В "Инстаґрамі"

 В "Инстаґрамі" його нема. Має-ж десь і його не бути.

Неинстаґрамність

 Естетика колись новорічно-різдвяної, а тепер різдвяно-новорічної, ялинки в мене — рудимент дитинства: як-що родина довіряє мені її прикрасити (бо самій ліньки), я навішую на зелене гілля всі цілі прикраси, пильнуючи тільки, щоб одна барва не зливалася в пляму, а якось розподілялася поміж инакшими. Й іще конче має бути "дощик" поверх усього того. Пильні студії з історії образотворчого мистецтва ніяк не можуть мені вплинути на немовлячий ялинковий смак. Старша подивлися на всю ту "красу", вже мавши на поготові здіймальний телехвона й тільки й промовила: "Якась вона в тебе... неинстаґрамна..."

Ворушиться, й усом моргає, очима поводить

 Треба зрозуміти, що денекого просто люблять, бо денехто так мило, по немовлячому, ворушиться в мереживі соцмереж, що купа людей зворушується. Тільки зірки ненависти притягають більше. А нам, тим, що здаються нелюбі, лишається тільки приказка: "Ворушіться ще, жили, поки живі."

Бездомівна Вкраїна

 Геть загубилося в нашій мові розуміння дому. Все нам — будинок. І то лиш тому, що в рехверентній мові все — "домъ": що будівля, що домівля. Тому буде тобі й "будинок краси" й "будинок правди": як не завелися, то хоч побудувалися.

Тонкий хист

 Ото поначитуюся звитязьких стельмахових віршів і нехотя думаю: "От-же простий ремісник, а пише й пише. Чи-ж не потраплю й собі пообписуватися з моєю вищою осьвітою, що зветься не по нашому філологічна? Чи згадаю Гулака з Артемовським (бо культурний із мене чоловік): "От брат його чванько слабкий уже на се: що начеркав, то так в дрюкарню і несе." А дзуськи! Як стій опановуюся й уже вговтуюся. На хист тонко.

Надаремна туга

 Втішаймося тим, що, нарікаючи на свого старого, жінка просто вкидається в тугу за високим і недосяжним.

Заздоровний келіх

 Щоб тьменно не заснути від спиртового трунку справжности, люде безневинно бавляться  гискристим шампанським напоєм.

Кому вірувати

 Хто звертається до Середньовіччя, навіть просто до його "картинок", має одно тямити: тоді люд найперше Богу вірував, а не що. Не так як тепер, за приказкою: "Богу молиться, а чорту вірує." І від щирого серця вірує, з тою-ж силою, що й тоді. Бо людина, а ширше — люд.

Невидимий переклад

 Читали славетну Г. Велзову книжку The Invisible Man? Знаю, що ні. Та не в тім річ. А от як-би переклали назву? Знаю, що "Людина-невидимка"? Дак а як-же man? Тю, а хто тепер на тих man'ів оглядається? А колись наші перекладарі сіли, погадали (sic!) і назвали "Невидимим". Невидимим судилося бути й тому перекладові.

Спілка невидимих

 Теперішнє сусільство, ба навіть сьвітове товариство, щедро, розкішно й геть даремне надаряє людину змогою бути непримітною й навіть цілком невидною.

Базальтова колійка

 Є люде, що їм лишається тільки спочувати, виявляючи спільну з їми людяність і людскість. Бо вони вже видовбали собі таку лискучу базальтову колійку на-діл, що й дірку знати, куди кануть. А колійку протирає ваткою психотерапія.

Життьові змійки

 То в великих і шляхетних, мало не на все людство, справах дідько так і гне, щоб улізти в дрібницю й подробицю. А так у малині й дещиці саме Бог. Бо ми не робимо нічого великого й шляхетного, а любосно тішимося отим манесеньким, що припало, випавши з якоїсь великої конструкції. З того ми злагоджуємо свої зворушливі дитинячі життьові змійки.

Як хто потрапить

 Принаймні нашою мовою, слава тобі Господи, можна вже писати, що заманеться. Однаково ніхто нічого не чита, навіть і презентованих, на всю людність розреклямованих книжок — беруть до рук, хвалять, а не вчитують. І пожитку не матимеш — хіба подадуть, що там лучилось. То чого-ж і не похимерити, не повитребенькувати? Саме час і нагода. Як хто потрапить...

Дві стежині

 У мистецтві дві стежині: чи бачите теє, чого ніхто не бачить, чи не бачити того, що бачуть усі.

На сто бісів

 Якось так уже зарівно настобісіли що справжність, що штучність. Бо й там, і там на сто бісів хіба їдне слово праведне, нікому не чутне.

Візійонистії

 Як-що маємо візійонерів, то конче мусимо визнавати й візійоністів. Візійонисті люде не люблять минувшини (лишаючи її на поталу візійопаризмові) й підставно опасуються будущини, що так і гонобить спростувати всі мрії-сни. Натомісь вони цупко обмацують візіями найпотаємніші пазухи теперішности й для вселюдського слухання сповіщають про теє, що там почутили.  

Відсутня й нечинна борня

 Люде творяться й народжуються, щоб ізмагатися між собою, а не з Богом. З Богом було дано на спробунок лиш раз — Яковові. Навіть ті, хто вважав Бога за неприсутнього й недіющого, знемагали в відсутній і нечинній борні. Питання до розв'язку було тільки питання чести: чи визнати поразку чи прикидатися далі.

Атенське щастя та римська нападь

 Атенське щастя монолінґвізму ніколи не було мені приступне. Римська нападь унілінґвізму вічно гонить мене.

Крутобережжя

 Чи можна йти з добою, як чумак із мажею: не сідаючи? Чи можна пускати повз себе час, як пристін річку: не обсуваючись?

Чари сприймання

 Чи не теє так багато сьвітлять і самі сьвітляться тепер, щоб ґлянсевою очевистістю розвіяти чари сприймання?

Із ГМО

 Стоїть нивка штучна, интелектуальна, бездоганно прямокутня з рівномірними врунами озимо-ярової культури, такими культурними, що сахається й цупається всякий шкідник і всяке лабуззя. А поруч притулилося до часової річки чи до якоїсь кривенької болізної дороги самосійна нивка, вся гобата та ямкувата: в облозі, в мішанці замішалося всяка охоча бур'янина, бенькетує комшня, балює кузька. Сякий такий бур'янець та хліба буханець, тай ситий чоловік. 

Впорожні

 Маю цілу збірку сьвітлин индіянського отамання тої доби, що зветься по европейському fin de siècle, а по всесьвітньому — turn of the century. Доба зламу століть. Так, ніби перед тим століття не ламалися. А вони й спрвді стояли собі на непорушній черепасі. Й усі знали, що навіть якщо та черепаха й суне, то дуже й дуже спроквола. Люблю ту добу: ніщо не віщує й ніхто не прочуває сьвітової біди.

Як звісно всім, отаманам, що нашим, що индіянським, звичайно сьвітлитися при повній зброї — так годилося й годиться досі. А ті, вже постарі войові проводирі, тепер іскорені, роззброєні, переселені, ніяково займають порожні руки то кінським повіддям, то якимись уже мирними пернатими перначами, а то й прапорами гамерицькими. У з'єднаних державах, вони дістали свої манюні, новопризначені наділи-виділи. З московського погляду, маленькі такі, скорені вкраїнки десь там, де навіть і назахланнішим загарбникам не треба.

То не раби: то тії, що бралися до зброї, ставали до бою — на те й вичавлювала їх із себе народня гуща. Т'але що-ж, нема ради — зможені борці. Не вдалося подужати чи голови зложити — треба жити. Бува й таке.

Заразісінька негайність

 Сьогочасність мало що має сказати й іще менше може з'ясувати. Бо не відає, що далі буде, що нам мається, — так не зна, що не сміє вже й брехати. Сьогочасність обернулася заразісінькою негайністю.

З пальця меду не добудешся

 Проста порада: хоч час од часу читати старі книжки, якоїсь тої доби, коли не виколупувалося з пальця, а десь висисалося з цілого єства. Бо з пальця меду не добудешся.

Можебилиця

 Ну, як, скажіть, можна було відкинутися такого потрібного слова, як "можебилиця"? Та як-же ще назвати теє, що вкраїнці тільки й розказують? Що-ж ми досі оце спитувалися з'ясувати й пояснити, соваючи пслечима, граючи очима й прицмакуючи язиком?

Здогадне віддалення

 Яке віддалення між відкриттям у Письмі й відкритістю письменства!

Смородець

 Яка гарна в свої щирості наша назва амоніякові чи амонякові, досі знаному серед осьвіченого простолюду як аміак, спасибі, що з одним "м": смородець. І зразу так легко розпізнати, навіть науки не нюхавши.

Ромен

 Оце був у Ромні. Він і досі Ромни. Хоча ще року Божого 1929 Голоскевичів Словник писав українцям: "Ромен, -мна, -мнові, -мном, в -мні (м.) (а не Ромни); роменський". Сливе століття вже перейшло. Т'але там, де мав бути самий Ромен, і далі Ромни.

Того-ж таки 1929 заарештован Голоскевича. Добігло кінця його словникарство. А скоро й саме життя йому вкінчилося. Тим часом воно собі Ромни.

А в Київі вже постала "вулиця Григорія Голоскевича". Попередня назва — Проєктна 13042. Завважте, Проєктна, а не проєкту. Вулиця має бути яка, а не чого чи кого. Багацько назв отак-о помінялося. Та Ромни й досі собі Ромни.

Просимо в Бого християнської кончини живоття нашого. Не такої, як у Голоскевича, коли прийде й по нас пора. Хоч був він чесного роду попович, скінчив духовну семинарію. Що-ж, навіть і по Голоскевичеві — таки Ромни. А після нас?

Не поліття, а лихоліття

 Демографія — то наука така. Її доводами не зіб'єш, а тільки побитом. А побит у нас самі знаєте, який. Треба, щоб ті, хто заперечує малодітним демографам, вивели на диспуту свої численні діти. А поки цього не сталося, демографія вкрай несприятлива, як непогідна година, як недобра погода на діти, на людей.

