Неспотворена дуля

 Московцеві лайка заміняє й красномовство, й добродумство, й добромисність. Того й лається він — теє то, як його — віртуозно. Наші так не потраплять — путряться, стовбурчаться — а не потраплять. 

Минаєш зграйку київської молодечи — коли почалася війна, їм було 5, коли настала навала — 13. Що змушує їх уважати гнилу, паскудну московську лайку за юнацький протест, за юначе самовизначення? А дівоцький, дівоче? Кришталеві голоси новорічно видзенькують: бля, бля, бля. Більше мало чого мають сказати. Бо мова таки чужа, той не виходить уже — той — віртуозно.

Чи-ж тямлять вони, що те саме слово, намісць молитви, останнім духом видиха душогуб, що йшов їх убити? Під чий ніс підносять оту свою молоденьку, гладеньку, ще не спотворену працею дулю? 

Позначна річ

 Як-що смерть — то сон, тоді життя — то безсоння. І що ближче до спочинку, до сну, то густіше сунуть спогади про гріхи, про хиби, про втрачені нагоди, про теє, як тебе одурили були. Не йде сон, а йдуть оті спомини-обвини. Коли заспокоїшся? "Позначна річ, що ніхто йому не захтів одповідати. Він іще не виявив себе чимсь визначним."

Чи здобути, чи вдома не бути

 Що ви скажете за наклеп? Якого доберете йому означення? Жахливий? Несправедливий? Невірний? А я скажу: дивовижний, чударний, неймовірний! Звідкіля виринають ті творчі обмовні образи? І яка віра їм іметься сильно-дужа! Всю душу вкладає людина в обмову: всю віру, ввесь запал громадський. Тут, бачте, куць виграв, куць програв. Раз козі смерть. Але хитра коза клепле, поки тепле, й усе живе та й живе.

Давно сподіване

 Яке-ж потворне оте слово "довгоочікуваний"! Тільки непереборна хіть скалькувати московське "долгожданный" могла породити таке відмінча. Бо хто-ж то на його так давно не то чекав, ба й очікував? Так і в'являєш собі отого вигаданого від публіки "ждуна", готового дожидати тями аж цілих сім складів. Чого не можна сказати, що річ давно сподівана чи спроста, що ми давно вже її виглядали? Ет, "добра не жди, не жди сподіваної волі — вона заснула..." Цар Микола її приспав?

На першім місці

 Іван Срезневський повідомляє, що за кілька років перед своєю смертю Сковорода полюбляв одвідувати господу одного старенького. Там він, між иньшим, і музикував вечорами. Хоч музикував і в гурті, а посідав чільне місце й сьпівав тільки primo, хоч через слабкість голосу в важких місцях мусив братися до своєї сопілки. Цю останню він величав "флейтою", трохи її перед тим удосконаливши. 

Треба знати, де зможеш сьпівати на першім місці, й тоді вже сьпівати, як доведеться. Хоч своєю сопілкою, аби не чужим і не другим голосом.

З любов'ю

 "Коли люде позбавлені чеснот, їм залишається тільки заздрити, додаючи до природнього нещастя нове, створене від самої людини, то-б-то грішність душі під впливом звички." Виходить гріх — то звичка заздрити на чесноти, заздрити з "пустки замісць серця". І чи буде порятунок із тої пустки? Ніяк того не можна знати. А вірити й сподіватися можна. З любов'ю.

Натуральний приклад

 "Життя в Сковороди не випадково було таке, а не яке иньше: воно було натуральним прикладом здійснення його філософського ідеалу." Хвилозопські ідеали небагато хто й має. А як хто й має, то навряд чи з їхнього життя виходить натуральний приклад — більше бачимо прикладів ненатуральних і зовсім не прикладів, а так собі припущень. Припущень із приводу того, яке було й чи було життя.

