Бездумний день

 Субота недобрий день думати. То й не думайте вже нині міркувати. Взавтра неділя, підете до церкви, й той уже панотець вам розкаже, як на сьвіті жить. А до понеділка ви той розказ щасливо забудете й заходитеся по давньому солодко, бо дрібно, грішить.

Аттична салітра

 Сьогочасному мовцеві бракує в нашій мові, як той мовляв, аттичної соли. Тому московщина править йому за дегкорозпускну аттичну салітру, що додається на мішане мовне добриво в суржикуватий гній.

45-хвилинний чекай

 Ще нова хвилозопська пропозиція від мудрого метра: "Вкраїнці мають бути певні, що недуга не забере їхніх рідних." Овва! Звідки взяти таку певніть? Ясно, що всіх нас колись щось забере. Як мирною добою, то якась із давно відомих мирних недуг. А як не недуга, то що, скажа мені, медикалізаціє?

Ясно, однак, що реклямотворець (чи його перецінований наймит) проминув тут слово "довчасно" чи ще якесь із тузіня слів, невідомих цим майстрам електронового пера. Ми не хочемо, вкраїнці, щоб порано пішли з життя рідні та вірні, бо над безсмертям їхнім ми не владні.

Дак, а що-ж удіяти? Треба, виявляється, відбути 45-хвилинний "чекап" у крадійолога. Що воно за "чекап"? Тут, річ певна, вклюнулася прикра похибка: що таке "чекай" у лікарський приймальні, знає кожен українець, навіть той, що люто ненавидить геть усіх своїх рідних. Чеклося по 4,5 годин, то вже 45-хвилинний чекай нам ані гадки. Гайда до кардійолога! 

Про що люд міркує

 Не все, що знічевля подумалося, приміркувалося нашому интеліґентному простолюдові, сказав сам Шекспір. Усе до канцура зате встиг сказати Черчіль. От на його й покликаймося.

Боковий аванґард

 На пробій пішли ті з нашого перекладництва, кого я колись ґречно називав адекватними. Чуже слово тремтливим хвиговим листочком прикриває тут грізно настовбурчену рішучість сьвідомо послугуватися мішанкою — цією блідою, сумно кумедною подобою чужих, сильніших мов. Право дужого обирати собі в спільники могутнього. А що-ж наша бідненька вкраїнська — вона-ж бо годує мішанина? А тут, бач, збивають копієчку на калічку.

To err is human

 Росте, міцніє штучно-интелектуальний перекладницький загін. Його старшинство й просте козацтво пильно й ненастанно докладає зусиль до того, щоб зробити людський переклад якомога ближчим до змашинованого. Що-ж гуманного, чи пак гуманітарного, лишається в такому виробництві? Найпоширеніші помилки в чужій мові й суворо суржикуватий адекват сьогочасного українськомовця.

Немає нічого

 Немає нічого "більш корисного", зате є корисніше.

Довшенько

 Найбільші милощі, що на їх я важу тільки після кінця цього чудового забігання: музикальне мовне чуття. Т'але ще треба пограти-повправлятися. Й нехай менше, аби довше. 

Змістова аналіза

 Бідна змістова аналіза (content analysis) марно ганяється цілий тиждень за моїми правдивими зацікавленнями, дурно спитується догодить. А в мене саме на цьому тижні сім п'ятниць було. Й на тому ще буде. Хай аналіза начувається трусячи торбою непотрібних цяцьок, торохтячи старим своїм кожухом.

Маленька неясність

 Нова новина: вкраїнці встановили, що походять од скитів. Про це, виявляється, писав іще Геродот, просто ми не читали, дурні. Зокрема великий історик зазначав, що в українській мові (а я попереджав!) не має звука "ф". Чуєте, "файні" міста? Брак "ф" — то мовна риса, вспадковна вкраїнською від скицької. Одно ще неясно: чому скити, що не вимовляли "ф", хоч ти їх ріж, в українській, що не має "ф", зовуться таки "скіфи".

Маріння

 Бідні оті вже півполяки-півукраїнці, що колись ізмушені були признатися до московців! Химерники, вигадники, мітологічні реалісти. Вічно стурбовані від марень инобуття.

Таїна хоти

 Творча незасватаність, навіть невкоханість, аж брак безтурботного женихання як просто відруху на випадковий цьвіт і красу, знайомі й зрозумілі тільки тому, хто має в собі творчий корінчик. Даремно закликати таких знайомих до творчого стоїцизму: ті заклики звучать із ялових уст. Ялові вуста? А чи можуть вуста бути плодливі? В тому-то й таїна — таїна хоти.

Нова людська вмілість і вже сотворений сьвіт

 Саме проста людська вмілість, а не такий очевидний перетворний чин, безупинно й невпроханно йдуть на сотворений сьвіт. Це я бачу, яко безсторонній спостерігач, безсторонній саме тому, що мені самому ніяка вмілість не притаманна. Я змалечку саме спостерігав умілість (й нахабне її вдавання). Пригадую, як ходив за дідом його садком: дід усе робив (бо все вмів, як умів), а я тільки дивився, як він уміє.

Чин творення скінчився, створеному сьвіту перетворення непотрібне, а мастак утручається — вміє. Від Бога свмого вміє. Бог стоїть над сьвітом і творець-неборак простягається до Його через якесь тобі майстрування. Й сьвіт безсилий: це все з'ясується по кончині сьвітові. А перетворчий чин людського роду ввесь до останку приналежний отій спільній загибелі.

Війна богів

 Як-що розуміти Бога, як мислять його московці, ніби-то православні чи хоч кудоюсь християни, в суто старозаповітному дусі: наш бог сказав нам іти на війну й забрати в невірного (бо сусіди) все, що належить нам (усе, що він має); то виходить, що сусіда-недобиток (а завсіди лишається якийсь останок) такому переможному сусідському богові віддасть не любов і віру, а ненависть і невірство: оцей наказав мене знищити, сплюндрувати мій край і забрати таким, яким тілький може мати його хижий заброда — скаліченим, знекрашеним; не мій же він, ні творець, ні отець, а оцих безжальних, ненатлих. 

Добре таки, що ми вже й трохи ще Христові.

Неподоба

 Неподоба починати від "я". Одначе я все починаю й починаю: не маю иньших поочатків, хоч годилося-б уже й закінчувати.

На зиму

 Добрий хазяїн насолоджує насолоди на схов, наспоряє про запас. А надто — на зиму.

Пропали гроші

 Штучний интелект іще 27 років тому, безіменним малюком бувши, виграв у шахи в чемпійона сьвіту. Чемпійон тоді програв людство, але виграв $400 000. Зо мною-ж те немовля навіть і не сідало — пропали гроші!

Синопсис

 Подивився кіно й нічого не зрозумів. А воно-ж детектив! Що-ж, ми не горді: почитав і синопсис до кіна. Бачу, що й синопсисописець до кінця не второпав. А воно за романом. А за романом уже й шукати дарма. Життьове, виходать, кіно. Бо я й у житті вже не тямлю нічого.

Сердешна хода

 От і не тяжко на серці, та якось мулько. Ніби не камінь наліг, а вліз камінчик. Наче в черевик. І сердешна тепер хода.