Народ і люд

 Наш народ меншає. Це зветься демографією, щоб із упокоєм стрінути й обійняти правду, т'але слід визнати, що меншаємо ми з суто екцистинціяльних (а не тільки екзистенційних) причин. Ніяка людина не годна заперечити своєї невідомої долі, зате вже талан відомий, у складі знаного й визначеного в своїй долі народу може й де-далі, то все більше хоче відкинути. Це ще не так давно називалося "шукати луччої долі". Ну, луччої, не луччої, однак, як-найдужче инакшої. "Тріюмф волі" називається. 

Та не може покинути свого приділення народ: тотожний сам собі, він бреде тому присудові навперейми, хоч навіть і легкий, а далі й порожній, без свавільного люду, що лине врозтіч "шукать собі долі, на горе привіту". І що-ж той люд? А достоту як у Шевченка-пророка: "Шука козак свою долю, а долі немає..." Є десь тільки частка, скибка чи кусник.

Шкалубини й розколибини

 Аванґардна музика своєї клясичної доби наслідує Сьвяте Письмо: там де людська (хай і музична) мова не годна віддати Божого джерельного, сьвідомо лишаються наші шпари, щерби, проники, шкалубини й розколибини.

До речи сказати, щось подібного спитувався домогтися й антироман, але виявлявся розпалиною в вигадці чи продушинкою в брехні.

Космонавцький компот

 Українці орудують... ні, оперують своєю мовою, як чужоплянетяни, оце тільки щойно прибулі з широкого космосу. То ще добре, що вони тою мовою поки ще не цілком володіють. Бо як іздобудуть, то начувайся тоді!

Простягають прозірного пакунка, де щось пише: "Суміш для компоту". Може-б "на компот" — тож призначіння суміши? Е, ні — захоже мислення того не сприйма: дуже вже аналітичне. Придивилися, що воно за суміш, — аж там наша земна сушня. То чи й не написати, що воно сушня, вже й здогадно буде, що на звар насушили. Земляки вже тямлять, що в нас такий компот узваром зоветься — не поплутають.

Але цим астронавтам людиноподібність мало притаманна. Не сушили, вони сушні, не варили звару. А мо' й не пили зроду-віку — своє з пакетиків смокчуть, як прийде охота. Космонавцький такий компот.

Ще й Андрій

 Як звісно всім, у нашій мові незгурта питомих слів на "а", й усі вони якісь розділово-заперечні: а, або, але, ану, ат. Так ніби аж відцохнеться мовлянин од того несподіваного "а".Так і в чужих словах воно нашорошує: нам кажуть, приміром, що з нас автохтони, а ми не ймемо ні віри, ні довіри.

Й от іще Андрій не пішов за Олексою, Опанасом і рештою: не зробіився до кінця Ондрієм. Ану-ж, молоді, назвіть отакечки, намість вашого ориґінального": Давід, Марк і Нікіта з Дімою.

Нема місту містечка

 Київ — то взагалі город про некиян. І місцями — негородян. Тепер таких шанобливо зовуть "містянами" (щоб не "міщанами"), т'але з їх насправді місцяни. Ну, а Львів достоту не про львів'ян. Харків — не про харківців. Може саме тому слово "город" закинули в бур'ян і все заколотили ніяким "містом". І міста наші загалом — не про своїх. Хіба ще містечка. А місту нема містечка.

З поясненням

 Яке гарне слово "диспута"! Мо' й не добре, зате-ж гарне яке, жіночне. Десь пута правописні, а тут "диспута". Є давно закинені хворми, що новий ливарник упевнено позакидав на загуменок, а от одшукається ненароком і зразу знати, що були колись майстри. Й не відкинеш так просто. А хіба з поясненням.

Як в'юн у руках

 От скільки можна себе дурити? Стільки, скільки село, чи й далі... за околицю? А от поки не прийде в гості сама правда... з замашною косою. Та й тоді ще де-хто так живо почне звиватися й викручуватися.

З превеликим грюкотом

 Важко перекладати не переводячи. Чую, як багато хто з трудівників зовсім близенько з превеликим грюкотом кидає дурне.

Уподовж життя

 Чи не виникає вам, як і мені, вражіння, що мусимо вчитися не "впродовж", а якось уподовж життя. Ну, ніби як ото "Ой іде чумак уздовж улицею", так і ми йдем уздовж життям і вчимося. Повільно так, як наші предки-чумаки. Не всі вони, ті предки наші, чумакували, т'але волами вивозитися вміли дуже так іспроквола. Бо куди похоплятися з тою наукою, що за хаповиця?

А так собі вздовж та вподовж. Бо ну не вшир-же вчитися й не, крий Боже, впоперек?

Достукатися

 В університеті, де я колись іздобував універсальну, раз і на все життя, а не "впродовж життя" осьвіту, до нас на літстудію приходив сам Іван Драч. І говорив приблизно так: "Я пробував достукатися до интилекту свого народу." Закарбувалося в пам'яті. Аж на скрижалях.

От і я собі пробую. Т'але, признаюсь по щирості, не без лукавства. Вони сьміливі були, шістесятники. Перестали тоді боятися. А ми полохливії... Я себе до років не прив'язую, бо й досі маю живий діялиний чин. До того, поки не визнаний.

Дак от, кажу, пробую, та не без лукавности: ану-ж прокинеться народній, устане, прийде відчинити й почне достукуватися до мого интелекту.

Поза течіями

 Бойчукізм мені геть непритаманний. Може тому, що так і не трапився мій Бойчук.

Корисна несмашність

 Таємний закон дієтології, як і аскези загалом: усе смашне — некорисне, а все корисне — несмашне єсть.

Гнат не винуват

 В етрусків (давніх українців) було їм'я Egnat. Імперія наробила з того якогось свого Іґнаціюша, чи що. А нові вкраїнці мали вже Гната. І справедливе відчуття того, що Гнат не винуват. То чого-ж ми вже не чуємо, щоб так кликали діти на вулиці? Хто винуват?

Бранці й вибранці

 Україна має бранців і вибранців: бранці беруться тут, щоб могли звідци вибратися вибранці.

Стрічі на Ельбі

 Міцніє наше Закерзоння! Красіє й пишається прибулими фахівцями. Наважуся сказати, що то справді сметана в сметані — crème de la crème по закерзонському. Парадоксальним чином, щоб тая сметанка гоже збивалася, треба тутейшим голим вареникам держатися сухої макітри. Бо вкраїнське Закерзоння ще поки потербує для живоття Прикерзоння вкраїнського.

Об'єкт

 Протокол вимагає власноруч написати: "Мною прочитано..." Та як-же можна таке писати? Що читало мною, коли я гадав, що то я читаю очима й розумом власним розумію? Бо тут виявляється, що мною щось рзбирало по складах і мною-ж потім і всьвідомлювало либонь. Неособове й несовісне таке. Несумлінне, бо особи нема, а тільки чинність у їм. А що-ж я? Об'єкт, додаток ув орудному?

А може й справді так: "Під горою жито, копитами збито..." Життя не жит-е, а жит-о. Столочено, просто кажучи, життя, нами, як копитами, а не від нас, як вершників. Що за коні, хто тими кіньми? Неясно, невідомо.

Сном і духом

 Читаю Дмитрову Бузькову "Голяндію": як легко й весело знали рідну мову новоспечені вкраїнські літератори далекого 1929 року. Й сотні років не минуло, а новопризначені клясики тяжко й сумно не відють мови. Сном і духом.

Завзята бестія

 Зьвір у людині — то теж людина. Просто ми йнакше не маєм як назвати бестіяку в собі. У скаженстві-навіженстві людина подібна не до тварини, що просто кориться питомим законам, — людина буває саме беззаконна, й у беззаконстві тому вона послідовна й суцільна. Це скажениця волі — не озьвіріння, а розсатаніння.

Шило-вило-мотовило

 Новітня звичка з'ясовувати найскладніші життьові події та явища матюкливою мішанкою-скороговіркою показує, як сьвідомість мстиво визначає буття. Це саме той самий випадок, коли не життя таке, а ми такі: "Шило-вило-мотовило по німецьку говорило, по-під небом летіло..."

Смуга псячого сюрка

 У всякому майстерстві-виконавстві є смуга псячого сюрка. Це коли за поплавищами чогось по собачому бурхається пес, а купильники не розуміють, пощо він туди заплив. А далі глибокодумно згадують, що поплавище инакше зветься "сучка" й мудро заспокоюються.

Доходячи верху

 Колись аристократія викохувала пиху поколіннями, століттями, аж поки вона не ставала величчю. Теперішню пиху, як і осьвіту з культурою, можна довести до зробу, а далі й допровадити до останньої межі "впродовж одного життя". Ще й поодинокого, выдособленого.

Цар із царями

 З якоїсь невідомої причини самовінчані "царі сьвіту сього", маламурячи зло, як сало, й пристаючи до "групи подовженого дня", наче діти в школі, забувають, що є Цар царів, Цар над царями. В луччому разі розважають, що то, мовляв, "з царями цар".

Настороживши списа

 Відомісінька банальність зла безпосередньо виявляється в його буденності: що воно легке, близьке, завжди на поготові. Одно слово, стоїть, як гайдамака, настороживши списа.

Interview

 Як-що не надто пильно стежити новин, то більша частина подавного там горя та лиха зостанеться й помре, де була й народилася: в новинах. Істотними речами навіть леґендарним мавпочкам із причти вибиватимуть очі, набиватимуть уха й роти.

А істотне власне одне: Москва століттями думала, що робити з своїм дорогоцінним історичним насильством, і надумала влаштувати лови на всеньку Европу, вполювати їден із найбільших (попри всі попередні московські зусилля й загальну европейську, притаманну навіть самій "матушці", нехіть до дітородіння) автохтонних народів нашого континенту. 

