Нелегкочитане Письмо

 "Біблія" — найвидаваніша й найменш читана книга. Вона лежить у шухляді того готельного номеру, що зветься в нас домівкою; в тому готелі, що звется в нас сьвітом.

Полум'яна читанка

 Дуже вже загамовує мене читання Псалтира: там стільки шалу й палу, що, здається, випікає всі пристрасті, що бентежать мою нужденну, не царську й не пророцьку душу.
Хай-би й "агностики" почитали: випалить той огонь і вогневицю невірства. Як-що воно вогневиця. Бо найвірніше невірство — крижаніє.

Здавнілий сьвіт

 Назвали її Богданою. Народилася в шлюбі, законною спадкоємицею й наступницею батькові. Батько й матір, що-правда, скоро взяли розлуку — давно це було. Тепер вона — Дана, а прізвище матірнє, хоч батьківське було теж і гарне, й гучне — чесного роду.
Гарна як сонце, молода як ранок — саме під тридцятку, розквіт незалежного дівування. З імени прибрано Бога, з прізвища — батька. Силкуюся уявити, як Бог посилає чоловіка-батька, Бог дає синочка-чоловічка. Здається, не з її то життя: вона собі Дана, вона собі дасть, вона собі візьме, що зможе.
Такий тепер сьвіт настав. А я мабуть дуже вже придавнився.

Як сіренька миша

 Мене татуйовані й протяті містяне дивують ще й тим, що вони згодні завжди бути сліпучими для очей. От сам я зчаста волію зранку вихопитися собі з хати, як західлива миша, й поринути в київські мишачі пролазки, й пірнути в мишачі потоки. Що на мені вдягнено? Щось сивеньке, непомітне. Якої я верстви? Якоїсь нез'ясованої, непевної. Чи я модній? Важко сказати.
Це суто міське бажання — злитися до-купи, не розчиняючись; побути хатньою мишею — меткою, зручно невеличкою. Не можна уявити собі поважного хуторянина, що хоче бути мишею, — навіть польовою, точкою. Куди занурюватись? У хліби? Межи кого ховатись? Межи сусідів і родичів?
Виходиш із дому — як у неділю до церкви: майориш ти, бовванієш у Всесьвіті. І не треба купатися в незнайомих попелястих струменях. Не треба сіренького норецького вбрання. Протеїзму не треба: одна роля — pater familiae, отець родини. А яка та родинонька, то вже вся околиця знає, нікому до того не байдуже!

Але в місті, чути, одне одному люде — вовки. Чи лисиці. А ще кажуть: убрався між ворони, то й крякай, як вони. Ще й місто двомовне: отак крякнеш — подумають, що качка, вловлять і ззідять.
Між киянами киянин це: між попами піп, між дяками дяк, між вовками вий по вовчи, між свинями хрокай по свинячи.
І от майнуло, шаснуло, а хтось таки й гукне:
— Вовк, вовк!
— Тю на тебе, де-ж той вовчисько?
— А що ж то ходило?
    Таке сиве та мале,
    А хвостик, як шило.
Таки кортить иноді побути мишею...

Die Morgenlandfahrt

 Усі мандрівці на Схід виходять удосьвіта навстріт смерті. Дарма, що не всі вони до тої стрічи готові, не всі навіть обриштовані: де-хто з тих мандрівців із істиною розминеться й помре спокійно — просто так.

Чим підвал винний?

На вулиці Сагайдачного минаю "Винний підвал". Тямкий з природи вкраїнець, я спершу догадався, що то "винный погребокъ", а далі вже, що то — винарня чи пак льох виновий. Бо все у-підвал пишуть у нас по московській, хіба що спрощеною вкраїнською кирилицею.

Котузі по заслузі

 Учора в київо-шевченківських філологів був День філолога, як вийняток проти решти — свій учений день. Завсігди той день припадає на Великий православний піст. Що це — европейство чи епікурейство? Чи може справді, гідні свого високого покликання, дрюковані словолюби припадають до текстуальних джерел, по вінця виповнюючи власне єство сухою водою герменевтики?
Чи так, чи ин'як, — а страшенно далекі вони від народу.
Так їм, просьвіченим, і належить.
Так їм і треба.