L'éducation sentimentale

 Важко в'явити собі чоловіка, менше годного виховувату в комусь чуття, ніж Ґюстав Фльобер. Але, яко письменник, він завзято заходився коло цієї невдячної роботи. Сам у собі він, тим часом, удало спитувався викликати пристрасті. Однак пристрасті обманули дядька: забрали здоровля, а самі не далися. Тому Фльобер ізробив висновок, що його доба вже не знає пристрастей. Ет, знав-би він нашу добу!

От майте мене за сентиментального, а я таки вважаю, що чуття треба виховувати. Бо невиховні почуття — то навіть не пристрасті, а просто зьвіряче простацтво.

Від'ємна величина

 Про мене, так що неґатив, що позитив — утямки з фотографічної парости. Здається, люде, що так величають свої перечування, не годні ні тишитись, ні смутитися.

Родимі приятелі

 Продається значок — чомусь саме мексикансько-вкраїнської дружби. Категорично згоден — дружити треба з усіма. Т'але-ж друзі пізнаються в біді. А тут саме біда з лихом прилучилися. То що-ж мексиканці — як думають дружити? Я в'являю собі таке: мексиканець кінчає пляшку текіли й ну дивитися в порожню, як у далековид. І справді теперки далеко видно, не то що голим, незаллятим оком. Он геть і Вкраїна виявилася: такі самі біднятка, як і ми, а отже нам родимі приятелі.

Нові й широкі горизонти

 Горизонти поки нові, поти й широкі — можна любувати круговидом. А старі, звичні горизонти якось вужчають — позсихалися, чи що? Т'але йти можна тільки до нових: лиш вони дарують оптичну оману.

Не то, що на виду

 Де-якого письменника почитаєш і думаєш: ну, це вже напевно ракло-халамидник! А далі побачиш парсуну надрюковану чи й в-очевидьки здибаєшся: ні, интеліґентна така, пещена, геть не зла личина — десь-то, видно, зглибока воно все виколупується, не з того, що на виду.

Будь-якої мити

 Мало хто тепер, бачу, ходить у звичайному взутті. Хіба жіноцтво штатується в чоловічих патинках. А решта все в бігунському хверцює — ніби так щоб чкурнуть куди очі будь-якої мити.

Медичні погрози

 Коли курій читає на цигарковій пачці про всякі замашні медичні негаразди, він домішує смуток до свого тютюну. Так само й український мовлянин мав-би, не криючись, заридати, коли читає суржиконосні дописи, бо й вони погрожують нашому мовному здоровлю страхітливими недугами.

Емоційна розумність

 Емоційна розумність (emotional intelligence) стає в надзвичайній пригоді тим, хто взагалі не мислить. Намісць думок, вільна голова зароюється перечуваннями. Демид-индивид щиро бере оті перечування за гадки. Такі "гадки" перетоплюються для нового виливу в вигляді суджень і речень. Але не досьвіду, ніколи не досьвіду.

Лягала до ніг

 Як упаде вже він з коня та й на білий сніг, легко з'ясується, що збила його не куля й не шабля: слава, слава покотилась та й лягла до ніг. А потім підвелася, обтрусилася й потягнула за поступною лавою.

Емоційна знебарвленість

 За часів моєї університецької науки наша мова хвалилася якимись невідомими киянам багацтвами з комори емоційно забарвленої лексики. Невідомі були скарби, але від усіх визнавані.

Тепер не теє: тільки перекручене московське слівце емоційно обарвлює сьогочасне не то письменство, ба й читацтво. Суто вкраїнська забарвленість не веселить, радше смутить, уже тяжко впізнавана й тому легко не визнавана.

Popular vote

 Хай скаже славна вкраїнська перекладницька потуга, славне її молоде отаманство, обдароване від товариства шапками-кучмами, шовковими гаптованими поясами й семихвостими нагайками: як січовим дідам перекладати оте popular vote? Пряме голосування? Голосування всенароднє? Народній вибір? Бере підставний сумнів... Бо що-розу в виборчому народі постерігаємо відгук на популярний голос. Популярний голос покликав і, підкасавши спідниці й шаравари, людність збігається на популяний поклик. Хто не хоче буть популярним? Жадає ввесь populus...

Давайте не давати!

 Рекляма канючить уваги: "Давайте разом те, давайте разом се!". Еге, давайте, та ще й усі разом! А поодинці не можна давати? А видавцем — щоб не всі кешені зразу вивертать? Нум не давати! Не даваймо! Дайте нам спокійно не давати.

Зверх сну

 У вранішньому метрі гарна молодиця, що десь на ще раніших зупинках спритно вскочила сидіти, знов зручно спить. Це тривання того сну, що був уночі, розкішно солодкого, як задніє. Просто тепер він прилюдний — у метрі. Однак про людське око наповерх справжнього сну вправна рука понамальвувала несправжні, але такі хороші великі очі, брови як шнурочок, коральові вуста. Й оця "ікона стилю" тепер спокійно приховує від людей неспокійне море бурхливих, уже передробочих марень.

Золота осінь

 То добре, що хвилозопия навчила мене: цей сьвіт Божий, але сам у собі не має що-до мене жаднісіньких намірів. Инакше я дитячим робом повірив-би, що золота осінь воює на вражому боці: ось лицар у золотій лицарії безпешно вихвачається поперед болотяного війська й, легко блискаючи ясненькою, сувенірною зброєю, кличе їх під тепле сонечко ступати по твердій, зручній і приємній для ходу, чужій, так яскраво закривавленій землі.

Цілосьвітня піч

 Я-б ізгодився бути за компоніста, але так, щоб не знати нот: не хочу наскрізно бачити великої таїни. От у письменстві мені ніщо не на заваді: ні знання літер, ні самих слів, ні аж унівеситецька осьвіта, ні переклади на сценарних і письменницьких курсах — все одно я просто колупаю цілосьвітню піч.

Самописки

 Багацько людей навчилося писати самописки — то вже з писань знати. До школи вписалися, а школа їх прогуляла. А ще знати, що й решта все — самоуком. А то й просто якимсь "уком", навіть не напинаючи "само".

Несподівана дуля

 Усі свої твори треба конче публікувати. Так хтось знайомий, хоч, може, й не хотячи, а таки наткнеться зненацька та теє писаннячко. Вчита, неймовірний, і, ошелешений, приголомшений, одійде. Бо буде то йому як несподівана, незаслужена дуля.

Писаннячко дрібнесеньке пописане криво

 Нарешті я дошукався причини того, що вчені промовці, намісць звертатися до людей із простим і щирим живим словом, уперто, хоч і невміло, читають якісь свої мудрі статті на публіку. І як-же просто! Ті мудреці гаразд знають, що самохіттю їхніх писань ніхто не читатиме. "Ах так! То я тобі таки вичтаю! Як стій! Отут уже на конхверенції нікуди од меї науки не втечеш!"

Як Карузо

 Треба здобути початкову осьвіту, а решту життя присьвятити своєму покликанню. На жаль, початкова осьвіта включає тепер маґістерку, тому решта життя істотно скорочується й виснажується.

Coup de grâce

 На польську "Краківську" ковбасу Вкраїна відповіда не "Дрогобицькою", а прямо нашою "Варшавською".

Учена чемність

 У нашому обслуговуванні ніхто не має власного виховання — з хати, з дому ніхто нічого не виніс, не приніс, уся чемність вивчена. Хто коли чув од батьків, у родині оте "гарного вечора!"? Кому, куди та гарність вечорова? Не чути "ходіть здорові", "на все добре" — а от краси вам, краси! І де? В АТБ!

