертається на гостру особисту, а всяка нечинність повертається в прикрий супротивний чин. І все те діється так хутко, що, побачивши куди йшов, забуваєш ізвідкіль. А стати ніде - ні на хурґалі, ні коло його.

Нічний одвідувач

Заходить сумнів: замолоду таки справді був із мене ориґінал, а тепер - чи не дурію вже?

Не буде

Як-би я хотів повернутися в ті часи, коли моє християнство було приватнім! Але не буде, не буде!

Emotional intellegence

 Багато мені показували та розказували, що воно за диво — emotional intelligence. А я все собі гадав, що то якась руча intelligence, що уважливо пасе моє emotional. А оце не що давно пройняла мене думка: emotional intelligence — то коли вихована пані не може, хоч і кортить її, гукнути "прикольно!", а поважно каже "як весело!", бо її intelligence не дає emotional виявляти себе необачно й некультурно. Приколола її emotional intelligence і доколола — прип'яла, як квітку, пришпилила, як метелика.

Чин історії

Київська молодеча кидається сніжками, жваво пересьміюється, весело перегукується по своєму, по московській. А кругом, де не повернися, куди оком закинеш, ошамненько обминаючи молодих киян і киявлян, широким потоком суне чин української історії.
Щасливі! Вони потім понадбігають.

Тьвпх

Найбільше я журюся з того приводу, що не можу за грубезні гроші редаґувати коротких реклямових текстів. Там, де має бути швидко, стисло, зручно, вороги рідномовства встигають упхати якесь одоробало. До речи, по їхньому було-б "встигаюТЬВПХати".Там, де мить золота, - половина зайвого і недоречного. Навіть вимовити неможливо оте "тьвпх". А потім на мої незароблені гроші смашно їдять, п'ють, ще й учать діти ангелянської мови мені на згубу.

Перша сторінка

Я придбав собі Лукашів переклад "Пані Боварі", щоб вивчати вкраїнську мову - то ще звичка старих совіцьких часів. Чужих мов ми тойді не знали, а так читали чуже красне письменство, та ще й принагідно бавилися вкраїнською мовою, трішки несилуванішою за ту, що чигала на нас по творах українських совіцьких письменників.
Ледве підучивши рідну мову, я завів собі такий звичай: вартість твору красного письменства, а надто перекладного, визначаю за першою сторінкою - вона буває низько викочена і тому коротша, але таки вона й перша!
Як-що на першій сторінці не знайду трьох хиб у вкраїнській мові - можна читати далі. На жаль, через цю вперту звичку я майже нічого не читаю із сьогочасного. Але колишнє - то иньша річ.
От хоч-би й Лукаш. Так, перша сторінка. "Ми сиділи за уроками…" Як були совіцькими дітьми, то мусіли. Але Франція середини ХІХ ст. могла не зважати на русизми середини ХХ-го. Отже, "ми сиділи при лекціях" (як при роботі). "Одягнений не по формі" - по нашому було-б "одягнений не за формою". "...задрімав, враз..." - можна для милозвучности "...задрімав, ураз...", але то вже дрібниці. Так само "він вступає": чом не "він уступає"? Ще дурничка. А от "відірвавшись від занять" - не годиться. Треба "відірвавшись од науки, навчання чи вчиття". "Волосся… підстрижене в кружок". Ні, треба "кружальцем". Штани "на підтяжках", а годилося-б "на шлейках".
Кінець першої сторінки. Вона десь завдовшки як оцей мій допис. Читатиму й вивчатиму далі. Бо таки є чого повчитися в старих майстрів! Хтось скаже, що я мови сам не знаю. Правда тому: не знаю, того й вивчаю!

Дармовисик

Дармовисик дума, що то на йому висять ключі. А ключі знають, що то на їх повис дармовис. Він, власне, відповідав за те, щоб ключі не загубилися. Але вони загубилися. А хтось підібрав в'язку - і не ради невідомих замкнених дверей, а ради славного такого дармовисика.

Соційолінґвістичні спонуки

Щось заходить мені сумнів: чи є справді якісь соційолінґвістичні спонуки, щоб гадати ніби додаточок-дармовисик "України", "в Україні" намісць прикметника "український" дасть навід на те, що якась річ України, чи в Україні не може бути присвоєною самими українцями, а належатиме всій громаді? От скажіть-но мені: що, назване "українським", належало коли українцям? Промовте "українська еліта" - чи в ковбані пам'яти поспливають із дна які вкраїнські лиця? А "еліта України" - це-ж хто буде? "Еліта в Україні" - чи вона тут єсть?
Можна помиритися на присвійному прикметникові "Вкраїнин": "Вкраїнина еліта" - зразу ясно, що то те, що дістала Вкраїна на кабачки.

Сьвято непокірливости

Була Сільськогосподарська академія, що теперки, здається, називає себе Університетом Ресурсів Універсуму (Star Killer), пишається своїми випускниками. Хоча слід визнати, що академічні капелюхи та киреї ще не звикли доладно лежати на головах і плечах мужицьких синів - якось не лежиться. Зате вся постать, хапкома прикрашена чорними бурсацькими шатами, ніби каже містові: "Думай собі, що хочеш, а на село я таки не повернуся - дзуськи!"

Нехай буде гречка. 

Гамлет як полин

"Гамлет" — то п'єса про Гамлета, про одного чоловіка, то-б-то про його внутрішнє життя. І як-що прибрати того одного, забути, що то за один, то вся дія починає здаватися нестерпучою справжністю нашого життя — родинного, громадського, суспільного. Тому найбільша ураза для "Гамлета" — то коли його переинакшують чи виставляють без Гамлета, громадою, купою. Що вже не раз робилося, робиться тепер і скоється ще. Але чи буває з того катарсис?