Оце буде вперше, оце історично! Оце забава, що її не знав ніхтогісінько з колишніх царів і князів! Оце цяцька дідиськам на старість! Бо одна річ вигубляти маленькі, "неісторичні" народи й племена, сказати-б, "на хутро й на кість" пускати. А зовсім иньша — вичистити отакенне поле посеред цілої Европи. То-то вже попопам'ятають московський місяць!

А Европа тим часом зосереджено відбуває працедавчу розмову, оте своє interview з закомуристими питаннями, що йдуть од кадаровиків чи пак, по новому, HR'ів, що вони за чужою абревіятурою ховають своє людське, а саме ресурси: "Як запхати вкраїнську жирафу до стандартного холодника? Бо ніколи в нас ув Европі таких дивозьвірів не було, й раптом маєш! Поправна відповідь: "А шматинками!"

Безтілесно

 Найдурніший дум можна вбрати в розкіщні шати красномовства. Й ходитиме сьвітом прегарний, прехороший. А голим-нагим ніхто й не помітив-би. Бо тіла нема нічого, хоч і корону на голову насунь.

Не в-крайнє

 Мені все пропонують витончені чоловічі парфуми. Купити, а не за так. А я все силкуюся пригадати, хто й коли до мене в-станнє принюхувався? Тільки так в-останєє, а не в-крайнє по теперішньму.

За фаховість

 Професійональний письменник (не від професії, а від професійонала) не читає книжок, бо це було-б означало, що він любить читати, а любить любитель, се-б-то аматор (од amo). Полюбляєш? То й люби, а ми тобі писатимем любісінько, щоб мав що любити. Одно слово, якщо любиш, кохай, вже таким, як ти, зозуля закувала, а нам діло робити треба.

А й справді, що може бути нудніше за книжку про те, як ти прочитав багацько книжок, із довгими тих книжок описами й переписами, оглядами й переглядами? Й ото сидиш тепер, прієш і виписуєш, випускаєш писане, наче духовну пару. Ні, лучче вже tabula rasa, гладенька дошка (за Льокком). А на ній такого понаписано й понамальовувано!

Нова простота й стара виразність

 Ми знов живемо якоюсь поганого смаку революційною добою, коли культурна, добірна мова викликає в новому товаристві зневагу й глум. Це так якби кругом ходили самі франкенштайни, люто шкилюючи з випадкових людяних облич.

Всіма жанрами

 Перекладницька конкуренція, що її язик не повернеться назвати навзаводництвом, відмінно від змагання мистецького, гарна всіма своїми жанрами, навіть нудним. І найпаче саме нудним.

Сьвященні верховини

 Сьвященній корові, що намогливо йшла до найвиших осяйних верховин, ніхто не насьмів сказати, бо сьвященна, що там вона зразу наїсться полину. Що там не верх, а верховина. І дуже полин.

Як контекст контекстові

 Мало що мене так кортить, як одовісти контекстовій реклямі на її приступи й підступи, й завести колот чи хоч просто, интелиґентно плюнути межи очі: та не можу я, дурна, купити всіх твоїх рукавичок, хоч вони й іздешевіла пара; не влізу я в твої гладенькі вороні шкуратянки, не стопчу твоїх білих пухнастих капців на арктичну київську зиму! Одна розрада: реклямодавець платить працюкам за тую славу, а я йому до кешені нічогісінько не несу. Безгучна приголомшлива відповідь — як контекст контекстові.

Кістякове

 Смерть традиційно показують кістяком. Але вона не має й кістяного. Бо кістки — то людське, а все людське відніметься. А потім повернеться — знов від кісток, додаванням: "Ви, кістяки сухі, вислухайте слово Господнє!"

Не гидь

 Людина страждає й із того вміє видобути красу. А про віщо показувати те, на що буде вічність у пеклі надивитися? Навіть пекельні картини в християнській церкві, оті що бачиш уже на виході, показували не гадь, а естетичне прочуття й заперечення.

Краса потворности

 Хоч як полюбляю живопис симболічний, а далі — сюрреалістичний, а таки мушу визнати, що краса потворности мені не мила, а тому й не приступна. Тямлю тільки, що в багатьох митців симболічна шухляда напхом напхана всяким недобрим. Із сюрреалистого-ж, як із сьвятого, не візьмеш нічого: там мрії-сни, а хто над ними владен?

А таки мені ліпше з красою повторности, ніж тої вже потворности.

Добрий підперіз

 Треба нам успособитися до того, щоб якось так позасовувати під очкур наші вишиванки чи хоч поверх підперезатись як тії вже гуцули, чи що. А то ми все ніби щойно з печі злізли, з просонку показуючи, що:

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».

То-б-то лежали оце тільки, а це вже на діл поскакали — й ізразу в традиційному сьвятчаному строї. А ви як собі думали! Не спали вони, а причаїлися були. Як та кустодія. Т'але після затишної засідки годиться якось обсмикатися: “Справедливість буде в його поясом чересел, а правда — підперезом ребер його”.

Так, що ну

 От маєш супереку: що попереду — царство тіней чи влада небуття? А я кажу: сподіваймося на спасіннячко. Бо тіней кругом — ціле царствечко, й не протовпишся. Й владка небуття дуже вже відчутна по цілому краї. А що вже в сьвіті! Молюся, щоб мій особистий, приватній кінець привів мене хоч до одвірку спасіння. А я вже так учеплюся , що ну!

На що воно?

 Кругом саме "длякання": нема шахви на книжки, нема на полиці книжок до читання, нема й про кого ті книжки викладати.

Потерпілі й зацілілі

 Запекло точиться борня за ніби невироблену вкраїнську термінологію, й ось у якому настрої: є усні переклади, а ті, що пишуться, як назвати? Ну, "письменные"? Ага, катай "письмові"! Ще й підручника, диви, напиши. Тут виявляється, що по старих словниках були понаписували аж дві слові: "писаний" і "листовний". Ні, це не годиться, не той дух, не калькувальний! У крайньому разі, як притиснуть за московлення, щось вигадає наша творча интелиґенція. Та вже-ж не колишнє, а новочасне.

От у краї нашім кругом біда, багацько люду потерпіло. Потерпіло таки, а не "пострадало-постраждало". "Пострадавшого", колись доводили, через теє треба віддавати як "потерпілого", ще й "потерпільця". Тю, а "потерпевшего"? Хм, то залежно від чого. Як од когось, то буде "скривджений", як од чогось — вшкоджений. Ясно?

Де-ж пак! На тій самій конхверенції, присьвяченій оцій темі, почуєте за "постраждалого", "вцілілого" (хоч у нас "уцѣлѣть" — то "заціліти") й навіть дієприкметникового "пережившого" (бо survivor). Аби не "потерпілець". Хоч survivor — таки іменник чи речівник.

До схову

 Вся писана (й читана) вкраїнська культура творена кирилицею. Проте тим, кому забаглося латиниці, я не став-би заваджати: принаймні частину нашого руйнівничого активізму вдалося-б зізолювати в резервації.

До лиця ІІ

 Дядько перестав закрашувати сивину рудизною й ізнов ізробився схожий на дядька: сиве пасує до бляклих очей і пругів, що розповідають пристойну неправду про статечно прожитий вік.

Chewing the fat

 Я на тому перекладі, здається, справді всі зуби ззів. Але, крім слинки, нічого не ковтнув.

Куди політела курка

 Хитрий чоловік намісць забутої чи незнаної мудрости візьме та й сказоне тобі якусь дурницю. Знає, лукавий, що ми, вкраїнці, найбільше полюбляєму мудрувати над усякими недоречностями. Дмитер хитер: ззів курку та й сказав — сама полетіла. Ще й покаже, куди. З вірою покаже, хоч і без глузду.

Пізніми влягами

 Тої ночи мені знов наснилося щось надзвичайно мудре. Пригадав собі принагідно ще не записане денне, буденне, й поклав усе гарненько занотувати вранці. Т'але на ранок нічні мудрощі безслідно випарувалися на денному сонці. Хоч сонця, власне, самого й не було — мжиця, дощі, щось там сліпло, а не сліпило.

Либонь є мудрість, що ходить тільки впоночі й лиш сонна. Розумна, аж страшно, та дуже нетямка. Не хоче нічого пам'ятати, щоб було що вигадати й наступної ночі.

Не надихали

 Нема надхнення там, де ледве зводять дух.

Зірчаста галактика

 Сьвіт українського перекладництва — то зірчата галактика, чумацький шлях прямісінько до слави, тільки так поволеньки. В своїй галактиці всі перекладчики — зіркові. Що-правда де-які з-поміж зірок сяють геть невидимо — т'але-ж сіяють! Розпитайте кожну зірочку окремо, й вона вам соромляже повідає свою казку. Чи байку, чи причту, чи хоч анекдоту. Одно слово, щось розкаже, бо все-ж вона не мовчить. Що-до решти зірці мало що відомо на певність: сьвітло доходить надто довго й, унаслідок того, доходить не до всіх. А то й ні до кого.

Не всіх можна розгледіти на просте око, не всіх — навіть і на око непросте. Багато кому з блищаків доводиться скупчуватися в молошні туманності, щоб гуртом переконливіше присьвітити. Та лічозори мусять знати кожне на ім'я.

Сам я, здається, зблизкую вряди-годи: як комусь треба залюлювати.

Після трилеми

 Від відомої трилеми "битися-бігти-завмерти" нам лишилася тільки дилема "тікати-боротися". Завмерти нам уже ніхто не дасть — хіба вмерти. Втеклі зробили свій вибір і він у кожному разі остаточний. А борня все таїть у собі спокусу герсонути.

Мудрість віку сього

 Зачин ХХ ст. позначився пануванням модніх теорій, що бралися пояснити всі злигодні людства виродом і пророчили йому перевід. Почин століття ХХІ гордо та пишно проголошував відродини й поступ. Скінчивши першу чверть цього віку й отримавши задовільну таблю, ми схиляємося перед поступом, але нишком силкуємося підглянути, що там було в тих занепадницьких теорійках.

