Не без причини

 Серпень має тридцять один день. І то не без причини: 30 день дурувати, а один, 3-ий — сісти й зажуритися. Теж не без причини.

Без радости

 Яку радість можна мати, не відрізняючи втіхи від задоволення? Чи навіть і задоволу або задовілля, як хто зна такі слова? Всеньке життя йде на зодоволення. Й без ніякої втіхи.

Пішла голота на вигадки

 Болять зуби? Либонь пооскомило. Та от реклямодавці зразу кажуть: "ТОП, ТОП, ТОП". Це вони самі top чи нас кудись виряджають? Але вкраїнці ще поки тупають: тупу, тупу ніжками. А "потопати" ніяк не можуть, доведеться тоді "потопати". 

Ще  й упевнено хвалиться, що "№1 стоматологія". Їй-право, не брешу! Вважають, що багато є на сьвіті розділів медицини з однаковою назвою, аж треба нумерувати. Й нумер виставляти наперед: добрий рвач, нічого сказать — не зубний лікар №1, а №1 зубний лікар. А під ним уся стоматологія ходором ходить, хоча й окремо взята, одна з численних, зате ціла.

І знов таки прикро, зо хтось за ці вигадки гроші гребе. Хтось, а не ми, ну, то-б-то не я, такий розумний.

Енер... той

 Рекляма подвійного, активного серця: "Не стресуй. Енергуй. Дій". І так спокійно-спокійно, навіть без знаку оклику. І комусь-же неструсованому, енерґованому, дійовому за  такий вигад іще й купу грошей насипали в шапку. То вже дослухаймося до його, багатого: енер... той, поки не звик, пробачте.

Єдина отчина

 "Батьківщина" в нас одна, то вже не треба писати її з великої. Бо ще подумають, що це така, а там є ще якісь инакші суть. От СССР був "Батьківщина" з великої, бо на додачу до рідних малих поставили спільну батьківську халабуду. На кістках тих, хто любив свій рідний край відносно менший, невеличкий. А "любов" — з маленької, "віра" — з маленької й "надія" з маленької буде.

До слова "зовсім"

 Уже кілька років кажуть: "немає, від слова "зовсім". І дуже воно дотепно як здавалось, так і здається досі. Хоч од слова "зовсім" похідних геть немає. А саме воно походить од "зо всім", се-б-то "з усім". І на батьківщині дотепу, в московській мові, той самий родовід. Але-ж весело, зовсім весело. Зо всім сумом про теє сповіщаємо.

Видима халепа

 Чую від дуже вкраїнських людей, що "явний прокол". Здається воно таке близьке, молоде, ніби щойно почуте від рідного піддівка чи випарубка. Т'але зарзу чогось насторочує сам "прокол": чи воно, бува, по нашому не прокіл? Ні, бо суто граматично йдеться тут за проколення, проткнення чи простромлення. А проколоте місце — то проколина чи протик буде. Та чи я не шиюся в дурні? Або, ще гірше, чи не придурююся? Усім-бо звісно, що то молодіж так балака. Перше московська, а за ними й наша. А за нашею — батьківство, материнство, тітківство й дядьківство тягне. Де дід із бабою ще не дуже старі — то й вони за громадою.

То хто-ж він такий, той "явный проколъ" буде? Чи не видима наша халепа? Та не сікаймося вже до тих мовців, "явно проколотыхъ". Словами Йвановими Франковими, "видно, що редактор "Діла" й серед халепи не тратить гумору." То й ми не тратьмо, а призбируймо. Й не забуваймо сказати до діла, де є "явный проколъ".

Не дурно й не бездумно

 Мені дуже подобається ретельно писати дурниці, писати дурниці всякі, зирно добачати, що воно дурниця, й тою до дурниць дозірністю щиро тішися. Це глибочезне всьвідомлення разливо відрізняє мене від широкого, як чорноморські шаравари, загалу, що пише всякі дурниці просто, бездумно.

Повна скриня

 Ми вже живемо не просто як центральногеографічні европейці, а як европейці тубільні, закутні: господа — повна, лиш не чаша, а скриня, й повна вона плахіття, манаття, мантілля й хвантя. То що-ж, до жіноцтва воно якось і пасує. А ми, чоловіцтво, гадаю, радше глибоко потягнули-б із повної чаші.

Давняя дрімота

 Я так собі міркую, що коли, відходячи, згасає тіло, разом пригасає й сьвідомість, вчеплена в свою тілесність, у свій із тілом "кревний" зв'язок. А душа тим часом оддаляється од потьмареного люстра сьвідомості, десь одходить до своїх покоїв. Научається окремішнього буття, призвичаюється до його. Бо йнакше годі, стоячи в вірі, пояснити ту прикінцеву глухість, що її ми майже завсіди бачимо в замкнених душах людей уже затоплених у безпросьвітню, нерозумну, давнюю дрімоту.

Проти паскудства

 У житті геніяльних людей ми зчаста бачимо, що до надміру обдарована особа мститься небесній налозі й усе безхисто поривається паскудити, як усі. Зате вже звичайна, щабльова культура мала-б беспретенсійно борсатися, борюкатися, опинатися проти паскудства.

Лет, літ льот

 Чудовий приклад нашої мовної велемірности дають аж при слові, що а ні трохи не відрізняються значінням і дуже трохи — звучанням: "лет", "літ", "льот". Що вони означають? Ясно, що "полётъ". Стривайте, а де подівся звичний і зручний "політ"? А він нам треба? От "LOT", polskie linie lotnicze, це-ж літ. А читається "льот", стемнісінько як у нас — аж у третьому варіянті. Дак ото-ж кажу, що мову маємо велемірну. І тому павичеві на хвоста ліплять іще й хапаний "політ". А не летить і з "польотом", бо то вже через лад велемірність.

Та не журімся, панове: є простенький "приліт-прильоту", самотній переліт (з подвійним, що-правда, наголосом і двоїстим "переліту й перельоту" й близький до "переліту" (значінням) "заліт-залету". Втямили? Запам'ятали? Ну, тепер можна й розбалакатися.

Негоже

 Дуже ми прилюбилися до слова "хороший". Воно в нас скрізь поперед добрим ходить-виступає. Хоча означає "гарний на вроду". Т'але не те мовлянам думається, не туди вони дивляться, "бачимо бо тепер через дзеркало, в загадці". Тому переважає відміна "хАроший". Є й "хАрАшо". Спасибі, хоч "шо" лишили наше рідне.

"ХАроший" свею милозвучністю нагадує японське "karōshi" (過労死) — смерть од трудової виснаги, недобрий скін і, просто скажемо, геть "нихароши". Т'але наші мовці, виснажені річчю, на теє вже зважати вже не можуть.

Роби сьогодні

 "Що маєш робить, то зроби сьогодні, а що маєш ззісти, то ззіси взавтра." Овва! Оце так приказка! А нас іще й нині кортіло солодко ззісти, п'яно спити, хороше походити." Теж приказка! Й усе воно, хвалити Бога, якось урівноважується. А хороше походити — то, завважимо напровсяк, буде чепурно. Смашно поїси, було, солодко запиваючи, й ходиш ошатний. Без того не пилося й не їлося по святочному. А теперки самі хвутболки та кросівки, хвутболки та кросівки. Що маєш робить? Роби сьогодні.

Залицяються бити

 Нас залицяються бити. Цей старовинний сільський вислів дуже вже тепер буде до речи. Тільки не так бити, як колись на селі хлопці були "залицялися" — знічевля, від юнацтва дурного. А от на смерть і просто сп'яну, як по московських присілках одкатовують.

Холодник у холоднику

 Ну, чим я винен, що ваш дорогий "холодильникъ" — то по нашому холодник? Скажете, вигадав? Коли-ж ні. А "акрошка" люба, щоб у спеку хлебтать гарячим язиком? І воно-ж холодник! Як сказалп примирливо посполита подавальниця, "холодний суп" — і культурно, й обережно дуже. А той "суп" — що воно таке? Юха, юшка, сьорба, щерба, поливка, росіл, а далі горілка вівсяная, йде свашка не п'яная.

Спекуляції

 Дуже полюбили "спекуляції". Нічим, власне, не спекулюють, але чують, що десь щось єсть. Хтось розживається, наскарблюється, та не ми. Ми интегіґентнії люде — куди нам спекулювати?Виносити на базар чужу мислену долю, чуже мислене життя? Ні, не наше воно — не вкраїнської культурної кляси. Однак слово деренчить — спекуляції. 

Кримський Агатангел

 От чоловік чужих мов назнався й пише, аж оголошує, що зробив "український переклад смислів". Це-ж як воно буде? Вміли, кае, наварити, не вміли подати. Ну, по московськи ніби ясно: "украинский перевод смысловъ" — перевели вкраїнці ті "смисли" геть усі, всіма чотирма змислами попереводили. А от хоч по ангелянській? Ukrainian interprtation of notions? Ukrainian translation of meaning? Ukrainian treatment of sense? От нема на них, орієнталистих, Кримського Агатангела, грізного й у пестливій хвормі Хванька, хоч і доброго ніби, ага, янгола, прихильного вістівця.

Нетямаха

 Вже я бачу, що нетямахою не тіко народився, але й помру. Не по хазяйськи воно виходить, не по господарському.

Добрий заробок

 Добре нам і серік літувалося: все смашно прожили-проїли, ввесь добрий заробок.

І хвиґи, медом мов налиті, мигдаль, каштани смаковиті

 Кінець серпня — не знаю, Боже мій милий, з якого ще вогню понатягати каштанів. А ще-ж кортить і хвиґ, і мигдалю...

