Замість куль і шабель у нових діячів стало слово ледаче за зброю

 Колись барокково пишномовна, наша вкраїнська, як мені де-коли ввижається, ся влякає, на коліна клякає тепер посеред тлуму мандрованих, не ріднодумних, але вкраїномовних интеліґентів, що-мить дістаючи то штурхана, то паца по шиї. З палким, гірким, але-ж німим докором дивиться напасникам услід: паничу, я вас за чуба посмичу.
А я, перекладарем бувши, силуюся, коли сила, затулити собою її безголів'я. Все впораємо, уквітчаємо, причапрячимо. Але хоч завершуйте думку, балакаючи, — молю вас, благаю!

Не вкупі

 Не треба свавільно випечеровуватися з власного тіла: Господь і злучить, і відлучить. І це стосується не тільки до, як той мовляв, трансцендентальности. Нащо насильне вицуплюватися з українця й вікувати опріче, як той корч під водою?

Без поради та запомоги

 Заходив по довідку до ректорату своєї старенької альма-матері, університету Володимирова имени Тарасового. Там мій одинокий український голос просурмив відступ у лунких коридорах, забренів, ніби крик крикуна в пустелі, що не кається ніхто. По наськи ніхто ніде не гомонів. Навіть красунечка в вишитій сорочці без паска й запаски. Ну чого ще не зробили Тарас із Володимиром, щоб і в нас як у людей мова була?
Дарма! Знай собі шварґотять по чужинськи. Може щось учувають, не доведи Господи?
Щасти тобі Боже, славетний університете, де так прагнув закоренитися Шевченко! Чи вже перебажав? Можна й по смерті добирати, живі всі в Бога.
Цей ректорат замешкав був колись сам Юрій Нарбут, тут по хатах просторої кватирі стояли такі любі його серцю старожитності. Ще було їх... А тепер нема.
Справді сумно, сумно аж за край. А що як назвати той ректорат "ректоратусом", "ректоріюмом", "ректорнею"? Чи не поможе? Бо й ректорів-же міняли — не помага.

Зозулястий край

 Гай-гай, який-же з Леоніда Бикова українець був! От тобі й Слов'янське-Краматорське! І як-же він літав! Так літав, що й Київ його не приймав, летовища такого не було.
Який-же з його був Максим Перепелиця! Українська вдача, вкраїнська воля так і перли з його по казенних касарнях і казематах. Ми тепер як голки при місяцеві назбіруємо вкраїнську ідею, а він її ніде діти не міг, як ніде правди діти.
І знов він злетів, українським соколом звився, коли "В бой идут одни старики". Всі бій бачили, а він: "Мы ж над моей Украиной пролетали..." А де-ж пролітали? А десь коло того-ж таки Слов'янського-Краматорського, більше нема кудою.
Тепер там теж багато-чого літає — й бої. Нема чорно-білого кіна й життя, зозулясте все. Протагонисті, антогонисті — зозулясте все, хоча знов хрести, знов зірки. І ніяк знати, чи за хрестом правда, чи за зіркою — пентаграма.

Господи, всіх праведних своїх Ти відаєш! Тільки Ти так можеш, щоб чоловік з "Історією СРСР" у голові й піонерським багаттям в серці любив і боронив Україну. До смерти боронив.

І розбрат слів, і незмир поколінь

 То не по правді, що слово "романтичний" зажило в нас такої легковажної слави. Хіба щирі романтики були такі, як оті новітні романтичні? Чи-ж то Вордсворт і Кольрідж ходили з панянками під рученьки, цілували їм ніженьки, зазирали у віченьки? Чи може надсилали їм валентинки й квітуськи з марципанами?
Та ні-ж бо! То були люде в приватнім життю буремні, а найбільше в родинному, як-що хто це останнє мав! А хатнього не було, не трималися вони хати. Вони сьвітами вергали й ламали гнучі бадилинки особових доль! Не свійські то були люде, не свійські!
От і наш Шевченко був романтичний чоловік, цим усе сказано про його особисте. Й Ликеру він надибав собі романтичну, хоч сам під той час, як і годиться, вматернів і більше не міг бути за романтика. А вона була! І в смак, а не в полусмак! Ще-б пак, зрадити самого Кобзаря, та ще й з малим рабом отим німим!
Розбрат слів, незмир поколінь. Кохайтеся, середньовічні, та не з молодими!

Місця стане

 Город — не цураймося, теж наше слово — то загорода, місто — це торговиця. А до чого тут садиба, город, де тут жити? Оборонившись і від'ярмаркувавши — всі по домівках!

Надзвичайний майдан

 Якби-ж то всі вкраїнські площі з їхньою геометричною примхою називалися по людськи "майданами", то може не було-б і новини Майдану осередкового. А що-б було? Посполите рушення! Рівчаки й рівчачки — волепровідці по всій Україні. Отого нам і треба. Стирчання не вистарчить.