Присьвітитель

 Слухаю коротесеньких лекцій з литвинської мови, мало вже потрібних, але дуже цікавих мені, що їх пропонує охочій увазі шановний пан Вінцук Вячорка й, звісно, бере мене жаль. Одно, що його самотній голос — надсадний крикунів крик у німій пустелі. Литвинська мова, сказати-б, часує й конає, бідна, в ніжних обіймах дбалого, тямущого свого мовознавця й мови знавця. А друге, що з мене міг-би, т'але не вийшов український Вячорка. Як і він, я з малечку призбирую старі словнички й книжечки, студіюю їх. Однак із його просьвітитель, а з мене — присьвітитель.

Палю, та не курю

 Платна лікарка, хоч сама немолода, по новому питається в мене своєю вкраїнською, чи я "не палю". Палю, кажу, грішний, потрошку всяке сьміття садове, хоч воно й не вільно. Зате не курю й не курив ніколи. Воно, знов кажу, досадно стає, як цілий вік живеш здоровісіньким життям, а всі перепитують, чи не куриш, чи не п'єш і про всяке таке иньше гріховне. А хіба не видно? Хіба на козаку немає знаку? Либонь нема, на виду нічого не написано. Ні, написано, т'але не читайте: брехня то все.

Аніже

 Люблю довго думати й коротко писати. Бо думати є про що, а писати — аніже. Чудовий тут ангелянський вислів, такий зворушливо-хатній: nothing to write home about. А тепер увесь сьвіт як одна безладна, деркотлива хата — troubled family.

Давно не бачили

 Де-далі, то все більше нагадую собі Доріяніву Ґреєву парсуну, що її ніхто не завдав собі праці нідійно запхати на гору. Днями навіть платна лікарка аж сахнулися. А де-ж сам юний гарнюк Доріян, щоб приймати та вітати? Давно ніде не бачили.

Принагідно

 Не що давно на семінарі старий психолог сказав мені приватньо: "Ви вже можете дозволити собі на те, щоб бути дивним. Я й сам так гадаю. Бо як відзначив іще наш Охріменко, "в темряві прозові міщанські обставини виростають у казкові розкоші." А темряви кругом аж над міру. Вона покриває не то червоні молодечі гріхи, ба й бліде старече завмирання й полотніння.

Чорна білизна

 Всі рушнички в бруд положили. Й носиться кругом чорна білизна.

Комплекс меншовартости

 Комплекс меншовартости з дитячим майданчиком, перукарнею, спортовою залею, крамницею й навіть лазнею. Меншої вартости ніде не напитаєте.

Гармонія

 Усе дешеве на мені. Й у мені. Хоч бери й зразу грай на гармонію.

Мислений струмент

 Приємно й зручно думати тільки лівою півкулею. А праву вигідно тримати вільною про всякий мислений струмент.

Дурне питання

 "Мовознавець? А якої-ж то мови, пробачте?" — дурне питання, еге-ж? Але в нас воно що-разу постає. Знаємо тільки, що не вкраїнської.

Відсьвічування

 Задивився я оце на ахвішку, як теля на нові ворота: "Міжнародна наукова конференція «Лексика східного походження в українській мові. Теоретичні й прикладні аспекти відображення власних і загальних назв»." Намагаюся взяти очима й збагнути тут хоч загальну, хоч власну назву. А ну-ж, шукай за головним словом, тлумачу! Виходить, це "відображення". Чи є таке слово в поправній українській, а не вченій лінґвістичній мові тих, хто вже міцно заплющив очі й ізразу забув мову мовсковської науки? Чи не відсьвічування мається на увазі? Ні, бо в нашій системі не вийдеш ув академіки, не втямивши перше, що "не можна відсьвічувати". Ну, то тоді віддання? Не передаваймо поки значінь, бо й їх у нас, біда, віддають. Але то все кожен дурень може легко підглянути в сходознавця Кримського, се-б-то в словнику під його редакцією. То вже, слава Богу, не подоба садовити дурницю на рівень високої академічної дискусії, що, вірмо, на тій конхверенції конче запанує й без нас, темних. Малося сказати, що річ у тім, як у нашій мові чужі назви віддавати. Далі не лізьмо, як радить енцикльопедія, з свинячим писком та в пшенишне тісто.

Геть безглузда еволюція

 "От дурна, ти, еволюціє, геть дурна!", — кляне перекладчик Пилип Живопих, викладаючи словами глухий мур. "От чого ти тут, коло мене, не спинишся?! Ну, не буде вже ліпше — повір, нерозумнице! Отут маєш собі кілок і вінець творіння. Ні, полізеш після мене далі, знаю тебе, зрадливу! І будеш тоді не еволюція, а инволюція й деволюція." Оцих двох останніх слів Пилип, то правда, що не зна. По щирості беручи, для глухого муру вони непотрібні. Т'але то вже ми від себе прикинули — для літературної краси. Бо він ту еволюцію неподобними словами лає.

Зорянка

 Зорянка — то, суттю своєю, суто дитяча недуга. Т'але тепер недугують на неї здебільша дорослі люде. Либонь це тому, що вже кілька поколінь батьків одверто нехтують лікарські поради своєчасно зробити дитині щеплення від тяжкої хороби. Мало віри тепер тій вакцинації. З другого боку, вірять батьки, що їхнє одне-єдине й без тяжкої вакцини обмине та пошесть. Та ба!

Занедужування звичайно починається від легкої зірчастої висипки, самому слабому не помітної, а тільки околові. Зате сверблячка тільки самому свербить. І ніхто сторонній не розуміє, чого-б то, з якого, як той мовляв, переляку. Та переляку й справді нема: свербіж тягне за собою приємне, безболізне розчухування, а воно швидесенько викликає звикання. Й усі ознаки й вияви отак навиворіт. Слабує людина, а до блювоти нудить от того, не її, а товариство. Собі — запаморока, а людям — млості. 

Одно слово, тяжка неміч і дуже підступна. Здавалося-б, ну що ти таке пережив чи ззів, щоб отак мучитися? Ні досьвіду, ні зананнів, та й хисту не було. То-б-то, кажу, й не нажився ще на цьому дурному сьвіті. А от учепилася, де не взялася, клята зорянка.

Цехова дилема

 Перед кожним підмайстром, скажім умовно, ковальчуком, що нарешті замислився над питанням "Як-же тим майстром зробитися?", пролягли дві дорозі. Як маєш дві нозі, так і дві дорозі маєш. Одна — про хвацьких і беручких ковальчуків: назвися майстром та й зачинай правити за свої ковальські пшики як за батька, а то й удвоє. Тому ковалеві ліпше, що на два міхи кує.

А вже тая друга доріженька — про плохих і смирних. Що ще вийде, скільки дадуть на базарі за ту косу замашну, за той плужок. А тим часом вчишся сам помаленьку, майстерности здобуваєш. І коли вже просто, по народньому перекинешся, скажуть десь під чарку: "Майстер був". Таким їм сувора настанова, давня: "Коли не коваль, клїщів не погань."

Левів город

 Чому, власне, львів'яни прозвали Львів "містом Лева"? А-а, скажуть мені знавці, дак у самісінькому слові "Львів" і криється "Лев". Ну, дак а чого-ж тоді не "Левово місто"? А-а, бо в двох мовах, що й досі борються в тому місці за панування, московській і польській, відмінно від української, присвійний родовий дуже вже плодющий. А чого, він, Львів — воно, місто? Чи не Левів то таки город? А-а...

Воли йому похворіли, сам чумак заслаб

 Коли я вранці всамперед заходжаюся готувати до публікації чергові свої дописи й раптом одчуваю гостру відразу до того всього, що там написано, так і знаю, що тяжко занедужав. Це докладно й ґрунтовно потвердужє мій уже давній здогад про теє, що дописи мої можуть не сподобатися тільки хорому.

Перекладницька осінь

 Настав листопад, але не яко процес, не яко стан — все вже випало, впало й спало. Де-кому воно й не диво, бо ще влітку невидима осінь голою костомахою покалатала в шибу: з теплими речами на вихід! Однак тепер, зачарований безлистою прозірністю й голизною, цілий цех схопився й побіг навперейми механізованій зимі. Ах, як славно працюють нові майстри з підмайстрами — що твоя машина банелюки ті плетуть, то вже випадає зграйно з ними густи. А коли машиновані околяси перестануть, упевнено запрацюють машинні колеса, закарбує історія нову історичну професію: за непідтвердженими джерелами, звалася вона була "падолистий перекладист".

Beauty fool

 Вона здалася собі нестерпно гарна й просто на виду протялася всіма списами некраси.

Десь у гіркому

 Чи що-найгірший, найгірший і навіть гірший пам'ятають, що всяк із них зачинаються десь у гіркому?

Ахілесова п'ята

 І в нас, слава Богу, "Ахілесова п'ята", бо й там колись  "Ахиллесова пята" якось природніше заклалося. А то було-б "П'ята Ахіллеса", як-от "скринька Пандори". Це вже в нас і справді п'ята Ахілесова. Чи меч Домокла, чи ще що?

Stuff

 Оце, здається буде перша моя конхверенція, де на мені написано, що я stuff. А не staff. З мене й не staff, але принаймні то люде, як і я. А stuff? Системо речей, знай, що з мене остання цитаделя, що не має споживчої вартости!

Про єднання

 Приголомшлива новина: ШИ говоре вкраїнською! І навіть я його розумію. Він балака тою самою вкраїнською, що й ціла наша людність. Тому можна твердити, що ввесь народ говоре ШИ-вкраїнською. В тім і здобуток, і заслуга. Мало нас таких, що й досі послуговуються людською мовою — от я саме тепер розшукую досі живого другого: про єднання.

Їж, поки рот свіж, а як помреться, то все минеться

 Нічогісінько не лізе в ту голову — дак там і без того вже всього багатенько. Тільки сунешся з якоюсь новиною чи й першиною, а там у шпарку тільки око сердито блимне: й без вас хата повніненька.