Останнє дурнівське повстання

 Ніколи не вірив я в колегіяльні сьвітові комплоти, змови розмних, щоб одурити й без того вже дурних. Але й мені теер прикрість, бо навіть не дурнівські змовини, а от змова бути всім дурнями й сьвітовий уряд найдурнішим мудрецям повіддавати.

З письменних

 З письменних все лихо встає. А далі вже темні по садочку ходять та й ходять і те повстале з письменних лихо водять та й водять.

Вишиванка

 У нас полюбляють найважливіші слова якось не так викручувати. От і "вишиванка" — наше, сказати-б, знамено. З якого дива вона "вишиванка", коли вишивана? Є й "вишиванка" в нашій мові, а як-же. Це — річ, що саме вишивається, простіше сказати — "вышиваемый предметъ". Ну, не з ним-же ме виходимо на ходи й марші!

Серце-кіно

 Учора  йшов Хрещатиком і звернулася якась уже не першої молодости пані зо жмутком барвистих метеликів у пучках, де пише: "Приходь дивитися надихаюче і торкаюче серце кіно". Он як — либонь сценаристі й писали. Я, звісно, радо присікався тут таки до активних дієприкметників. Зразу кинулася навперейми якась молодша менеджерка: "Це не до єї питання!" Тю, а до кого? Бо найбільше кортить мене дізнатися, кого чи що і за що торкає оте "торкаюче"? Болюче воно, летюче — ваше "серце-кіно"?

Попопам'ятаймо

 Днями почув у запізнілому автобусі, що волікся, як рак, насукір всяким розкладам, нарешті почув од стурбованого подорожнього суто словниковий, як почало здаватися, вираз "московський місяць". Тільки шкода, що в версії "місяць руський": "Так руський місяць будем їхати!". І ротаті, пащекуваті водії зрозуміли звкид — почали огризатися. Живе мова! Т'але чого-ж він руський? Руський — то насправді звичайний, се-б-то наш український місяць. Ніякий автобус не потрапить стільки їхати европейскими краями. Иньша річ — "Сибір необходима", словами Тарасовими Шевченковими.  І приказка наша попереджа: "Попопам'ятаєш московський місяць!" То чого-ж не попопам'ятати?

Контрпродуктивність де-якого слова

 Це саме слово "контрпродуктивний" має контрпродуктивність. "Нтрпр" — он як! Ніби заводиться-не заводиться перихверійна мотоциклетка. Два глухих поміщено між трьома сонорними, т'але й від того якось немає полегкости. Навіть порадники з культури анегелянської мови радять цуратися того слова, хоча воно в твм трохи багатше на голосні, а від того милозвучніше: "couterproductive". Питання просте до провокаційности: а чим контрпродуктивність різниться від звичайної хлопської непродуктивности чи й узагалі, шануючи слухи ваші, даремности, марности, неотрібности? Однак саме таке збіговисько немилосерднозвучних, рикучих звуків укупі з семантичним маревом ваблять нашого дрюкованого мовлянина, як туманні ріжки небезпешних, бо невидимих кораблів: от-би спіткатися! Хоча ця спотичка, наперед можна знати, буде болізно, нищівно... контрпродуктивна.

Сходини

 Пенсійний фонд (не вкраїнський, а Вкраїнин) і вкраїнські пенсійонери видимим чином навзаводи рухаються в діяметрально супротилежних напрямах: фонд чим-дуж молодшає й розумнішає, а пенсійонери — старішають і дурнішають. Обидві стороні тим ретельно додержують невблаганних, суворих законів життя, відповідно суспільного й натурального. Єдина надія на єднання двох різно напрямованих кораблів у спільному для них зубожінні.

У рідному лісі

 Ходжу вкраїнським лісом і на ціле горло гукаю "ге-ле-гев" — по своєму-ж ніби й гукається. Т'але рідний ліс не тямить, що то в мене таке "ау".

Просяність

 Щось не бачу того по словниках, а є такі в нас люде, що їх до всього просити треба, ще й припрошувати. В говірній мові їх зовуть (чи вже звали?) проханими, прошеними й навіть культурно — просяними. Хоч просо як культура потребує наголосу "просяний" чи "просяний". Але в нас багато люду (а не каші) саме просяного. Й до просяної каші просяного.

Кру та кру

 Українська мова дуже сьпіуча. Просто вкраїньцям не до сьпіву, бо доба така кракуча — все кру та кру.

Немає тих яток

 Мережу харчових крамничок про бідніший люд назвали "Лоток". І здалося дуже вдало: щось таке меньшеньке, невеличке, ну, що твій... Стривай, а ми-ж не маєм такого слова: рундучок — так, ношачок, тацька, ночовочки про дрібноношу чи крамоношу — теж маємо. Ще є ятка: "Тримається, як собака коло ятки", "Немає тих яток, де продають батьків і маток". Немає тих яток, а "лотків" зовсім ніяких нема. Велика оце нам шкода.

Що вдається

 Що йому вдається, в те воно й удається.

Нема дурних

 Моєї голови вхоплються й прості думки. Просто я не ділюся їми, а їм сам. Бо нема дурних.

Ледачий місяць

 Серпень, от хай він мені вже простить, якийсь місяць ледачий: неталановитий, непродуктивний. А як плідний, то на сяку-таку садовину, як обдарований — то хіба якою городиною. Та й то через плече вже вересень зазира: він і трудящий, і багатий, і навіть весільний. А наша праця тим часом яка? Сказав, а потім і зміркував, що треба записати. То вже не до серпня з тим, це вже запевно. Бо он учора в серпні-місяці молодий місяця виліз був із серпом — іще молодий, а вже ледачий такий: не жатиме, так і знай, хоч-би знічевля не врізався.

Мильна наша думка

 У нас можна наперід знати, що мильне-мийне буде мильне-омильне-помильне, бо помилиш, помиєш, а воно помилешне: мильне-сіре, намість чистого й білого. А все воно що наймильніше —то нам наймиліше.

Без узаємности

 Він, здається, добре знав мову. Однак вона до його не признавалася. Геть ні разу й у хату не плюнула.

Є в що взутися

 Тра вже переробити приказку, як із тою хатою, що ворога стрічає: "Кінець ділу капець". Сам капець, а не вінець, бо ніщо не вінчається, а просто якось кінчається. Ще хвалити Бога, що не народній "капець", а таки належно словниковий "капець": є в що взутися, є в чому капцюватися.

У серпневому Лійоні

 У серпневому Лійоні так гаряче, що люде перестають жити. Це гаряча анабійоза. А ми гадали що треба холоду, навіть морозу на цілковите й суцільне завмирання й заціпеніння. Як зрушити речі з того вклякання? Розтопилися, налипли, щоб потім покаменіти назавсіди.

Бліда копія

 Ти — бліда копія того, чим був у час задуму, в годину творива. Й копія все блідшає, бліднішає, полотніє — аж поки не зіллеться з тлом. А далі навіть не згорнеться сувій, а просто згасне екран.

Не відбере

 Майстерність терпить без боротьби — навіть і з самим собою. Бо мило доспівати, як тому вже гарбузові на баштані. А от уявіть собі, що гарбузи качаютья колесом й ударяються, як бубни, намісць того, щоб тихенько стигнути.

Боротьба в одного за те, що йому не належить, а в другого — за те, що в його віднімають. Майстерність належить тільки тобі й її, твоєї, ніхто не відбере.

Не доведеться

 Геніяльним бути й утішно, й солодко. Доведеться повірити, маючи надію на моїм слові. Бо собі спізнати не доведеться.

Рінолежники й рівнобіжники

 Перекладчики, що відпрацьовують так звані "паралелі", забезпечують сьвітові сьвято щирого дарвінізму: там де його самого перцює аж двоє, гине один безсилок із перекладницької популяції, а ще другий, незугарний опанувати техніки двох рівнобіжних верстатів, готується тихенько вмерти суворим голодом. Таким чином, настане день, коли на саджене кістками поле прийдуть нові люде й скажуть, що так по мавп'ячому балдикати й машина потрапить. Без втрат і витрат.

Великий храп

 Суголосно, згідно й послідовно мене ніхто ніколи не хвалив. Щоб не запишався. Так знай-же, сьвіте, я однак запишався, а на тебе маю великий храп! До себе-ж звертаюся словами Йвановими Франковими: "Ви демократ, плебей і консеквентно робили все, що мусіли, мій друже."

У кінці — щастя

 Народився? Пригадуєш, де? Пригадуєш, коли? А мова твоя яка? А віра? Дак ото ти й єсть, що напригадував. А теперки з усім тим, бо за плечима не носити,  можеш перевезтися кудись туди, де й народитися спритніше, й місце мальовничіше й час догідніший. З мовою й вірою може доведеться й уломити трохи набік. І буде тобі кінець, а в кінці — щастя.

Повільним духом ти повій

 Старітися треба якось такечки поступово, щось таке як повільно. Тоді змалку-помалку, поволі-волі в житті знов із'явиться поступ і простора, вільна перспектива.

На зуби

 Бувають і гадки глевкі. Та вони всім любляться саме тому, що на зуби легкі — на розумові зуби.

Курчаче

 Спешу вилуплюєшся з лушпини, а далі чомусь іще й лізеш, пнешся, рвешся-видираєшся й урешті лупишся ще й з шкури.

Встигачі

 Мертвих іще встигнемо пошанувати — їх завсігди маємо з собою. Та й живих — коли дійдеться й їхній ряд. Поки треба щоб громада знала за що людей за життя шанувать, то вже впізнає, промівши стежку на той бік. Засьвіти їм Боже сьвічку в тому присмеркові! Не дурно-ж тепер вигадали для всіх оті "засвіти".