Добре слово стоїть за завдаток

 "Завдачі чеснот та иньші найпрекрасніші властивості, що закликають до любови, — то Божий дар; їх ніхто не може здобути, вони — ласка Божа." Чимало кругом ходить і обминутих при наділянні, а тому вбогих. А хтось завдаток дістав, а нічого не змайстрував, то й пропав Божий завдаток. Хоч Божа ласка — нерозмінна грошина (з таємничими вкраїнськими назвами — "инклюз", "антаклюз", "инслиза") , де любов і орлить, і за штахетами решітки сидить, де вона — й чіт, і лишка...

Забаги й забаганки

 "Хіба ти не знаєш, що є дві частині чи природі в людині: пан і слуга, дух і плоть, серце й тіло. До чого я це кажу? До того, щоб ти збагнув, що тілу треба поступатися стільки, скільки цього вимагає потреба, а не стільки, скільки того бажає слуга плоти — хотіння." Слуга ходить за плоттю безвідхідно, спокушуючи: чого треба? А чи треба чогось і справді? Повинно бути, бо нащо тоді й слуга. А плоть ходить за духом і спитується прислужитися. А тіло ходить за серцем, запевняючи, що й серце — тіло, що обидва вони — плоть. Тим то й мало хто бачився з духом-господарем: далі передника слуги не пускають: бажання, жадання, забаги. Хто впертий, хто дужий, а хто забагливий. Бо забаг узяв за себе забаганку, наплодив і водить норовливі діти. То вже якось і не віриться, що є хтось у сьвітлиці.

Обоє рябоє

 Під певний вік мудрість од старечого висилення вже мало чим і різниться. Обоє таємничі, обоє рябоє.

Обстава

 Не випадає дратуватися з обставин. Треба знати обставу й у ній мирно жити.

Хліб із кмином

 "Коли недуга минула, стан змінився, тоді той, хто ще вчора відмовлявся від крохмалю, яєць, хліба з просіяного борошна, нині всмак їсть простий хліб із кмином." Слава Богу, давно минула недуга добробуту, вже через ніяке багацтво не вчепиш. Треба бути дуже тонко хворим, щоб і далі відмовлятися від крохмалю, яєць і просіяного борошна. 

Непохитна конечність

 "У де-яких випадках мудрому належить зважати на необхідність." А простому — на конечність, потрібність і неминучість. Непросто бути простим. Мудрим — зручніш.

Невгавуща худобина

 Як вийдеш за поріг свеї натури, то  перше, що бачиш, — тінь. Думав, що воно хата, а там тінь одна. От і думай, хто ти, що ти — нагий чоловік на голій землі, а ззаду навіщось плентається й реве, голодна, невгавуща худобина-плоть.

Мале зачинене зерно

 "Був-би дуже дурний хлібороб, коли-б тужив за тим, що на його ниві пшеничне стебло в серпні місяці почало сохнути й старіти, не вважаючи, що в малім зачиненім зерні сховалася й нова солома, що вона весною вийде назовні, а вічне й істинне своє пробуття невидимо зачинила в зерні." В зерні солома зачинена, а в соломі — зерно. Всі двері замкнені, та можна коло таких постояти й послухати: як шарудить солома, як кільчиться зерно. Мудрий хлібороб мудрий уже тим, що на все те не зважа, не мудрує. А хто не робить коло землі, має час і потребу постояти, послухати. Хлібини від того не виростуть, а все душі пожива.

Репетиція Шевченка

 Сковорода швидко написав насьпів духовної пісні "Їже херувими" в городі Санкт-Петербурзі, а виконували його довгенько по вкраїнських сільських церквах. То була репетиція Шевченка.

Дух блудливости

 "Хто має в собі духа блудливости, своїми нечистими й хтивими балачками легко передає його своєму ближньому." А дух той багатовидий і блудить, де хоче. Вміє обминути очевидне й найбезневинніше виводить таки на блуд. Так давно хоруємо, що до кожного вчепилося: кайданами лиш міняємося, правдою тільки торгуємо.