Брехня повчальна — брехня монументальна

 Хоч може бути й моментальна. Головне, щоб було змістовно й гарно. Як буде до ладу, то стане й до прикладу. Аж тут кругом дикі, безладні харки-макогоники. Бідолашні маніпулятори: вони спитуються мистецьки заграти на басолю до людей, що звикли слухати незграйних дитячих цимбалів: бам-бам-бам... щось не так, але дарма, Матюшо, катай "Гуси"! Не повчально, не гарно? А ви-ж чого хотіли — кругом така біда...

Запрягайте воли сірі, коні воронії

 Сьогодні я зробив чудове відкриття: ми вже навчилися повертати час назад. То чого-ж так скромно, тільки що на годинку? Так-же можна десь на калиновім мості завернути й літа молодії!

Бажання бути Штравсом

 Хочу бути Штравсом: стояти, ошатному, шляхетному, в віденському травневому міському садку, весело розмахуючи дириґентською паличкою. Й уся оркестра бренить, як одна струна. Й усім весело не від того, що я головою вдарився, а від тої моєї палички. Й усі тямлять, що то моя гарна така, щаслива музика. Й що сам я гарний і щасливий.

Про вовка промовка

 От хлопець у притчі тільки тричі збрехав про вовка, а на третій раз село вже йому не пойняло віри. Ми тепер сказали-б, що дитині бракує уваги й бігали-б до пастушка з підобідком і ласкавою розмовою на кожне "вовк!". А от нашими-ж часами люде таке викрикують і не раз, і не два, а без кінця репетують. І не щоб село почуло, а, бажано, — всенький сьвіт. І не за вовка то промовка, а якесь курзу-верзу. А людство чи громадянство чуйно, насторожено вслухається в кожне "курзу" й усяке "верзу". Й ніхто не вилітає з ломакою ані на вовка, а ні на крикуна.

З роду

 От ми дізнаємося про людину, що вона походженням те чи се. Не справді те чи се, а тільки що з походження. Що вона тепер насправді таке, ми не досьвідчимо, а вона сама нам скаже, що вже ні те й ні се, а щось зовсім иньше, але досі не визначене: такий умовний тимчасовий американець. Проте й це не остаточність: сьвіт он, гляньте, який непевний настав, невідомо, де на черговому повороті глибше в річці стане рибині, а не то в мисці з ложкою людині. Дак а що вона буде, як засне перед вічністю, ніби мушка перед осінньою шибою? Щось таке родом.

Прогомоінло без відгомону

 Де-чиї глибокодумні коментарі насувають гадку про глибоке вивірчення з промикуванням у ті утробні порожнини, де тільки й може знаходити сховок і відгук отаке мислення.

Між двох боків

 Треба уникати, з одного боку, интелектуальних прикидів, а з другого — самодостатнього розумування. Як удатися до такої аскези, то може легко з'ясувтися, що між тими двома боками нема більше ніякого тіла. Це трагедія, але сьвіт не прийде її подивитися й пережити катарсис. А прикидання й широкі розмови й далі ваблять.

Обминутість

 Вік не обминає, наділяючи: обділяє неміччю, кволою втомою, тими вже знаннями, що багато смутку, навіть майстерністи підсипа, ніби так присолює. А де-ж патриціянська шляхетність старого-старшого? Нема та й нема. Оце халепа. Виходить, із тебе просто природній чоловік: замолоду ласував, у старих літах бурчиш на ласунів. Але прозірність-прозорливість? Як якась і була, то заникає все геть та й геть.

Головне переукарське мистецтво

 Коли мені припадає не догодити комусь своєю майстерністю, завсіди згадую за перукарів. Вони-ж бо що-дня наражаються на небезпеку комусь не вподобатися працею. Бо тут руки й умілість, а там здобута чи не здобута краса. А хто-ж знає красу? Таж роззирніться довкола, подивіться на люд!

До того, перукар покликаний творити свої елеґанські перуки, а не мацати чужі макітри. Тому головне перукарське мистецтво — мистецтво робити діло, не вважаючи ні на що.

Обопільна увага

 Людство цікавить талан такої бентежної Вкраїни, а Вкраїну бентежить доля такого цікавого людства. В першого увага до власного риділення ще попереду, в другої — вже позаду.

З досьвідченого

 Не хочу вірити, що Лукаш (Микола) вживав "аби" намісць нашого "щоб". Небіжчик знав багацько мов, але-ж не плутав їх! Сподіваюся, що то недочули перекажчики його реплік. А ще подейкують, ніби його "Декамерон" писаний "середньовічною вкраїнською мовою" з домішкою "лемківської говірки". От що буває, коли переклад такий український, що аж чудується щабльовий интеліґент. Сам знаю — досьвідчив.

Множина

 За Миколу Лукаша гуляє така байка, що в його слово "перекладачі" було за лайку. Це багато кому припаде до душі. Бо є один видатний діяч (тут доречно встромити "чи діячка"), а ота решта... ух, множина.

Наше рокове

 "Роковий" — то в нас річний, годовий. Ще й на першому місці стояло в Кримського й Уманця. Люде найперше казали: оце наш роковий плян, оце рокова програма, оце рокові проєкти. В'являєте?Притомна московська мова либонь дуже сахалася. А нам було байдуже: так собі, нічого фатального. Мало того, що чуже слово, так іще навіть не вивітрилося невимовне "ф". Нергулярно щось бралося за фатальне. Тому можна так мовно сподіватися, що де в нас року вершок, так комусь буде повний каюк.

Устня мова з науки

 Простого усного перекладу, здається, вже геть не стало. А що-ж тепер буде? А буде, кажу, читецький переклад. Бо хоч коли підеш синхронувати, а там — читецький маратон. Уже пандемія зучила письменний люд навчунку читати своєму комп'ютерові власні вчені доповіді. Так і пішло. А де тут, даруйте, синхронізація, де тут усність? Це, як скзав-би Панько Куліш, "устня мова з науки".

Проскури й паляниці

 Хто виймає часточку з моєї проскури, той сьвященодіє. А хто вигризає м'якушку з моєї паляниці, той розбишакує.

Ласощохлист

 Ласощохлист-лагоминець проласує спасіння. А чималенько таки в житті ласого — просить тіло солодощів: солодкого спання, лежі в лінощах, смашної присмачки, милого переситу, веселого перепою. І все це любе разом і з самими любощами, як цяцьки в дитини, віднімає в тіла мудрий час, сравляючи тілесне віднімання. Й поздержливість править уже не за добуток од ощадливости, а за ліки від утраченої снаги й до всього смашного хоти. Тонко прочуває теє й ласощохлист, знаючи, що ще тяжко напостується після ціловічної нездержливости.

Нерозумний сидить

 "Нерозумний сидить, склавши руки свої, та жере своє тіло". Ми вже здається бачили "ввесь труд і ввесь успіх учинку" так званої щабльової людини. Тепер їй лишиється тільки колупати себе, як піч, нез надії віддатися, чи пак вдатися в чин. Хтось оббирає-облуплює душу, як цибулину, копирсає телефон, а де-хто навіть і тіло шпортає. Сидять, змушено нерозумні, над тілом і думку гадають: жерти чи ні?

