Розтикальна дочасність

 Рим — вічне місто. Київ — вічне село. Це тому, що мешканці Київа почуваються не римлянами, а варварами-киявлянами. Киян нема: побрали свої киї й подалися за Києм — у рустикальну вічність, лишивши за спиною розтикальну дочасність.

Тяжко буть молодим

 Завтра одній поважній дамі, Конфедерації Швайцарській, виходить 726 рочків. А так і не скажеш! Ось що робить заможний і здоровий спосіб життя.
А де-які молодухи на сімсот років молодші, а сидять смутні й невеселі. Тяжко країні буть молодою!

Як-раз супротивне

 Найбільша брехня суржикова, нейнепростиміший гріх його в тім, що він стверджує, ніби без московщини наша мова не може бути навіть кумедна, що наша мова прісна без московської соли.
А треба не то що стверджувати, а втверджувати як-раз супротивне.

Таки негоже

 Писати суржиком так само негоже, як і писати за котусів. Суржиконоші й котоголовці ходять за тобою тисячами, стежать тебе, похваляють. А ти заводиш їх у пустелю й зачинаєш пророчо брехать. Суржиконоші тебе й питають:
— А де твої п'ять хлібин?
А котоголовці:
— А де дві рибі?
А ти їм на те:
— Народе мій! Ви що, насправжки? Це-ж постмодернізм, дурні! Я вас нічого не вчу й ніде не веду!
Напучуєш жартяками, насварюєш матюками — а вони знай нявчать!
Ні, таки негоже.

Нічого сказать

 Валуєвський циркуляр почав циркулювати в кінці липня, коли всі вкраїнці спали в курені на баштані чи під возом, чи десь у вишневому саду. Спека пекельна, ліньки беруть...
А прокинулися вже німими — нічого було сказать. Чи то хтось умер, чи когось убили, але-ж усе якось циркулює...

Льодова Японія

 Судячи з того, які чоловічі парфуми випускають під японськими марками, японці уявляють себе холодними білявцями з блідою пещеною шкурою: десь ісляндцями чи ґренляндцями. Сьогочасного японця вже ніхто не здумує собі пекучим самураєм, що-миті готовим заподіяти собі пристрасну смерть, але-ж...
Ах, не буває чоловічих парфумів — ось на що натякає та крижана парфумерія!

Багато-хто

 Нікуди й ніколи не ходити купою — почесний обов'язок християнина. Нас гуртом тільки водили — самі ми не йшли. Так і в Письмі написано: "... просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, — і нею багато-хто ходять..."

Не наше майстерство

 Ждав на майстра від 15-ої до 18-ої, а він ніби йде о 20-ій. І сам-же напросився! Перші мої сходини з дядьком — і такі прикрі. Ні, хлопці, не наше то майстерство!

Буцнути й перекинутись

 Емоційно забарвлена лексика та фразеологія. Щоб буцнути й перекинути. Але всі поховалися. А пустка криво осьмішкується: ану-ж, ану!

Як прийде Спас

 Сподіваюся зустрічі з Христом — як у Петра та Якова, та Йвана на горі Фаворській: щоб обличчя Його — осяйне, як сонце, а вбрання — біле, як сьвітло; щоб думка ставити три шатрі, щоб хмара ясна заслонила, а потім — нікого, крім Самого.
Не рибалити мені на морі Галилейськім, не матиму я вже з Ним невинного, громадського спіткання. А остаточний схід Сьвятого Духа в Осіянській горниці — то дар апостольської гідности, не маю її.
Не було мене й не буде ні на березі, ні в покої, а на горі — хочу бути.

Київський Храм

 Мені сьогодні вже вкотре завважили, що маю мову діяспори: чи не жив бува? А як-же! Дуже довго наша мова жила в діяспорі — розпорошилася. Тепер будем знов до купи збирать і мурувати Київський Храм. 

Безпашпортне вкраїнство

 Українство — безпашпортне. Скільки людей читало в своєму пашпорті, що вони — "громадянеи СРСР". А які вкраїнці були! От хоч і я, приміром.

