Через працю

 31-е серпня то таке число, коли люд мимовіль підсумовує збитки від власного неробства. І я бачу, що мало надумав і записав. А все через так звану "працю": добрі люде косять, а я коли їх брешу. То мені так ізмалечку ведеться: ще дідові в садку так "помагав". От якби де-кого воля, то я-б тільки сидів і думав. І нічого доброго, розумного чи вічного, запевняю вас, не видумав-би.

ОУВ!

 Оце тільки щойно завважив, що "вкраїнський" "ФБ" що-разу вперто питає "Що У вас на думці?", а не "Що В вас...", як годилося-б із нашою милозвучністю. ОУВ! То-б-то "овва!"...

Довічна мода

 Культурний парадокс полягає в тому, що ті наколки — то мода на всеньке життя. А хіба буває на все життя мода-поведінка? Мода минає, лишаючи по собі немодні шкури — торби, повні старомодніх душ.

Чи noblesse oblige?

 Грізно насувається сороківка — й він стає де-далі, то все пиндючніший. Невже це noblesse таке oblige?

Що до чого треба?

 До булави треба голови — теперки ця наша приказка виглядає як одмінча. Бо-ж оце в нас голова — теж тобі посада. Як, власне, й булава. Тому виходить, що до уряду треба уряд додавати. Як той мовляв, дайте нам більше повноважень!

L'esprit d'escalier

 Недоперемовлялися ми з CОТом із приводу шампани. Вона-ж у нас не "шампанське вино", а саме негеографічна шампана — п'ємо своє на свої. До того, искристе вино змусили назвати (на вимогу РФ?) з-московська "игристымъ". Поймає й бере жаль.

Звідкіля той звичай?

 ДТЕК обережненько так повідомляє, що "зазвичай повернення світла займає від кількох хвилин до години." Що означає тут шановний полонізм "zazwyczaj"? Що воно вже в нас за звичай? Коли-ж устигло взвичаїтися? Звідки пішов такий звичай? Це перечить нормам звичайности (ґречності, доброму звичаєві)! Я вже не кажу за науковий бік справи: сьвітло в нашім сьвіті нікуди не зникає й тому не може й звідкісь повертатися. Навіть і з ДТЕКа.

Небесна таша

 Якби з даремного силкування організуватися, що вперто триває цілий вік, організовано складалася мурована вежа, то її ще непокритий, знесений вгору рот проглинув-би небесну ташу.

Як вулик

 Будь-які слова можна так вивернути — коанисто, апорійно — що навіть німець, учитель великий, не впізнає первинного глузду. Й вивертають слова виворотом, і дуже метко й легко, такі відомі своєю бездуховністю й загальною безглуздістю люде як журналисті письменники. Тому справді духовні мужі в усі віки брали на себе подвиг мовчання. Мовчати не вві сні, не від утоми, не від спантеличення — важко й навіть страшно. Тому всі кругом, навіть не маючи що сказати, однаково гудуть, як джмелі. А уявіть собі, як то воно мовчати, коли саме є що сказати — симфонічного, гармонійного. Сидиш, як вулик, поки бджоли в тобі нанесуть меду, й тільки пильнуєш, щоб не покусали.

Догори

 Як давно вже ріки догори не пливли! А було-ж: збиралися, лагодилися, ладналися, лаштувалися. Ще й нащадки тих, хто ріками, як хвостом, вертів, не перевелися. Коли читаєш у пристрої вкраїнською — "налаштування", то вже маєш намір і легеньку наготову повороту рік догори. І в небо здіймаються, як дим, мрії-сни про те, як ріки влаштуються.

Згине туга

 Згине туга — буде друга. Саме в звабливих чарах отої далекої, як знаменний гість, уже від долі відряджений, журби — забуття буденних прикрощів теперішніх. Чи-ж не цеє дрюкований люд назива перспективою? Ич, слово яке гарне! Ба яке нетутешнє! Нова туга сповита серпанком, дзвенить журливими обіцянками незбагненних прикрощів, тужливим принадним голосом сповіща про свій прихід. А ти тут старим клопотом бавишся. Їй-право, покинь!

Під порогом

 Брехня на столі, а правда під порогом. І хто коли під той поріг загляда? Хіба як хату перекладатимуть, то вже майстер до правди візьметься. А на столі все: миска, в мисці, чарка, в чарці й, як доведеться, то п'яна голова. А коли книжка, той брехня в книжці. Й брехливі квіти в вазі: кажуть "люблю", а самі, гляди, вмірати збираються. Тому за правдою тільки по кутках шукають — так, щоб рідної брехні не знайти.

Сяк-так

 Сяк-так можна було-б жить, аж тут біда в вікно дивиться. Й такими проникливими сірими очима! Не на чуже квапиться — по своє пришкандибала. Наче ледве диба, а до свого дійде-прийде. Зирить у хату, як у душу. А в душі, як і в хаті, — оте наше вічне сяк-так. Мало хто инак уміє. То вже до таких ачень лихо очей не навертає.