ШИ зловтішається

 Чергова перемога мого улюбленого "товариша ШИ" (штучного интелекту): живі доповідачі (як-що вони тільки не deep fake'и) виголошують густі, грузькі, не призначені для читання аналітичні статті зо швидкістю, що в Маховому числі перевищує 5,0, а перекладарі тими самими темпами читають машинний переклад, що пропонується їм до ознайомлення й підучування як ніби людський. А що-ж слухачі? О, цей розкішний слодкий транс начеслухання! Бідні машини — нічого доброго вони від нас таких не навчаться! І якою нелюдською ціною запезпечується праця надмірно оплаченим доповідачам і недостатньо оплаченому перекладництву!

Час розкидати каміння

 Гадаю, що перед нашим словникарством, а надто електронним постала величезна проблема... лексикографії. Колись наші славетні укладачі, як-от Уманець, Грінченко, Кримський, припадали вченим ухом до живих народніх уст, щоб, як той мовляв, згромадити каміння для славної будівлі,  де зручно оселиться й багато заживе на власній господі всенародня, державна, літературна мова. Теперішні словникарі теж громадять, але чималеньке число "усталеного" каміння, що вільно полежує коло споруди так, ніби з неї повипадало, — то московлене, полонізоване й уже англізоване хламіття й хобоття. Можна сказати, що живі народні вуста заклякли від того міжнароднього холоду, зледеніли й задубіли.

Тим часом сьогочасних читачів словники мають жменьку, т'але й громадяни цієї останньої в гнітючій більшості своїй довідуються не до колишніх багацтв, а хочуть дізнатися про те, як тепер по нашому єдино правильно. А правильно так, як записано в найновішому словнику. А найновіший словних напхом напханий ізнов хламіттям і хоботтям. Електронних таблиць, відмінно від тябел Мусієвих, не сила розтрощити.

А таки я силкуюся нишком викидати каміння. Бо час.

Галушка та лемішка, а хлібу перемішка

 Така проста річ, що московська мова — одно, а польська — друге, а рідна — зовсім третє, не спадає на думку вкраїнському мовлянинові. Поли ріже, спину латає. Лекше зварити й висьорбати лемішку зразу з трьох, ніж розбирати в якомусь мнясі тонкі істотні кісточки.

Сірий сьвіт

 На цей сьвіт можна дивитися з двох боків: з темного й сьвітлого. Можна ще спробувати поглянути з третього, четвертого, дальшого й подальшого боченьків. Бо життя — то все й одразу. Отоді почне сіріти надворі після хоч і місяшної та зоряної, а таки ночі.

Аж крехнула

 Де-хто висловить думоньку, а тебе так і кортить бовкнути: "Вітаю подумавши!" Бо сьвято-ж яке: як чарку черкнула людина й аж крехнула.

Значення

 Мова має значення, про це багато хто аж кричить. Мова справді значить, вимічує людину. Треба ще додати, для тих, хто спілкується навколо рідної, але призабутої мови, що вона має значіння.

На лоні интелекту

 У нас доживотні комунікатори читають із папірчини. Це перевертає мої в'явлення про комунікацію з голови на гепу. Насталені комунікатори вже десь попереду: спочивають на лоні штучного интелекту.

Треба каятися

 А ще знаєте, що ми всі робили в дитинстві? Уроки!!! Відьомство! Чорна, даруйте на вченім слові, маґія. Не дивно, що тепер ті уроки всі тільки й знають, що виносити. То ми нанесли лихого чародійства. Треба каятися.

Вітряні гори

 Це під Київом у нас. А хто не що давно перебрався, то вже й у Київі. Колись малим мене возили на Чоколівку до тітки на гостину. А назад таксівкою, бо ніяк більше було. Й ото стовбичимо на холоді, застоюючи чергу, а таксівкарі намісць Куренівки викликають: "Вітряні Гори!" Лишенько! Тут і так вітряно, а їм іще й на вітряні гори!

Як подумати фольклористично, та й поетично просто — яка поезія в народній назві. Але мені тоді не про те йшлося: згадував перебуту вітряну віспу. Холодні гори, де ще й на вітрянку слабувати випадає, — лиш подумати! Брр!

Отаке непоетичне склалося мені далеке вже совіцьке дитинство.

Сервісний наносмоґ

 У малесенькій каваренці з назвою "Ulitka" час надовго зупиняється на обслуговування. Воно й не диво: та куклянка спершу назвалася московською "улиткой", а далі ще й латиною записалася — то де-ж їй і буть, як не в утилітарному тумані?

Бородайко

 Нині здибав мальованого панича на прізвіще Бородайко. В цілковитій згоді з прізвищем, колишнім прізвиськом, пещеним клинцем викрашалася йому на сонці не борода, а таки бородайка. От у кого nomen est omen.

За неїдіння

 Неспання тільки марно мучить, бо воно самовільне. От якби волею можна було-б ізробити таке саме неїдіння, як буває неспання, то вдалося-б гарненько змарніти, а тоді вже силувати себе до корисного їдла в суворих межах.

Як кактеї

 Є люде — й чи не всяк буває так? — як тії вже кактеї: голублення, пригортання, обіймання тільки потрощить їм остюки. Навіть найпухнастіші, найдекоративніші, найхатніші шпильки сахаються тої трощі. А чого-ж їм тоді? Та трохи водички коли не коли, вологи вряди-годи на ту їжачину. Й цілу прірву нещадно щедрого сонця.

Воля чинити

 Постерігаю, як осіння мушва пробуває коло шиби: якісь мухи непорушно на ній сидять, де-які повзуть по шибі, а ще є такі, що завзято добувають приступом таку ясну картину сьвітобудови. Окремі мухи час од часу відлітають у хатню глибину на розвідки.

Дуже схоже на людей. І, як глянути, нічого зневажливого нема в порівнянні: та сама прозірна, але непропускальна шиба неспізнанного сьвіту й та сама незвідана глибина сьвіту приступного. Ще й воля чинити з тим усе, що заманеться.

Під моду лондонських дендиїв

 Дендиїзм — незгірше покриття загалом малокультурному й малосьвіченому життю міського, ще й ніби вкраїнського интеліґента. Життю ніби дістаному не з спідньої, але якоїсь нижче середньої шухляди. Чия то провина?А нічия: жереб кинуто й жеребом влучено просто в чоло — жереб накарбувався.

Паніти не випадає, але чого-б і не попаничатися? Гадаю, що ті, хто був у статусі панича на час лихої години, так у колись підлеглого народу до останку паничами й звалися — хоч і в руїні, хоч і в поталі, а нема паничанню заглади. І от маєш: блукають нашими городами, а часом і городами підтоптані паничі. Дендиїзм...

За бароном Корвом

 Життя по краб'ячому лізе повз час бокаса, отак минаючи його, хоч-би куди він тік і напинався втекти. Пусто-дурно намагається краб давати собі накерування робочою, дужчою клішнею. Куди кінь із копитом, туди крабові зась. Оглядає він сьвіт, як той пропливає, й іще мусить дякувати, що не рак.

Не будь, бичку, на обривочку

 Якісь думочки-думки, як ґвинтуваті обривки дротів, — лежать знеструмлені. Лиш коли-не-коли гискрами сипоне обсмалена гадяча голова. А могла-б бути мережа й бігало-ходило-б у цілій системі єдиної каси...