Виграш у лотерію

 Мені, щоб здійняти з неба хоч п'ятірко зірочок на свій поетичний коньяк, треба написати щось справді геніяльне. Та й то ще чи буде, чи ні — як кажуть мудрі люде, лотерія. Се-б-то геніяльність я беру на себе, забезпечу, а хто може наперед угадати примхи вередливого читацького серця? Це вже не спонука, це, скажу, стимул.

Як ґаґариґа

 Тямити, що ти хіба не такий розмуний, як той Аристотель чи та вже Ліна Костенко — цілком вибачно й навіть статечно. Т'але почуватися дурнішим за своїх сучасників — аж геть нестерпно. Тому на шпалерах, поклеїних на стелю вкраїнської хати, зірчасто сяють над холодною піччю саме ті, а не якісь инакші ймення.

Дак а що-ж робити з чужими письменниками? Як дізнати, чи вони занадто розумні, чи такі як треба? Тут радимо всім удаватися до сьогочасних наших перекладів: там українська мова зрівняє всіх із рідною землею, то як-раз до масти будуть. І не треба думати, а думаючи журитися. Бо думка сушить мозок, а тоді голова торохтить, як ґаґариґа.

За безсовісність

 Такий маленький, зручненький, грайливенький опорок безсовісности, що його ніби всякий має. Те, що його ховаєш у собі ти, не виправдовує ні самого гріха, ні його грішника. Й нічого не пояснює. А надто самої цієї потреби на безсовісність. Отже неси й стогни.

Стоти не переробиш

 Functioning alcoholic — сприйняття зрозуміле, близьке, та як-же його віддати, оте functioning, не ламаючи дорогих канонів нашої мови, — "функційональний"? Чуже, не що й давно запозичене слово, більше заради його функційональної незрозумілости, що приховує непотрібність. А відкинувши літеральність? Ану-ж! Пропоную "енерґійно питущого" — як спружина, їй-право! Й усе достоту знано та зрозуміло. Бо стоти не перейнакшиш, а енерґія таки справді живою цівкою б'є.

Доброго здоровля пивши

 Доброго здоровля пивши, треба добре молитися, щоб не пропилося.

Здоровлеохорона

 "Здоровлеохорона" — пречудове слово: здорове таке, повільне. В нас тепер, бач, майже нічого не боронять, знай "захищають", навіть оборонців переназвали в "захисників", а тут раптом охорона, сторожа. Щось таке, як кустодія при гробі Христовім: поснуть, а рано з'ясується диво, що нема тіла під вартою — десь не тут воно, всупереч охоронним заходам.

Відкидне синівство

 Сирітство — то вселюдський стан. Бо й хазяйським дітям повинно всиновитися Богові. Не всиновившись-же, можна всиніти.

Як товар

 Здорове, сите, зручне життя без смертної пам'яти — то не призначення людини в Бога. Бо то призначення худібки в справного господаря.

Намоглива хибність

 Усі люде помиляються. Всі вкраїнці вперті. Тому вкраїнці все вперто помиляються.

Позначення й призначення

 Сьогодні вже знову повториши чарівний вираз "громадянське суспільство", я нерешті замислився, а чи буває суспільство не громадянське. Які ще бувають суспільства, крім громадянських? Громада, суспільність, загал і... громадянство — всіма цими словами ми в нашій мові можемо віддати society. Легко в'явити собі, що буває civil society and uncivil one. Ґречне й, сказати-б, неґречне. А от громадянська громада, громадянський загал... і громадянське громадянство?

Дак тут іще виявляється, що громадянське суспільство — то не все громадянство, а якась ніби його частина: йшов-ішов, перечепився через межу й заорав носом (і запоров) уже в якомусь не такому суспільстві. Тут воно ще було громадянське, а тутечки вже ні. Чи навпаки.

І багато такого всякого в нашому не розсудному суспільно-політичному жарґоні. Опріч иньшого, тут дошкульно вадить нам засвоєна від Москви звичка не пізнавати, а називати, а ще лучче — зразу взивати, а потім уже знати, що таке воно й є. Скажете, що це вселюдське? Оце чарівне переконання, що йнакше позначивши можна й призначити инаково? Якийсь у цьому відьомський переступ проти первинного Адамового найменовування. Порожній звук квапиться на невидиму суть.

Надумав запитати, як воно буде по сурдоперекладницькому — от де покажеться бешелесна, та  впійманна істота речи! Каже перекладниця, що показують на миґах "людське супільство". А я-ж вам що?! Десь у глибокому Всесьвіті може є й нелюдське. А ми маємо, що маємо. Помилятися — то людська річ.

Як той Стельмах

 Знаю, що в усіх Жадан улюблений сьогочасний поет. А в мене так Стельмах буде. Я мешкаю без комірної плати в його поетишному сьвіті. О! Вже й думонька-гадонька чи то стельмахується чи то стельмашиться... А от жадань і зовсім немає.

Сьвіт як картотека

 Чи картотекова шахва й далі в нас за арехетип? Чи вже вдавнилася, вдавилася? Тре розпитать помежи молодняком. А гарно-ж було й було-б! От і в небіжчика Борхеса... Ах так, у його то була книгозбірня, а не база даних. 

А мені таки ввижаються ті комірки з усяким симболічним мотлохом. Архів — ніби якісь послания потомним поколінням і ґенераціям. От хоч і Московщина: тут грубенький літачок намість листа, тут опецькувата ракетка замісць листівки. А там — перелітне вітання сіло на жертку, в подобі ширяльної бомби жертви виглядаючи...

Перша рука

 Здається мені, що це річ лляна. Т'але перша рука відірвала від неї наличко, а я друга рука — second hand.

Причеплений сьвіт

 "Сьвіт ловив мене, т'але не впіймав.", — хвалився Сковорода. Й ніколи не сказав: "Хоч-би цей сьвіт од мене одчепився!"

Ще путні сірі штани

 Путніми можуть бути тільки сірі штані: не каляються, не зношуються, не виходять із поведінки. Тут поет Драч мав рацію беззаперечну. Сіра барва — то колір незнищенної матерії.

За Ґебельсом

 Брехні годилося-б тулитися до правди близько-близенько — як до сестри рідної. Як у тій причті про колодязь: украла вбрання близнючка — та й вже. Коли-ж ні: приходить чужа, навіжена, непогамовна — суто за Ґебельсом, тільки його й зна.

Давання спокою

 Давання спокою, ходіння собі на зламану голову — мистецтво московцеві незбагненне, недосяжне. Налізатиме, насідатиме аж поки не дістане келепом по лобі (бо чола там кат його ма). Й діставши келепом, іще нескінченно довго слухатиме чмелів. Багато треба чмелів — хоче на що-день тьми великої. Аж поки не повиїдають чмелі — разом із медом.

По старому

 Суспільство своїм нормальним чином випихає старих. Але старі тим часом упихуються в суспільство: в нас їх уже, слава Богу, чвертка, а ще більше добігає, достигаючи.

Маленька громадка молоди, протизаплідними зусиллями двох попередніх поколінь, дрібнішає й меншає. Наш малесенький, полохливий молодняк. Він, однак, дуже придасться за кордоном: зацілілий, живущий, до ладу прийдеться в "розвинутих" аж до несхочу суспільствах.

Стара Вкраїна по старому стоятиме сама.  

Обструкційоністичне

 А як то воно — зовсім нікому не подобатись? Чи-ж воно не елеватор? Піднесеність у всьму й іздійнятість наж набридущим загалом?

На цигарки

 Як не Книгу життя, то вже власну життьову книжку можна легко скурити на цигарки.

Супроти гедонізму

 Людське життя куце, то треба встигнути натішитися їм. Коли буде кінець, не знаєш, то вже треба завзятися на втіху, прихопитися до радощів. Тішитися життям — то тішитися собою. Гедонізм, так зветься. А як-же зветься, коли життя коротке, кінець не видно як прийде, а ще треба встигнути страждань ухопити? Чи не християнство?

Щедрий дар

 Спитуватися думати про вкрай складне й уміти писати про теє вкрай просто — то щедрий дар соціяльних мереж.

Проблематичність

 А ви знали, що проблематично — то здогадно? Спрбуйте подумки повисталяти здогадності на місці всіх звичних проблематичностей. Нецікаво, неслушно! Бо голо якось.Так можна порозбірати-пороздягати всіх почесних консулів у нашій мові. І що тоді буде? Проблематично воно...

Відбиваючи сьвіт

 Уже давно якось так само собою звікувалося, щоб не відсьвічувати. Не дурно-ж воно й у повсякденній міській говірці радиться: не відсьвічуй. І не відлискуй. У сьвіті є сьвітло, єсть, та не про нашу честь. То чи  просьвітлість — не сьвітлоперепускна спроможність намісць сьвітлопоглинальної? Так, у цім сьвіті однаково не відсьвічує істотне й неістотне. І слушно чинить — для своїх особливих потреб.

А вік тим часом вікує собі далі, й уже дається на здогад, на розум дається, що не треба вже й відбиватися в дзеркалах. Як-що не упир із тебе, то єдина рада — не зазирати до сьвічад. Не відбивайся! Це собі напоумка, а не на гасло. Бо земляки вже не втямлять: вони теперки по московськи "відображаються" й по новітньому "дзеркалять". А ти не вже не дзеркаль. Геть і псевдо таке візьми — Недзеркаль.