За номіналом

 1972 року СССР оцінив Сковороду в штири копійки — геть аж і марку видрукували. Запізнилися: за живоття Грицькового, то ще гроші були, а вже на 1972-ий рік — абищиця. Отак привітали діда з ювілеєм. А 1997 року Божого вже знов незалежна Вкраїна розстаралася аж на 60 копійок. Росте в ціні старий Сковорода, та якось тихо, несьміло. Власне, як і належить щирому християнинові й хвилозопові.

Вияв прихильности

 "Я знаю, таку вже натуру маю, що в стані великого гніву відразу-ж стаю лагідніший навіть що-до своїх найлютіших ворогів, скоро-но прикмічаю хоч-би невеличкий вияв прихильности до мене." Вже визнання я не шукаю, ні слави, ні долі, ні волі — жебрущим дідом прихильности прохаю. Дорогоцінна вивилася річ. Ідеш затруєною землею — й де крапельку в жменю, де грудку, де кавелок. Давно забутий зразу готовий, переможний молодий гнів. І квапишся дати кожному окрайця, важучи на хазяйський коровай.

Заздалегідні засоби

 "Про засоби, що ними можна змагатися з душевними тривогами, слід подбати передніше, ніж ми тих тривог зазнали, щоб, завчасу приготовані, ці засоби мали більшу силу." Не голим треба тривоги зустрічати, а вбраним, спорядженим, аж панцерним. Що тривоги будуть, можна не вонпити. Бо вороги поруч: один вічний, доки не згине, а другий довгий, поки не опряжеться.

За обопільність

 "Над будь-які дружні дарунки миліший сам друг тому, хто тому обопільний друзяка." Я з цим подарунком найбільше полюбляю завітати в гості. Так і здоровлю: "Тебе, друже, віншує сам Грицько Сковорода!" А до не обопільних і потикатись нема чого.

Не гальмуй!

 "Що більше ти гальмуєш натуру, то більше її збуджуєш." Але треба дивитися, де натура, а де колоратура, де природа, а де прирада. Природа звичайно буває нічого собі шкапина: без гальма, ні за що зганить.

Гідно хвали

 "Повір мені: похвально не подобатися поганим." Повіримо? Радо! Всі, хто нас не любить, поганці. Не дурно-ж юнаком я дивом дивувався з тих дівчат, що ніяк не могли мене вподобати: ні смаку не мали, бідолашні, ні чуття, ні тями.

А таки треба поважно приглядатися до тих, кому не подобаєшся. Бо може й справді...

Острів Еея

 Вкраїнська мова, як Цирцея,

живе на острові Еея.

Там кожне почина з "е-е... я"

усі пояснення й есеї.

А хтось, оглянувши Еею, 

словесно робиться свинею.

І раптом каже: "Одісею,

не хочу жити я із сею!"

У Теклі

 А в Теклі —

сестри втеклі:

качки-втікачки,

ніжки-біженки

вночі

пішли в утікачі.

Текля цікавиться:

то де втікавиці?

Инґредієнт

 От пише, що причетність до когось ніби виклика гордість і робить честь. А як сказати докладніше, то накликає пиху й робить гонор. Того й радість обняла — єдиний щирий тут инґредієнт.

Ломачич

 Арґумент — то ломака. Її треба вихопити з суперечникових рук і вже лелущити того ломачича, поки не впаде, битий. 

Адекват

 Мені подобається наше ремество. Тим, що воно підставляє таку зручну ринву на пониження: побув угорі, а тепер попорпайся на споді. Поперекладав понад коником, а тепер викидаєш коники в льоху. То й що? Маєш на хліб і до хліба. 

А от був-би з тебе, скажім, учений докторак... А що? Як є докториця, то має бути десь і докторак наук. Капронова сорочечка, жовтявий ковнірець. Уже десятому поколінню розказуєш, як на сьвіті жить. І так, щоб у полі зрідно, а в городі плідно, а в коморі спірно, а у хаті смирно. Теперки, кажуть, сам спудей визнача, чи вартий той лисий, хирлявий дідок уваги. А вже тобі адміністратор — і судить, і рядить. Правду кажучи, не готовий я саме тепер до студентових балів. І до викладацьких балів. Хочу їхати на схилок, котитися на спадень без наукових коментарів.

