Тепер сидю

 Життя — то школа. Однак то школа духовна — щось на манір семінарії. Шкода, що я в тій школі по ледачому вчився й не висьвятився навіть на дячка. Дак оце тепер сидю.

Побічний продукт

 "На колосі є остюк і в колосі остюк. Але не остюк є колос. Колос — то сама сила, де стебло зо своїми паростями й остюками з половою міститься." Отак, споглядаючи Сковорода з висипаним колосом ниву, собі розважив. А де-ж зерно, що на його колосилося? А сила обіцяла. А може й не цікавить воно, зерно. Життьові паростки, остюки — сила вабить. А те, що по силі щось насипається й мелеться, печеться, їсться — то побічний продукт процесу.

Джерело спокою

 Сковорода пише до Ковалинського: "Всередині тебе є та основа, що її Плутарх називає джерелом спокою: намагайся очистити те джерело, черпаючи не зо свинячих калюж, а зо сьвятих книг, од сьвятих людей писаних. Хай не захоплює тебе юрба, що морями та сушею гасає за пербіжним, але, перебуваючи в своєму домі, дивись, що робиться поганого й доброго." Що й казати, свинячих калюж кругом багато. Й часом кортить, зовсім як дитину, похлюпати ґумовими чоботями по поверхні та ще й попирскати довкола калужі, щоб ширше покаляти навколо себе, недіткненного. А сьвяті книги — нудні, сама назва нудна. Й нудно сидіти вдома, біля спокійного джерела, не гасаючи морями й закалюженим суходіллям. Бо минуще може минути й не вернутися, поки ти там гируватимеш, кемзуватимеш і тересуватимеш над добром і злом.

Хто що знайшов

 "Хто що знайшов і любить, те для його може бути своїм, а істина не має початку." Засвоєне, люблене — не вся істина, а отже не істина. Зате своя правда. Не шукати, не любити — то як не бути.

Ремиґають воли сонно жуйку

 "Безперервне поривання думки — то бажання." Хто не бажає нічого, ніби мислячи, той і не думає, а тільки ремиґає. Чужа жуйка живить, та тільки не свою голову.

У собі

 "Сам у собі рий колодязь на ту воду, що зросить і твій дім, і сусідські." А як не нарив, то вже сухо сиди — хай но Галя води нанесе. Хоч у твій дім, як не по сусідах.

Officium

 "Не дивно, що в латинців як посада, як і доброчинність звалися однаково — officium." Бач, де посада, там зразу в них і добрий чин. Не так про своїх nepōtum, як уже про тую громадоньку. Добрий провід добрий чинить призвід і добру дає направу. А без того — й не посідай.

Не для школи

 "Не багатьох мати привела для школи." Се-б-то до школи ходять не народжені — для школи. Й багацько їх ходить таких. Потім іще довго коло школи походжають — вишколені такі. Тяжко ведеться тим, кого мати привела таки для школи, в густому тому оточенні.

Лихії воріженьки покопали доріженьки

 Перша сьвітова війна збурила, перекопала цілий сьвітогляд европейського людства: раптом виявилося, що звичайне людське бажання повоюватися знищує, сиротить мільйони, змушує збурлакуватіти незліченні збиті людські маси, що чисто витолочили всю Европу (з Україною). І це все, щоб понівечити чи геть ізруйнувати кілька імперій без найменшого осягнення шуканих вислідів. Усе впало й усе завалило.

Людство виявилося геть божевільне та ще й зневірилося. Осібна людина поклалася в основу, стала правити за міриво всіх речей й істот. Уперше спробували влаштувати "більше ніколи". 

По Другій сьвітовій (знов ув Україні), як скоїлося "ніколи-знов", цілий сьвіт заходився коло спорудження нової антропоцентричної "архітектури", забувши на час, що архітектура — то мистецтво красно будувати, а не саме будування чи будівля.