Техніка й наука

 Рівнобіжний переклад — то техніка, коли-ж послідовний — наука. Недурно-ж рівнобіжний буздумно зовуть синхронним, тоді як послідовний — таки не консекьютивним. Оце днями вперше був за свідка, коли нашого брата (сестру в цьому разі) легко замінила навчена машина. А сталося так: підхід витренувана фахівчині до послідовного перекладу перед старшинством багатої компанії чогось отаманам не сподобався. Пробували всовіщати перекладницю, та либонь забракло їй гнучкости: звичка — що вдача. А тут іще й тема яка підхожа — "наука про дані". Викликали заміну, т'але напровсяк іще надумали пускати рівнобіжний переклад на екран. От де справді рівно біжить! Спершу мені здалося з переляку, що машина лишає за облавком поступу вісім із десяти шановних наших колеґ. Але потім уже схаменувся: та ні, плутається вчена штука так, як людина ніколи не заплутається — хоч вона тобі адекват, хоч вона тобі трансгумагоїд.

Сиди Векло, ще не смеркло! Та чималенько важить те, що ніхто з мало англомовних уже не наважився заперечувати проти катавасії й какофоніх — пішов переклад і нема зупину! От тому й треба начуватися тим із наших виконавців, хто звик покладатися на машину й сам став до неї подібний: заміна не видно як прийде. Спочатку до-деяких небагатьох, а потім потурбує й ширший загалу. Скаже: "О! І я так можу — навчили." Ну, не буде виконавської майстерности, теплої людяности, жвавої вигадливости — дак а хто-ж їх і має? Ось що розповіла мені дана наука.

Поборення

 Гаркаві люде, проти мовлян простих, бринять, як здається, впевненіше, доконаніше. Багато хто з них обирає життя, пов'язане з відозвами, заявами й об'явами. Тут у самому виголосі лунає поборення: як не власної малесенької ґанчи, то чужого величезного упередження.

Простіше

 Писати простіше не можу, т'але мене можна простіше читати. А ще простіше — не читати.

За воздібність

 Бути кебетливим неделікатно.

Одвір

 Двері до слави хтось підступно підпер кілком. Одвір підпер. Бо до слави не в хату, а з хати.

Кіннота з темнотою

 Я колись у метрі читав книжки, а тепер хіба ахвішки. Ось майнуло: "Для мам — цікаві лекції, спільнота й чай." За лекції з чаєм, звісно, спасибі, бо без чаю не всяка лекція, хоч яка цікава, в голову влізе: треба головою й слухати й разом пити, щоб не так сухо було, суха ложка рот дере. Т'але спільнота! З мене не мама, а тато, одначе намагаюся в'явити, що вабить спільнота там, де можна обійтися простим, щирим товариством. Мені й узагалі здається, що модня тепер "спільнота" всім батькам так само потрібна, як і кіннота з темнотою. Її треба умоглядним. бездітним душам, що ніяк не помиряться на громаді, спілці чи компанії.

Цифрові креатури

 Багацько бачу в мережах усяких постатів, що визначають себе як digital creator. І справді тільки цифра могла покликати до життя таку силу не живодатної креативности: й кликало з небуття, й викликало не суще.

Доволі

 Малописьменні великописьменники — то справді біда нашої доби. Т'але наша доба не журиться тими бідами. Бо доволі кожнісінькому дневі свого клопоту.

Добродій Ґуґль проти пана Голоскевича

 Є такі люде, може хто не чув, що звуть себе філологами. Що воно таке, пояснити не вміють, але щось у тім слові таке є — вчене проти невченого. Дак от одній пані, родом із філологів, наснився тяжкий сон з приводу Перемишля: а який, гадає собі сонна, буде від того міста прикметник? чи не не "перемишльський"? Прокинулася та й, як то в філологів за звичай, довідалася до дядечка Ґуґля розуму позичати. А там і справді — "перемишльський". Який збіг... приголосних звуків. Сидить, ворушить губами, пробує вимовити — тяжко, як у тім сні.

Тим часом у доктора Голоскевича пише, що "перемиський". Та ти шо! Жаден філолог такого не вимовить.

Укупоньці

 Треба вчитися жити зо штучним интелектом. А щоб жити, треба шанувати. Я особисто знаю чимало штучних интелектів. І навчився ставитися до них із батьківською любов'ю й синівською повагою.

Штучне ховання

 Коли по якімсь часі ми дізнаємося, що, проти всякої правди поступової, когось із людей штучний интелект так і не замінив, то це буже дуже штучне ховання: "свій до свого по своє", кумівство, непотизм і просто корупція.

Евробаркан

 Їду знов із Баришівки на Київ, минаю справну таку огорожу, де гарненько написано, стисло так: "ЕВРОЗАБОР". От і добре, що "евро", а не "євро", — я й сам тільки так і кажу. А забирають що? Чого забір (історичне"заборъ")? Чи, бува, не літературного "паркану" в народу? Я-б сказав і "баркан", як було по старших словниках. А що? Пізніша хворма. Мова-ж, подейкують, розвивається! Навіть наша многострадна. Ну от! Слово собі йшло аж із латини (parcus) знайомими городами через німецьку (parkân), а далі польську (parkan). Придибало на вкраїнський баштан, а там — тюркізми схожі: "базар", "байрак", "бакай". От і дорозвинулося. Соноризація — так по вченому буде.

Безкреативність

 Я не креативний: не конструюю текстів, не ґенерую контенту. Тому не потребую чужомовних хвиґових листків, щоб прикрити нагі улоговини й голі порожнини.

Зайве в правописі

 От ми маємо в нашій мові дві слові, як то в нас уже за звичай, з однаковісіньким значінням і майже однаковим написом: зустріч і зустріча (або ще стріча). Від слова зустріч родовий "зустріч-и", а від "зустріча" — "зустріч-і". Сьогочасний правопис "зустріч-и" не подає й не подає "зустріч-і". То що, викинути обидві слові й лишити тільки остатнє "стріч-і"? До речи, й двоїни нема. Й "до реч-и" нема. "Коли сьогодні огляжуся, — аж і сліду не знать, де стреміли..."

Crowdthinking ІІ

 Як виника якесь питання, то намість зануритися бодай ув одну книжечку, теперішній українець воліє пожбурити його навесом у море чужих голів. А де-які з тих голів, теж не поринаючи в занадто глибокі джерела, починають витікати витоками, заходжаються до ґенерації енерґійних ідей. Це, сказати-б, такий уже crowdsourcing в подобі crowdthinking. Книжне діло самітнє, сумовите, а тут так весело! Бо додається ще невмирущий український активізм чи актизм імени Олександрового Довженкового. 

І крутиться козацька веремія! Це так по нашому виходить! Мовознавство? Закрутім тоді "лінґвохворум". Казали колись, що один дурень стільки виставить питаннів, що й сто мудрагелів на відповіді не знайдуться. Доручім-же цюю справу тоді не хитромудрим, а а безхитрим. Не бовкнім, що дурням, бо люде покривдяться, а от... охочим і цікавим. Охота єсть, цікавість єсть, а знаннів добудуть. Добудуть і роздадуть. Ти знай жбурляй.

Граючи в сліпця

 Колись прямування було таке, що сліпий люд волів мати собі однозора за проводиря-отамана. Тепер-же таке, що хоч людську тяму й сліпці сватають, а таки допильновує вона, щоб був зовсім беззір — як зінське щеня. Ще й помацає найближчий в очних ямках перед походом: щоб уже до ями, так до ями. Й бажано всім до 'дної. 

Не спало

 Щось на думку нічого не спало: бігало-ганялося, чаїлося-ховалося, стрибало-падало, а так і не спало. Не спала й думка й може саме тому вивернулася й безслідно втекла.

Мода як поведінка

 Тепер нам моду показують за кшталтом людей, що без одягу й причандалів, уже зробили з своїм тілом і взором усе потрібне, щоб понад усякий сумнів визнано їх за прояв без глузду й смаку. Це тепер, здається, зветься "актуальність". І це тоді, коли, слава Богу, суспільство від убрання вже нічого не сподівається й не вимагає. Актуальність змагається з адекватністю в доземному партері болота, а за суддю їм дано якогось такого дизайнера.

C'est la vie

 Московці залюблені в смерть. Свою чи чужу, згубну чи самогубну — до того їм байдуже. Замахнуться на чужу, захлипнуться свею — аби смертушка. А вкраїнці коло їх за своє держаться — то вже звикати мусять. А сьвіт іздалеки тільки стенає круглими плечима: виявляється, c'est la vie в де-яких ніби слов'янських народів.

Панічний атак

 Баба ворожила, на двоє положила: або дощ, або сніг, або буде, або ні. Одне каже: "Без паніки мені тут!" А друге на те: "Панічна атака!". Подіставав із прибитих порохом куп старосьвіцькі словники, цвілі, що твої сухарі, бо ради не дам: хто кого атакує панічно — ми їх чи таки вони нас? От коли Франко вживає виразу "серцевий атак", то всякому галичанинові (й разом полякові) ясно, що то серцю atak, напад серцевий. Не дай Боже, звісно. Та й панічного нападу не тра: як нападати, то вже не панічно, а так навально, а як паніка нападе, то дивись вище ("без паніки мені тут"). Тим часом паніка — то поляка по нашому, й полякова поляка й українцева. Паніка та через Пана старогрецького постала, а нам, рідновірам, хоч-би з Даждьбогом порозумітися. А ще пропонується "сліпий жах напав" (чи пойняв). Еге, він, сліпий, і мене поймає. А про вчених перепадок — прегарний пароксизм (paroxysmus, παροξυσμός).

То що, розсіємо дозірним атаком той сліпий жах?