Актор, що грає заголовну ролю має бути спроможний удати, що переходить вам дорогу з повними відрами своєї каламутної душі — на щастя, на долю.

Голе коріння

Повитягав із ґрунту своє коріння - аж гульк, воно вкраїнське! Тільки щось не росте, голе.

Поглум лідерства

Одна з найнахабніших вимог сьогочасности - вимога лідерства. Одна з найбезчільніших обіцянок - обіцянка лідерства. Перше, наша справжність не дає жадної нагоди для правдивого проводирства, передовицтва, а так само й головування, старшування, старшинування, зверхности, верху, верховодіння чи проводу. А друге, кому воно дано, того не треба вчити: сам узяв, ухопив та й держить зубами. І чи ви бачили щасливих, гармонійних, симфонічних лідерів? Хто біжить попереду, найбільше озирається - то і в'язи зверне.
Увесь труд людини - для рота її, і пожадання її не виповнюються... 

Протятість культурною спіралею

 Там, де наші прабабці сором'яжно спускали голову й очі, а прадіди обурено сопли, ми побожно завмираємо: ах, краса, було-ж колись, минулося! Старожитній Kitsch смакує, як видержане вино. Так оце то випроба часом, суд нащадків, розвій культури! Стають непотрібні крила, пальці, ба навіть і самі лапи — еволюція, еге-ж! І тільки черево, щоб на йому повзти, вже навіть не плазуючи.

З приводу адекватности

Усі вибивають одне одному очі тою адекватністю. Що таке адекватність, що позначає оте чуже слово - того вам ніхто не розтлумачить. Муроломна адекватність - таран, що не прочиняє й не відмикає дверей, але пробиває там, де їх і не робили, щоб бува не завалити хати.

Форма адекватности

 В українських умовинах суржикуватість перекладарева — то форма його адекватности.

Римське право

Як брати за мірило такі нації як от, приміром, французьку, ангелянську чи навіть і гамерицьку, де майстерність у говірній і листовній мові править за невитравну ознаку станової приналежности, то найтяжчий ґандж і карб нашої интеліґенції - її цілковита мовна безпорадність. Ми починаємо видряпуватися з самого споду - з такою рідною мовою нас цуралися-б і не пускали в хату в усякій порядній країні. Ми качаємося по долівці, втолоченій малими босими ногами суржикуватої стоноги. І на тому долі ми п'явчимося як на любій пухнатій постелі, і Прокруст нам там - друг і хоронитель.
Та скоро-но засурмить до бою чужа мова, ледачі каліки схоплюються й кидаються бігти куди ведуть очі. Бо є римський бенькет і є римська карність. 

Посеред красного письменства

Я схожий уводнораз на Стефаника, Винниченка й іще цілий тузінь славних наших письменників. А от пишу таки по своєму. Ну чого ще прагнути, на що націлятися?

Тіло на виході

Тіло - як пес: вигулюю його в парку, щоб не вигнати з дому душі. Тіло - як цирк: замолоду бачиш тільки арену, а в старих віках виходиш за лаштунки, туди, де злі кльовни, хворі зьвірі та ще калічені акробати.

Виложений голуб

У парку виложено модерну скульптуру, білу таку, аж блищить. Досьвітньою порою видалася вона мені схожа на щось виложене. Потім добачив, що то голуб такий - і не те, що полетів після викладання, а ще цілий він тут. Чудова метафора сьогочасного мистецтва.

Зграї розбишак

Сьогочасні лівацькі ідеології люто суперечать одна одній, ґарантуючи цілковиту невиконанність і нездійсненність своїх вимог. Але вони виходять на дорогу не на те, щоб виконувати й здійснювати: вціди їм часу, крови життя, а як не маєш, дай хоч грошима, часом своєї праці. Хто й того не має, відріж хоч своєї ветхої волі на підперіз. І всі їм кругом винні, бо за Адама ще, бач, позичали.

Давнім звичаєм

Давнім київським звичаєм зимовими дорогами опікуються тільки травматологічні відділи.

Повернення

Випало мені послухать Жаданового вірша в авторськім виконанні. Вірш хоч аскетично короткий, але половина наголосів не на своєму місці. І то не для рими, міри чи ладу, а просто собі так, як довелося поетично. Кримці переклали, однак, того вірша своєю мовою. Вірю, що в тому перекладі всі наголоси врочисто повернулися до дому. Дай Боже і кримцям так.

У пальті

Пішов і перешив собі дідове пальто, те, що справили йому були перед смертю. Мені тринадцятий минало, як він помер, але ягнята за селом я не пас. Саме завдяки тому, що мій дід Микита ще зовсім молодим на вшкодженій нозі пришкандибав із свого колгоспу спершу до Гумані, а там і до самого Київа. А вже геть немолодим таки замовив у доброго київського кравця гарне міське пальто, як тоді ходили. Сіре таке, як миша.
Кравець і поміряв добре, й приміряв не раз, і пошив гаразд. Одна хиба: добряче пальто було саме вдвічі ширше за мого сухорлявого, легкоатлетичної статури діда. Він те пальто забрав, вдома прикинув - а воно он яке. Але назад не поніс: люде-ж трудилися, шили, на віщо-ж ганьбити, ганити? Так пальто й провисіло до дідової смерти на почесному місці в лакованій шахві під ключем.
А тепер от я доріс до того пальта. За молодощів я в йому й так похизувався, бо з мене тоді була не миша, а тяжкий ориґінал. Воно й мені було зашироке, та ще й закоротке, бо діда я переріс. Не чеснотами своїми, проте й не горем його безпальтечного життя.
Перешив, кажу, ношу - як улите. Шкода, що не повернеш уже ні діда, ні тих часів, коли славно красіло на статечних чоловіках отаке пальто. Тепер кожен мусить вдавати з себе молодявого хвинтика і хвертика. Як-же дідусь не любили того!