За пуризм

  Пуризм — то відносно легкий спосіб не знати мови.

Що воно й як

 Читачі всі давно потопилися, та я й сам як читач давно потонув у житті. Кладеш, умощуєш перед собою грубезного тома, а життя, як миша, вже прожогом кинулося навтікача. Колись пильний читач і оком не моргнув-би: нехай собі просмикується в свою шпарину. А тепер ми зьвірят любимо: жалько його, манюнє воно — треба слідком, і допильнувати, що воно й як. 

Треба говорити

 Мене зчаста питають, як вивчати мову. Неправильне питання. Коли вивчати мову, як увесь час говорити треба?

Часова вода ІІ

 Людина пливає в воді часу. Як риба. Й так само як риба, не може довго перебувати на березі, звідки видно, де проти води, а де за водою, де минуле, а де й майбутнє як блешня блисне. Є тільки терпляче, терпке тепер, тпру-тепер.

А тут війна в стольному городі Київі. Й городянина, чи пак міщанина, почало де-далі, то все частіш із річки викидати на берег. Хекаєш, хакаєш, вирячаєш очі, пробуєш висолопити язика, дак і того нема — де та анастезійна східня хвилозопия, де ті вороги трупом пропливають, як над Стіксом неживі журавлі? Чи цим річищем та чи-ж у теє гирло? Добре на березі, та тільки не скороминущій міській рибі, що не лишає на життю навіть подряпин.

Нормальна реакція

 На самому розпалі майже 8-годинного ракетного обстрілу (досі небувалого) здибуюся з знайомим, що, сидячи на парапеті біля однієї відомої установи, щось уважно вивчає в розумному телехвоні.

— І що там, — питаю, — скільки ракет?

— Та я не знаю, — каже спокійно, — давно вже повидаляв усі новини, заткнув усі канали... Та вже відбій скоро: он люде-ж повилазили...

А що-ж? Як кажуть учені, нормальна реакція. Я-б і сам так хотів, дак для роботи потрібні нові каналізовані ехвемери. А то й собі просто стежив-би, поки люде спокійно повилазять.

Жива парость

 Я нарешті розчурупав, чому живу силу, що вчувається в людині, так уперто, хай і малокультурно, звали "енерґетикою": не дуже воно й живеться теперки без цієї парости народнього господарства.

Ars brevis, vita longa est.

 Багато лекше наколоти на литки сині "передварикозні ґольфи", ніж іспинити невблаганні жиляки. Варикоза прийде й нездоровим пчихом чхне, а нечистим плюном плюне на наївне "мистецтво". Виходить, то штука коротка, а життя довге.

Пасеїзм

 Нарешті знайшлося виправдання моєму відчуттю часу, й назва пригадалася вчена — пасеїзм. Я так і знав, що минувшина згромаджується, напружується, напинається й робиться не теперішністю, а справжністю. Та й що такеє ота заразісінька теперішність — хто її бачить, хто її знає? Все, що ми тепер спостерігаємо, відгонить минулим аж тхне. Й нещадний ворог виліз із темрявих закамарків необачно забутого минулого, бо в йому, в колишньому, перестали жити, покинули споглядати його.

За користь од нотаток

 Думки треба занотовувати, щоб не забути, що колись вони в тебе ходили були.

Автоматика

 Велика річ — автоматика. От письменний собі пише, а ніхто ніби письменного не чита. Коли-ж усе публікується автоматично! Ну, й читається так само: нема ради — змушує автомат.

Не помага

 Невеличке виправдання церкві, що ніяк організовано не впорається з народнім духовним, ба навіть і душевним безладдям. А що вдієш: владичить безвихідне лихо соціяльного неладу. А простою мовою кажучи, не поможе й владика, як прийде біда велика. Ну от прийшла — то й не помага.

Абетковий покажчик

 Повсякчасне питання — куди нам поступати? Гадаю, що в усьому має бути елементарний лад: рухатися треба за абетковим показчиком.

Без цукру й молока

 Любив каву з цукром або з молоком. Тепер не до любови: мушу без цукру й молока пити голу каву. Чи незаміжню, яко ото буває нежонатий борщ? Голою ніхто не бере. А я беру, хоч і з відразою. Це називається стоїцизм: невтішна пожива до невтішних житків.

Наука ворожити

 Є причина на те, чому я намісць власної загорьованої мудрости покладаю в голові мудрість народню. Чи завважили ви таке: що гірше нам стає, то більше бачимо людей, тямущих у тому, як тепера на сьвіті жить. Инколи здається, що ціле суспільство то експертна громада, а життя суспільне — суцільна експертиза. Одначе народ давно вже таке закарбував: "Навчить біда ворожити, як нема що в рот вложити."