Купа гучности

 Якась незнайомка просто на ахвішці в метрі притулилася до незбагненого гасла "Додай гучності своєму мейку!" Навіть якщо без видимих підстав припустити, що пропонується якомусь мейк-ові додати гучност-и, проясніння й просіяння думки буде тільки граматичне. Дуже сумніюваюся, що молодичка на ахвішці, щось відає про тую рахубу докладніше, ніж розмір належного гонорару за зореносну сьвітлину. І що таке оте Jerry Heil — він, вона, воно? Вони? Знати якусь сумнівну бутелькову косметику, ніби з самого Нью-Йорку, звідки либонь, із наймення й написання судячи, будуть і Jerry Heil. То чи не переклад слова volume манячить у тім дивнім гаслі? А отой make — якої ще йому гучности, хоч-би що воно такеє було?

Там іще багацько всяких окремих ангелянських слів. Мусиш їдзити метром, то вже маєш і малостравну поживу для гірких своїх роздумів. Гадаєш: я оце сидю, як дурний, а хтось спритний уже, бач, заробив на тій глухій гучності й порожньому своєму volume'і.

За Руданським

 Улюблений вже milestone тра нашою мовою віддавати як верству чи верстівник. Бо це воно й єсть. А що п'ять milestone'ів, то й коршомка — треба й одпочити.

Між народом

 Міжнароднє життє стало геть безепотрібне — бурує народнє між народом.

Прихована загроза

 Нова, грізна загроза нашому перекладництву криється в тому, що передніше мов не знало лиш воно, а тепер їх жваво не знають геть усі.

Скасовується чи переноситься

 Сьогорішній жовтень випав порожнявий, дутий. Коли почав уже часувати через блідницю, трохи відживів, як то буває з уже смертенними, й почав західливо на всі боки мотлятися. Пильно й ненастанно гріє чуприну над роботою тільки еліта, про що й не забуває сповіщати голодному, заздрому загалові, дмучи в усі трембіти. Иноді навіть здається, що справжніша, щиріша сіль нашої землі, рятуючись од нищівної війни, вивезла на Закерзоння всю спільну вишиванку (те, що вишивається, не плутати з вишиванкою), а нова сіль осолює й доїдає те, що лишилося.

Сам я до еліти, не превеликий жаль, не належу. Тут іще слід тямити, що еліта — то самоназва, з чого в нашому реместві випливає, що треба переконувати сьвіт у тому, що ти в його елітний чи елітарний, торсаючи й шарпаючи його, непам'ятущого. А я от на теє зовсім не мастак.

Ще й до того, пізні жовтневі клопоти раз-у-раз іскасовуються чи переносяться. Касувати своє тверде слово якось неґречно, тож із такого становища є два виходи. Раз, можна вживати слова "відміняється", а не "скасовується", на взір рехверентного "отменяться". Цей міжмовний омонім дарує лінґвістичну надійку: нічого не відміняється, а на серці якось так тепліше. А друге, можна заходи переносити. Це ніби як великий, статечний корабель на хвилях — носиться-переноситься. Альбо альбатрос так високо літа, що не знає, де сяде. І чи сяде коли. А як сяде, то чи не повисне старому морякові на шиї. Бо воно переноситься, щоб потім нишком і скасуватися.

Ще й донне

 Життя — розкішне хвильове забігання. Шкода, що тіло будовою своєю й натурою гостро змушує нас дивитися на дно. А воно, дно, вже кому яке вдасться. Й усе наше дняве — денне, й усе наше дневе — денне. Й усе наше денне — денне. А ще донне.

Галанці

 Серед українських міщан чималенько дендиїв. Це не відрізняє наших городян од загальноевропейських. Але от як по нашому, по народньому, спроста сказати, що дендий із когось? Як то в нашої мови заведено, мається купа слів — чи й не більше, ніж самих тих у нас чепурунів: джеґер, дженджик, джигун, жевжик, надриґанчик, крутивус, мартопляс, парадник, прилиза, і навіть хверт, хвертик і хвинтик. А ще щиголь. Та найцікавіще галанець: "Чистюк він, галанець, не причепурившись, до дівчат не вийде". Хто такий буде? А ну-ж! Звісно-ж, голяндець. От ви завітайте до Голяндії, кого пустять, і придивіться до тамтешнього чоловіцтва: правдиві, щирі галянці всі до жодного. Тож і штанці-галанці, вузькі та "підстрелені", де-хто з поважного панства доношує за парадниками-попередниками й дотепер. На них у нашій історії, на тії штані, вже не раз наставала поведінка й іще настане. Бо не переводяться, кажу, по наших містах галанці.

На "гарнидень"

 Наших бідних роздавачів послуг їхні надавачі так вимуштровують, щоб вони конче кожному на розпрощанні казали "гарного дня". Це в них невиводне — як сьвяткування народніх американських Гальовин. Хоч на добридень треба давати вітаючись. А на... гарнидень і зовсім давати не треба.

Коли відвідувач чемно дякує, одностайно кажуть "будь-ласка". Та "будь ласкав" і "будь ласкава" то-ж звертання-прохання та ще й на "ти". Будьте ласкаві мені викати. На відповідь подяці доречніше казати "прошу" без польського наголосу. Прошу й припрошую!

Не речовіли

 Те, що рукописи не горять — то горда письменницька неправда. А от комп'ютерописи чи елетронописи не горять і справді. Бо вони ніколи й не речовіли.

З життя колібри

 Вимушена неробота й протяжне безмлив'я лишають доволі часу на ентомологічні розшуки й розправи на лугах і луках нашого перекладу, а голод истий тільки додає до тих розвідок прикрого гарту. Ось виявив нову підвідміну перекладника блідого чи йнакше непринадного, протиперекладаря, відвертого нічного шкідника наших полів (народня назва — "попсуй"). Ця потужна комаха завзято налітає на овочі чужої пильної праці й упевнено так виїдає все геть і з корінням, навіть і ґрунтом самим. Але при тім дуже нервозно дзижчить і ніби надривно махає багатокрильцями. Дзижчить ісхвильовано, бо найперше, найменше дрижання істоти викликає внутрішнє бреніння, чарами своїми непереборне для комашини. А надсадне маяння-вихання — з життя колібри, що спитується все обпурхати й обмахати як своє.

Инквизиція

 У теперішній українській мові слів на "и" ще менше, ніж можна назбирати по старих словниках. А справді вживаних — то вважай що й немає. Однак такі слова становлять дорогоцінну опрічну рису нашої мови, а надто надніпрянської її парости, стовбура, як докладніше брати. Тому не забуваймо "индика", "икати", "искри", що можуть, милозвучности ради прибрати собі "г": "гиндик", "гикати", "гискра". Не вимовиш "гіндик", бо він і без "г" — таки "индик", а не що.

Мої виявлення — собі прості й ніби аж дрібничкові. Дак коли-ж не можу я спорудити словника, як де-котрі мені иноді простосердно пропонують. Диви, навіть од професора Яворницького лишився нам тільки один том, виданий у Катеринославі року Божого 1920. Совіцьке мовознавстово згодом усі 50 000 ніде більше тоді не записаних слів зручно порозгублювало. Доньку придбала мені цю рідкісну книжку на интелектуальнім базарі нашої з єю альма-матері. То що-ж я вздріваю? "Индуктовий", "инквировати", "инстигувати" й іще золота жменька дуже вже потрібних чужих слів. А я, бачте, вже давненько всі чужі слова з приростком "in-" віддаю нашим "ин-". Довідався до Тимченкових "Матеріаловъ для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV—ХVIII вв." — дак і там якісь із учених слів на "ин-", а якісь на "ін-", як і з джерел бралося.

Ну, вважайте, що в мене то "южнорусская речь". Так аж із XV вѣка! Тут мені одна колежанка интимно повела, що нишком "кепкує над мною". "Господи", — сплескую я руками, — а ви-ж із чого кепкуєте"? "А з мови Вашої!" Отакої! А ще кажуть, що зо сьміху люде бувають! Ну, мені й справді пізненько — навіть зо сьміху вже людини не буде. А впертий український чоловік — був, є й іще побуде трохи.

Рідна безмірність

 Вічна дилема "чи майдан чи чамайдан" складає нашу рідну злу безмірність.

Жовтневий грудень і грудневий жовтень

 Грудкуватий, голий стоїть у Київі перекладницький жовтень: нічого не жовтіло й нічому буде падати, бо ще впозимку пообтрушував найменшу бруньку новий вітер із Америки, колорадський якийсь вітер. І тільки вкраїнська натура вперто красіє своїм листяним сьвітлохвором: тобі зась, де мені можна, а тут — побачимо.

Рідна хата

 Слушно воно в психоаналізі: батько показує дитині, що сіверко буває за порогом, а мати — що маєш за спиною теплий поріг.

Дїлника й дїло боїть ся

 Добрячий із його чоловік: сам тобі заробити не дасть, але роботу твою похвалить.

Без вийнятку

 Геть усі вкраїнські перекладчики, без жаднісінького вийнятку, можуть сьмілко братися до найштудернішої й найвідповідальнішої роботи. На те мають одну на всіх, однаково ваговиту причину: кожне кревно, немилосердно, нестерпуче потребує грошей. А де-котре ще й грошовитої слави.

Обмарний sense

 Од безумірного вжиткування слова втрачають питомий зміст і глузд. Зостається тільки обмарний sense. Обмарний, бо в нашій мові він од початку не надбав ні змісту, ні глузду.

Про сьвято ІІ

 Питущому не гріх і випити в сьвято. Їдусі — не гріх і наїстися. Тільки прятати в хатах обом зась — то кожне зна, наше спільнородове кожне. Та як хто має вчеписто-нападистий (обсесивно-компульсивний) розлад, що він потужно гамує в будень, уже сьвяточного дня може, по справжньому, вчеписто й нападисто, взятися до найретельнішого, екстатичного прибирання в кімнаті.