Культурний терпець

Те суцільне татуювання мусить колись закінчитися. Бо в культурі все колись кінчається. Нескінченний тільки культурний терпець.

Зовсім не моє

 Дожидаючи потягу метрового, довгенько так дожидаючи на пізнім, порожнім пероні, змушений був послухати розмовоньки одного молодика. Говорить нешвидко (а ми, перекладарі, швидку балачку ненавидимо аж геть), але так, ніби тягне чіпкий мед із дзбанка, лиш витягає щось хоч і мастке, та не медове. Кортіло мене сказати йому: "Не говоріть зовсім, то не Ваше!" Але не сказав і слушно вчинив: не треба говорити — то не моє.

Красномовне щастя

У нас як красномовці, як і краснописці ніяк не вирозуміють того, що мова може бути просто для краси. А як хто й потрапить вирозуміти, то вже тоді не має журитися, що його, бач, не поціновують, а має тішитися тим щастям, що його і далі трохи розуміють.

Розуміння Христа

Ті, для кого Христос - вигук, навряд чи коли порозуміються з тими, для кого Христос - Господь. Але ті, що для них Христос - Господь, - чи порозуміються вони коли, Господи?

Доба сьогочасна

Тяжкі часи настали для тих, хто скубає, лупає і довбе традиційну культуру. Але, оскільки я скубаю, лупаю і довбаю тільки культуру сьогочасну, мені буде завсігди добре.

Той книжковий сьвіт

Знічев'я забрів до великої незнайомої книгарні в теплім попідземнім переході, тільки щоб пережити тяжкий перекладницький струс. Погортавши славетну Фльоберову "Пані Боварі" в іще славетнішому Лукашевому перекладові скоро набрався хиб української мови, як той пес бліх: "Вона вже казала, казала була, казала перед тим, передше казала, передніше, давніше." Так міг написати Фльобер, але чи міг він намісць того вклепати "казала раніше"? Сказала раніше прийти, але то вже з иньшої опери. От куплю й повиправляю все з оливчиком, добра буде шухлядна вправа. Не читав-же, біда, навіть і "Ганни Карениної" не читав, не то що!
Запахущу, ласу, кохану ангелянську клясику вже без Лукаша, та й без мене, грішного, всю поперекладали-попорали безіменні генії з іменами. Шерльок Голмз? Та не руште, хай уже буде Шерлок Холмс, он і комп'ютер не виправля! (А "виправля" таки виправляє).
Один трохи знайомий український перекладар наставив уже цілу поличку романів-першотворів, виконаних московською мовою. Набридло перекладати по нашому от і пішов писати, а там уже й не спинити пару! Заздрю й заздрю чорно! Бо сам тим часом, за Кулішем, усе "в стані дядьків і перекладачів". У тому книжковому сьвіті я геть чисто непотрібен. Лиш усні перекладання, лиш усні!

На своєму місці

Як-що класти речі на своє місце, то все встигатимеш. І я встигаю, але тільки це: класти речі на своє місце. Кудись із речами вже нема коли.

Новий утямок

Трапився мені новий утямок - HFA (high-functioning alcoholic). І зразу природнім способом народився переклад: "уміє пити". Пити недобре, але, як утягнеться чоловік, то можна хоч навчитися добре пити. Так і кажуть: "добряче випиває".

"Допоможім" - українське слово

Ми всі мусимо допомагати митцям. Мистцям. Це рухає процес. Їх буде де-далі, то все більше. А нас - де-далі, то все менше. Ну, просто нема. І їхня лінія переважить, запанує, візьме гору. Давай, а не нум.

Гине день

Оце вже другий тиждень живу за розпорядком: починаю роботу на годину раніше, скінчаю на годину пізніш. Мешкаю на роботі, харчуюсь у їдальні в певні години. Час організовано цілковито, ідеально. І він ізник. Його немає. Розпорядок розпинає день і той простокутньо гине.

Доживотність

Ми всі неповторні. І всі замінні.

Батискаф

Формула перекладу така: цілковита заглибленість і повна непросяклість. Те-ж і формула виживання.

Походження краси

 Колись красі було просто: вона народжувалася — з майстерности, з мистецтва. А тепер тільки кесарів розтин. І ніхто не впізнає — ні яке воно, ні чиє воно.

Мовне безголів'я

Ми не знаємо мовних початків — і кінця балачкам немає.

На кутні

Пишучи й говорячи суржиком, ви калічите не московську мову - вона то може й посьміялася-б.

Купа переглядів

Переглядають — та що ви переглядаєте? Тут переглядати — то як старців під церквою: вони робити не хочуть, ви подати не хочете, а треба-ж їстоньки!

За короткомовність

Мене буде легко цитувати — я коротесенький.

Щира розмова читача з письменником

— Ви так гарно пишите!
— Справді? То чого-ж Ви не читаєте?
— Де-що таки читаю, але не все тямлю!
— Тямити не треба, Ви собі читайте — воно якось саме втямиться.

Нижче лиштви

Якби-ж то я знав мову, то передав-би у спадок і дітям, і всяким нащадкам та спадкоємцям. А то, бач, лиш орудую нею: розчепіряться пучки і під лиштву закотиться берло.

Водяні серця

Я не люблю медуз. Добре, що вони про те не знають і їм байдужісінько. Вони ковзають. Ми тільки в голощоку, а вони завсігди. Навіть не люблячи медуз, я не хочу збавляти їх буття й поезії в цьому бутті. Так і знав, що вони по нашому звуться "морські чи водяні серця". "Водяне серце" - чого тут іще не сказано за медузу з її буттям, за море з його буттям? Отак я починаю роман, а він закінчується мені на третьому рядкові, та ще й каже: "Ого, скільки ти тут зайвого наторочив!". 