17-річний досьвід

 17-річний досьвід — іще молоденький, а вже довгенький такий, довготелесенький. І не думає, молодець, як він стане колись (як у де-кого) 37-річний. 37-річний досьвід? Та не мотайтеся, діду, тут під ногами! Ваше було та загуло! Але 17-річний наш іще міцненький, як той грибок: так і лізе в борщ. Головне, не пропустити мити, коли вже досьвід струхне. Тоді сісти маком і лупати очима, ніби молодий.

Момент істини

 Війна то, безперечно, момент істини. Але момент оце зараз, а істина настане тільки по війні.

Цьому й тому

 Як іскладається нам історія? Трапляється зникома менть утямлення, підноситься вгору вказівець і щось рече: "цьому передувало..." Дає цьому тому, що передувало, а далі знову зачинається власне передування, а що тому передувало, вп'ять позабували. Тому передувало й передуває.

І борвій

 Правда з роками, з віком стає все жорстокіша. Де ті м'які докори, що ми чули в дитинстві? Тоді ніби вітерець шелестів у кронах високих, повнолистих дерев. А тепер суховій, шмалій і борвій. 

Люде думні

 Є люди мислящі, а є мислездатні, навіть розумні. Але мислящий елемент ніхто тобі як стій не визнає за мисленний. Бо мислячити кожне потрапить, а чи-ж воно миследумне? За розумність і мови нема. Тому автори так і пишуть: "Сподіваюся, мої любі чительники — люде мислячі." Це аванс і бонус компліменту, висловлюючись актуальною мовою. Т'але є такі мислячі, що в їх вуха ослячі.

Тонюній сьміх

 Гумор буває занадто тонкий — як павутиночка: люде напинають на плечі, а воно не то що розлазиться, ба навіть і не видно. А може то й не гумор був, не сьміховина зовсім? Це либонь так розлазиться по сьвітові наткана невидимими, невидними павуками сьвітова скорбота.

Хвалькувата дурість

 Хвалькувата дурість вабить і зачаровує нас усіх. Бо в кожному живе запертий чи просто зачинений дур — а він хоче вийти, розгулятися, похвалитися: он я який справний! Не можна без захвату дивитися на тих, хто, як конем, гуляє по неметеному подвір'ї власним дуром. Знизу, з-під копит здаються вони пішому й вищі й мудріщі.

Садистишні віршомази

 Мені завсіди мерзили оті бридкі почвари московського міщанського фольклору — "садистські віршики". Навіть і тоді, коли малятами були на гребені своєї слави, коли здавалося, що беспешна справжність обертає їх на сутий метамодерн, — гидко було й у рот покласти. 

Аж тепер ми досьвідчили, що то не "мета" й навіть не "модернізм", а самоцінна мета й правдива морда цілого племени садистичних поетів. Ті поети не можуть не мучити й не мордувати, не вміють не нищити, ніби творячи. Гаразд напаскудивши вдома, вони тепер випхали свій чавунний садизм на наші терени й замазують брудно-кривавою мазкою власні пики й усе, до чого годні дотягнутися нечисті лапи.

Міґранцька доля

 Як може цікавити міґрантова доля, як-що міґранта не цікавить доля сама? Якби цікавила, то сидів-би, де знайшовся, й дожидав: що воно буде?

Старого кортить

 Майстерність тепереньки вже геть нікому не потрібна. А й була-б потрібна, то не впізнали-б, їй-право. Покажи пальцем — обернуться: оце вона буде? І вже своїм пальцем завзято свердлять скроню.

Майстерність притягає-залигує тільки самого майстра: нащось іще його, старого, кортить.

Вольовий спосіб

 Як то в нас так вольовий спосіб став наказовий? Через "повелительное наклоненіе" так нагнули, що волею вже не випростаєшся? Немає волі там, де наказ.

Що вони там роблять?

 Їхав учора сошею до княжого города Чернігова. Дорогою вздрів вивіску: "КАФЕ.УЮТ." Якось так лаконічно, ніби на скрижалі писано. Й обережно виставили, щоб, боронь Боже, не розбити таку цяцю. А я собі думаю: що вони там роблять, чернігівці, — "каѳеꙋ́ютъ" по княжому?

Таємний призвіл

 Мій друг, панотець Дмитро якось сказав: "Бог тепера дозволяє людині хоч на що хоч." Але ті, хто користає з того дозволу, не дуже на віру квапляться.

Робітнича поезія

 Уславлений, до неба увінчаний лаврами поет-стельмах на кожній стіні мого квиління, на кожному мурі пого плачу, на кожному парапеті мого смутку вціляє надряпати якусь ніби гумористично-сатиричну каверзу. Й кожною легенькою дрібничкою примудрюється завдати тяжкої прикрости нашій із ним рідній мові.

За ревним

 Заздрісний і ревнивий — то таки різні типи. Я тягну за ревнивим, а ще більше — за ревним.

Щоб ліпше стало

 Якість — тяма аж надто суб'єктивна. Але я за те, щоб за якість доплачували, отою суб'єктивністю надихаючись: мені здається, що це добре, й я готовий навіть платити, щоб мені ліпше стало.

And much

 "Niether rhyme or reason can express how much." Це сказав Шекспір. Гадаю, він мав на оці переклад. May both rhyme and reason be with us today. And much.

Уробляння й уроблення

 Невідомо, що робили колишні творці, чиїх овочів не можна впевнено назвати "напрацюваннями"? Творили, чи що?

Дуже довго

 Дуже довго марніти. Але можна звикнути: до того, що тепер марнієш і що це дуже довго.

Надолужисто

 Жити доводиться — так надолужисто. Бо нічогісінько не встигається й добирається вже по шкоді. Й кожен день як відпустка: вимагає негайної доліжности, доїжности, допитности, ще й допитливости за негідно згайнований цілий рік.

Не шелесне

 Буває так, що попередкладаєш усе вдень геть чисто, а ввечері завітаєш до присмеркової головної комори, а там чистенько так, охайно, справно — геть аж і миша не пробіжить. От що таке додільний переклад!

На наступний день

 Неділя. А я оце саме на цілий наступний тиждень ніби найнявся щось порати. Але коли, де? Делікатно прошу, щоб якось натякнули, без подробиць, що геть у всіх поробилися тепер уже цілком таємні. Дістаю на відповідь отаку звістку: "О 17-18 год на наступний день". Чудова відповідь — неділешня така!

Хліб наш щоденний сьогодні буде нинішній, а взавтра — завтрашній.

Готові гроші

 Не треба появляти таємного. Треба згромаджувати таємне, додаючи до його скарбниці ввесь готовий дур — що панський, що хлопський. Це додасть дурові великозначности — йому бракує її, а нам бракує готових грошей на застав.

What's the news?

 Це безглузде питання, як бачимо, цікавило ще Шекспірових сучасників. Про що йдеться? Хвилозопська частина — що змінилися, чи є зміни. Бо життя живе, тільки коли зміна. 

Any change? Так питали мене колись у Лондоні молоді прошаки. Ставши на власну в житті дорогу, вони впевнено обирали незмінний побут. Але навіть незмінний побут вимагав хоч дрібних (change), а все грошей. Я тоді щиро відказував кожному такому: "No change, mate. Still the same." Sо what's the news?