Набуток і збуток

 Історія хоч і гуманітрана наука, але не гуманна. Тому наш людяний народ свій історичний досьвід легко вбгав у приказку: "Набрались діди біди, поки набули, а онуки — муки, поки збули." Набування якось і не видно вже, а мученицьке збування таки триває, бо чимало колись набули діди.

Батькові штанці по колінця

 Колись перестати ходити в коротких штанятах означало стати чоловіком. Тепер ходити в коротких штанцях, не перестаючи, означає чоловіком лишатися.

Цілішим обсягом

 Не вподобувати подарунків і передарювати їх — то спосіб відмовити безвідмовній долі. Те саме дає й невідання новин, тільки цілішим обсягом. А надто, коли доля дарує війну.

Як шило

 Щось таке думкнулося й зразу дмухнуло в шпару, як мишеня. Автор аж збілів: уже не вхопиш ніколи. На щастя, сяке воно й ходило: "таке сіре та мале, а хвостик, як шило".

У сьвіт широкий

 Не все, що подумається, оприлюдниться. Таке нам благословіння, щоб уникати неслави. Все, що назря бовкнеться, ніби в церкві бемкнеться: на сполох, на люде, на широкий сьвіт. Назветься публічністю й далеко піде, ховаючи під полою чужі думки й брак своїх.

Стоїть слава при дорозі

 Стоїть слава при дорозі — хоч хто йде, то вскубне, за горохом шукаючи. Мина її перший, мина її кращий. Слава дивиться: 

— Чи мій ти чи не мій?

— Твій, — кае, — а як-же — твій!

Ближче приглянулась:

— Перший? Ліпший? Ні, не мій!

І так до всіх бурлак пересваталась — тільки морочить. До неї з добром, а вона — лиха слава. Але знайде когось — хай-же він тоді начувається, бо потім навидається.

Відсутнє тіло

 Як із теперішньої вкраїнської думки ненароком, ніби Хам із Ноя, здерти осоружну московську одіж, то розкриється десь і голість, а десь іще гірша за голизну порожнява. Й скаже Хам: "Як то так, що те тіло, що вплодило мене, відсутнє?"

Клепсидра

 Клепсидра — не скіпка, що, недобачливо присьвічуючи, міряє життя первостайного чоловіка. Не дурно-ж сказано: якою мірою, міряєш, такою тобі відміряється. Мій час одміряється клепсидрою — не знаю точнішого годинника, ніж коли життьова вода витіка крізь тонюсінікий отвір. Такий тонюній і він, і цівка з його, що й не бачиш випливу. Чи можеш легко вдати, що не бачиш. Хоч дзюр, та не кап! І треба десь почути: Я те життя, що не виллється водою. Як сказав: "А вода, що дам йому, буде в йому жерелом води, що тече в життє вічне."

Цитринний ліс

 Хоч-би хто дисертацію на мені оборонив — десь у бананово-цитриннім Синґапурі, чи що. От би користь була! Нехай буяє бананний гай і цьвіте цитринний ліс! 

Мертвенна блідість

 От слухаєш, а надто читаєш — мова ніби не мертва, бо пишуть і мовляють живі, та якась мертвенна, як та блідість, їй-право. Людина не бачить мертвенної блідости на своєму виду — доводиться зазначати.

Проти сьвята

 Проти сьвята Господня відчуваю, що обернувся, перетворився, навіть перевтілився, та не так, як треба. Обертаюся на, перетворююся на, перевтілююся в щось незнане, небажане, непотрібне.

Іздибуючись

 Де-далі, то все більше перестріваю людей, що мною геть не цікавляться. Історія, час, здається, заповзялися проти мене. В живому діяльному житті ми не то що перестріваємо, ба й зустрічаємося з людьми, що нами цікавляться, хоч-би з питань суперництва, нищівної змажки. То ще добре, що я не мушу жити на чужині. Тут я мав-би більше нагод пересьвідчитися в тому, що геть непотрібний. А так повернуся до Київа й буду там потроху добувати.

Акахтист

 Завчора тата возили до норманської церкви ХІІ ст. слухати акахтист Пресьвятій Богородиці, нашій Покрові. Що діялося в татовій душі? На стінах залишки ще римським стилем стінописів, акахтист сам буде православний, а сьпіває аристократична родина — зграйно хвалять Бога, яко янголи, ще й латиною. 

То був, певно, передпокій, схожий на той, що в усіх нас за порогом. І там ми дивуватимемось нечуваним, небаченим дивом, спитуватимемося вирозуміти, не втямимо невтямного, не оцінимо неоціненного, т'але втішимося й звеселимося Божою втіхою й веселістю.