За отамана

Вночі і ожеледь, і мряка, і сніг, і холод... Знов із Шевченка. О люде! люде небораки! Просто поляка заходить, поплох, сліпий жах: здається, всі попадають і все попадає. І тільки дивитимуться, лежачи, хто там іще рачкує - за отамана буде!

Ого-го

Тепер щоб кого визнати, треба стільки виснути, а, падаючи, так виснути... що ліпше вже сидіти цупко, як забутий лантух у старій хаті, а хазяї виїхали в місто - і лиш ого-го!

Невчитанний

Коли письменника ніхто не чита, то він ніби як нежонатий: од відповідальности вільний, але, як-що щирий козак, то не від хоти. 

Ціна та вартість

- Галло, ми хочемо Вам запропонувати шикарну працю: 150 на день, але можна робити цілий день і цілих два тижні.
- На жаль, на такі умови пристати не можу. Аде дякую, красненько дякую за пропозицію!
- Та чого-ж не можете? Тепер поплатної праці вже стало й ще буде менше. Можна й у ціні трохи спустити. Це, знаєте, як у таксівкарів: хтось собі їздить і, хоч помалу, копійку збиває, а хтось стоїть, як стовп посеред шляху, дожидаючи дурня на Адес. Дурень на Адес іще чи трапиться чи не трапиться, а слава вже пішла: дорогий він, мовляв, ще й пихатий дуже.
- Ви плутаєте ціну з вартістю. Усі ми старієм і дурієм, тож на вартості всяк підупадає - то закон натури. Християнином бувши, я що-ранку на молитві розказую собі й Богові, який я препоганий. До того-ж, я жонатий і дітний, тому сьвідомий того, яка моя вартість: заледве 50, та й то красно буде. Однак вашої ціни навіть і в базар прийняти не можу. А пораджу вам от що: покличте когось із вартістю 30 і 130 йому дайте. Ще й убаришуєте!

Голощік

Голощока - дуже щира погода, навіть одверта. Тут усе на оці: руку зламав, штані подер. Без ожеледи ми й не бачимо, й не чуємо, що з нами насправді діється, й не пильнуєм того, що може скоїтися.

Перепеленята з призвуком "и"

У Васильченка знаходимо оповідання, що його не вивчали в совіцькій школі, але варто було-б рекомендувати теперішній школі вкраїнській. Називається твір "Роман", хоча це таки оповідання. Сільському хлопчиськові Романові 7 років, це як тепер моєму Тимошеві. Минає пустотливе, невстрійливе літо, і бешкетник Роман сам записується до школи.
Поки вивчали букви, ще було гаразд, але далі заходилися слебізувати слова. А слова-ж не свої! І малий козак, хоч і "дрібний на зріст" і виховуваний щоденним биттям, збунтував. Зламався він на розвитковому слові "пє-рє-пє-ля-та".
- Пе-ре-пе…, - ніби близько садив хлопчик. А далі разом: - Перепеленята!
На сьому слові вже ламалася "учітєльніца". Романова шкільна наука пішла шкереберть. Він не знав слова "русифікація" чи, боронь Боже, "москалізація", проте зразу відчув, що та школа йому ні до чого. Відніс назад московського букваря й пішов напитувати собі якогось українського діла: шевства там чи революції. До Махна вже напевно не пристав: там теж бреніли якісь "пєрєпєлята".
Таку маєм історію, що Романових нащадків, наших Романових, заціліло не гурт, хоч він належно виплоджував діти. Як хто з них іще живе на селі, то можна припустити, що вони довго й уперто тепер боронитимуть свого права казати "пє-рє-пє-лята". Тож Романів плід - упертюхи! Але їхнім онукам таки треба в школі читати Васильченка.  

Коняка-розбишака

 Яків Іванович сидять на веранді, на першому весняному вигріві, споглядаючи крізь прозірний іще садок недалеке мужицьке поле. Та чого-ж мужицьке? Там порається нетяга-козачок, гречкосій, але не сіє, а саме спитується орати. Нива піскувата, плужиться легко, навіть несита шкапа добре взяла, але що-ж воно вродиться? А колись-же пращур сього городника вигравав баским конем, ходив на саму Москов… ге, на турка ходив, на ляха.
Яків Іванович беруть порцелянову филижанку й частуються духмяною кавою:
— Хівре, ану-ж перо мені й паперу подай!
Якову Йвановичеві спала охота зробити з того підсусідка поетичний малюнок. Як-же його почать: з "ой" чи з "гей"? Поглянув на орачика: там таки "ой".
"Ой, була в мене коняка...", — стривай-же мені, що це в мене-козака за "коняка" була? То хіба мужик на свого коня так скаже. Та й то... Козаки-ж конем пишалися, коником-братіком величали. Хай він буде "коняка":
"Гей, у мене був коняка,
Був коняка-розбишака,
Мав я шаблю і рушницю,
Ще й дівчину-чарівницю".
Оце добре буде! Яків Іванович затирають умочені в чорнило руки й самі доливають собі кави з кав'яника. А далі що? Ну, а що: "Моск…" Ні, не так — "гей!":
"Гей, коняку турки вбили,
Моск…"
Тьху, нечиста сила! А бодай-би тобі добро було!
"Гей, коняку турки вбили,
Ляхи шаблю пощербили,
І рушниця поламалась,
І дівчина відцуралась."
Романтична стихія! Вкраїна як романтичний терен. Усе саме собою скоїлось, а то все "моск" та "моск". Далі вже буде: "За московськими..." Ого! Нехай так:
"За буджацькими степами..."
Далеченько відци, але так безпешніше:
"За буджацькими степами
Їдуть наші з моска…"
Лізуть і лізуть ті москалі, трясця їхній матері!
"За буджацькими  степами
Їдуть наші з бунчуками."
От, з бунчуками, а не з чим! А я...
"А я з плугом і з косою..."
Тю! То з плугом чи з косою? Це-ж тобі не народня пісня, їй-же бо! Там ми з батьком косим, викошуєм солов'я, а хтось уже снопи в'яже. Сьміховина, та й годі!
"А я з плугом і з сохою
Понад нивою сухою."
От маєш пізній романтизм! Ах, який асонанс! Гей, гей, гей!
"Гей, гей, гей, мій чорний воле,
Степ широкий, стерня коле..."
Arrêt! C'est banal!
"Гей, гей, гей, мій чорний воле,
Нива довга, в стернях поле,
Вітер віє-повіває,
Казаночок закипає."
От де простота, от де народність і справжність ізмальовання!
"Повіває вітерочок,
Закипає казаночок,
Скоро все засне під млою,
Йдіть вечеряти зо мною."
Цур йому й пек! Аж самому чуприна пріє! Чи то від кави? Казав-же дохтур… Щоб бува й справді не закипів казаночок! Ой...