Вкраїна мовчала

 Коли говориться щось путнє, Вкраїна мовчить. І не з пошани до мовця — просто вона тим часом дуже гомонить й слухати не має й часинки. А мовчить тільки на відповідь — отак і відказує на всяке мудре забалакування й заговорювання.

Все з собою

 Мандрівництво потребує напруженого спостереження й вбирання-всмоктування. Тому я й далі дивуюся з чужого старечого мандрування. Оці втомлені очі — чого ще не бачили? Оця виснажена увага — чого ще не вхопила з того, що можна втямити? Змарнілий од напруги, зістарений неприроднім зусиллям вид. Треба возити себе в вимушені подоріжжя як чемодан із валізою: в чемодані — те, що ще можеш, у валізі — те, чого ще бажаєш. І все — з собою.

Интелектне життя

 Я певен, що товариш ШИ (штучний интелект) передовсім замінить розумних: хай гуляють собі з Богом і своїми розумностями! А дурні й далі матимуть привілей праці: бо то для ШИ було й залишиться дежерелом интелектного життя.

Читецький маратон

 Іще один перспективний спорт український: читецький маратон. До цього спорту можна сьмілко запрошати й міжнародніх атлетів, бо ще від ковідкової доби всі позвикали сидіти по каструлях і крумкати, лупаючи очима на екран, де зручно заховалася мудро писана, густа доповідь. Усім раджу тренуватися на Шевченковому "Кобзарі": щоб не губити виголосу, виразности, міри й ладу.

Малий кобзар

 З мене малесенький письменник і я того дуже сьвідомий. Але де-яку мою крапельку можна розчинити так, що затопить і гребельку. Про мене так це ліпше, ніж безпотрібна "велика хворма": окияни й моря порожньої, мертвої води.

Зупинкова педаля

 Всі перекладачі, сидячи в буді, полюбляють, замісць жваво гавкати, — бекати, мекати й навіть мукати. А ще навіть кудкудакати, як та несушка коло знесеного яйця. Тому порада: там на пульті є педаля. Щоб погане вутятко не чуло галасу пташні.

Едіп-сирота

 Цивілізоване людство весело здолало в собі патріярхальність, але виявляється, що без батька трохи страшно самому в хаті, а надто коли в двері добуваються чужі несьвідомі дядьки.

Пониження

 Неминуча в нас, невідворотна всенародня интеліґентність мугиря таки вшляхетнює, але великородного понижує.

Polub nas

 То польський аналог нашого делікатного прохання "ставте нам лайки". Мені подобається й може полюбитися така відвертість сусідньої мови. Ну, гаразд, ти нас насправді не любиш і не здатен любити взагалі, але хоч на Facebook'у — polub nas na Facebooku! Й тобі полегкість і нам утіха. А то вкраїнці все силкуються якось по дрюкованому, по вченому...

Песимисті люде

 Песимисті люде вміють довго жити, бо їхнє життя розтягається безліччю приемних несподіванок, що ні в чому не переконують, але якось потішають песимистого, ніби цукерик охмуру дитину.

Життьова мудрість

 Мудрість життьова — то мудрість заникання й зникання. Спостережені на поверсі води бульки — звідки йдуть, невідомо, т'але-ж звісно, що колись перестануть. І та мудрість приходить, заступаючи ввесь попередній життьовий безум — бурхливу "вічність", що була просто сліпа до власних своїх меж.

Ваша пара

 Кожне, здається має в своїй ґардеробі дорогу й гарну пару сутугуватого обуття, що вже роками ніби й не муляє, але все ніяк не розтопчеться. Не приноситься й не пом'якшиться — оце й є ваша пара. Хіба-ж не так із усім дорогим і гарним? Марні наші намагання, що обтертися об його, що до його притертися.

Малого сліду не покину

 Залишиться тільки слід по рекомендаційних листах і схвальних відгуках, що нещиро й непевно кривосьвідчитимуть перед вічністю про теє, чого й не було ніколи.

Manuscrit trouvé à Saragosse

 Перекладав два дні на психотерапевтичній конхверенції. Сьвіточі сьогочасного фройдизму й юнґіянства хвацько вихоплювали десь із пазухи чи з-за крайки, чи з шапки-бирки ночами писані доповіді й, спотикаючись на кожнім реченні, шарудячи аркушами зшитків з умисно збільшеним корпусом, долаючи незмогу в деклямації, пробували вичитувати авдиторії свої нотації.

Докторове, але-ж не тільки перекладач, але й читець — то така своєрідна прохвесія. Ну, як от психоаналітик. Я, приміром, читаючи чи перекладаючи, сам хоч кого заспокою — от хай-би й саму Сесилю.

Уявляю собі, як сивочолі знавці фалічного й кастраційного підсідають до канапки й ну вичитувати клієнтові-пацієнтові своє з останньої збірки статтів до науково-прахтичної конхверенції. Ах, який негайний і переконливий ехвект!

Люде плещуть

 Слуга обертається на лакизу, коли починає обмовляти й вихваляти хазяїна. Перше вихваляти, а далі й обмовляти — похвалив-же був! Служити змушує плаский гаман, а лакеювати — набрякле серце.

Веред

 Іще один важливий український спорт — вередування. Я сам через те дуже люблю вередувати й усіх припрошую до вереду, забаганки й перебору. Все в цьому сьвіті не так — хіба-ж ні? Хтось заперечить, що ні, й сам мимохіть, по нашому таки, славно завередує.

Сьогочасні вечорниці

 Приглядаюся до дуже й дуже домашніх, як ті м'які капці, дівчат. Де-далі, то все більше серед них сколотих, як подушечка для голок. Без того либонь уже й заміж ніхто не візьме. Скривиться не то сам "князь", але й свати: а де наколки — чого-ж не надбала сама чи родина не помогла? 

Люблю собі в'являти, як гарні вкраїнські дівчата старим нашим звичаєм у вдовиній хаті збираються на вечорниці, й там одна одній наколюють оті немудрі та щирі візерунки — й кожної старанну голочку знати на подружчиній шкурі.

Завсіди мислю про писання

"Zawsze myślę o pisaniu, nawet kiedy nie piszę."  Ніби стандартна фраза до вивчення польської мови. Т'але-ж яка правда тому! От я завсіди вірив, що просто собі графоман. Але чи графоман коли myśli o pisaniu? А правдивий письменник тільки те й робить. То й є визначення письменника: хто письменник, усі думки віддає писанню. Це можна додати до Франкової думки про спостережаення й мову, що її до тих спостережень прибирають.

Сьомий ліс

"Czy warto było kochać nas?

Może warto lecz tą kartą źle grał czas..."

Може варто... Тепер, рівноважачись на руїні, що втратила всяку вартість, і справді завагаєшся. Одно ясно: то саме час ізробив з нами того хвиґля — більше нічому. Й умисно воно все. Хоча чи має час справді якийсь умисел, а надто лихий чи добрий?

А тоді, колись, сумнівів не мали ані коханці, ані кохані: ах, як варто, аж шкура на всіх горить! А тут час із своїми картами, своїми безглуздими мапами... Чи скінчилася вже нарешті та гра з і досі невідомими нам картярськими правилами? Чи не пора вже той... на спокій?

"Nie spoczniemy, nim dojdziemy,
Nim zajdziemy w siódmy las."