А ще ліпше теє, що з мене не письмак. Українці, бач, не люблять свого письменства. Їм у нас тільки чужі люде на великі сьвята подають. Ніби став на творчу роботу — таки на роботу, а не на гульки! — а їсти нема чого. Радість творчости, втіха єсть, а діти кричать "папи!". Роботи коло письменства сила-силенна, а підобідати трудівникові нічим. А ще-ж треба й визнання! Його й найпоблажливіший читаченько не дасть, а свій брат нетяга письменний тільки що сплюне крізь зуби. Хоч-би не влучив!

Сама гризота. Якби можна було писати й не просити їсти! І щоб у тебе ніхто не просив. Писати, плюючи не на заляпане чорнилом побратимство, а на славу людськую.

Живий жаль бере, одначе, що заникає теперки таке ремество чудове. Не дивіться, людоньки, на теє, що кругом метушиться перекладництво й буйно хапає гроші! Це воно в конанні бадьориться, їй-право. З телеграмистих колись які були майстри. Хто тоді тобі ще міг рученькою отакечки? А кому тепер треба хоч і найштудернішого телеграмисти? О! Дак а я-ж вам що: туди-ж загуде й синхронистий. "Штучний интелект" миліший тим, од кого він навчений єсть. І, направду сказати, буде їм — теє-то, як його — адекват. Послухайте лишень, як тепер учені балакають — тільки відповідний, помірний, гармонійний штучний интелект і втямить по своєму й не осудить, і не огудить, і не викаже людиськам штучних таємниць. 

Сутінки сприйняття

 Мені наше колишнє "вогнева сторожа", більше до любови, ніж теперішнє повсюдне "пожежна команда". Бо вогнева сторожа сторожить огонь, а пожежна команда командує "пожежа!".

Потайна валюта

 Увага — то соцмережана криптовалюта. Просто тут уже не mining, а minding.

По університетах

 Тепера про самонауку можна з гордістю заявити: "Такої осьвіти, такої культури по ваших університетах не покупиш!"

До короля з триумфом їздив пишно

 У мові я нездоланний, справді некрушимий. Тут не заломить мене ані сьогочасна поетка, ні визнаний прозаїк. Бо то воля — нічим не пошкоджувана справжність.

У гречку

 Я закон ощадности в мовному надіб'ї про вкраїнство висловив-би по євангельськи: "Хто в малому був вірний, той і в великому не зрадить; хто в малому зрадив, той і в великому невірний буде." Перш ніж присягати на вірність великій українській ідеї, варто спробувати не лигати мішанки в дріб'язковому. Маленький допис — і вже воно запричастилося суржика. Але спитується жити за кодексом предковічних укрів, що ще динозаврів пасли. Дак ти-ж хвильовий: виринув і вже нема тебе — в гречку скаконув. Мовину долю ти знаєш, а мову саму? Тут спливає нещодавість досьвіду. І легко зашпотатись — що й робиться.

Природнє явище

Ріденька хмарка зайняла другую, 

А та нажабилась — така дітклива.

Сердито стало — от і маєш дощ.

Природнє явище, нам, людям, зрозуміле. 

Ваґенбурґ

 Насилу дав Бог силу: я врешті домудрувався, в чому головна архітектурна біда нашого нещасного Київа. А може й не біда? Бо коріння тої катавасії можна дошукатися як не в сивій, то шпакуватій нашій давнині — живий-живісінький український звичай. Річ у тім, що столиця в своєму розвиткові наслідує рух козацького війська: маґістралі походів, а обаполи — по шість рядів возів козацьких. Таке вшикування, кажуть, знали ще ґоти, полюбляло середньовічне вояцтво, але найдовше (аж до цілковитого артилерійного погромища) заховалося воно в нашого козацтва. 