Ще Шевченко те визнав:
А меж ними, запеклими (всякими пашпортними громадянами),
В кайдани убраний
Цар всесьвітній! Цар волі (українець), цар,
Штемпом увінчаний!
Ми самі себе наштемповуєм почесним клейном українського громадянства. Його навіть із шкурою з нас не злупиш.

За трагікомедію

 Те, що народній Малахій у Миколи Куліша вимагає негайної реформи Людини, підтримую. Бо реформувати можна лиш Людину з великої літери й тільки негайно. Мала людина не реформується. А велика — тільки негайно.
Що реформу Людини треба робити найперше в українському роді — теж слушно. Де-ж і людина, як не в українському роді?
Що ми рід у стані дядьків та перекладачів — сьвята правда. Бувши й дядьком, і перекладачем, я те палко вітаю й надійно підтримую. А хто не дядько й не перекладач, хай уже вибачає. Такі приречені на животіння поза станом і родом — критиканське, заздрісне.
Зайців на тім сьвіті пасти ні дядьки, ні перекладачі вкраїнського роду, ясно, не будуть. Бо "схема перебудови України з центром у Київі" "з погляду повного соціялізму" така: спершу ти всьвідомлюєш себе вкраїнським дядьком, пишеш за те, далі тебе змушують зменшитися до перекладача, а потім забезпечують тиху й безглузду мученицьку смерть.
То в нас така трагікомедія.

Марковий фальсифікат

 Коли бачиш у Київі LACOSTE чи EVERLAST, то найперше думаєш за контрафакцію. Так у нас носять.

Підозріла надія

 Коли творчий чоловік не заробля грошей, то назавсігди лишається підозра, що він, може, трохи геніяльний.

Завжди з великої

 Чоловік на прізвище Гетьман по агличанському пишеться Getman. Мовляв, get, man! Щоб не було "геть, man!"
Треба, обминаючи польську, повернутися до германських джерел: нехай буде "Hauptmann". З двома "n" і завжди з великої. 

Порання покидьків

 Сьогочасна вкраїнська мова рясно засмічена покидьками. Один із таких смердячих покидьків — слово "відходи". Впізнали? Так, то московські "одходы". "Отходы отходятъ", а покидьки покидали. В нас бо так.
З "одходами" поводження: поводимось, як із чужими. А свої покидьки пораєм — збираємо, сортуємо й викидаємо геть — за московський баркан.

Щаслива знахідка

 Як-що тобі здалося, що ти знайшов слово гарне, як квітка, роззирнися навкруги: чи нема де гарнішого. Знайди, сховай і вже мовчи.

Не до лиця

 Смерть нам не личить — недосить красно жили.

Старість дістала

 Так — старість дістала. Дістала його, дістала її. Дістала їх з полиці молодощів, де вони вже пліснявіли й порохнявіли.

Життьові инґредієнти

Заздрю я по білому київським молодичкам. Усе в них згідно лягає докупи: краса, тютюн, сонце та кава. А я краси не дістав, зроду не курив, од сонця ховаюся, та й кава відходить.
Правду кажуть хвеминисті люде, що різні ми будем: вони чудові, а нас просто нема. І від того немання чогось чудовим прикро.

Дар іменування

 Усі в нас імена якісь собі штучні, запозичені. Я не від того, щоб повчитися словотвору від південних слов'ян. Оттоді гордо в нас постануть мужні ймення: Кобзар, Каменяр, Холоднояр, Енерґодар і Сонцедар.

Слова-грашки

 Людям нецікаво спостерігати мене й ніяково мене відчувати. А я їх залюбки спостерігаю й природньо відчуваю. Отим і відрізняється читальник од писальника. А не числом поламаних играшок-слів.

За крутню

 От не хочу розкручуватись: кого треба — в пеклі розкрутять.