Отак маєш Першу, Другу — дуже вже обавлялися Третьої. А Третя, хоч і цього разу в Україні, виявилася не сьвітова, а просто собі вкраїнська. Довелося нам пригадати, як століттями-тисячоліттями жили тії предки: якомусь царикові заманулося когось примусити, щось загарбати — й починається суцільна колотнеча. Кругом усе гине, сваволя, біда, лихо зле... А це-ж де таке? А-а, в Україні... старозавітні терени. Пішли, прийшли, нагнали, повбивали, забрали... Ну чисто тобі Цезарева "Bellum Gallicum" (Галицька війна) — читали? Славний був отаман — що хотів, те й виробляв із тими галичанами — чужа стріха, своя втіха.

Огненноокий німий чаклун

 Добрі, дбайливі люде по якихось розкопах назбирали знадобів і відтворили записи староримської музики. Потім іще назбирали всякого підхожого струменту: дримба, трембіта, бас, бугай, бубон, ліра, цимбали — й утнули такої музики! Ліпше від найученішої книжки дає вона змальовання латинського побуту: ось закрадливі звуки римського бенькету лагають на лежачих їдців, ось речетативний насьпів до щирої розмовоньки двох патриціїв, ось містерійні дисонанси, ось чарівливі, теж якісь небезпешно підлазисті, синкопічні, як підкопи, вигравання тріюмфального походу. Так і розумієш, як перемогли ці леґійони, які непереможні вони були. Оце чари Заходу, західній чар, що закохав цілий сьвіт і досі держить усіх у давньому римському полоні. Усі хочуть визнання за латинців, але щоб Рим був обмежений: таємно й далі тільки про обраних.

А що-ж музика східньоримська чи старогрецька, гелладська? І такого люде надбали й гарненько заграли. Відмінно від турецького, як на наше вухо, тону теперішнього церковного сьпіву  в Греччині, стародавні твори видаються зразу знайомі, вже колись пережиті, свої, притаманні, питомі — без химерництва й химородництва.

Легка доріженька

 Дзвонить мені фінський друг, оповідає пригоду. Приїхали фіни на пляж і з дива не можуть вийти: на більшій половині піску — самі московські родини з дітьми. Друг мій знає як нашу мову, як і московську, то й пояснив землякам, що то вкраїнці, а говорять, як їм звично й зручно на відпочинку — суржиком. 

Статистика послужливо повідомляє нам, що в Україні вищу осьвіту має 29%, а в Европі — загалом 33%. Невелика різниця. Зате-ж серед наших переміщених вищу осьвіту має вже 69%. І це здебільша молоде жіноцтво, що береже свою культуру й бережко передає її дітям. Ці осьвічені легко вчаться чужої мови, намагаються говорити по тамтешньому красно. Це й працю дасть, і повагу в громаді. Ще статистика попереджа, що з тих осьвічених, интеліґентних людей може повернутися в рідний Край хіба третина.

А двом третинам лекше буде на новому місці: що менше знаєш, то лекше забуваєш. 

Любовна росиночка

 Про віщо це 90 років живе чоловік, що вже 30 літ тому втратив до життя всяку хіть, всякий смак, що вже 30 год не всьміхався, не мугикав пісеньки? А на те, щоб хтось іще зміг видушити з черствого душевного каменя росиночку істиної любови.

Жалю гідність

 До старих левів смерть приходить не лев'яча, не левова, не левина: зьвіряча, та не царська — жалю, не подиву, гідна.

Відання й віра

 Падаючи на полотно, цятка бачить перспективу мазка. Але впавши-лягши, вона вже не оглядає цілої картини. А то може бути картина суцільного пуантилістського зла. З другого боку, залягши в картину суцільного добра, можна й не тямити свого становища, можна нічого не тямити. Тому перспективна цятка воліє не відати й вірити. Або жити знаттям, що сьвіт — він усякий різний. А коло себе можна напорати й підгорнути бідницю добра.