Ваґенбурґ! Подивіться на Київ з його закам'янілими, бетоновими возами, напханими про оборону всяким міським мотлохом. Таборовий город, їй-право, нерухома фортеця, намісць рухомої! Може разом і його перейменувати? Хіба шкода? А назва яка евро-уніятська: Ваґенбурґ! Як-раз під аршин, то-б-то під уступ!

Усенький Київ — табори, загороди, окопи. Отаборилися, відгородилися, позакладалися, пообкопувалися, пообсипалися. Про воєнну добу воно ніби й личить. Ніщо не хоче єднатися, текти, нічому не треба урбанізованої волі. Взяти клапоть землі, скільки вхопиш, і зразу поставити київський мур од усього сьвіту — хоч фортечний форт, хоч бліндаж, а як не мур, то хоч стіну. Колективні в'язниці й тюрми особливого міського режиму казковим лісом устали над землею, сперлися на ню, задушили.

Ну, козацтво — то Наддніпрянщина. Але Ваґенбурґ єднає Вкраїну. Ґражди-ж кругом, гуцульські ґражди! У Ваґенбурзі їх куди більше, ніж у самому Жаб'єму. Це тепер, шануючи слухи ваші, така архітектурна, містобудівна концепція: вкрав і від решти злодіїв так заховав, що й поховав. І там, де скарб твій хапаний, десь близенько й душа твоя хапка. Близенько, бо тісненько по ґраждах ваґенбурзьких.

Тяжкість провадження

 "Не дивина дорогу віднайти, але ніхто шукати не хоче: кожен своїм шляхом бреде й иньшого веде — в тому й тяжкість." Шукають, хто бреде своїм шляхом, і вчіплюються, пристають. Бо страшно сліпому самому. А так і трави об коліна шерхотять, і кущі коло скроні шелестять, і дерева шумлять низенько над головою. А попереду — впевнена спина піонерська.

Підмурівок

 "Сьвітлиця без підмурівку та мурів покрівлею своєю не зможе увінчатися." Перш ніж рятувати людство, подивися, де стоїш, чи не на спливному ґлеї. Вклади душу в підмурівок, щоб спаслася, небога. Без того й на небо не позирай. Тепер мурів, а не стін треба: сьвіт бо наш крихкий став, крихкий і ламкий. А вітер хижо видирає дощники — особисті піддашшя— з цупких рук спостерігачів за будівничим і будуванням.

Не маючи змоги

 "Багато хто, не маючи змоги щось робити, не вірить, що можуть то иньші." Тому, хоч і змоги не маючи, треба вірити. Хтось, підкріплений нашею вірою, зможе, зробить. Шляхетна душа, здається, все здоліє справити. І хай шляхетність наша розчинилася в крові хамської доби, щось таки проростає, вірить і творить.

Мудрість прониклива

 "Мудрість прониклива, як ранок, добра, як місяць, вибрана, як сонце." То як-же не задивитися на тебе, мудросте, як не пройнятися твоїм почуванням? Як не схотіти вгніздитися в тобі, як сонце в небі? Навіть до кінця не тямлячи, чим то місяць такий добрий...

Вирізняється, плямиться, бовваніє

 Безвірство — то не зміст, а беззмістовність. То не чин, а стан — і стан бездіяльний. І кожне має в собі той брак, нестачу, недолік. Ту кволість, млявіть, неміч — тут ми всі однакі. Тільки вірний вирізняється, плямиться, бовваніє.

Поживний сік

 "Привчи себе до того, щоб що-дня через очі або вуха потрапляло до твоєї душі щось не тільки з Сьвятого Письма, а й те, що побачиш і почуєш із випадкових подій; пережовуй, розмелюй і, скільки зможеш, перетворюй на поживний і рятівний сік." Отаке має бути живлення, отаке харчування, а не коники ліпити з усього, як уже й позвикали, — хоч із глевкого, хоч із сьвятого хліба. Події випадкові, а висновки з них хай будуть хоч трохи вічні: поживні й од духовного голоддя рятівні, то-б-то спасенні.