Поза звеличенням і вповажненням

 Шкода, що Чехів і Толстой не дожили до "Великого Жовтня"! І ось чому: якби дожили, то напевне вже вимандрували-б (еміґрували) з посовіченої Московщини. Разом із Буниним вийшли-б із ужитку в СРСР і не стали-б арґументами тої "величи", що нею сьвідомо гидували.

Переступна доба

 За старих часів як було? Хлопчисько чи дівчисько трохи підросло ще дитиною, й аж ось через літо глянь — уже й дівує-парубкує. Тільки що недоліток. І не зчувся ніхто. Навіть слова "підлітковий" по старих словниках не розкопаєш — ніколи було бути тому підлітковому.
Далі, вже за нас, з'явилася акселерація. Але що вона прискорила? Початок, а не кінець.
Тепер людина від усе ранішого дитинства зачинає сумливо й насупувато зазирати в далеку, але невідкличну зрілість. Ранній розвиток, кажуть, — підставна розумна підозра про приріченність на доросле життя істотно подовженої тривалости. Всяк, хто має діти, може завважити, що дуріти й комизитися не дитячим робом вони починають ще в таку діб, коли сьвідоцтво про народження впевнено показує золоту годину дитинства.
Й уже настає нескінченна переходова плавачка: спливає рік по рокові, а воно все не на порі — ні на відданні, ні на оженінні. У цій часовій приготові, здається, вже криється призвість недалекої прийдешности, коли чергове покоління, раз увійшовши в перехідний вік, уже з його не вийде — навпір історії й усьому попередньому людству.

По модернізмові

 Постмодернізм якось так заскнів, придавнився, скваснів, що тепер ним може називатися всяка брехня, всяке лукавство й викривляння. Воно й зрозуміло: молодий модернізм з його хапливістю, мінливістю, з машкарами його невтомного театру давно відійшов. От і маємо по всьому після-модернізм.
Але чому-ж той модернізм ані на нігтик не помудрішав? Чому кругом стільки старих, а все по молодечому безсовісних і хвальшивих постмодерністів?

Великоніч

 Найсумніше те, що, навіть як-що всі християни сього сьвіту об'єднаються, спорудять єдиного найдокладнішого календаря, заговорять спільною для всіх найсучаснішою мовою, з'єдночать усі свої сьвята в один-єдиний християнський Великий День, — це жадного з нас не наблизить до спасіння ані на волосину. Бо в нас — особистий Бог. Ми можемо одне одного тільки потерпіти.
З Великоніччю вас, дорогі братове католики!  

Симбол роду

 Дуже багато чую за секс-симболи, а знаю лиш один — то чоловіча краватка. А що символізують иньчі симболи?

На бігучі води

 Православна культурна кляса, що з мирянства, сидить у сажавці, а церковна культурна кляса, духівництво, сидить ув акваріюмі й споглядає ту сажавку стокротно збільшеними опуклим склом духовними очима. Хто більше стужився за Божими потічками й річками, морями й окіянами?

When I am sixty four

 Маю четвірко дітей, і як-що вони на батька подобатимуть, то ще матиму шістнадцять онуків, а далі — шістдесят чотири прагонуки. Там уже лічба скінчується й уява починається. Я, старенький, тримаю на колінях шістдесят четвертого, четвертого в кубі:
— Як тебе, синку, звати?
Спокійно питаю, спокійно вислуховую відповідь і спокійно її забуваю... 

Звитяжений Хронос

 Теперішніми часами дуже легко жити: бо теперішніми часами зовсім немає теперішнього: воно просто не встигає встодолитися. А минулого й майбутнього й так не було.

Підняти й покласти

 Сурми слави ще не підняли жадного з мертвих — зате поклали чимало живих.

Шукати годі

 Москва покроїла, склала, зшила й ґальванізувала себе сама. Ніде по ґотицьких европах шукати відповідального за неї барона Франкенштайна.

Змінний провідник

 Скільки ще людей щиро вірить, що як притрусити нашу застарену мову диким ангелянським кропом, то зміниться наша пісня!

Хилітеся, густі лози

 Кияни мають газету "Сегодня". Москвачі — газету "Завтра". Почитайте одну й другу, й ви дізнаєтеся, куди віє вітер часопростору.