Принц Артур

 По харчовій крамниці бігає трирічне хлопченятко — жваве, моторне, щось собі белькоче. За таких кажуть: на йому шкура горить. До хлоп'яти грубувато де-не-де озветься мати, та все кличе:
— Артур, Артур!
І чого він Артур, з якого переляку? Балакати йому суржиком, прізвище — Підітрибатько. Мамка — селище-міського типу. Яка зовні, не знаю, бо всіх люблю, а скажуть дівчата, що сам одоробло. От чи винна дитина, що якесь кіно телевізором подивилися, — книжок-же не читали?!

Таких записують Іванами, Петрами, Миколами, щоб цілий вік звати "Ваньою", "Пєтьою", "Кольою". А тут маєш — Артур квадратового столу.
І чого його не названо по вкраїнському просто — Сірожою, хоч як мене?

Мели, та не замелюйся

 Як-що виписати з словника тузінь широко відомих слів і закликати громаду їх уживати, публіка відповідає кволими оплесками. Як-що-ж до цього тузіня відомих додати ще тузінь геть забутих, та ще й скласти їх докупи за первісними правилами вкраїнської мовниці, публіка відповість могильною тишею.

Крайовидовий намір

 У нас ляндшафтовий дизайн — то тимчасова спроба спотворити вічну красу вкраїнського ляндшафту. І слово design тут треба розуміти саме як лихий намір.

Зазлісно

 Зло завжди ніби вагається, але, навіть вагаючись, робить своє. Приміром, нам ізчаста подають Московщину як зло, що перехитрувало всяке иньше, менше, добірніше худо. І вже вагається, чи не покласти край усій тій сторонній усесьвітній історії.
Зло ніби кривдиться, але, навіть ображаючись, робить своє. Хто сіяв зло, навчився не пожинати скорботи, а жати, в'язати в снопи, молотити, молоти щире, як золото, зло. І навіть пекти з його коржі.

Вона брехала

 Ніде не ділися речі, що заради них варто вбивати. От вам і новітня історія! Вона нам брехала.
А от речі, заради яких варто брехати, раптом десь поділися й зникли.

Абищиця

 Я в своїх дописах на "Побут" і рубрики не маю: ну, який у нас побут? Так, абищиця...

Один поетичний образ

 Літо. Гаряче. Кругом вода. Але гарячої води чомусь нема. Хіба на плитці.
Гаряча вода — то тільки поетичний образ київського літа.

Саме тут і саме так

 З Київа виїздити нікому не раджу. Бо, коли повертаєшся, починаєш пройматися снобськими питаннями: чому живемо саме тут і саме так?
А давно живемо. Можна жити.

Tschüss

 Від'їжджаючи із Швайцарії скажу, що то країна обмурована позаісторичнісіньким буттям, зачарована заданою естетикою, випещена геніяльним побутом, і герметично запакована бездоганними правилами.

Гімнастикування

 Спостерігати цілі народи й робити з тих спостережень цілком хибні висновки — улюблений промисл московського письменства.

Швайцарська Слобожанщина

 Мандруючи я з Міжена (Бурґундія) до Люцерна потягом з трьома пересядками, в електричці "Базель-Цюріх" як нестандартний українацеевропеєць був нарешті від швайцарської поліції помічений. Тамтешніх поліцаїв побачив уперше, — шкода, що були в цивільному.

Вони вигулькнули мені з-за спини, просто з майже вакуумної порожнечі вагону. Були схожі на молодяву матусю зо зрілуватим синком. "Матуся" близько показала мені картку з ясним написом "Поліцай". А синок закрадливо спитав:
— English?
Не подумайте, що в люцернського кантону війна з ангелянами. Просто він здогадався, що з Switzerdütsch щиросердної розмови не вийде — то було накарбовно в моїх грубих аристократичних рисах.
Далі був особистий трус із низкою питаннів, що не перестали цікавити чужих поліцаїв, відколи я  вперше здибався з ними 1990-го року Божого: звідкіля це я? де мій пачпорт? чого везу з України так мало речей? чи можна в мене поськати? І відносно нове, не 1990-го року питання: чи то справді мій компьютер? 
Швайцарії вірний син, що за віком і мені в сини згодився-б, з превеликим подивом розглядав наснагу до мого верстака, на могши повірити, що то не бомба. Тим часом "матінка", в окулярах та ще й з якимось видючим пристроєм, мовчки, зосереджено, ніби роман Альберта Бехтольда, читала мого пачпорта. Певен: так його не читали навіть ті, хто його писав. А там-же тільки й сказано було, що "Вкраїна — то Европа!".
Врешті родина поліцаїв мусіла дати мені спокій, безславно згайнувавши гроші люцернських платіїв податків і не завершивши сікання логічним заарештуванням. Слава Богу: у вільній країні й собі хочеться бути вільним.