Табличка

 Треба в довгій шухляді своєї душі, десь у найглухішому куті, десь на самісінькому споді, відшукати ту тьмяну мідяну табличку, що пише "Я не хочу грішити". Відтерти, виставити й хоч поглядати на єї.

Над мудрістю

 "Щасливий муж, що над мідрістю роздумує." Щасливий, еге. А буває такий муж, що над мудрістю й не роздумує, а так повис. Мудрість, до речи, ще можна різати й їсти як кисіль. Чи холодець — то коли в ній мнясо є. Теж щастя — й щасливий буває муж-їдець. А як роздумаєшся — то й не їсться. Й не спиться. Й не лежиться. І сон тебе не бере. А ситі он поснули всі.

Не ділить бритва, не міркує

 "Гострий розум у багатьох, та не навчилися міркувати." Гостренний — еге, ого! Затого поріжешся! Кров так і бризкає від розуму — не руш, не підходь! А ще язик до гострої голови такий пришпилили, що тільки клапті летять. А ділити, міркувати не потрапить. Бо мірки нема.

Проповідникова мавпа

 "Без сьвятости життя, мабуть, можна стати за кораблевого майстра, т'але за проповідника аж ніяк не можна, хіба за його мавпу." Якось ніколи я не замислювався, що за проповідником ходить мавпа. А тепер бачу, що ходить. Либонь-же втекла з корабля, що майстер змайстрував. І на що їй та сьвятість? Їй потрібен проповідник. За добрими сьвятими проповідниками, бува, ходить цілий розплідник.

За чавунність

 "Бомба небезпешна не чавуном, а порохом або прихованим у поросі вогнем." Це та бомба, що літає, хоч і падає. А є посидючі бомби: вони без пороху й огню, а небезпешні саме своєю чавунністю.

Жилякове передчування

 Теперки багато хто з молодих заздалигоди густо заколює собі литки синім чорнилом — і слушно, завбачливо чинять! От минуть літа, повилазять на тих литках сині жиляки — а там уже ціла картина як синя ніч. Треба тільки підказати майстрам, щоб кололи шедеври з урахуванням майбутнього горбатого й брезклого натягу шкуратяного полотна: щось таке романтичне — ніби як Охвелія горілиць між водоростями (ряскою, баговинням, жабуром та ин.) під водою проплива, дух затаївши. Так буде зрозуміліше, чого воно раптом пузириться.

Міла письменниця

 Що, не знаєте, яка то буває письменниця міла? А це вона себе так прозиває. У пашпорті либонь прописане вперте "Людмила", ну, що людям мила, то вже мала-б бути по вулишному Мила. А то ще й Людька. Коли-ж ні — вкраїнська письменниця на окладинці власної книжки пишеться "Міла". Почитаєте?

Окрушки

 От ви полюбляєте гарячого літнього дня, такого, як сьогодні, виїсти в обіди добрячу миску "окрошки"? Ага! А я так ні. Мені більше любиться наш холодник. Шкода, що по рестораціях і їдальнях, де вже любісінько обслуговують нас ніби рідною мовою, ніхто не хоче дати мені тої страви. 

— Даруйте, чи не маєте ви холодника?

— Ні, нема.

— Ви-ж, що воно таке, знаєте?

— Ні, не знаємо. Але в меню немає, то вже нема.

От ізнов кортить спитати в радикалів, що виступають за те, щоб геть забути осоружну московську мову: чи ви хочете, щоб ніхто, як оце впертий я, не міг поїсти холодника, не можучи пояснити рідномовній обслузі, що воно "окрошка"?!

Вексель страшний

 "Вексель страшний не папером чи чорнилом, а затаєним там зобов'язанням." О, ті затаєні зобов'язання! Вони колись робили нам паперових і чорнильних чортиків, а тепер вилазять із компьютерів і телехвонів і з усіх дірок нашого сиряного буття. 

Та й то

 Ніхто мовою не володіє — мовою можна тільки орудувати. Та й то мало хто. Бо йнакше мові було-б важко з орудниками й орударями.