Свійський учасник

 От уже люде мають, не подружжя, не коханство, не промішкання а, увага!, domestic partner. От яка-ж вона мудра, та ангелянська мова! То-то вже хороша! Яке вдале разом і слово-, й людо-сполучення! От по нашому й не скажеш так гарно, навіть якщо тобі зранку всюди поворожили на красу гарного дня. Хазяйство маєш? То й спільника хатнього. Родина єсть? Дак от тобі свійський учасник. Гулі трапляються? Маєш на теє домового свого товариша. З приміткою від перекладача: а таки воно по вченому буд domestic partner, бо не має наша цалинка-попелюшка таких гарних слів.

А чи не пригадати нишком соживця з соживицею, спожитця зо спожитецею? "Гаразд знаючи звичаї свого соживця..." Держава либонь не визнає, не візьме того до охвиційних клястерних перекладів, а котрий перекладчик може однак носити теє в приватній свійській кешені про всяку будню потребу. Так і чую вже підхоплене в народі: "Привівши-ж ми на цей сьвіт діток троє, не зійшлися, кажу, звичаями: в їхній сім'ї батько-матір були зроду-віку соживці, а в нашій родині батьки — сьвідомі спожитці з діда-прадіда."

Пишна одіж

 Мудрість то така пишна одіж, що як почнеш із єї пишатися, то зразу робишся голий-голісінький. І хоч яку собі потім багряницю, хоч якими твердими жилами пошиєш, а все в дурні пошиваєшся. 

Калюжі культури

 Давня байка про водограй: кожне йде до його з своєю посудиною, хто яку має, й набира, скільки влізе. А тим часом воду всі мають ту саму й п'ють собі на добре здовровля. Та коло всякого водограю, навіть ідеального, наливаючи, конче розплюскають. То вже течуть потічки й збираються калюжки. А до калюжок збираються тії, хто дзбанів не надбав. І вода ніби та сама, т'але поки до калюжі дотече, назбирає вже всякого не водяного. 

З усім тим ніхто не може заперечити того, що й у калюжах міститься первень води. То й тут по своєму припадають до культурного джерела — вимушено, сказати-б, хльопчуть калюжну, ставши цапки.

Сьвітова вина

 Багато де в самому Київі читаю: "ВИНА СВІТУ". Це нам уже всім нотатка така. Та ми й без нотаток тямимо й завсіди пам'ятаємо, що сьвіт нам кругом завинив. І вина його сьвітова — сьвітова вина. Така сьвітова, що ніякими сьвітовими винами не заллєш.

Чи таки "злато"?

 Слово "(в)огонь" у нашій мові прибирає собі звук "в", тільки ради сумлінного додержання законів нашої рідної милозвучности ("видно вогонь", "згас огонь"). Заперечення цих законів через затяте обстоювання одинокости хворми "вогонь" про всі випадки (пуризм, так зветься) — нищівний чин, що через його губиться опрічність української. "Огневой" по нашому — "(в)огневий" чи "(в)огнявий". Чому тоді деканацеляризацію вкраїнського прізвища, що його носив славетний сьпівак-українець, переписаний на московське "Огневой", спинили на "ОгнЄвий" — щоб пуристично не ліпити Вогневий? Але-ж він Кость і після "сть" так і проситься "ОгнЕвий", навіть і позиційно.

У такому сьвітлі прикметно бачити, як українській естрадній (як, власне, й Огневий свого часу був естрадний) сьпівачці добирали милозвучного імени для вкраїнської-ж таки публіки. Щоб гриміло, знаєте! Зупинилися на "Злата Оґнєвіч". Ну просто щире золото! Чи таки "злато"?

Мудра дівчина

 Українска мова — мудра дівчина. Т'але немає того казкового пана, щоб оцінив і мудрість, і дівчину. То немає й казки. 

Три правді

 Божа істина — одна. А людських правди, є, принамні, три: страшна, нудна й сьмішна. Страшна людська правда обертається довкола Божої істини силою страху Божого. Мало хто єю й цікавиться, хіба безстрашні. Не в войовому, а в мудрецькому розумінні. 

Всі ми знаємо любителів нудної правди: вонии  врочисто її по всіх усюдах проголошють, її сьвято додержують, єю на показ живуть. Це вже більший, але дуже нудний загін буденних буденників.

Сьмішна правда — про всіх. Людська більшина тільки так і бачить правду: блазнюхою. Тільки такий ужиток і має для правди: кпитися з єї.

Шо

 Якби в нас було таке тверде, безкомпромісне польске "шчо" (szczo), як у галичан, а тепер і по театральних технікумах і дикторських студіях учать, ніколи ен виникло-б зручне "шо": його годувало-б потиличниками оте заднє cz й заганяло назад у szczo. А що не так, чи шо? 

Підбудівля

 Тільки й чуємо скрізь: тріщить инфраструктура! А слово, можна сказати, новісіньке, НАТівське — колись військове, а вже й воєнне. Як без учених витребеньок, то підмурок, підмурівок та й годі. Ну, хай буде собі підбудівля, коли вже новини закортіло. Подейкують, навіть усемогутня тепер ангелянська цуралася цього евро-атлантійського слова аж до року Божого 1952. Неохоче запозичували з міжнародньо ще тоді міцної французької. Самі французи зліпили його з підручної латини ще наполеонівською добою, коли саме війною творилося все спільноевропейське, що тепер поки ще зветься евро-атлантійське. Що буде далі з заатлантійцями й чи миритимуться там із инфраструктурою — поки ще не ясно.

Ну, а в нас що? За инфруструктуру війна, инфраструктурою війна. Як і передбачалося. Що-правда, передбачалося поза нами, а сталося в нас. А там, де передбачалося, кажуть по післяхристиянському: "Не доведи Боже! Хай уже в вас воно війна — в вас тепер усе війна."

Розрада

 Зрада можлива, поки життя людського. Можливість зради закінчується за життьовим порогом, де вже нема ні зради, ні розради. Нема, власне, ради. А поки ще наша мова-розкішниця дозволяє собі на те, щоб мати "розраду" й на втіху й на різноту. То й замислишся нишком, загадаєшся: а що то була суще за розрада? Тільки зрада знов вигляда переконливо й однозначно.

Натура

 Вона щиро любить, але дуже не вміє брехати.

Вічний революцьонер

 Як сьвідчать сьвідки, "Вічного революцьонера" я висьпівував "чисто й переконливо".  А як инак? Тут Франко з Лисенком революцьонують — хто зхвальшує, хто схибить? Франко, Лисенко — ану спробуй, ану відніми! Та це ще не слух. Хочу такий, щоб підчас виконання якоїсь скопецької арії в Порпори, коли ридають усі порядні авдійохвіли, суворо розчути, що випав і загубився якийсь мізерний бемоль.

Робом Стельмаховим

_{Несуть ноги на роботу —}
сам не йду: мала платня.
_{Ноги вдіті в шаравари —
сам без їх: тісна матня.}

Образ сьвятощів

 Стан учительський і був колись поважний. Аж поки не з'явився Вчитель щирий. Кого після Його назву своїм навчитлем? І хто назветься вчителем після Його? Православному вкраїнцеві є про що подумати. Т'але справді перша вчителька має достойність вищу за звичайну. Щось у тім є богівське з найменшої, втіщної літери. Наша Марфа (Марта?) Микитівна Рубан була саме така, ідеальна. Сама гарна й діти приходили хороші. Звісно, що хдопчик і дівчинка. Це був стовп і стверджувння істини. Це річеться-прорікаться як правда неминуща. Ніби просто береш учити малі діти. Та вся духовність стає по твоїм розцяцькованім боці.

Після часу

 Надармо спитувався я списати тебе, часе! Ти зник — і незмислені лишилися списки по тобі.

Вичепурена пані

 Найбільше люблю робити штучні, роблені висновки з простих, зрозумілих постережень. Так правда показується не звичайною простухою, а загадковою, вичепуреною панією.

Прагнущі любови

 Її всі люблять за те, що вона білявка, за те, що чорноброва. Та чом-би й ні? Чи заздро буде котрому моралистому на зрозумілу красу? А як біляве вибілене, а чорне — наколоте на чолі, то що кому до того? Коли й де дошукувалася правди любов?

Що байрак, то й козак

 Скрізь і всюди, де ступнеш, що-разу вступиш у "на кожному кроці". Дуже вже прозаїчний вираз — треба показати йому якесь поетичне кіно.

Гора голої вольности

 У Бидгощі Згір'я Вольности, ще крадькома зветься Лисою Горою. Й то слушно, бо вільність то є, то нема, а Лиса Гора zawsze musi być. Та й відьмування для своїх адептів має попервах видаватися за вільність. Залежність показується трохи згодом: коли глянеш з гори не на низ, а вгору. 

У поетичнім закаті

 Поет Стельмах ладнає берлин, а мене вже зразу кортить припасувати сякі-такі колеса й штовхнути, щоб заторохтів у далеку дорогу, порожній. Натхнення, так зветься, — от уже й поділилися.

Наступ і пам'ятання

 Поет носить граблі намісць ковіньки: звичка до рими, знаєте, до повтору. До певного числа зубів у грабельній щелепі як робочому струменті. Реґулярність наступу й пам'ятання.

Причти й приказки

 Бог рече причтами, а чоловік приказує приказками.

Увінчані вандали

 Иноді мені здається, що поети — головні розбивайли нашої мовної споруди. Й усе заради примарного архітектурного ідеалу поетичного ладу й рими.

Наробилося

 Як не знаю, про що писати, а слів ув організмі виробилося надмір, то пишу довго. Так можна зрозуміти походження багатьох монограхвій і навіть романів грубезних: не зналося, про що, то й отаке наробилося.