До землі

 "Не спускайся до крота, що в землю зарився. Скоро-но ненароком проривається на повітря — ох яке воно йому гидесне!" Занадто рано доводиться звикати до землі: саме пора ще політати чи бодай пострибати вистрибом, а вже того ґрунту повні руки й повні патинки. Й однаково пихкаєш що до землі носом, що носом до вітру. Цалинка дратується, не розуміє — й усе чіпляється всяким щурам на хвости.

На все свій час

 На все, кажуть, свій час. Давно кажуть, а все направду. От перепорилася пора, й уже не такий міцний я в хвилозопськім диспуті. Як воно діялог, то піддаюся вже опів на другу... пляшку. А ще коли в полілозі можу й довгенько так сперечатися... аж до четвертої.

З интимного

 Пише людина, интимного щоденника пише. Й зразу в соцмережі пуска. Чого його редаґувати, як воно интимне? Интимне живе недовго й негарно, дак зате-ж усім на злість.

Синій рукав

 Метро махнуло синім рукавом. Нагадало, махнувши, що московське "вѣтка" в залізничному, а тоді й у метрополітеновому розумінні має бути "рукавом". Воно й схоже на рукава, хоч і на схему погляньте: де ви бачили такі гілки? Навіть саксавула кривдити не хочеться: він бо, хоч і з родини простих, лободових, але таки не синій, а зелений і, до того, як може, зміцнює піски. А в нас не зміцнилося: махнули, кажу, синім рукавом — і полетіло всяке сьміття, а не лебеді на воду сіли. От допишу — й зразу мені полекшає, як у порожньому рукаві. Розглянуся кругом: усі гілки голі, але коли вберуться, то вже тільки в зелене. Десь під той час, ачень, і метро до мене пустять — аж побіжить воно, винувато стріпуючи синіми рукавами.

Щасливий Акакій

 "Читалася чудова стихира за сьвятого Акакія, що з неї я всяв таке: «Духъ не смущенъ и умъ чистъ». О щаслівіший за саме щастя той, хто забезпечив собі оцеє! Що є приємніше від душі, не стривоженої гидотою й ницими пристрастями?!" Дурномудрий помацав по душі — ніде ні духу не розуміє, ні розуму духу нема. Чисто! Й гадає собі: "Щасливий я, що я звуся не Акакій! Що до церкви не ходжу й стихир тих не слухаю. А без гріха та без лиха ніхто не живе — на те людина."

Добра хіть

 "Без хоти все важке, навіть найлекше." А я все думаю, чого то я ледве волочуся? Поки ходив, добру хіть ізгубив. Не всі старі птиці високо літають. Хіба хіттю підхльоснути.

Chiropody

 "З лиця людину можна примітити, а не з підошви." От вимага хвилозопия, просить доброзвичайність, а як опріч підошви нічого нема? От тільки човгати, а лице не личить? Так намісь "Кіропедії" доберешся й до кіроподії.

Будь і буде з тебе

 "Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і буде з тебе." Будь і буде з тебе. Ніхто не хоче просто бути. До чого народжений, того не робитиме ні за які хвиґи-миґи. А справедливий і миролюбний громадянин  — де він? Десь добре заховався. 

Треба малого, та немає й того.

Таких поменше

 "Треба заходити з тими, хто не такий поганий, як решта, кого звичайно вважають просто за добрячих. Обирати слід щирих, сталих і простих. Про непотайну душу кажуть, що вона не заздрісна, не злісна, не підла. Прості — не дурні, але відверті; не брехливі, не облудні й не порожні, бо таких людей я ненавиджу більше Тартара. О, якби в нас було таких поменше!" Гай-гай — якби! Дак коли-ж їх тільки більшає. Тих перших меншає, правда тому. Меншає й маліють вони під більшиною гнітючою. Того й нотую собі, щоб подумати на відгалі, а який я? Дуже спожиточне буде думання: тут я такий, а там — сякий-такий. Нас у школі напучували, що цитування має бути не більше за самий твір. А ми цитували велике, а творили дурощі.