Шнуровиці ангелянської мовниці

 Усе питають:
— Where you from?
А хочуть знати:
— Why are you from?

Де гріх, там і покута

 Учора була субота, й у Горві (Швайцарія, кантон Люцерн) так нещадно били в усі дзвони й католицької, й реформатської церков, що аж ґвалт. Я думав, що на той сполох з усіх тихих хатів повибігають люде, гукаючи: "Вірю, Господи! Поможи мойому невірству!", — й дременуть мерщій до храму, до спасіння. Словами поетовими: "Від престолів до притворів заповняють храм побожні..."
Коли-ж ні: тихі хати собі тишком-нишком. Звикли до покути позавічної.

Процедурне питання

 Апостол Павло міг лишитися ізраїльтянином: там сорок чоловіка заприсяглося не їсти, поки його на горло не скарають. Але апостол повівся як европейский (римський) громадянин: здався на ласку Европейської Унії, її процедури. І ще багато встиг зробити. Але кінець був один.

Madame Cézanne

 Учора був на виставці Сезаннових патретів. Усі парсуни схожі на самого Сезанна, а найбільше — Madame Cézanne. Її там сидить цілий тузінь. Чотири патрети особливо настирливі: Madame там скрізь у буряковій сукні з різними аспектами анти-Сезанна на лиці. Всі аспекти різні й ніби здорові, але дуже вже нехороші. 

Мойсеєвими стежками

 Кожен батько й чоловік нагадує мені Мойсея: ходить-водить, ніхто йому віри не йме, а помре — то й розв'язу справи не побачить. А Мойсей хоч сам вірив! А як хто й не вірить ні в що?..

Упізнання

 Чи пізнали-б нас, щадків своїх, оті мазепинські осавули, бунчужні, значкові товариші? Ой, пізнали-б!

Ratraite aux flambaux

 Нині 14 липня — малий Арсенко сьвяткує своє десятиріччя в Бюсі. Аж тут усе село празникує — здобули Бастилію. Ввечері буде смолоскипова хода на згадку про те, як колись поночі ходили хапати аристократів. Потім ґильйотинували тих аристократів. Далі зґильйотинували геть усіх.
І ото тепер усенароднє сьвято. Як смеркне, на хмарку вийдуть Робесп'єр і Дантон. Стануть руки в боки. В кожного під рукою — зґильйотинувана голова. І скаже Робесп'єр Дантонові:
— От бачиш, Жорже: хоч голови наші й знизу, а таки наше зверху! Найбільше сьвято Франції — і народ іде не до церкви сьпівати "Нам Францію храни!", а таки різати голови. Недурно-ж ми перцювали: історія розсудила й примирила всіх головорізів!

De Bussy

 Мій друг Олекса Холод навідується до містечка Бюсі й живе тут як український композитор. Я раджу йому для композиторства прибрати скромне псевдо Де Бюсі.

Передчуття Парижу

 Учора відвідав Париж. Він виявився точнісінько таким, яким я бачив його весною 2016-го року на кахлях купільні моєї кімнати в люксусовім готелі "Comfort Park Hotel" у Краматорському.

Прихожани та захожани

 У бурґундськім містечкові Жуані аж три доми Божі. І то не церковки різних православних патріярхатів, а велетенські католицькі собори. Колись там невилазно сиділа всенька громада, а тепер ті хати лишили Богові. Знайомі вряди-годи навідуються погомоніти, а багато ходять чужі чажаниці: оглядають господу, не бачучи Господаря. 