Четверте паця

 Вибігає чоловік із лісу й бачить міцну кам'яницю. Починає добуватися в держкі дубові двері.
— Хто там? — питається мудре пацятко.
— Це я, людина, українець, пустіть біду перебідувати!
— Яку таку біду?
— Вовкулака-перевертень хатку мою розкидав, ззісти мене хоче!
— Хатка була з лободи?
— З лободи, з лободи, пустіть мене до себе!
За моцними дверми промовисто прокашлюється мудре порося:
— Чоловіче, будь чемним пацятком! Ось нас тут троє братів: одно збудувало очеретяну хатку, вовчик її розкидав, воно перебігло до другого братіка. Там уже хатка деревляна. Вовчик і деревину розворушив, уже двох виселив. Вони прибігли до мене, мудрого пацяти. В мене муровано, вовчик не залізе. Тепер уже в нас тут не хата, а ціла унія европейська. Й будівельні стандарти. З лободою до нас не пристають. Вертайся додому, гарненько муруй, а потім і до нас подавайся, зачнемо тоді разом хазяйнувать.
— Нема куди вертатися: вовкулака цілий ліс запалив, лобода вся вигоріла, а цегла пече. А він-же, клятий, кусається, дере!
— Маєш тямити, що в казці троє поросят. А як ти вродився четвертим, то тра тобі й у розгорілому лісі кам'яницю ставити. Кусає, дере — то криза. А криза — то вихід. От виходь і працюй. Доведеш до зробу й зразу сюди: пустимо до хати й посадимо на лавку. Разом сядемо, склавши руки, дамо собі спокій.
Стоїть чоловік, не рухається — палають щоки, спина горить. І сором пече, й вогонь палить, і виє вже зазовно близенький вовкулака.

За вірність і невірність

 У московській історії краса вірности правильно чергується з красою невірности — Кармениною красою. Тож не біймося.
Але й вірність, і невірність у них ізміщаються на корені й на пні непохитної віри. Тож пильнуймо.
 

Штука й наука

 Наука тепер хвилює не менше, ніж штука. І так само, як штука: сердечно, палко. Скидається на те, що ми входимо в добу нового синкретизму.
Й одразу пригадується, скільки краси створило неуцтво та ретроградство. 

Верґілієві діти

 Таксівкарі знають усе. І не мовчать.

Темні сьвітлини

 От що хоч ти мені роби, а не люблю я сьвітлин, де мене нема: то не сьвітлини, бо нема там сьвітла. Краєвиди, коти, діти — усе тінь минуща, нема чого й висьвітлювати.
Шкода, правда, що я сам якось уже не несу краси. Не несу й не ношу. Та й змолоду, по щирості кажучи, теж не надто носив.
То на віщо ті сьвітлини й треба?

Крим московський

 Московський Крим — то, найперше, люде. Люде хай собі йдуть, а Крим — таки наш. Відпускаємо без землі, як московські дідичі колись, далекого 1861 року, відпускали свої кріпаки: воля твоя, а земля моя.
Куди йти? Таже не згладився ще ланцжок слідів — знати звідки прийшли, туди-ж і вертати. Не перетерлася ще та ретязь історична, що то тільки вона одна й приковує нашу землю до великої Московщини.
І так, руками по ланцюгові перебираючи, можна легко вийти до своїх, навіть по морю: і Гензель вийде, і Ґретель.

Розпачлива душа

 Маяковський цілий вік бадьорився й иньших бадьорив. А потім застрелився — й дуже собі спокійно.
Наука з цієї байки ось яка: коли хочеш жити довго, будь готовий коли-не-коли в розпачі побути коло своєї душі.

Рушій мого життя

 Виснажений, учора дав собі пільгу: дозволив не ходити на канон Андрія Критського. Нині, знесилений, дозволив собі не бігти на перебіжку.
І ходив, і бігав: таки справді безвілля — рушій мого життя.

Довгі вихідні

 Усім тим, кого лиха недоля змушує нині й узавтра, в четвер і п'ятницю, тяжко працювати за менше грошей, ніж я, і з меншою вмілістю, ніж я, спасибі за чудові, сповнені духовного розквіту й родинної розради, довгі вихідні.