"Ой, хто в лузі — озовися!

Ой, хто в полі — одкликнися!

Скоро все засне під млою,

Йдіть вечеряти зо мною."

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люде, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть! Ось так воно.

"Зву… луна за лугом гине,

Казаночок стигне, стигне, 

Вітер віє-повіває,

Казаночок застигає."

Кругом казаночок! Так і тягне його до казаночка! Медом намащено! А орать? 
"Зву...луна за лугом гине,
Із-за хмари місяць плине,
Вітер віє-повіває,
Казаночок простигає."

Оце я, оце я, оце, оце у-ха-ха! Оце я, Ярема — мудра голова!

Яків Іванович ізморено відкладають перо й кличуть невидиму Хіврю:

— Оце мені в кабінеті в бюркові замкни!

Хівря глипнула оком: знов вони пісню написали. Хівря письменна, знає вчитати.

Як уже смеркло, на небо з-за хмари завзято видряпався молодий місяць. Як той герой народньої пісні: ще й не пооборювалися, а він уже з серпом. Хівря тихенько вмостилися на призьбі й, глянувши на козацьке сонце, нишком здійняла пісню:

"Ой, була в мене коняка..."

У панській спальні ввірвався лютий хропіт.

"А я з плугом і з косою..."

Яків Іванович розплющили очі й уздріли замашну місяшну косу.

"Степ широкий, стерня коле..."

Чи щось у перині коле? Хто пух той скуб?

"Казаночок стигне, стигне..."

Знов казаночок! І щось він не стигне! От наверзлося! Треба наперед так себе не мучити.

Яків Іванович повернулися на м'який панський бік і злагідно заснули.

Чим може стати вкраїнське

Читаю: "... довели всьому світові, що український трек може стати хітом." Читаю й ніяк не второпаю, що такого вкраїнського довели всьому сьвітові"?

Густе казання

 Неділею надумав послухати панотецьке казання. Спершу молодий піп добре вшкварив: зразу положив підмурівок із апостолової Павлової цитати. Вірні стали сьвятобожно, тямлячи, що буде велика толока. Аж раптом панотець рвучко розвернувся й, широко ступаючи, попрямував до лісу. До лісу? А чого до лісу? Либонь-же він щось зна! І потрюхикала слідком парахвія. Ондечки в кущах майнула знайома ряса! А ген словом сильним, мов трубою, обізвався знайомий вибагливий голос. Агов, отче, де Ви є?
Тиша навкруги. Увірвалося казання, ніби хтось стрелив. Обступили душу хащі з височенними, без неба, деревами й непролазними чагарниками. І як це ми сюди втрапили, браття? А він-же сам кудою вискочив — хто вгледів?

Sweet Natalie

На палаці "Вкраїна" поруч висять афіші "Uriah Heep" і "Лисапетного батальйону". Цікаво, чи зачитувалася Діккенсом мала Наталочка Фаліонівна, чи витягала в неї мати з-під ковдри ліхтарика і пошарпану грубеньку книжечку? Чи віддала вона перші дівочі мрії не мартоплясові, а чемному й трудящому хлопчикові-горобчикові? Чи уявляла себе Аґнесою Вітфільдівною, що втішає Давида Коперфільда й нарешті переміняє йому підхмарну Дору Спенловівну?

Чи вже піддівком, завзята Наталка, закинувши в бур'ян лисапета з чоловічою рамою, не садила гайдука до пісні "Sweet Lorraine"? Чи мамця не вмовляла її: "Донечко, покинь те чуже, послухай лишень "Кобзи" чи дуету "Два кольори!""?

Ах, багато питаннів, а мало відповідів! Одне ясно: подивиться пані Наталя на чоло палацу, побачить ахвіші, де її ім'я гордо красіє проти імени діккенсівського підлабузника - і як-же запишається! Та й дядькам із "Uriah Heep" яка приємність: сядуть ото рядком та й заведуть ладком "Sweet Natalie".

Дві такі

У метрі одна така молодесенька, гарненька й сьвідома того. Але десь підсьвідома й того, що воно не назавсігди: все показує та й показує подружці нескінченні самки. А та негарна й сьвідомо негарна: захоплено переглядає, але десь там і знає, що на віку - як на довгій ниві, й іще вона може першою поведе діточки.

Крутопопи, хвилозопи набирались жаху

Наш час — то вже не палімпсест. То затерта таблиця — і якась пінява рука знай стирає й стирає, хоч що ти пиши. Нема чого тямити, бо ніщо не важить. І в цій реформованій школі, що зве таблицю "дошкою" (судньою, чи що?), я мушу вчитися, брешучи вчителям і учням, що ніби я свій. А я чужий і вічний, як той Сковорода, й умозорний, як Памхвил Юркевич. 