З приводу зброї

 Слово "збройовий" (оружній) на противагу "збройному" (оружному) потроху, слава Богу, вирина. А де-ж збройня, що всяке пушкарське знаряддя виробля? Майстерня-зброярня стоїть, а от нема збройні великої. Зо зброярами, збройовиками, збройовниками й зброєробами наробити всячини по збройнях і зброярнях та й заховати по збройницях-арсеналах. А найвидатнішу зброю будем потім по зброївнях-збройовнях виставляти.

Орел і Сорока

 Ніколи-б орел до грішної землі не припадав, якби не тілесна потреба конечна. У такій потребі до землі й сорока припада. А так і вона все вгорі — на тину. Крутиться. За грішну землю мало хто думає: одно літа, а друге все крутиться.

Хворобливе замилування

 "Хворобливе замилування до письменництва, надто в нездар." Що воно такеє, як по вашому? Графоманія. Цілковито підтверджую, яко сьвідомий графоман. Велике замилування маю до письменництва, а хоробливе воно —  бо хисту брак. Щось нездужається, не здариться.

Дійогенові ліхтарі

 "Істино добрий чоловік, то-б-то християнин, трапляється рідше від білого грака. Щоб знайти такого, тобі знадобиться чималенько Дійогенових ліхтарів." Назбирав тих ліхтарів на цілу морську ліхтарню: чи не приплине на моє тихе сьвітло котрий добрий християнин? Добрячих суне, як тих норців, птиці водоплавної, а доброго нічого нема. Де ви літаєте, біле грацтво? Де в вашій зграї заховався мій добрий чоловік?

Засвербіло в піхвах

 Не дурно-ж вони мають ті карабелі козацькі! Не здря-ж таки навчилися по всяких київських Петрових Могилиних академіях! Зараз тобі як вихоплять тії шаблюки мислені, словесні, як зачнуть кресати, аж искри очі самовидцям випікають. Зараз у цім вишкільнім гереці й сама правда викрешеться яко перемога. Ні, то просто в учених піхвах засвербіло й закортіло, аж-аж, збрехати ляскотню. 

Тільки на ню

 "Пливає нещасливо той, хто не потрапить сягнути гавани." А ми все думали, чого так топляться впевнені пливці, чого так рвучко хапаються за зілиночки, соломки й навіть бритви перед тим, як пристати до свойого глибокого дна? Чи згадали вони за гавань, отак хвацько відпливаючи? Знали лиш поверхню й усю надію мали тільки на ню.

Любий наголос

 Життя теперішньої нашої живої мови можна віддати не то одним словом, ба одним наголосом: слово "любий", що так мені до любови, доводиться скрізь наголошувати — про наших таки простомовних.

Дрібна крамарка

 У нас так швидко все міняється, що пам'ять геть покинула діло робити: ні вона тобі коло землі, ні коло ремества, ні до книжки не береться, ні до молитовника, а тільки приторговує собі всяким дріб'язком. І все займає й налазить на чужих перекупок.

Янгольський побит

 Що може бути важливіше й одповідальніше за богославлення? То вже янгольський побит людського життя, наше благословенство. Як-що тішити біса — прокляття, то це — благословення. Але як? Спитувалися будуючи, малюючи, музикуючи. Промовляючи. Тепер чи спитуються? Ато! Дак чи вдається? Спиток — не збиток, як той мовляв, а тут може ще й набуток буде. Одно слово, треба щось пробувати. Подивившись, послухавши чужих проб, щось і собі так. А то й просто жити як Божа слава, на сьвятість намилувавшись. От хоч копієчку дай на славу Божу.