Сьвіт пішов, а ми за ним

 Вже не раз постерігаю, що старша наша прохвесура вціляє запевнити безхитре студентство, що сьвіт, мовляв, пішов далеко вперед: ген-ген манячить. І тільки молоді та прудконогі, можуть іще (та й то не всі, а розумом похопливі й бистрі) наздогнати його за селом, край дороги, десь у пісенній тій далі, де коло млина ясенина. А прохвесуру, поважну та статечну, виходить, прихопив він із собою, бо їй і вдома сидіти не пристало й бігати не випада.

Мені-ж, невченому, все ввижається, ніби сп'яна, що сьвіт тільки дурно під ногами крутиться.

Наш рідний юриста

 Забігаючи до метра, вхопив оком із циклопічного напису з приходу: "...ЮРИСТА — дзвонити всім!" От! А я, натрутливий, усе ганю метрову мову! А вона, глянь, яке слово наше потрібне відродила — "юриста". Дуже потрібне слово, доконечно! А хворма-ж яка: вже не треба казати "юристи та юристки" — "юриста", одна сатана! "Справжній юриста — метка, викрутна й вигадлива голова." Тепер уже й справді "дзвонити всім".

Перспектива ІІІ

 Перспектива — дуже містке слово. Умоглядне таке. Т'але того, що воно таке, — ніхто не бачить.

Коробка з безсилістю

 Стою в черзі в харчовій крамниці, щоб придбати якусь свою дурницю. Передо мною дядько купує цигарки: сам бере з полички в жменю, щоб приховати пучками картину страхітливої хороби на коробці. А якби сам не міг брати? Мені зразу ввижається й учувається: "Дайте одну пачку отих із чоловічою статевою незугарністю!" Все лекше, ніж сумне які огидні недуги від куріння.

До лиця

 Чудові милощі дарує одне одному наше жіноцтво. Сьогодні почув: "Ой, ця призеленкувата брошка кольором дуже пасує до Вашого лиця!"

Нагадало Бунюєлеве зо "Скромної поваби буржуазної":

— Від тебе землею тхне!

— Да й од тебе теж одгонить!

Настала менть

 Настала менть, коли припала змога сказити тіло. Настала менть, коли пропала змога сказити тіло.

Додумався

 Ми вже доросли до того, що слово Боже проповідує людству й людині штучний интелект — поки не сам, але вже додумався.

Як стояла, так і впала, заплуталася в плахтину

 Українці вже не просто народ, а ціла нація позамотувана в мовне питання: і не скинеш (як Білорущина), і не розв'яжеш (як Ізраїль).

Без альтернативи

 Біда в тому, що нема альтернативи: різне є, навіть инакше, а другого, щоб єдиного, ніде не видно.

Ширення

 Дуже багато людей нестямно пише, геть писати не вміючи. Це вже не графо-, а просто манія. Слова не торкаються справжнього паперу, а легко вистрілюють копієчками в білий сьвіт. Я волаю, а, отже, я живу. І моє волання навіки замерзає в ґалактиці, як молошний видих цілою туманністю.

Це одні люде. А другі люде те ширять, захоплюючись писаною незґрабнісю, що їм самим неприступна. То як сірника здійняти над натовпом намісць смолоскипа. Чи всі бачили, як димонько пішов? Це тому, що він пішов уже. Т'але ходив, а передніше ще й сполох був. Пишім собі далі просто в розшир.

Нема дня без що-дня

 Сонце встало — треба жить. І в цій повторюваності, знайомості, впізнаваності, в крихітному, крихкому щасті й далі щось тямити й робити, в тій безмежній крапелині, потопають незглибність і незбагненність "великих подій", що посеред них нам припало бурхатися. Сонце — більше. А сонце встало й треба жити. Сонце встає що-дня й, наче корогву, здіймає свій що-день. А день сам собі десь тихцем утіхи зачерпить — в дорозі й не зчуєшся, як настигне втішна мить. Але, як сонце встане, треба зразу тямити, що й нині буде. Треба жить.

Не корисний хліб

 Хліб треба їсти в переносному розумінні: спершу заробити на хліб, а потім щоб було з ким сісти, хліба ззісти. А сам він, кажуть, не корисний.

Тьмяні картини минувшини

 Випадає чудова нагода замодніти, нічого не роблячи. А саме не роблячи наколок. Тепер на шкуру така поведінка, а потім буде инака. Дак ото та инака надбіжить — а ти вже такий, як треба. І з-пишна позираєш на брижнасті, брезклі, безмірно застарілі — сині, аж почорнілі, тьмяні картини минувшини.

Стара пісня — нові струни

 Про вовка москвомовка — а москов і в хату.

Технічний невпокій

 Що таке техніка (τεχνικός) — мистецтво, майстерство чи вміння? От де питаннячко на цілий проєкт чи окремий заряд у проєкт-менеджменті. Хоч-би як воно там було, а техніка змушує мене нервуватися, а я — її. То як бува в подружжі: от і знаєм одне одного вже напам'ять, а все непокоїмося.

Усеїда

 Московський ящер, симбол щастя московського, як той комодський варан, жере все, й сам не може зупинитися, бо не має чуття наситу, а тільки ненаситі. Т'але нащо-ж московський землею давиться?

Знов він землю під собою
Зачинає дерти,
Зачинає землю дерти,
Як скажений, жерти…

А то він, нагризшись кривавої землі, цахає ззісти ще й "білу лошицю", чи пак білу корову на окличку Европа.

Пізненько схаменувся

 В нас усе "відсторонюють від посади" — любесенько так, як не на ділі, то хоч ув обивательських мріях-снах. Слово "відсторонювати" й справді маєм, але значить воно те саме, що й відхиляти: ( "відстороняти сьвідків" — це з поправної правничої буде). А от "вам відстановляти від справ чи уряду", "усувати від справ чи з посади" й, нарешті, "відшивати від участи"? Вже чую: "Тю, відшивати! Ще й участИ — пхе!"  Ну, що тут скажеш? І сам я либонь-таки пізненько схаменувся.

Заріс той шлях куп'ям та болотом

 Не варто кидатися рінню в болото. В болото можна кидатися болотом, та чи варто закалюватися?

Ськати

 Як-що split hairs — то, натурально, доскіпуватися, а put down — то, природньо, "накривати мокрим рядном", то вже nit-pick — має бути "ськати" (в голові). Й теж два склади, а казали канцеляристі, що наша мова довша! Не знаємо, шо воно таке — "ськати(ся)"? Що-ж, маєм не таке образне, та підхоже "сікатися". 

А я теє відаю, бо всі ті штуки люблю: splitting hairs, putting down and nit-picking.

Щоб без сумніву

 Добре бути леґендарним, але так щоб без сумніву, був чи не був. Бо майже про всіх леґендарних пише, що "наче-б-то". А леґендою бути зовсім не треба: бо ту байку всяка людинка минуща чим ісхоче, тим і поначиня, мов порося кашею.

Езопова байка

 Раб Езоп розбирає старі тябла, що там байки писано: "Оце треба й собі яких байок устругнуть. Але щоб ухильно так про важливе. Цього байкаря, диви, забули, бо підпис відколовся через панський недогляд, а мене люд пам'ятатиме — ого ще як. Знатимуть, що за чоловік був Езоп. Підпишу "Езоп", а знайомий зоїл життеписа додасть. Тільки не треба читаченькам розказувати, що був раб: це вже зовсім зайві дрібниці-подробиці. Хай у душу мені зазирнуть!"

Милосердне диво

 Московці таки не богоносці, а богоборці. Може вони десь і носять у скрині власного божка, т'але то така скриня, що хто торкнеться чужий, то тут тобі й згине. А от ця війна вже показує, що в них із Богом змажка. Чи повірили, що з їх Яків-богоборець?

Милосердним дивом ми ще живі, ще не вмерла Вкраїна. Малодітний, маломовний уже народ знайшов у собі такий люд, що опирається. Та й, як і обіцяв був Шевченко, нам Бог помагає. Чогось московці не дивуються з того милосердного дива — ні войові, ні мирні. Пруть і пруть у якусь жахливу безвість свою повнісіньку скриню.

Чи поремствувало?

 Чи були вже в історії народи, що загинули в борні за свою ідентичність? І чи прийняли вони перед згубою, як своє, оте чуже слово? Чи билися за тотожність, тожсамість, саморідність і самобутність? Але головне питання: чи була вже така смертна боротьба? Що народи гинули, ми знаємо, т'але чи саме в часі змагань? І що сказало на те переможцеві так зване людство? Чи поремствувало на загарбника за те, що збідніло від його здобичництва?

А за тими, що тихо згасли, чи квилить-проквиляє десь Сьвітова Мати?

Розгортати чи прочиняти?

 Що ми робимо в компьютері, коли пише "open" чи "открыть"? Та звісно-ж: притьмом українізуємо наличко й з'являється наше рідне "відкрити". Хух! Т'але, здається, що відмінно від двох універсалістських мов, де все тобі "open" і "открывается", в нас, перш ніж "відкрити", треба подумати, що воно таке. В ком'ютерних образах бачиться подібність (аналогія) й пов'язь (асоціяція) з сувоєм, книжкою й десь вікном. Слава Богу, в тих великих мовах, воно хоч так, хоч сяк "open" і "открывается". А в нас-же ні! То може хай розгортається й про- чи від-чиняється?