Навстріт

Ми - вулики. Треба повикурювати всіх бджіл і тоді лишиться... не порожня колода, а стоян із медом. Це хто вулик. Але корисно і з купи позганяти мухи. В моїй хаті вони дзижчать і в мороз. Коли виганяю останню м'ясну суєтку чи просто муху домову, нарешті спадає тиша. Але чомусь і темнота. Бо ми, як ті лантухи, напхом напхані чужим хапаним.
У своїй німій, темній господі, я ще поки не чую й не бачу нічого. Але десь там нечутною примарою можу вештатися справжній я. До зустрічи! Бо засинаю...

Vivat academia, vivant professores!

Правду кажучи, я вже давно міркую, що нам робити з тими осьвітянами: геть одбігли рук і хати самої! Аж тут нагодилися найновітніші технології. Звуться ADL (Advanced Digital Learning). Це по нашому буде, приміром, дистанційне навчання. Ну, думаю, тепер-же ми тих стидких осьвітян заховаєм од сьвіту!
Так і уявляю вже собі Василя Хрисанфовича Комаху, що походжає у парі спідніх своїм булим кабінетом, а тепер віртуальною студією, оточений усяким мудрим апараттям, надиктовує on-line свій безсмертний відеокурс, на кожному акцентованому пункті завзято натягаючи спідні на голе черево (бо в студії апаратна спека). Поки монументальний доктор Серафікус отак походжає, самозадоволено розпускаючи патяки, десь ув апаратні миршавий Петров-Домонтович, єхидкувато затираючи рученята, обсаджує його малими роботами чи ботами, що вдають із себе студентів. І всі впиваться вином життя, навіть спудеї-роботи:

"Wina, wina, wina dajcie,
A jak umrę, pochowajcie
Na zielonej Ukrainie,
Przy kochanej mej dziewczynie."

Невідомий реґійон

Мене жваво читають у якомусь "Невідомому реґійоні". Та чого "якомусь"? Він один такий і може бути - невідомий нікому. Сам "Ґуґль" полює на невідомого реґійонала, виходить на лови, а все не вполює. Невідомий реґійонал перестає бити рибу, виходить із струмочка, відкладає дрітка, підпільно приєднується до Всемережжя і читає, вільний, мого дописника. Слава героєві!

Імпресіоніст

Васильченко жив вражіннями - імпресіоніст. І був дуже вражений, що не вражає. Якісь розбишаки розпинають мову, розпинаються самі. Повна пазуха Вкраїни, а дихати нема чим. Усі, хто вмів дихати, перестали. От тут десь іще вчора був Нечуй, Мирний, Пчілка ще дзижчить. А вражіннів жадних нема. Микитенко пише так, що аж бризкають криваві чорнила. ЧК таке схоже на "чекай", "зажди", "стривай". Гляди, ще тобі буде. Лягай і вмирай, поки не Голодомор. То про Хвильових.
Він, до речи, був Панасенко. Панасенко, Васильченко - чи не все одно? Імпресії. То не про нас.

Із Франсуа Моріяка

Нема любови. Є... й отут уже справді не сподівання, а очікування любови. Щоб осідлати її, як гриву хвилі, й десь поплисти далеко-далеко.

Проти католиків

Нам, православним, проти католиків гріх і виступать. Вишенський міг, а нам зась. Бо ми проти них уже давно - варвари.

"Він у пекло з нами піде..."

Головко по селянському розстріляв жінку, а потім і дочку. Доба була розстрільна, надихала й селян на розстріли. То панів, то попів, то вкраїнців якихось б'ють і б'ють. Диви: не буде чого їсти, бо батько не може надбать, то й жити нема чого.
А головне в Головка - що нема Вкраїни, то й нема чим жити й на віщо. То пекло, коли нема Вкраїни, - треба тільки рвонути двері. А за дверима ще щось було. І нові діти й жінки, теж по селянському. Але вже рвалися двері. Божевільний, нервово хворий? Дай Боже... Однак у тому вчинкові є щось таке тверезе, що зразу кортить вихилити шклянку. До крапелиночки. Як та остання вечірка в Хвильового: походити, погомоніти - і ба-бах! Бо нема чого.

Беруть

У метрі п'яні баби сьпівають "Два кольори". І так душевно! Павличкові багато проститься, як-що не все, за тих двоє кольорів. Бо сьпівають п'яні баби. Не засьпівають вони ні Калинця, ні Воробйова, ні навіть Свідзінського. Ні мене, ні вас не засьпівають. А тільки Павличка. І ще Малишка: "Я візьму той рушник..." - беруть.

Закипає казаночок

"За Буджацькими степами

Їдуть наші з бунчуками.

А я з плугом і з сохою

Понад нивою сухою..."

Де ви є, наші з бунчуками? Я все тут з плугом і, до речи, з сохою. Де той славний полк Гулого-Гуленка? А суха нива тутечки, де й була. І я понад нею...

Liszt Totentanz

 "Мертвецький танець" Листів — це таки щось надзвичайне. Річ дуже европейська. Навіть коли Европа віднадиться від Бога, вона все одно станцюється до тієї музики. Живі вже — не християне, а Смерть усе та сама, незмінна. Не дурно-ж Лист і в Київі бував. Україна таки Европа. Слухаймо й обираймо.

Хай живе апостроф!

Дмитро Шкрьоба пропонує мені сказати своє поважне слово з приводу надмірности апострофа перед "ї":
— Й без того воно йотоване. Ніхто-ж не скаже "віхати" замісць "в'їхати"? Скільки коштів можна було-б заощадити! І школярикам яка полегкість!
— "Віхати" може й не скажуть. А от "вється", "вюн" і "вязи" ще й дуже скажуть! У нас, Дмитре, й з апострофом усе що хоч тепер скажуть.