Интеґральний націоналізм

 Україна интеґрується в Европу по европейски статечно, интеґрально. Так добрий хазяїн, зайшовши до чужої хати, поважно озирається, але не на те, щоб украсти, а щоб прикмітити, де що добре лежить. Схвально поцмокає, похита головою, а потім повернеться до своєї господи, й однак нічого там не мінятиме.

Горби й могили

 Бурґундські горби нажито тим самим болем, що й українські могили. Просто горби давні, а могили свіжі.

Стерильний ціп

 Говорити за діло виходить багато лекше, зручніше й краще, ніж його робити. Це як ціпом махати, тільки так безпітно, безсьмітно й хореографічно. Словом, як у кіні, що його тобі просто ніколи зафільмувати.

Трудівники й мученики

 Нині справдилася моя заповітна перекладницька химера: перекладали мені. Я завсіди мав так званого "шептуна" за найважчий спосіб перекладу. І от сьогодні слухав те жебоніння: лекція американського православного богослова отця Йвана Бреґа "Як нам читати Старий Заповіт" (французькою).
От що я скажу: є лиш одна річ важча за "нашіптування" — його слухання. Шануймо наших слухачів — правдивих трудівників і мучеників перекладу!

Напитий розум

 Пригадую студентські напої наших молодощів: "Аліґоте", "Совіньон". То був вступ до сьвіту білих вин, але після того вступу я щиро сподівався, що більше не доведеться мені пити того кислятиння.
Аж тут приїхав до Бурґундії й знов — "Аліґоте", "Совіньон", тільки "Фетяски" бракує! Зате є козарлюже вино "Шаблі". Правду кажуть: не вчися розуму до старости, але до смерти. Доведеться знов напувати вже раз пропитий розум.

Artes liberāles

 Не всі шляхетні мистецтва (artes ingenuae) і досі лишаються вільними мистецтвами (artes liberāles). Принаймні з семи три — геть поневолені й закріпачені. От хто ще не ґвалтував української граматики, риторики, діялектики? Ануте, озовіться! Чи-ж вільні ці наші мистецтва від нешляхетних, залежних гравців і знавців?
З мистецтв у сьогочасному розумінні, красне письменство не є вільне й не буде ніколи, бо кожне пише не на дозвіллі, а саме дозвілля не маючи: на швидку, скуту несприятливими обставинами, руч.
А театр? Хто злічив, скільки нас грає? І грає нещиро, безхисто, настирливо!
Від мене особисто вільними лишаються музика й живопис. Вони в мене artes liberāles, бо я туди не лізу: дивлюся й слухаю знічев'я, не маючи й не визнаючи жадних зазіханнів.
Звільняймо й спорожняймо наші мистецтва! Хай уже якось без нас. Це їх тільки вшляхетнить.

Тільки на ім'я

 Швайцарська пара — йому 85 років, їй — 77. Їздили 2004 року до Вкраїни й Московщини пошукати слідів одного земляка-письменника. Зробили альбома про своє подоріжжя, видрукували приватньо. Там свої тодішні сьвітлини і чужі давні. Серед давніших — картина умовно 1917 року з якимись людьми, що дивляться чи то суворо, чи то поважно, чи то просто терпляче дожидають, поки засьвітлиться, бо тоді було довго. Визначити їхні політичні погляди вже ніяк. Але підпис: "Ватажки революції Троцький і Ленін."
Щаслива та країна, де ніхто не зна Троцького й Леніна на обличчя, бо в вічі не бачив, хоч вони там десь і були.

Учені збирачі

 Видали приказки й прислів'я. Хто видав? Показано, що редактор, коректор, автор макету, то-що. А звідки їх, ті промовки, взято? З народніх уст, дурню! Всім-же знано, що прислів'я й приказки — народні, се-б-то нічиї.
А де ті народні вуста промовляли? У попередніх книжках. Там теж були редактор з коректором, а автора не було, хіба макету. Збирали збирачі — ото й ці назбирали.