На певній дорозі

 Українці геть покинули мене "вподобувати". Це означає, що стою не певній дорозі й уже мало що не йду.

Серед панства

 Вчора вперше на віку відвідав садибу щирих аристократів, говорив зо справжнісінькою грапинею. Билася живчиком одненька гадка: спасибі, що ви є, й даруйте, що є я.

Серед церков

 В Оверні незліченна безліч стародавніх церков. Колись вони думали вразити люд своєю величчю та красою. Краса й велич ніде не поділися — нема люду, щоб замилуватися й упокоритися перед ними.

Знайти дурня

 "Кожен мудрий свого дурня знайде", — вчить наше прислів'я. Випадає шукати й знаходити, шукати й вірити, що знайдеться. Власний дурень — то скарб дорогоцінний. Усе життя спитуєшся й не можеш одшукати його в таємних венеційських лябіринтах. Тим часом усі кругом бачать крізь стіни, а виказують тільки найщиріші й найвідданіші.

Goal

 Вранці в найгіршому гуморі визирнув у вікно, а там вона, як той м'яч: копано її, бито немилосердно, викидувано за межі поля, а вона летить у ворота й горлає "ґ-о-о-о-л!!!".

Хатня морква

 Хатня морква — чудова концепція з українського родинного життя. Всі ці внутрішні стосунки — мало того, що взаємини, вони — хатня морква й більш нічого. Коли хатня морква за кольоритною аналогією виростає навіть до гарбуза, люде перестають бачити перспективу. А перспектива тут хатня. Сьвітло — мале віконце, каганець уночі. Тон — легіт-шепіт. 

Ми приречені на обивательство, в тому наш початок і наш кінець на цьому сьвіті. Обивательство — то наше правдиве громадянство. Єдиний подвиг, що може вивести за такі межі чи рямці, — підпалити чи хоч розвалити хату. Тоді хатня морква, вже тепер смажена чи хоч товчена, розкотиться непотребом на ширшому полі.

Тумасик

 У далекому Лев'ячому городі, й то не в Львові, а в Синґапурі, мене останнім часом чималенько почитують. Синґапур колись називався Тумасик. От що мене читають у Тумасику мені легко в'явити: як із негустого тумасика виринають серпанкові лиця читасиків. Приглядаєшся ближче, а воно, хоч і острів, а таки щось рідне, дуже вже польсько-вкраїнське, яко ото наш Львів.

Тихий образ майбутнього

 З усього в'явленного вкраїнського тільки явище безпешної вкраїнської діяспори виразно писане на тихомирному лиці прийдешности.

Лунає рев

 Тут питання, де чиє слово лунатиме: чиє в серцях, бо будуть дзвони сердець, а чиє в склепіннях порожніх черепів, бо будуть тільки такі склепіння. А поки лунає рев. Дзвони ще будуть, іще будитимуть, але хто прокинеться?

Одпочинок голові

 Теперки вже й на справжньому відпочинку не пишеться нічогісінько. Якби з мене письменник, то вже на відгалі мав-би спочивок найперше від писань. А так жанр мій і без того власне супочивковий — пишучи, сочиває голова. А оце вже либонь нема від чого їй, бідній, і відпочити.

Анежеліка й українці

   Назвати донечку Хіврею, Хвесею, Химкою — куди вже патрійотичніше, ніхто не переплюне. Й потім сказати ніжно: "Химочка обробилася!" Ні! Навіть найнекультурніший, ледве що мовний українець скаже вам рішучо, що так не годиться. От "Анжеліка всралася" — акурат. Як тепер мовляють: усе буде Анжеліка! Маркіза того — теє-то, як його...

Усенародній спорт

 Український спорт, більше, ніж олімпійський, — найулюбленіший: накривання мокрим рядном. Рядно має бути дуже холодне навіть і в спеку, а накривання — гранично швидкісне, блискавичне. Лави спортовців дуже широкі, атлетична зміна підростає завжди. Й це той випадок, коли вдатний аматор заткне за пояс шапки уславлених чемпійонів. Справді всенародній спорт.

Нетрадиційне

 Навіть за відносно бурхливого й навіть трохи бунтівливого молоду я здебільша дошукувався традиції. Теперки-ж досьвідчив, що все, що проголошує себе нетрадиційним, або безхисте, або безецне. Але й навіть на безхистість і безецність є в Україні міцна, глибоко вкорінена традиція.

Підгній

 Наші перекладчики, незаперечно, вносять добриво в культуру. Це стосується до всіх без винятку. Треба тільки тямити, чи з тебе справді найпоживніший коняк або коров'як, чи  шукати себе далі на скалі від кізяка до мишака.

Зірчаста висипка

 На так звану зірчасту хворобу хворують не тільки тіла небесні. Заметитися страшною пошестю може й найдрібніша жарина. Це як-раз той раз, коли розмір не має значіння.