На власний погляд

 Ніколи не читай нічого чужого — й ти побачиш, як тобі густо, ніби чуб і борода, полізуть із голови власні думки.

Кримська незалежність

 Хто дуже сердиться на державу, гнівається на країну, має тяму про незалежність суто кримську. Треба збагнути одну річ: я й моя Вкраїна незалежні й одрубні цілковито й уповні, це-б-то до схочу.

День кримської незалежности

 Десь обійшли ми цю червону календарну дату. Саме так: 17-е березня, цілий день. Треба було незалежности: республіка, не федеральною-ж округою буть! Мир (міръ) вийшов із знаком оклику й трохи попоходив округ заприязненого чоловічка з рушницею.
Цілісінький день отак усім "островом" і ходили — здобували й утверджували незалежність. Це вам не сорок років: раз та гаразд! Кружляли, ширяли, а таки прилетіли й прийшли "додому". Вже назавтра. Як у Шевченка: "Назавтра в город одвезли та й заголили в москалі"...

Референдарі

 Два роки тому кримчане посунули на "референдум" — доручили їм. Вільні проголосували за покріпачення, засмаглі — за Білого царя, відпочивальники — за впромисловлення, полохливі — за змілітаризування, зайди — за осілість, орендарі — за несовісне придбання.
Тих голосувальників з їхнім добірним вибором можна тепера виправляти в виборчий похід: хай ходять по всіх усюдах і голосують, де тільки бачать. Отак пішаницею, а доведуть нам цілу ґльобалізацію до зробу: не буде більше держав, урядів, адміністрування — настане скрізь суцільний, остаточний Крим зо столицею в передвічнім Севастополі. Навіть Москва поточиться й заскніє. Підсоння всюди буде однакове — підтропічне: сонце, море, живі животи. Щастя, непереборне, гнітюче щастя — таке й те саме для всіх-всіх-всіх. 

Наталка-полтавчанка

 Полтавці стали полтавчанами — все, це вже напевне. Полтавки — звичайне, полтавчанками. Далі Полтави їхати нікуди.

Побиття під Полтавою

 Дістався аж до Полтави — мовна проща: це-ж звідси пішла вся мова наша! Намагаюся принагідно трохи розімняти свою вкраїнську. Не дуже, правду кажучи, виходить у мене це з тутешнім людом: так і знаєш, що не Карл, а таки Мазепа з Костем Гордієнком утратили тут поле, програли баталію. І, щоб не зосталось сліду їхнього в Украйні, навіть дорогу, що нею тікали, вже навіки в вулицю Фрунзе переназвали ще за Петра.  

Одинцем самотним

 Самота — чи то звикла трута на кшталт тютюнового чаду, чи то об'їдання легким дурманом; надто-ж для тих, хто ніяк не випручується з товариства.

Короткий переказ

 Стислий виклад попередніх життьових серій: промайнуло майно.

Коли не розлучаються двоє

Вона:
— Ти мене не знаєш і не розумієш. І я тебе не люблю.
Він:
— Ти мене не знаєш, не розумієш і не любиш. І я тебе люблю.

За самоспоглядання

 Настане день — і нам набридне вдивлятися в потік поточних подій, надармо виглядаючи в йому власного відсьвіту. Що тоді вдієм?

Від щирої шкури

 Татуювання — то ніби поштівка Богові: я Тебе не знаю, але ось що я надумав собі... Люде ходять з чистими шкурами, бо не тямлять, про що писати.

7-е березоля

 Маю прочуття порину — березотік виніс у море квітів. Узавтра буде вранішне квітчане нуряння виключно чоловічого полку норців.
Тільки для чоловіків: хіба де-не-де куряться цигарочкою жінки-продавниці, відганяючи димом квітковий шал. А так кожна з жіноцтва бере купіль у власній строкатій калюжці. Когось зігріє лиш тепла квітова краплина.
Ми-ж цілісінький день до одуру кохатимемось у квітах на останній розказ ізниклої держави трудящих обох родів.

За політичну мовчазність

 Народу без мови не буває — це ми вже, здається, з'ясували. А чи буває без мови політична нація — хто того досьвідчить? Добре було-б, якби виявилося, що буває. Бо щось вона ніколи в нас не мовчить.