А поки все триває nieutulony żal (незаспокоєний жаль), niewytańczony bal (невитанцюваний баль), nieuleczony ból (незгоєний біль) і niepocieszony czas (невтішений час). Невтішний час усе ділить карти. Т'але, хоч і не картяр, певен я, що гра заграється в порожнє... 

Родима скромність

 Схаменися — аніхто не заздрить на тебе. Просто не поширюють... Через ту вже скромність.

Рочисте сьвято

 Бідні перекладарики тепер, наче ті ялинкові прикраси, обгорнені ватою сертихвікатів, рекомендаційних листів, схвальних відгуків із невідомої й нечутної далечіни. А під ватою, всередині твердої, але крихкої шкаралущі, колотиться непогамовний чин: виповнюються химерні хворми, влаштовуються заплутані мандри, здійсьнюються нескінченні переходи в кахкіянських лябіринтах Адміністративної Системи...

Ну, а ялинка коли-ж буде — з чарівним перекладом? А на Різдво...

Гой-ги!

«Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!»

 Загадковий вигук і загадкове гасло в козацькій пісні з Шевченкової "Гамалії". Гой-ги? Трохи лячно... Ми не маєм ваги? Трохи дивно... Т'але саме оце містичне завзяття зробило й із Шевченка Кобзаря й нас насіяло, кобзарят і козачат. Правда тому, що народи в історії нізвідки беруться й ідуть у нікуди. Приємно думати, однак, що твої пращури покладали тобі початок десь у степовій халабуді ще взадовзі перед Різдвом. Ота ціла часова ніч перед Різдвом... І було-ж колись... Десь тинялися оці гени й тоді, десь тупцяли потім, десь пливли й морем — море вітер чує. Ну що тут скажеш? Тільки "гой-ги".

Лихому всюди лихо

 Людину робить людиною здатність до єднання. А єднання, своєю чергою, неможливе без довіри, тому маніпулятор, а просто кажучи, крутій, зловживаючи чи надуживаючи тої основоположної здатности, переживає в собі й навколо себе нелюдський переворот. І серед людей, ніби єднаючись із ними й їхньою довірою, стає вже за нелюда, за біса.

Надто мало

 Я взагалі себе бачу як повну збірку більше-менше власних і властивих думок. Уся решта мого, хоч-би яка велика, — майже не я чи занадто мало я.

Ані лялечки

 Важко шануватися, ставитися до себе з повагою, коли аніхто тебе в тому не підпирає, анікому, опріч тебе, воно ані трохи не потрібно. Важко, кажу, й мало помітно. Повага кличе другого, а далі й усіх.

Зостанеться вічне, повік неодмінне

 У нас люблять порскнути якимось афектованим фактом у соцмереживо й зухвало сказати: "Росіяни не люблять про це згадувати." Не люблять? Але инколи таки згадують? От публіка! От пам'ять! Аж позаздриш. 

Насправді московці всього того, що ви оце пригадуєте, ніколи не знали, а потім повік забули. 

Як розпізнати хорошу людину?

 В одного мудреця (зізнаюся, що то був я) якось і спитали: "Як розпізнати хорошу людину?" Мудрець сказав на теє: "Хорошу людину легко розпізнати: її здалеку видно, що хороша на вроду. А добрячу людину розпізнати можна, тільки зазнавши її добра".

Як підняти?

 Ось книжка на прилавку лежить — лежить, не встане. Бо не купить ніхто — наукова думка. Називається "Як підняти українську економіку?". Е, підняти не штука, т'але далі треба ще піднести.

Після смерти

 Шевченка, Українку, Франка ніхто не читає. Чи давно ви чули, щоб їх цитовано? Ні, тільки передягано, яко трафаретних ляльок, у якісь "актуальніші" шати. Чи не даймо спокій? Люде жили, як жили, писали, як писали. Чи згодилися-б вони, щоб їхнім парсунам підмальовувано наколки, ріжки, вуса й окуляри? А ви згодилися-б? Ну, тоді, після смерти...

Знечулення намісць анастезії

 Наш сьогочасник не готовий платити ні за яку творчість своїх сьогочасників ні в якій хвормі. То не через безчуття чи безтям, а просто щоб не платити.

Writer's block

 У нас чималенько письменників, що свого часу дістали по голові тяжким письменницьким блоком. То тепер уже вони пишуть скільки й що заманеться.

У мочарях

 Не слід виступати проти "організованої релігії". От уявіть собі, що духовність виявляє себе суціль неорганізовано. Це й виходить наше болото, де духовно кумкають, крюкають, скрекотять, кракають і брекекекають усякі жаби. Й тільки зрідка гудне якийсь бугай.

Simply the best

 Скоро хтось із трохи молодших і ще поки завзятіших перекладчиків, оприлюднить відомості про чергове, таке гостро цікаве сьвітові фахове звитяжство, хор рідних і вірних щиро вибухає оплесками, вигуками, заздоровницями: ти найкращий! Думками й я охоче приєднуюся до того величання. А як-же: красних стало більше, кращих і найкращих. Зросла в сьвіті потуга краси. Це так як хтось кидає в маленький рідний натовп скороминущу сьвітлинку й звідусіль лунає спочутливе: краса, гарнюк, гарнючка! А хіба-ж не гарно, що воно так? Кругом гарно! Тільки що тихий сором отим уже не найкращим, що лишилися огинатися по кутках. 

Як чинити?

 Рідні та вірні спочутливо підказують мені, щоб я начхав, наплював і наробив на те всеє. Отже я й чхаю, й плюю, й нароблюю, але й охвіційно оголошую про це на барканах і дверях своїх кривдників.

В поетичному цеху

 Життя в поетичному цеху — геть не поетичне. Зате поетове.

Звичайнісінька рація

 Єдина наука історії, що її можна назвати й уроком, то-б-то пристрітом, полягає таки в тім, що переможців не судять. Саме на це й тільки на це вважають і сподіваються так звані звичайнісінькі росияне.

Найпростіше й найважче

 Найпростіше стало працювати — просто прийти й уміло зробити діло. А найскладніша річ — ота невилазна мушача заплутаність крильцями в павуті чужих безтямних заходів, заплутаних, бездоладніх мандрів, одлюдної бухгальтерії й стерилізованого, самозакоханого звідомлення й справоздання.

Карб на поколінні

 Карб, покладений на нашому поколінні — чи то лихий, чи то для когось і щасливий — такий, що ми від самого початку мусіли вдавати, що знаємо те, чого не знали й не знатимем, вміємо те, чого не вміли й не вмітимем, цікавимося тим, що ніколи не цікавило й не зацікавить. Й оця звичка хитрого, неправдивого знаття, робленої тями, неправдивого зацікавлення й вириває нас, уже дідуватих, і тримає на плаву, поставивши на вічну кітву безсоромного, в живі очі брехущого невігластва.

Без гордощів

 Щоб не сьміятися гордо, я часами тихенько плачу. Так теж можна. Бо багато кругом сьміху й багато з чого сьміятися — гріх.

Незнана ціна

 Не знаю я собі ціни. Принаймні тої, що я знаю, ніхто не дає.

Дні тями

 На 1-е вересня треба державним розказом призначити три неділі й назвати це не Днем знаннів, а Днями тями.