2700

 Кажуть дрюковані мужі й матрони, що ніби Київу, вкраїнський столиці нашій, аж 2700 років. Що-ж, подивившись я на Київ, легко пристаю на ту думку: город видимим побитом виявляє свою тисячолітню втому від столичности. Все кругом справляє таке вражіння, ніби воно камінно засиділося й застоялося на одному місці. То й що, що нема нічого разюче культурного й поважно давнього? Маєш натомісь одвічне перемуровування первісного, ще від кам'яної доби, несмаку. В печері сидячи, хто журиться геологією? Геологія вже зробила все, що треба, на теє, щоб тисячі літ іще каменіти. А назовні хай собі кришиться, сиплеться, падає, котиться й летить. Летиш? Лети собі! Тут уже 2700 років літає. Да й перед тим щось таке діялося саме на цьому місці.

Отак, здається, сидить собі Кий у скалі, домонтарює, на кий таки й похилившись. А тимчасові люде тим часом рішуче тимчасовляться. Й вічно так було: ввесь час люде й ввесь час дочасні.

Місточки з замочками

 Наївний европейський симболізм повсюдних місточків, уцяцькованих начепленими замочками. Криза церкви, криза шлюбу, хай якого "цивільного", й, нарешті, криза просто "стосунків". Стосунки бувають усякі, стосунки бувають будь із ким, але-ж ви тямите, про що йдеться? Кортить зчепитися так, щоб потім аж ніяк не розчепило, хоч і розчепірило. Еге, а як осоружиться зчеплення? А ключик уже, той, загубився давно. А відмикачка не лізе, бо поиржавіло все давно разом із "стосунками". Пиляйте сей ланцюг, сини й дочки вільної волі! Та чи не лекше було якось природніше поєднатися, не каторжно, — вусочками там чи що?

Хай щастить

 Колись мене на ТБ питали: а як по шаному сказати "удачи"? Кажу: хай щастить. Ну, з "удачи" ясно: "желаю тебе удачи". Цілком поганська віра в щастя. А коли "хай щастить", то це хай хто чи що? А це наше "хай Бог щастить".

Понад усякий сумнів

 Людство, понад усякий сумнів, заслужило на цілковиту зневагу. Т'але чи твою, блазню?

Ділові й вільні

 Пів життя присьвятивши я вивченню концепції smart casual, а далі — business casual, домігся таки певних задовільних результатів. Родина моя, загалом беручи, интелиґентна, можна сказати, культурна, т'але лахів було не гурт і розкладалися вони на три категорії: сьвятне (й тому гарне), про будень і на город. Тому на місці haute cuture у мене первітно зяяла розвернена, зівуща прогалина. То вже доводилося надолуживати.

Й от запрошує мене конхверенція з вимогою вбратися в business casual. Яко мога причепурившись, запхавши в чамайдан надмір одягу, привізся я на той уже захід. І що-ж бачу межи учасниками? Болотяного кольору сорочиська на випустку, приношені ковбойські штанята й кросівки без ніякої взувної, шануючи слухи ваші, альтернативи! Виходить, мій залізничний потяг прибув учасно, а культурний — давно потяг. Тривайте, люде добрі, як воно в вас таке про сьвято, то що-ж ви в будень на себе цупите? А тоді на город?

Заслужився

 Тяжко замислився я над концепцією "заслуженого майстра народньої творчости". Хоч назвою своєю звання одороблувате, а таки воно почесне. То чи не я то буду? А що-ж: надзвичайно народня, здається, моя простота, простота моєї творчости. Та й майстер із мене заслужений: майстрував-майстрував по нашому-ж таки, по народньому, й якось собі заслужився на державну ласку.

Діялогічно

— Та невже!

— Та вже!

Політиковані

 Наші земляки дуже вже політиковані. Т'але якось так виворотом.

Чи самостійна?

 З нашої самостійности колись дуже вже позбиткувалися, а далі ще й насьміялися аж вишнево: самостійна дірка! Ні, діра на місці самостійности. Тепер, по тяжкій науці московській, ми обачніше зовем Україну незалежною. А й справді: незалежности кругом рясно, а самостійности — з мишачу бідницю.

Бронік-бусік

 Їздив у відрядження тим, що вже зветься "броніком-бусіком". Дуже відверто язик висолоплюється в бік московський: навіть не "ик-ик", а таке "і" мнякеньке. А мені "очі з м'якеньких зразу стали тверденькі".

Emploi

 Перекладництво, безперечно, виконавське мистецтво, й, принаймні в моєму розумінні й виконанні, наближається до театру. З часом майстерність може зростати, т'але натура диктує розумний перехід із героїв у характерні.

Чом

Коник у траві:
"Чом Басьо не помічає:

Хайки не складе?"

Щоб кожному було розумно

 Якщо письменник бажає осьпівуючи змальовувати життьову правду, він має писати невтямно, темно. Бо хіба в житті справді щось утямно, ясно?

За сьвідом

 Перед дитиною, що оце щойно почала себе всьвідомлювати, життя зразу розлягається всією своєю підставою аж до неба краю. Надавши ходи в ноги, молода людина починає навально наближатися до глузду. Т'але всупереч оптичним законам, видноколо починає тісно звужуватися. А таки дорослому лекше жити з тим, що глуздові все менше місця на присмеркових гонах життьового розлогу. От і виходить, що ми цілий вік старанно (й погіншливо) вчимося жити без глузду, безглуздо жити.

Mission impossible

 Щоб поправно, не кажу красно, балакати вкраїнською мовою, треба мати добру пам'ять. Це місія не про Михайлів-забувайлів.

Вже не треба

 Якою дешевою ціною купували безцінну увагу мої молодощі: довге кучеряве волосся, помаранчева сорочка, залені "Levi's", черевики-мокасини. Спробуй-но я, такий, тепер вирізнитися! Т'але, дяка Богові, вже не треба.

Десь тут була

 Хоч де мацаю по тілі, а не знаходжу в себе ні найменших ознак репутації. Либонь-же десь була, т'але давно всохла й відвалилася. А ніхто й не помітив.

Тільки два

 Тяжкі часи, коли вкраїнці кажуть, що "тільки два часа".

Іще давніше

 Направду кажучи, мені вже давно набридло перекладати. Та коли я змушений слухати иньших перекладарів, вдячно всьвідомлюю, що ця осоруга могла спіткати мене багато-багато давніше.

Було цікаво

 Нині недобре спав і вві сні все обмірковував якісь нерозв'язні (принаймні для себе) мовознавчі питання. Робочі сни — то звичайно певна ознака нездоровля. Т'але прокинувся щасливий, бо було цікаво.

Пародоксальним чином

 Парадоксальним чином, яко перекладач усний, я найцінніший тим, що можу сказати, недовго думаючи, а зате в писанні люблю дуже добре подумати. Й добре розважену гадку, хоч-би кудою зайшла, конче записую.

Свобода волі

 Смирнота купує свободу й свобода обдаровує, винагороджує смирнотою. Се-б-то покорою. Покорі ми вірні, покорі ми покірні. Т'але не владі ми підвладні, а впокорені свободою волі.

Доданий дух

 Наш міністер осьвіти такий схожий на небіжчика Грінченка — ну просто викапаний пан Борис. Той образ так духу додає! Т'але знати, що не словникар із його: як заговорить, то зразу являється двійник, Грінченків дух, і заходжається скрушно похитувати блідою головою: не так, ой, не так!

Чарівна пильність і обережливість дипльоматії

 Я до дипльоматії, власне, аж геть непричетний, а тільки часом "дотичний технічно". Біда в тім, що дипльоматія — то культура внутрішня й зовнішня. А в мене катма й одного й другого, й іще багато чого нема. За те себе не картаю, бо, коли з мене майстрували чоловіка совіцького, все непотрібне чисто пообтинали, а відрощування обтятого гілля бере кілька поколінь, та й то не на всякому стовбурі проросте.

То вже надолужую госторою пильністю й найтоншою бачністю.

Пили, що хоч

 Їдемо — аж гульк велетенський щит, дядько з робочою бензопилкою: "Пили, що хочеш!" Лишенько! Хоч-би не було чергового Texas Chainsaw Massacre! Стривайте, тут вам не Гамерика — в нас закон! Пили, що хоч, пили, що хотіли, а тепер із пилкою пішли, п'янючі, гулять?

Що відправляється?

 Метро стало — й зразу рушив лагідний чоловічий баритончик, із тих, що хоч що тобі навимовляють: "Потяг відправиться за кілька хвилин." Поїзд (так теж можна казати) посунув за кілька секунд. І чого брехати? Бо в нас відправляється церковна відправа (не скаже й диктор "відправа потягу"). Або хтось відправляється-виряджається. Чи обов'язок службовий відправляється. Чи хтось іде-відправляється з відомого місця невідомо куди — потяг так не може, на те рейки прокладено.

А метро-ж — відомо, куди йде? Чи не зовсім?

Чого, власне, Бровари?

 Викликаю таксівку — аж на, як мені вимовляється, Бровар-і. Операторка лагідно перепитує: "Бровар-и? Лізу до Голосковича — й таки так, "село Бровари". А чого, питається? Бровар, а ще не що давно "броварь", має законну множину "броварі". То чого те село виламується?

А виявляється, що то не село, а наша мова так комизиться: крім броваря, був іще "бровар" — так сама варня називалася. То, виходить, і справді "Бровари". А чого тоді не "Бровари"? Бо це як "прапор — прапори"?

Лихварівська вулиця

 Добре в Парижі бути Сержем Лифарем — як-раз до речи. А що як хто, як от, приміром, і я, народився в Київі й хрестився Сергієм? Чи конче його ім'я має повертатися до рідного города (бо Київ то він, город, а не воно, місто) в подобі Сержа? Та й Лифарь це либонь "лихвар", для київського вжитку в добірному товаристві вшляхетнений на московсько-імперський манір.

До того, назви вулиць на кшталт "Сержа Лифаря" — то нашій мові каліцтво. Присвійний родовий, такий любий двом челюстям нашої печі — польській і московський, українській мові геть не до чмиги. Натомісь наша мова полюбляє присвійні прикметники: "лихварів", "лихварський", "лихварівський". Отак-би й назвати гарно — Лихварівська вулиця. А десь записати нищечком, на чию то честь.

А лихварів тепер ізнов є й є. Тільки вони теперки, теж ушляхетнено, льомбардами звуться, не заставнями. А гроші з людей правлять по старому.