Окрадена Галочка

"Для Галочки" - то, виявляється, "про око". Чи "про людське око". Усе людям. А Галочка, виходить, ізнов ухопила, як собака обметиці.

Ї-рішення

Стоять первісні чоловіки над мамутом, між кусанням, ковтанням і плямканням ще щось і вигукують: зароджується в їх мова, диви. Тільки й чуть: "га!", "гоп!", "хап!", "ну!". І раптом хтось сказав "wow!". Хто сказав "wow!"? А ну-ж, ну!
- Чуєш, ти, на нашому хуторі по нашому гутори! Що то за "wow!" таке?
- Та ви, дурні з мамута салоїди, мову зародили, а розвивати, плекати її не хочете! Вузьколобі ви, низьколобі, нема лоба, тільки очі сьвітять! То хоч візьміть ті очі в руки!
Взяли, аж нічим стало їсти. А той напхався швиденько. Оце тобі wow-factor! То було, можна сказати, первісне, кам'янодібне ї-рішення.
- Що?! - вигукне пильний читач. - Ї-що?
- Та чого ви... Ну, є-рішення!
- А то що за почвара?
- От темні ви, їй-бо! E-solution, хіба не чули? Electronic solution? А референтною мовою віддається як "е-рѣшеніе". А референтні люде кажуть спроста "є-рєшеніє". Так прочитують, ясно вам?
- Тьху на тебе - ре-фе-рент-ні! Таж по нашому solution буде "розв'язок", то ти те слово рішаєш, зводиш ні нащо. І нас мови рішаєш отим своїм "ї-рішенням"!
Ну, от як з такими чубріями мову розвивати? Не дурно-ж кажуть: якби не хлоп та не віл, не було-б і панів.

Усяково буває

Буває, що снаги до творення вже нема, зате є креативні потенції - і то не одна, а в множині.

Правда прадідів великих

Невбачай натрапив на статтю Донцова "Провідна верства козацька в І.Котляревського" і дивом іздивувався: таж ми того Котляревського цілий СРСР учили та й у голову втовкмачили. Ну, що там? Бурлеск, травестія, перелицьоване, макаронічне. Гнані безглуздою долею п'яні, безладні запорожці. Сама Московщина дозволяла нам на те, щоб ми дивилися в пуп нашої кумедної минувшини і, мирячись із античністю, бачили власну недолугість і незугарність. Але в клясиці завсіди вражає її не так невмирущість, як невмерлість. Настав 1952 рік, интегральний націоналізм програв уже і заклад, і справу, а Донцов не вгаває і найгорійшою добою: "Епопея української нації, нації героїв і войовників, – ось чим є «Енеїда» для нас. Відбився в ній увесь наш світ, усе духове життя народу, вся його вдача, його різних верств, а головно провідної касти, перед якою колись дрижали Москва, Варшава і Стамбул. Всі пристрасті, звичаї, навики зображені в поемі, вірування і забобони, вся філософія національного життя, убраного в троянські шати, забарвленого старим гумором українським, який нераз підноситься до правдивого патосу, з відблиском питомих нації, а особливо тодішній її верстві провідній, – одчайдушности, відваги, героїзму, релігійности, з нахилом до буйного розгулу до медитації, до сарказму, до речей великих. Відбиваються в поемі тверді закони суспільної гієрархії колишньої України, ворожої як тиранії, так і «народноправній» анархії, тверді правила етики, послух Провидінню, внутрішня карність, високорозвинене почуття чести, любов отчизни і та невгамована вітальність нації, яка, не вважаючи ні на що, завжди готова знову й знову зриватися на ноги по кожній невдачі, щоб гамором своїх чинів сповняти світ."

Оце вам націєтворення. А ось етичне з естетичним: "Котляревський лишив нам в «Енеїді» не лиш пишні спогади минулого, але й блискучий ідеал, віддав той дух, яким тримаються спільноти і стають великими. Це була та «слава козацька», яку, читаючи «Енеїду», знайшов у ній Шевченко, яка «сонцем засіяла» в його спрагненій великого душі. Від поеми Котляревського – писав Шевченко – в кожного Українця «серце б'ється» жвавіше і стає «світ Божий як Великдень» і «люди як люди», не як раби; як Великдень – як день Воскресения Правди. Цю нашу відвічну правду історичну, «свою правду», в світогляді козацької касти, і відслонив нам автор «Енеїди», заповідаючи йти за нею. Правду, яку треба відкрити за зверхньою скорупою безжурности, в яку зодягнена ця поема-притча, відкрити те Невидиме, той Дух, з яких завжди виходить Видиме."

А ось і висновки: "Дуже актуальна поема в наші дні, які криком кричать за новими Енеями Котляревського, які імперативно вимагають усунути з провідних становищ сьогоднішніх Латинів чи Турнів, які – особливо перші – в постаті Швейків нахабно хапають своєю плебейською рукою за керму національного корабля…"

За наших часів лекше стало писати, ніж читати. Це тому, що ми писати не вміємо, то й чужі зугарні твори стають нам неприступні. То вміщаю тут, усупір реґулам, простирадла цитат: щоб довго кому не мучитись.

Острів Лапута

Дуже багато настало вчених. От тільки плюнь, то так і поцілиш у вченого:
- Ой, даруйте, я думав у простого, а воно в ученого! Лучив ворону, а влучив корову!
- Що ти там "лучив-улучив", дурню? Геть аж і не битимуся з тобою за те, мугиряко: рук паскудити не хочу!
Так от, кажу, завізно в нас на вчених. І кожне науча: берися, мовляв до книжки, читай і тям. А як візьмешся сам до книжки, почнеш читати й тямити, то оглянешся на тих учених і подумаєш собі: Боже милосердний, хто ви, звідкіля вироїлися?!