Ще одне тавро

 Чи потрібне нам слово "бренд"? Ще-б пак! Куди-ж без його? Куди не зарви — скрізь треба бренду да й немає. Вже й сама Вкраїна — то суцільний бренд. Колись мали ми на те все скромне слівце "марка" ("наша марка"), я й досі його вживаю старосьвіцьким звичаєм. Але виходить, що марка легко клеїться, а brand — то-ж тавро на шкурі й аж у шкурі, ліпше за наколку буде.

Універсалістська мова ангелянська, схильна додавати нових значінь простісіньким, коротюсіньким своїм словам, і тут примудрилася зробити з образу штемп. А от коли ми (нарешті!) показуємо сьвітові неньку-Вкраїну, то душу, образ її ми виставляємо, лице, чи таки клейно на шкурі? Бо ніхто не скаже, що Вкраїна то марка — марка собі маркою, а країна країною. Зате всюди чути щось такеє за brand. А чи треба нам до Вкраїни такого слова?

Непитна кава

 Чому наша ґава кавкає, а не ґавкає? Бо зна, що вона кава.

Мовине лукавство

 Наша лукава мова тільки придурюється, що розвивається. А сама нишком дражнить московську з ангелянською, показуючи язика й наставляючи носа: "От вам, сьвітовії! Ич, які важні!"

Четверті покоління

 Замислився я оце, як то в мене часами буває, загадався, й надумав, що моє — вже третє покоління свавільніх і випадкових шлюбів, а далі родин. Ув Европі той процес трохи забарився, тому в них бачимо статечніше ставлення навіть до теперішніх "партнерств". Однією ногою в Европі, т'але міцно стоячи на Азиї, ще держиться старого звичаю Туреччина. А старий звичай був так парувати, щоб добро було. Кохайтеся, чорнобриві, та добра не жди ні тепер, ні від четвертих поколінь.

Згадають і забудуть

 Київська школа економіки (не питайте, чом не "економічна школа — бо school of economics) пропонує маґістрську програму "для тих, хто готовий зробити свій внесок у переосмислення української історії та пам'яті". А то дарма, що в нашій мові нема слова "переосмислення"? Виходить, дарма, бо історію збараємося перевсьвідомлювати, а пам'ять — перевтямлювати. То вже разом і слово втулимо новісторичне й безпам'ятне. Сядуть, ізгадають усе зразу — й тут-же забудуть.

Интелектуальна традиція

 В Американському Домі бувши, взяв із полиці том "American Intellectual Tradiction. Volume II". У "Змісті" довідника знайшов аж чотири знайомі постаті. Нікого з них я до ладу не читав, хоч імена славетні. Звернувся до ближчого товариства, чи не хоче хто себе перевірити — не зголосилися. Воно й не диво: теперішні интелектуали мають, хоч-би які були щирі, не интелектуальні, а сервілістські клопопи. Сервілізм, як угадав, пожартувавши, Борис Віян, то тепер такий гуманізм.

Опріч того, нічого не знати — вже наша интелектуальна традиція, а надто по останніх томах.

То чи знаємо ми Гамерику? Відповідь на це: а що вона хоче, щоб ми знали? Вже-ж не интелектуальну її традицію, бо всім тепер од того тільки гірше буде.

Тісні та голі

 Честертон стверджує очевидну річ: молода, здорова, жвава особа ніколи не матиме на меті стати ще молодшою, здоровшою, жвавішою. Прислів'я "що надто, то вадко" не про молодечу, т'але куди-ж уже далі? Ні, молодик має мети, купу мет ув одежі майбутніх доконаннів і здобуттів.

Тим часом наш старенький сьвіт увесь молиться на ехвективність. Із цього робимо висновок, що дідо ніде не встигає. Дак хіба-ж не звісні ми того?

А от ціла країна, й здоровезна, проголосила на всеньке людство, що тепер бажає бути безпешніша, дужча й заможніша. З Богом, Парасю! Тільки виходить, що поки вона загрожена, підупала ни силі та ще й біднувата. Ну, на біднуватість старим копійчанам геть нема ради: що більше має, то більше кортить. То-б-то не до нашого сьвіту ці супліки: всі тут і без того що полохливі, що хворі, що тісні та голі.

Логія про аналогію

 Логійно було-б не писати й не казати "аналогійно". Ще лЬогічно вживати "аналЬогічно.

Новий перекладницький рух

 Він увесь за кордон, чи бодай за межу — віртуальну (дійсну чи мниману?) межу нашої вбогої справжности: хоч побути, перегріться, на Голочку подивиться. Пусти, свату, в хату! А я щось одстав од валки — а здавалася, чумацька, нескваплива! В напаленому сонцем степу підсьпівую жайворнкові, спитуючися пригадати щось рідне: "Ой, заслаб чумак, заслаб та й лежить..." Заслаб чи не заслаб, а лежу — без нового перекладницького руху лежу.

Січ Заатлантійська й Січ Задністрянська

 Надобірніші наші січовики настовбурчилися, наїжачилися, нагороїжилися проти ворога недалечко від його широкої, беззаступної спини — там, за Атлантійським окіяном: чолом до вражого заду, задом до нашого чола. А ти думав, підступний, що там наших нема — в твоїм дикім запіллі? Начувайся-ж, враже! Міцно, хоч і тихо, стоїть Заатлантійська Січ. Озирнешся, каторжний, а вже тобі в ухо свиснули, плеснули в пику оковитої з цинової чарки, а далі ще й плюнули, хоч і не долетіло.

Не таке добірна потуга, зате-ж передніща, стала до хижого супротивника спиною аж ген за Дністром — і не потикайся! Є між ними гармаші й довбиші, піші й вершники, шерегові й хорунжі, й сотники суть — аж до самих курінних і кошових. Кожне має самого лиш розминування досьвіду по три роки, три місяці й три деньки — гони й гони порозминовувані побіля Геркулесових стовпів!

Дурний злобитель полізе через Дністер здобувати, скажім, Ґібралтар, — і згубним, нищівним для себе чином упреться в могутню спину задністрянських січових дідів, низовиків звичайних і безусих молодиків. А як сяде Січ, позадкувавши, то тут тобі й смерть — як стій зачавить!

А скільки там багацько козацького тлумача-драгомана! Всі мови зна, відає й бійство, й гречкосійство, спізнав і наших хуторів і чужих городів, і велике зимівництво й дрібне господарство. Зразу тобі й жонаті й гайдамакуваті. А морський похід — батечко їм рідний. Мандрівочка — їхня тіточка, а доріженька мамою пахне. Оце так так!

То вже наш брат, которий несьмілий, що лишився, трусячись, животіти коло розбитої печи, вп'явшись у жінчину спідницю й мамчину запаску, мовчи та диш. Але з надією диш — на Заатлантійське й Задністрянське козацтво.

-ія чи -чина?

 Невтомна просьвітниця Сьвітлана Козаченко на ввесь темний український сьвіт проголошує: не кажи "Турція" — кажи "Туреччина", не кажи "Словакія" — кажи "Словаччина". Чи-ж вони й справді того не знають, лукаві? Таж у школі навчили! Знають, а не скажуть — учительці Козаченчисі на злість.

А от чого не навчили, так це того, що й Білорущина з своєю Московщиною, а з ними Вірменщина, собі Греччина, дружня Шведчина — наше питоме: перше люд, а від його й земля прозивається. Чого-ж тоді не Ангелянщина, не Італійщина, не Еспанщина, не Францужчина? А бо дальші країни (ще не було тоді там, як тепер, наших завзятих козацьких залог), та й народові дрюковані встигли на горло наступити: "Балакай по вченому!" А він і досі не хоче, то вже повивертав і Туреччину зо Словаччиною.

Клин клином вибивають

 Побивати московську (та хоч і лядську чи ще якусь сьвітову брехню) нашою гнучкою, хвисткою, як малахай, козацькою неправдою — то не моя змажка. Клин клином виганяють, але то не мій клинець. Клиння собі клинням, і нехай собі виганяють, а не хочу я посідати місця чужої клинцюватої олжі.

Витренувані фахівці

  Пречудовий вираз "витренувані фахівці", та чогось саме його мені важко вимовляти. А витренуватися на фахівця? Ану, спробуйте! А я й не буду...

Лихий сховок і доброго спокусить

 Українська мова не любить у чужих позичання, а вкраїнська интеліґенція — полюбляє, аж геть. То вже доводиться мацати по кешенях, за поясом, у пазусі, в шапці — віднімати й, в отамана Сірка очей позичивши, повертати добрим людям, що легко лежало, а діти здуру й підчепили.

Чималенький струс

 Наш народ пережив чимало зрушень, потрусів, потрясів, розрухів, струсів, струсінь і стрясінь. А з Москви нанеслися ще й "потрясіння".

Некомерційне

 Воно все пита-допитується: "Любиш етно-товари, сякий-такий?" Некомерційно мовчу, а подумки відказую: "Ні! Тільки народній крам!"

Пара століть

 Час біжить, час не змигнеться, Т'але-ж не можна ввесь час усьому часові тільки бігати-мотлятися, хіба ні? Десь-же він і поважно ходить. Хоча, де він ходить і де йде, докладно не відомо. Знаємо тільки, що ходить у штанях, парою. Саме тому кругом чуєш: "пара секунд", "пара хвилин" і навіть "пара століть". Про де-кого з наших мовців і століття — то тільки пара. Ач, які жваві, ич, які вічні! Аж парують.

Ти, знаю, лепту розділив свою єдину

 Кожне тепер докладає свою пайку до мовного надбання, кидаючи до скарбонки брязкучого мідяка. На мідякові-ж писано: "5 копеек, СССР".