Що таке крипта?

 "Тобі сказали, що крипта — це скам? Сам перевір, а не вір чуткам!", — весело віршує тут їден ентузіястий. Звісно, що неправда тому! Я гаразд знаю, що таке крипта: це таке приміщення, глибка під церквою, що "стоятиме тоді, коли мої кістки потліють і ім'я погине." А що таке той "скам"— не знаю й не хочу знати, ще поки мої кістки вбрані плоттю й означає щось звучання мого імени.

Сенс життя

 "Сенс життя", — каже їден такий, та й неориґінально каже, — то саме життя." Заперечую! Сенс життя — то полонізм життьового розуміння.

Ми, народ

 Уявіть собі: намісць поеми Франка "Мойсей" — Франкова поема "Мусій". Це було-б багато зрозуміліше й ближче нам, народові.

Ах!

 Ах! Із скількома милими, добрими, щирими друзями-перекладарями на роки розлучає мене моє невміння напитати собі гідної, цікавої, слушно оплачуваної праці й їхня неохота ділится такою працею зо мною — загребущим, заздрим, негидливим на засоби суперником.

Геть із корінням

 Чому ліміт кредитний, а не кредитовий, то-б-то не вкраїнський? Чому "Картка киянина", а не "Киянинова картка"? І так у всьому, й так усюди: жаднісінького наміру хоч трохи сьвідомо, власною охотою вкоренитися. Тільки як свисне безгучний собачий свищик — легенько свисне ломакою по голові.

Чи хтось таке казав?

 УКРАЇНА — ВАУ, БО — ТИ ВАУ. Чи хтось тобі це казав?", — допитується метрова рекляма. Зараз, тільки потилицю почухаю. Ні, ніхто не говорив, по правді кажучи. Раз, по нашому його треба зразу на "вав" переробити. "Нас не має збивати прийняте в прахтичному (ортографічному) письмі позначення ў (у нескладового) через в" — то вже вас, вельмишановне реклямодавство, трохи в моїй редкації навчає подавати мовознавець Наконечний. То-б-то ваше улюблене [vow], коли вже [wow] сказати не вмієте, буде наше [ваў]. А друге, що воно за "вав", як брати, шануючи слухи ваші, той, семантично? Я в цім слові вчуваю чи то завивання, чи то скавучання. Чи вава в дитяти й воно від того вавкає. Чи птах журливо так хававкає, прикликаючи чергову біду. В цьому розумінні сам вам скажу, щоб ви знали й тямили: ані я не "вав", ані Вкраїна моя не "вав". Навіть і не вавкайте тут!

Почесна непотрібність

 Полюбляю сидіти склавши руки в ті дні, коли, знаю, хоч-би й сам шукав аж у сосновому відеречку, на дубовому денечку, не знайшов вільного перекладчика. Така власна непотрібність створює відчуття хибної, зате втішної виїмковости.

Нова двозначність

 Послухав хваленого майстра — сравді штучний переклад. Ну, се-б-то як у штучного интелекта. Интелект єсть, і штучний, до того. Т'але интелектуала до його нема.

Ой, тезку мій, тезку, не лізь на березку

 У нас однойменника зовуть "тезком". Чи то тезка зовуть "однойменником". Дивується з того мовний народ.

Розбіраємо кейси

 Майже всі заявляють: "Розбираємо кейси" Щось я ніяк не доберу. Кейси пригадую дуже добре: ми всі півпарубками марили отими твердими плястиковими чи дерматиновими чамайданчиками з кешенями й метальовими защіпками — за такий скарб і вбити могли власника в тодішньому небагатому на кейси Київі. Суто чолвічий, не при дамах кажучи, аксесуар. Їх іще величали "дипльоматами". Так і мовили шанобливо: "Він ходить із "дипльоматом". Хто ходив із дипльоматами — в'являєте? 

Ясно й те, що, як уранці кейси збіраються, то й увечері розбіраються. Однак самих тих кейсів я давно вже ніде не бачу — минула, аж свиснула, на них поведінка. То що вони всі й досі ретельно так розбірають? Чи не ті кейси, що десь іще в когось із дядьків позалишалися?

Що вони плетуть?

 Пробачте за дурний напомин, але пунктуація — то интонація. Интонація — то голос, виголос. Як хто пише зразу без голосу, то не дивно виходить, що нема розділового знаку на козаку. Писане затято мовчить, і ніяк дорозумуватися того, що хотів, але чого не здатен сказати німий автор.

От митці розписали літарами торбинку: "Боже. що я несу", висьміюючи чи то власну, чи чужу тугоязикість. Чи то вони надумали побавитися багатозначністю слова "нести" в вихідній своїй мові? Як-от: "нести вздоръ", "нести околѣсную". Що вони плетуть, оті легкі промисловики, а потім що клеплють, торочать, верзуть і правлять у ланцюжку визбірування й постачання?

Вид як душі запона

 Тепер треба докладати справді нищивної сили, щоб створити переконливо драмований міський образ. Вигляд уже не виставляє душі, а радше запинає чоло душевної споруди на вічний капітальний ремонт ляпано розмальованою полотниною. Образ уже ніколи не відхилить важкої завіси з наколотої, протятої, розкарякуватої плоти в неймовірних корчах барвленого й знебарвленого, голеного й напомадженого волосся. Душа ніколи не перекричить яркого зовнішнього виску та зойку. Та й не треба! Бо невідомо, що воно там у ній за шамрання.

Бзик і шал

 Моя хороба — грахвоманія. Й саме манія вона — бзик і шал. Натурально, культурним і статечним чоловіком бувши, я по-тверезу всупротивлююся проти залежности. Ну, як не проти самої, то бодай проти нестерпних її нападів. А потім сумно й соромно й глянуть на пожмакані в нічному шаленстві простирадла писанин. 

Дяка Богові, що британський лікар із безпретенсійним прізвищем Джонсон (Іваненко) записав чудодійні ліки проти клятої сеї недуги: треба писати тільки за гроші. Й де не візьмуться тоді постійність і поміркованість, а вони-ж — здоровлю запорука. А таки лікуватися ліньки й дуже-дуже нудно.

Припис од лікаря Джонсона

 Доктор Джонсон (Іваненко) якось усім розтлумачив, що писати без заробітку — то про дурнів річ. Сам він без копійки й пера не здіймав, а здіймаши — то вже в каламаря не мачав. Виходить, що, як  пишу я задурно, то вже й по дурному. Не конче самі дурниці — того й ворог не скаже. Т'але не запопадливо, й тому легко обійдеться без мене й красне, й нечупарне письменство. А от не перебудеться воно без трударя-сокотюхи. Правда тому, що, відробивши своє, як стій (чи як ляж?) піде він навпрість у непам'ять. Дак тоді зразу десь ізнов хтось із иньчого кутка пильно засокотить. Бо не може без сокоту література.

Не пориває нудьга

 Пиття може звабити мене веселощами. Т'але тверезість ніколи не злякає мене нудою.

Правдивої ваги

 Як добре поміркувати вже по теперішньому, то широко вживаний у наших замлячок чисельник "двінаццять", то не мішанка, а правдивої ваги хвеминатива.

Життя на перше вересня

 Як хто вже, хвалити Бога, остаточно скінчив свою науку, то 1 вересня — це такий день, коли життя минає тебе й разом минає тобі. Й не повзе повз тебе, а щось таке як біжить минаючи.

Важливий статевий погляд

 Не вважаючи на теє, що саме в ніч із 31 серпня на 1 вересня припиняється крівавий стрілецький сезон про комарівство, покусали мене тяжко трикляті нічні комарі. Ні, так воно не годиться по теперішньому: треба "трикляті нічні комарині". Чи комариці. Або комарикині. Чи тоб комарки.

А ще либонь зґрабно було-б написати: "Покусали трикляті нічні москито, про що йшлось навіть і в медія. Ні, так не вийде. Бо згасає важливий статевий погляд.

Не без причини

 Серпень має тридцять один день. І то не без причини: 30 день дурувати, а один, 3-ий — сісти й зажуритися. Теж не без причини.

Без радости

 Яку радість можна мати, не відрізняючи втіхи від задоволення? Чи навіть і задоволу або задовілля, як хто зна такі слова? Всеньке життя йде на задоволення. Й без ніякої втіхи.

Пішла голота на вигадки

 Болять зуби? Либонь пооскомило. Та от реклямодавці зразу кажуть: "ТОП, ТОП, ТОП". Це вони самі top чи нас кудись виряджають? Але вкраїнці ще поки тупають: тупу, тупу ніжками. А "потопати" ніяк не можуть, доведеться тоді "потопати". 

Ще  й упевнено хвалиться, що "№1 стоматологія". Їй-право, не брешу! Вважають, що багато є на сьвіті розділів медицини з однаковою назвою, аж треба нумерувати. Й нумер виставляти наперед: добрий рвач, нічого сказать — не зубний лікар №1, а №1 зубний лікар. А під ним уся стоматологія ходором ходить, хоча й окремо взята, одна з численних, зате ціла.

І знов таки прикро, зо хтось за ці вигадки гроші гребе. Хтось, а не ми, ну, то-б-то не я, такий розумний.

Енер... той

 Рекляма подвійного, активного серця: "Не стресуй. Енергуй. Дій". І так спокійно-спокійно, навіть без знаку оклику. І комусь-же неструсованому, енерґованому, дійовому за такий вигад іще й купу грошей насипали в шапку. То вже дослухаймося до його, багатого: енер... той, поки не звик, пробачте.

Єдина отчина

 "Батьківщина" в нас одна, то вже не треба писати її з великої. Бо ще подумають, що це така є, а там іще якісь инакші суть. От СССР був "Батьківщина" з великої, бо на додачу до рідних малих поставили спільну батьківську халабуду. На кістках тих, хто любив свій рідний край відносно менший, невеличкий. А "любов" — з маленької, "віра" — з маленької й "надія" з маленької буде.