Тиха молитва І

 Стареньке бабуньо вийшло на вулицю погаласувать за те, щоб до смерти її й після того навіки в гарячих степах і зелених горах кримських уроча руська тиша м'якенько розлягалася, велично височіла та рясно висіла. І як-що вже щось і порушить цю врочисту мертвоту, то тільки не ляскіт української мови, тої говірки — то сухої, як дрова, то жалючої, як батожиний язик. Кавкає солов'їна, горенить калинова.
А ні чичирк. А ні телень.
"Боже..." Ну, це ще — хай.
"...Великий, Єдиний..." Не той виголос. Гасло? Хто йде?
"...нам Україну...". Клацає замок. Може то щось нам одмикають.
Та хай і замикають перед нами — тільки не бий.
Клац-клац.
"Храни."

За потерпіння, дасть Бог спасіння

 Терпцю вже нема. Увірвавсь. Тепер не стає тірпєнія. Потрібен — тірпьож.

Покозачена руїна

 Не так було по Хмельниччині. Тоді Руїна надійшла за козаччиною. Розкозачені повернулися до своїх ґрунтів із козацькими косами, затупленими на шоломах і панцерах летючого воїнства, й розшрубованими в бою ціпами, — а там, удома, вже не слобожанщина, а барщина. Не тому, що округа Бару там учинилася, а тому, що слободи зникли.
— Чиї-ж ми тепер, як не свої?
— Господареві люди!
— А хто-ж господар?
— Не твій то, дурню, клопіт! Ходи на стайню, діставай хлости за відлуку!
І так покотилося: знов коси, знов молоти.
Тепер не так, сталося те, чого й не сподівалися, колихаючись у мертвому морі надтерплячого нашого очікування. На руїні гідности козацтво з попелу й сажі повилазило. Якими-ж ті козаки до своїх домівок повернуться? І що робитимуть? А як сурми заграють, похіднії горни?

Нечинне слово

 Останній день справді лютого місяця. Позавтра — Прощена неділя. Кого прощатимуть, за що, чи проститься? За тим — Великий піст з перервою на 8-е березня. Чи вже не сьвяткуватимем? Усі щось пишуть-говорять, тепер це те саме. Не говорять, як пишуть, а пишуть — як говорять. А що мені писать? Подивився — все вже в мене давно написане. Т'але не прочитане, чи прочитане байдужно.
— Що, пане мій, ви читаєте?
— Слова, слова, слова! — зізнався Гамлет. Сказав, а трохи перегодом таки вбив цікавого до книжок Полонія. Слова не зупинили й не завадили. Слова не спиняють дії, вони її викликають і пояснють. Але то в п'єсі. А в житті люде часом і мовчать, і сидять, склавши руки.

Непорадна рада

 Здається, наших козаків, охочих відпочити в Криму року Божого 2014-ого, не більш, ніж колись 1654-го.

Неповажні старощі

 Геть ізникло в нас оте колишнє "казали старі люде", здимніло без сліду. Бо ті старі люде не знали, що буде. Що буде, тепер знають молоді колективи. Тому подовжене старіння насувається в подобі поглибленого дуріння.

Тільки тут

 Право не бути вкраїнцем — найневіднятніше право кожного нашого громадянина. Хіба це не ясно? Хіба цього мало?