Зафактованість

 "По факту" — чуємо скрізь од ніби розумних, наче осьвічених і безперечно интеліґентних людей — "по факту". Де-кому прискіпливому ще й здасться, що воно якесь не вкраїнське фразою, самою будовою своєю. Ну, а як-би ви віддали? "За фактом", "відповідно до факту", "з факту"? Та не сушіть собі й без того пергаменово-палімпсестної голови. Фактично можна погодитися з тими, хто сьміливо ліпить і лупить як по московській: "по факту" та й годі. Бо перш ніж щось перекладати, годиться дошпигуватися, що воно означає. А й справді — що? До якого факту, явища чи події тичеться-стосується? Таж ані найменшого! То просто булька напнулася грамотієві на вустах і після промовистого факту й виразного явища напинання негайно лопла. Хіба?! Будьте певні — воно по факту!

Чи живе ще Місько?

 А й справді: Міщенків чималенько, т'але чи сьвідомі вони того, що походять од Міськів, чи готові просто з доброго дива назвати гонучка не Артурчиком, а вкраїнським нашим Міськом Міщенком? Тільки не треба відмагатися, вдаючись до народньо-етимологічних версій наших посполитих назвиськ.

Сьвято адеквата

 Їх уже штучний интелект не видно як замінить — і всі тільки перехрестяться.

Як воно прахтишніше?

 Прахтишному лінґвістові (чи лінґвістому, чи й линґвистому ніби проситься — от, де треба розважити) — здається, найперше повинно бути багатому на мову. Чи се тільки так здається — як воно прахтишніше?

Рослинноспоживча атрибутика

 Зайшов до веґитаристської крамниці купити висівок — дуже вже добрі мають. Кругом по холодниках розмаїті ковбаси, що-правда, вдвічі дорогші за звичайні вироби. Й стоять вина — деалкоголізовані. Й теж купилопритупівельні. Хоч хмільне й рослинне, т'але споборники здорових житків його не вживають. Питаюся в продавниці: як хто зненавидів мнясиво, як осоружилося кому п'янке — нащо мати на столі безстидно дорогу й правдивішу за правду підробку? Продагуха насупила брови: каже, дуже так воно зручно, бо воно вже готове, не треба клопоту. Дак скільки-ж доведеться поклопотатися, щоб заробити на такий шедевр гіперреалізму, що так і підманює непитущого рослинника на ганебний поворот до нащих жалю гідних звичаїв!

Сьвідомі старощі

 Старощі — то несьвідома аскеза: зненацька обпаскудився. Її заперечити може тільки аскеза сьвідома: впоганився давно й умисно.

Мо'

 Не мо'на заперечувати людям шляхецького походження: мо' ще вшляхетняться.

Ботина

 Полуботок — то просто боток, ботина. А вони вже зразу — гетьман, гетьман! Як теперішні вкраїнці вживають слова "ботина", так історія взуває Полуботка. В нашому історичному календарі вічний лютий — то вже спасибі, що обутий.

Як помре

 Люблю речі — з мене, знаєте, речовик. І речівник. Я вистромився з тої доби, коли вишиванка поколіннями лежала в скрині й усе лицювала й шталтила розміром, а чоботи ще від діда гонукові діставалися. Як помре.

А чого, власне, "А-шан"?

 По французькій воно "Ошан": Auchan ([oʃɑ̃]). Хто дотумкав звати його "Ашан"? Підозрюю, й дуже, московських управителів, що були в нас дуже розплодилися, а тепер ніде нема, хіба симпатики. Ну, як по московському сказати "Ошан"? Мова акуча, то вже все одно на "а" вийде. Й латинське "A" он-оно.

Тим часом, українська мова, навіть теперішня, кривосьвідчена, слів на "а" не любить аж геть. Того в нас Опанаси-отамани. Навіть ім'я "Андрій" має "Ондрій" — таку відміну. А ось: "Не думає Онтін об тім". До такого й Антін Мухарський не доріс: усьому-ж межа має бути. Питоме "Озів"? Є-ж осьвячене "Азов", хоч і суто колоніяльне що-до Вкраїни назвисько. Зате зрозуміліше тим, кого б'ють.

Але-ж "Ашан", власне, чого? З якої, пробачте, речи?

Йвг

 Прочитали? Та ще й вимовили? От так українці! А пропозиція-ж яка: "Читай вголос у метро!" Слушна пропозиція! Читай — і спитуйся вимовляти.

Неволя громадського погляду

 Громадський погляд лекше мені в'явити, ніж громадську думку. Ну, от сидить громада, думає. Вся? Разом? Аж чуєш, як та дума тяжко ворочається, наче млин. Ні, таки погляд: громада сіла, вклякнула при столі, рученьки склала й лупає очима.

Школа плаву

 Поодинче синхронне пливання варте переваги: лекше синхронізуватися.

Тюремницька штука

 Наколювання на власній шкурі — то, суттям свого змісту, глибоко тюремницьке мистецтво. Озирнешся довкола — здається, кругом ув'язенення. А ви думали, що тюрма на плечах, у голові. Дак от-же ні: просто не всі піддалися на ту поведінку, а так разом сидимо.

Art interest

 Почала мені вадити в кіні саме тая риса, що колись так вабила: робленість. Як натраплю на робленість, то вже все як стій огидає. Те саме чуття поширилося й на красне письменство, що його в таких випадках чи не випадає назвати "літературою": ось, приміром, вилазить протагоністів неминучий love interest. Завважте, що love interest — то не любов і не кохання, а такий диркучий безпілотний двигунчик, щоб глядач задер голову й зручніше поцупити гаманця. А де мій art interest, я вас питаю?!

Контентуючи

 Я все спитувався заперечувати в нашій мові слово "контент". Мо й дарма. Бо давно закублилось у нас слівце контентувати в розумінні "годувати". А чим накажете годувати? Ну, як не хлібом, дак хоч яким-неяким контентом підживляти.

Удашно

 Треба негайно повернути до вжитку слово "вдашний". Сам зроблю, не доручу нікому. Вдатний, таланистий, просто щасливий? Ні, якось кортить живчика з перчиком. Озирнешся кругом: хоч і не щасливо так аж дуже, а таки все вдашно.

Виходячи з кола

 Чудуючись із усенароднього московського песиголовства, звернувся до де-яких принагідних джерел. От хоч і Ґюстав Ле Бон, сам такий розпублікований, чи не пояснить мені загадок народньої душі? Поки натрапив на таке: "Скоро-но чоловік вийде зо звичного кола ідей, питомого для того товариства, де йому доводиться пробувати, повинно такому наперід одмовитися од усякого впливу й задовольнятися з вузького кола чительників, що самотужки дійшли ідей, подібних до тих, що він сам боронить." 

Поки мені, як усякому невизнаному поетові й мислителеві, є чим контентуватися. Й контекстуватися.

Гаспидська служба

 Як-же багато зроблено партацької роботи, що вимагала довгочасного працювання й досьвіду! І не ліньки було?

Все між нами

 "Все між нами — переклад" — підхвальна, прихильна до нашого славного перекладництва, прегарна тема Книгарного Арсеналу. Сидю, мовчки слухаю виступи чародіїв слова. Скільки-ж ті люде всяких мов знають і яких складних, для нас незвичайних, як ретельно видобувають золото розуміння з чужого верствуватого горотвору! Т'але то між ними, вченими. А вже між нами, між ними й нами — все їхній хуткотужавний розчин, се-б-то вкраїнська як невдалий внутрішній перепереклад таки з московської мови.

Хто він справді?

 За старого мовознавця ніколи не вгадаєш, чи з його хоронитель старожитнього мовного звичаю чи просто дуритель молодого тонкого молоднику.

Страшний "ік"

 Знаєте таке наше слово "ік"? Таки так, у Тичини: "к серцю ік свому". Що скаже сьогочасний правопис? Ат, і не питайте!

Не вільно

 Хто кому дасть "вільно володіти мовою"? Не вільно!

Там, де ти

 Чудова тема сьогорішнього Книгарного Арсеналу "Все між нами — переклад". Отак іздалеку оглядають обшир між собою суперники-перекладники: "Все між нами — переклад. І там, де пораєш ти, вже не попораю я."

Реставрація

 Як відомо, по польській "ресторація" буде "реставрація" (restauracja). Хай там старосьвіцький хтось мав на увазі підживлення — особисто я помалу реставрую давні житки своїх розкішних предків.

Приємна несподіваність

 Дієту тра ламати не по кухнях і холодниках, а по бенькетах і рестораціях. Тоді це й справді буде просто приємна несподіванка, навіть нагода. Й нічого не зламається — тільки, поправиться, не погладшавши, й покращає, не потовщавши.

Лет, літ і льот

 "Лет", "літ" і "льот" — слова всі наші. Та я чогось обираю між "летуном" і "літуном" і неполюбляю "льотчика".

Але мавши й "лет", і "літ" і "льот" уже запевно не тра "польоту".

Щасливий той

 Щасливий той, кого діти не гучно звеличують, а тихо тішать.

Від якого рота

 А оті ваші "двіж" із "двіжухою" — від якого слова походять? І від якого рота?

Не в докір вашій милості

 Осуда-пересуда — то така теперішня хворма людяности. Тому звичай не судити теперки майже дорівнює нелюбові й погорді проти ближнього.

Просодія

 Чи зможу я колись ректи отим ненаслідовним лірницьким речетативом наших іще совіцьких, але питомо вкраїнських письменників-культурників, з просодією людини, що тішиться й упевняється в кожнісінькім своїм слові? Ні, вже ніколи не зможу.

Усім немає

 Нашої мови всім немає. Що, нема такого вислову? Дак оце-ж і кажу, що немає. Всім.