Через працю

 31-е серпня то таке число, коли люд мимовіль підсумовує збитки від власного неробства. І я бачу, що мало надумав і записав. А все через так звану "працю": добрі люде косять, а я коли їх брешу. То мені так ізмалечку ведеться: ще дідові в садку так "помагав". От якби де-кого воля, то я-б тільки сидів і думав. І нічого доброго, розумного чи вічного, запевняю вас, не видумав-би.

ОУВ!

 Оце тільки щойно завважив, що "вкраїнський" "ФБ" що-разу вперто питає "Що У вас на думці?", а не "Що В вас...", як годилося-б із нашою милозвучністю. ОУВ! То-б-то "овва!"...

Довічна мода

 Культурний парадокс полягає в тому, що ті наколки — то мода на всеньке життя. А хіба буває на все життя мода-поведінка? Мода минає, лишаючи по собі немодні шкури — торби, повні старомодніх душ.

Чи noblesse oblige?

 Грізно насувається сороківка — й він стає де-далі, то все пиндючніший. Невже це noblesse таке oblige?

Що до чого треба?

 До булави треба голови — теперки ця наша приказка виглядає як одмінча. Бо-ж оце в нас голова — теж тобі посада. Як, власне, й булава. Тому виходить, що до уряду треба уряд додавати. Як той мовляв, дайте нам більше повноважень!

L'esprit d'escalier

 Недоперемовлялися ми з CОТом із приводу шампани. Вона-ж у нас не "шампанське вино", а саме негеографічна шампана — п'ємо своє на свої. До того, искристе вино змусили назвати (на вимогу РФ?) з-московська "игристымъ". Поймає й бере жаль.

Звідкіля той звичай?

 ДТЕК обережненько так повідомляє, що "зазвичай повернення світла займає від кількох хвилин до години." Що означає тут шановний полонізм "zazwyczaj"? Що воно вже в нас за звичай? Коли-ж устигло взвичаїтися? Звідки пішов такий звичай? Це перечить нормам звичайности (ґречності, доброму звичаєві)! Я вже не кажу за науковий бік справи: сьвітло в нашім сьвіті нікуди не зникає й тому не може й звідкісь повертатися. Навіть і з ДТЕКа.

Небесна таша

 Якби з даремного силкування організуватися, що вперто триває цілий вік, організовано складалася мурована вежа, то її ще непокритий, знесений вгору рот проглинув-би небесну ташу.

Як вулик

 Будь-які слова можна так вивернути — коанисто, апорійно — що навіть німець, учитель великий, не впізнає первинного глузду. Й вивертають слова виворотом, і дуже метко й легко, такі відомі своєю бездуховністю й загальною безглуздістю люде як журналисті письменники. Тому справді духовні мужі в усі віки брали на себе подвиг мовчання. Мовчати не вві сні, не від утоми, не від спантеличення — важко й навіть страшно. Тому всі кругом, навіть не маючи що сказати, однаково гудуть, як джмелі. А уявіть собі, як то воно мовчати, коли саме є що сказати — симфонічного, гармонійного. Сидиш, як вулик, поки бджоли в тобі нанесуть меду, й тільки пильнуєш, щоб не покусали.

Догори

 Як давно вже ріки догори не пливли! А було-ж: збиралися, лагодилися, ладналися, лаштувалися. Ще й нащадки тих, хто ріками, як хвостом, вертів, не перевелися. Коли читаєш у пристрої вкраїнською — "налаштування", то вже маєш намір і легеньку наготову повороту рік догори. І в небо здіймаються, як дим, мрії-сни про те, як ріки влаштуються.

Згине туга

 Згине туга — буде друга. Саме в звабливих чарах отої далекої, як знаменний гість, уже від долі відряджений, журби — забуття буденних прикрощів теперішніх. Чи-ж не цеє дрюкований люд назива перспективою? Ич, слово яке гарне! Ба яке нетутешнє! Нова туга сповита серпанком, дзвенить журливими обіцянками незбагненних прикрощів, тужливим принадним голосом сповіща про свій прихід. А ти тут старим клопотом бавишся. Їй-право, покинь!

Під порогом

 Брехня на столі, а правда під порогом. І хто коли під той поріг загляда? Хіба як хату перекладатимуть, то вже майстер до правди візьметься. А на столі все: миска, в мисці, чарка, в чарці й, як доведеться, то п'яна голова. А коли книжка, той брехня в книжці. Й брехливі квіти в вазі: кажуть "люблю", а самі, гляди, вмірати збираються. Тому за правдою тільки по кутках шукають — так, щоб рідної брехні не знайти.

Сяк-так

 Сяк-так можна було-б жить, аж тут біда в вікно дивиться. Й такими проникливими сірими очима! Не на чуже квапиться — по своє пришкандибала. Наче ледве диба, а до свого дійде-прийде. Зирить у хату, як у душу. А в душі, як і в хаті, — оте наше вічне сяк-так. Мало хто инак уміє. То вже до таких ачень лихо очей не навертає.

За пуризм

  Пуризм — то відносно легкий спосіб не знати мови.

Що воно й як

 Читачі всі давно потопилися, та я й сам як читач давно потонув у житті. Кладеш, умощуєш перед собою грубезного тома, а життя, як миша, вже прожогом кинулося навтікача. Колись пильний читач і оком не моргнув-би: нехай собі просмикується в свою шпарину. А тепер ми зьвірят любимо: жалько його, манюнє воно — треба слідком, і допильнувати, що воно й як. 

Треба говорити

 Мене зчаста питають, як вивчати мову. Неправильне питання. Коли вивчати мову, як увесь час говорити треба?

Часова вода ІІ

 Людина пливає в воді часу. Як риба. Й так само як риба, не може довго перебувати на березі, звідки видно, де проти води, а де за водою, де минуле, а де й майбутнє як блешня блисне. Є тільки терпляче, терпке тепер, тпру-тепер.

А тут війна в стольному городі Київі. Й городянина, чи пак міщанина, почало де-далі, то все частіш із річки викидати на берег. Хекаєш, хакаєш, вирячаєш очі, пробуєш висолопити язика, дак і того нема — де та анастезійна східня хвилозопия, де ті вороги трупом пропливають, як над Стіксом неживі журавлі? Чи цим річищем та чи-ж у теє гирло? Добре на березі, та тільки не скороминущій міській рибі, що не лишає на життю навіть подряпин.

Нормальна реакція

 На самому розпалі майже 8-годинного ракетного обстрілу (досі небувалого) здибуюся з знайомим, що, сидячи на парапеті біля однієї відомої установи, щось уважно вивчає в розумному телехвоні.

— І що там, — питаю, — скільки ракет?

— Та я не знаю, — каже спокійно, — давно вже повидаляв усі новини, заткнув усі канали... Та вже відбій скоро: он люде-ж повилазили...

А що-ж? Як кажуть учені, нормальна реакція. Я-б і сам так хотів, дак для роботи потрібні нові каналізовані ехвемери. А то й собі просто стежив-би, поки люде спокійно повилазять.

Жива парость

 Я нарешті розчурупав, чому живу силу, що вчувається в людині, так уперто, хай і малокультурно, звали "енерґетикою": не дуже воно й живеться теперки без цієї парости народнього господарства.

Ars brevis, vita longa est.

 Багато лекше наколоти на литки сині "передварикозні ґольфи", ніж іспинити невблаганні жиляки. Варикоза прийде й нездоровим пчихом чхне, а нечистим плюном плюне на наївне "мистецтво". Виходить, то штука коротка, а життя довге.