Родинне оточення

Мої стосунки з українською мовою - то суто родинні взаємини. Ось сімениста хата Мельників у Кузьминій Греблі. Стіл, а на нім - родинна миска з родинною ложкою на цілий тузінь душ. А об тім при столі я сам. Хоч і не Мельник уже. Повна миска тяжкої праці, а до неї - ложка містична.

За полегкість

Сюрреалізм, як то знано всім, навіяний снами. Автівка - ти стоїш у заторі, валка невідомо коли рушить. А тобі треба негайно забрати малюка з дитячого захистку. Бідна дитина сидітиме там сама, під наглядом сердитого, "крайнього" вихователя. Коли-ж рушимо?
Але раптом пригадується, що не знаєш, куди правувати. Зараз поїдемо, а ти... Стривай! Сам ув автівці, а керувати-ж не вмієш!
І полегкість: таж і малого в тебе нема...

Після води

Метафорою життя є отой, знайомий усім з обставин физиологічних, західливий, але марний сон, де багато пошуків, загадок, суто романного чину, але рада одна: треба прокинутися й, щоб не наловити риби, відлити воду. 
Відливання води - негайний, переломовий захід. Але як діяти далі? Після порожнечі над водою, лишається порожнява без води. То доводиться вже порожньо снити далі.

Ні лану, ні столу

Я вже трудящий злидар у четвертому поколінні. Ще й в особі старшої доньки заклав і п'яте. Це заради таких трударів, як ми, нас не спитавши, різні недопанки впоряджали всякі криваві революції, де тільки нас і били.
А знадвору все чемно: середня кляса. Оце весною одна божевільна так і кинулася була на мій Гаррісів твід. Добре, що, хоч і злидар, я не став злим.

Читати й палити

Ще колись читав про це в Сомерсета Моема: треба жити, жити 190 років і набридати собою кожному школяреві - от тоді ти будеш визнаним клясиком. А покажіть-но мені його, підніміте повіки! Ще живий? Який гарний! Це тобі не Архип Тесленко! Які там 29 років? І давай томи, щоб стало грубку палити на цілу зиму. Читати й палити! А воно як живе: не читається й не горить...

Сьвідомий гній

Знаю, що пишу добре, але читають погано. Чи я пишу собі на славу? Ба ні. Тому єдиний розв'язок у тім, щоб нас таких, добре письменних, була сила. Усі люблять писати, то прошу приєднуватися, хоч на барканах! Тоді ми розворушимо загал, як то було за "наших 20-х". Культура - то вгноювання рідної землі.

Гнітюча більшина

Гнітюча більшина має таку культуру, що можна сколупнути нігтем. Але то - не їхня проблема. Щасливі!

Цікава підвідміна

Цікава підвідміна киян - із нещодавніх, сьвіжих: слухає маму вкраїнською.

Замакітрилося

Усі поробилися якісь зденервовані. Навіть перукарі. Скоро вже повернемося до тих часів, коли тільки під макітру — бо на все иньше руки трусяться від обурення собою й добою. А в перукарні буде, як у хижині: самі макітри — хто куди влізе. І ще коси: а ось вуха обтинати!
Бо не їм говорити й не нам слухати...

За нечутенність

Не знаю, чого-б такого сказати-написати, щоб вони зойкнули, гейкнули чи лайкнули.

За збагнення

Мало таких, що тебе збагнуть. І ще менше тих, хто визнає збагнення.

Чоловік доби виродження

Попович дізнався, що Бога не буде. Українець довідався, що не буде Вкраїни. Коханець дошпиґувався, що не буде кохання: шлюбу, однієї жінки, багатьох дітей. І навіть здоровенького чужоложства.
То він заходився писати за те романи. Романи, де того нічого не було.
Далі й романів якось не стало. Він був учений, то кинувся всю ту зникомість досліджувати. Але й наука зробилася ірраціональною. Лишилась сама потьмарена осьвіта.
То він подався вивідачем у ті краї, де воно ще все було. Прикидатися вірним українським коханцем. Письменником-дослідником. І писати з того шпиґунські звідомлення та справоздання до рідного краю, де нема. Тим, що прибрали.

Поетичні відтіні

Поезія - то таке. Вся з дурничок. Але поезія - це таке. Вся у відтінях. То-ж таке.

Саме в час

Один мій приятель остерігав: "Підеш з університету й не оглянешся!". Справді так. Добре, що хоч устиг скінчити курс.

Ми були першими

Власне, вкраїнською мовою оте ваше улюблене "жёсткий" буде "крутий". Ми були там першими.

Завалиста зима

Мені спадають на думку й дурниці - власне, падають, як той сніг. Але я ліплю з того великі грудки, а потім і снігових дідів. Я й і сам уже - сніговий дід. Весною розтану.

Чудовий приклад покладного мислення

Жінка сказала йому, що він старий і товстий. Це-ж либонь як дуб, гадає собі, як той дуб посеред гаю. А коли вже сам дуб, а не козак головою, зарегочеться, розженеться, то начувайся ти, жінко!

Енелові-ж дав на кабаку трохи не цілую гривняку

 Людям мила кострубата беззахисність перекладача: воно дума, що їжак, а голки розгубило. Тепер тільки місяшної ночи дожидай, зоряної, ясної, - позбирати. Вже й підтоптане, а тямить мало - і як тільки живе?
А кругом тих мудрагелів - наче на мішанку сіяно. Не дають губів розтулити, а як устигнеш, то думають, що роззявив, - і ще натуркочуть сім мішків гречаної вовни. А цей слухає, повторює, як уміє, славний такий. Хай собі пасеться, на тобі гривню!