Здоровкуватість

 Ми в такім непевнім становищі, що, хоч як воно парадоксально звучить і навіть вигляда на папері, забувши московську мову, загубим і свою. Бо чуття єдиної родини, се-б-то чуття мовне, як той лиз ізлизав. От приклад: дуже вже треба косметичного слова "освѣжающій" у заледві вкраїнізованій відміні "освіжаючий". А не забули-б московського "освѣжительный", то й своє-б лекше вилізло: вогке "відволожний", корисне "здоровкуватий" і легесеньке "свіжкий".

Здається, наша мова аж надто щедра: там, де вона за одне московське дає три й більше своїх слів, уже ніхто нічого не хоче брати, підозрюючи, що воно, таке недороге й готове, чи гниле чи білене буде.

Три хибі

 Був сьогодні на "Книжковому арсеналі", щоб пересьвідчитися, що й з мене таки читач, й у моїй гарматні заховався аби-який бойовий заряд.

От видавництво з превеликою гордістю виставило наперед, ніби моздір, грубезну книжку в тяжкій аналойній окладинці. Мало хто читає, а тим паче аналойне, то вже можна плекати певність, що сяя книга віками стоятиме на парадній полиці, а штучний интелект роботящими роботячими руками тільки обмітатиме з неї порох і зніматитиме павуть. Золотими, вирізьбленими літерами книжка називається: "Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення." А чом би не сказати "євангелія" задля розмаїтости, що колись надавала нашій мові такого прегарного виду? Он і в Антонича — "Зелена Євангелія", то й щабльові читачі знають — читали, будьте ви певні.

Ну, то таке, т'але-ж "Витоки і сьогодення"! Чи-ж тії вже редакторове й назви не почитали, що в трьох словах проти нашої мови три хибі? Після "и" траба міняти "і" на "й" — маєш, це вже ми й без редакторів знали. А, що витоки — не "истоки", то-б-то джерела, не те з чого, а те що витікає? Й нарешті "сьогодення" — щоб доконче перекласти "день сегодняшний" у розумінні простої теперішности, т'але слова "теперішність" ні за яки хвиґи-миґи не вжити.

Чи є ще де на сьвіті народ такий книжний, такий гарний-книгарний і такий нечуткий до всякої втіхи письменної?

Upon a wild and violent sea

But cruel are the times, when we are traitors,

And do not know ourthelves, when we hold rumour

From what we fear, yet know not what we fear,

But float upon a wild and violent sea

Each way and move.

 Хоч не маєм над собою тирана, т'але вже не шотляндський край, а сьвіт-дзиґар вибив лиху, жорстоку годину й усе кругом здається, а часом і є зрадецьке та зрадне. Чи сам я невбачай де не зрадив чого чи кого? Підозра не совається на престолі, а нишпорить під шкурою: "Пан на троні, а хлоп на ослоні." Страх обплутує, обліплює чутками й знов смикає за нитки-поголоски, й усі танцюють на тих нитках, а хто втинає їх, то тільки те й робить, а більш нічого. Я сам сьміливий і завзятий, але моє завзяття пливає в дикому, нищівному морі, а море несе мене в невідомий, але запевно самотній бік.

Трутень суспільности

 Не знаю важчої праці, ніж писати й редаґувати написане. Однак для мене й ця робота — то спосіб лінуватися.

Хвилозопське замірення

 Сократ знав, що нічого не знає. А я знаю, що не знаю нічогісінько. Виходить, що я менший за Сократа знанням, але глибший, а тому більший із мене хвилозоп.

Що було, то загуло

 Озирюся в коротке колишнє, що нишком колише лиш кілька років: яке воно ще в часі близьке, а минуло вже так міцно, надійно — ніби й справді назавсіди й без видимого сліду загуло.

Сьвято ситого задоволу

 А можна тішитися й з простісінької адекватности — сам бачив: людина тільки що адекватна, а кругом неї вже сьвято ситого задоволу.

Витлумачуючи

 Люблю, я, грішний, перекладаючи, ще й тлумачити. Люблю й вірю, що вмію. Після сухого, т'але незапального тертя й товчіння об адекватів і трансгуманоїдів, тішуся сам із себе: отут уже, мовляв, не позмагаються!

Дірка в культурі

 В англосаксонській лайці, подейкують, блюзнірство й далі відіграє аж надто важливу ролю. Як на слухи наші, то це все безглуздий і навіть кумедний двигіт повітря: в нас-бо в самій середині ХХ ст. Бога вилучено навіть як вигук:

— Ой, божечки!

— А ти шо, в Бога віруєш?

Й аж моторошно робилося від того запитання.

А в ангелян, здається, й досі в культурі дірка, словами Сартровими, завбільшки з християнство.

Безефність

 Не маєм ми професії, ні фаху, ні навіть кваліфікації сертифікувати. Це, на жаль, стосується й до філологів, фольклористів, фонетистів. А все тому, що в нашій мові бракне природньої фонеми "ф".

Козак Нечай

 Є такі люде по соціяльних мережах: самі сторопілі, т'але заховані за муроломним чолом якогось провінціяльного коментатора, як стій готового рубати й різати справжність: "Не встиг козак Нечай на коника сісти, зачав ляшків-панків на капусту сікти." Не встиг... піхотою січе, такий завзятий. А за широкою постаттю отого містечкового палія заховалася тиха, богобоязлива столична штучка. Звідки й викопала не цікавого ні сусідам, ні родичам забіяку? Що це persona, аlter ego: і я-б ізміг, та не дав мені Біг... отої власної полум'яности, то вже кидаю свою димливу скіпку в усежерущий огонь чужого шаленства? 

Великий плян

 Чоловікам із роками ширшає лице: був молодий, тонковидий, високочолий, а тепер ніби камера насунулася, нещадна, нищівна, й зробла свій буйний, грубий великий, здоровий плян, ніби показуючи сьвітові, що нічого нема: ні тонкощів, ані високощів — тільки безщадний чад часу в лютому дзеркалі.

Без простолюддя

 За небіжчика СССР'а нам тлумачено, що интеліґенція вийшла з народу й має піти назад у народ. Ми, хто "з службовців", придушивши жаль, до того й лагодилися, на почин їздячи в-осени до колгоспів. Перед СССР'ом интеліґенція таки ходила в народ, але її всю за те знищено, й з народу довелося виводити геть нову: видавати пашпорта й платити гроші, а не трудодні. Теперки вже ввесь народ осьвітою й наукою подався в интеліґенцію. Й не так жалько на цю останню, як на той народ, що перше був: ні тобі живих уст народніх, ні усної його творчости, ні давноколишньої його мудрости.

Дожидаючи сальви

 Коли чую слово "залп", зразу знаю: не наші то б'ють. У нас випал хвацький, гуртовий стріл — як зачуєш, то так і знай, що вкраїнці гуртом випалюють — на те густостріл. А як прийде подуга, то й сальва лунатиме.

Мало грамотний

 Маю власну відміну правопису, та ніхто не подума на мене, що виламуюся з моноліту: просто велико письменний, але мало грамотний, як і всі.

Незмістовність

 Зміст нікого не цікавить — усі трощать порожній контент.

Лиш ув СССР

 Тут зайшла суперека між двома шановними куховарами-аматорами: що зварилося — сосиска чи сарделька? Помирилися на тому, що таку ковбаску тра називати таки "сарделькою". Я куховарити зовсім незугарний, а їм мовчки, без сперечання — все, що в таріль покладуть. Але вже в тому суто мовному розумінні погоджуюся з вельмишановними кухмайстрами: таки сарделька. Бо, як виявилося, слова "сосиска" наша мова не знає геть чисто. Ізюмов каже на єї "ковбаска", а Гуманець додає, що маленька та й годі. Ах, бідна, бідна наша мова — знов бідна на слово й треба думками бігти за лінію фронту й позичати, позичати, позичати! Та заходить і питання: що-ж ми тоді оце що-рана так смашно собі їмо?

Слово "сосиска" [сасиська] чергове непорузуміння, що скоїлося в московській мові через залюбленість у мову французьку: saucisse у французів — то просто собі ковбаса. Можна ще криво подумати, що вкраїнці не знаються на ковбасках, але французи — то вже вибачайте. Вони не жили паном-діло в СССР за Микояна, не знали щастя громадського харчування, коли до громади несподівано повертається приступне всім і кожному мнясиво. Як-же його назвать — "колбаска"? Ні "колбаску" ми ще пам'ятаємо — була не така. Хіба saucisse, чи пак "сосиска"? Годиться! По совіцьких рестораціях було заведено приправляти її зеленим горошком із консерви — ґарнір! Одно слово, народ ізнов привчається добре їсти.

А слово, звісно, латинське — "salsicia", як легко здогадатися, — солонина. Зароджується підозра, що й римляни не знали, таких ласощів, як "сосиски", а просто тлумили солониниу, як ми своє сало.

Та не журіться, снідальники, сарделька таки єсть! Тільки що риба воно, сарделя (Clupea sardina), а так дуже смашна й поживна — а надто середами та п'ятницями, коли ти постуєш, любий чительнику.

Виходить, було воно в кухарів і не "сосиска", й не "сарделька", а така опецькувата, свинувата франкфуртська (дай Боже) ковбаска. Я европейських мов зовсім не знаю, а хто балакає, то може й одшукає десь "сосиску" з мнясною сарделею, т'але щось мені здається, що жили вони (й досі пробувають) тільки в СССР.

Аеронавти

 Два синхронисті перекладчики сидять на землі в кабіні й синхронно в'являють себе повітроплавцями. Т'але стилі маюті різні: один — самолітун, а другий — автопілот.