Облизень

 Із листування, що лишилося по Сковороді, особистого й ділового, виразно видно, що й Сковорода ловив сьвіт — і теж на впіймав. Похвортунило, вважайте, обом.

І тільки облизень, що ми всі ловили, раз упійманий, уже не потребує ні клітки, ні ланцюга, ні навіть смика: весело скаче й пасеться в неволі й міцно держиться чужої хати.

Викривальна тінь

 "Будь-яка таєминця має свою викривальну тінь." І в нас викривальна здебільша плеще про те, що, на жаль, нема таємниці: сонце присьвітило, показало тінь, а більше не виявило нічого.

Серцева голова

 "Голова всьому в людині — серце людське. Воно то й є — найточніша людина в людині, а все иньше — околиця.", — провадить Сковорода. Як уявити в людини серце на місці голови, то й справді поставишся до неї сердешніше. В голову б'ють, а до серця — лагодом. І прислухаєшся: серце цокає на плечах і показує всій околиці найточніший час.

У шлунку

 Не слід дивуватися, що кругом стільки ідійотів: тільки ставши ідійотом і в ідійотстві звікувавши вік, можна нетстравно здолати гризучий квас у шлунку суспільного уробороса.

Московські драглі

 Все московське, як ми вже гаразд досьвідчили, то драглі. Пружні, опірні, їдомі драглі завдяки єдиній желятині — ненависті до вкраїнського. Не дай до драглів тої желятини — й усе розповзеться, розпливеться навіть і не здрігнувши ніде.

Причини

 Є причини, цілком достатні для війни, т'але геть недостатні для миру. То-б-то вони провадять змогу, але не підставу зламати мир у собі, в родині, в народі, в сьвіті.

Богословний чоловік

  Кожен чоловік має сказати в собі за Бога слово. Без такого висловлення не буде богомислення, а тому й пізнання. Найважче-ж бува визнати свій нуль: ніхто, навіть найбільший химерник і любомудр не подасть аж і в суто людській розмові свого глечика на капусту — без дна. 

Де піп, а де попова груша

 І в нашій мові єсть попове гуменце й нудь попова, навіть і муді попові. А ще бузжурний попів Гриць. І взагалі багато лишилося в мові попового. На згадку про теє, що й з нас колись був собі християнський народ.

Слова — полова

 Навіть найбільшим нашим ґурманам українська мова здається вже без московської полови несмашна, непоживна й навіть нестравна. Зате точиться запекла боротьба з питомим зерном.

Просто злива

 Як ударить, то вже перше думаєш на ракету. Коли-ж воно грім. От дивуються московці, що то не вони греблі рвуть, а просто собі злива.

Купа на купі

 Темнолюбство має в нас добрий чорний ґрунт і найсприятлівіші умовини викохування-культивування. Одна надія на те, що проростанню якось завадить надмір добрив. Бо купа на купі й самий гній.

Незнавці

 Ніяк не випадає вже обійтися в мовознавстів без нової категорії, що я назвав-би її "незнавці". Бо то дуже поширений і впливовий тепер тип мовця-знавця, навіть і мовознавця. Незнавецтво не знаює й не знається з живим діяльним чином, жваво й завзято виполюючи всяке знання. Не все однак удається винищити, але проростає самий одноличній перій.

Без тисячоліть

 Історія, безперечно, має бути трішечки глибша, ніж у нас собі думають: так років на двіста-триста. Але перекажіть поглиблювачам, щоб ні в якім разі не зачіпали тисячоліть.

Маршова музика

 От пишу своє, й слухаю маршову музику: дуже втихомирює душу. Вояцьке парадування в усій ошатній красі. Військові оркестри. Мирність після перемог. Пригадую, як я малим збирався повесні вивчитися хоч на альті, приставши до дитячої духової оркестри. Довелося попоходити й на паради. Незабутні вражіння. Хоч на духовий струмент мені ані слуху, ні духу не стало, та зате-ж мої мідяні тарілки гриміли на ввесь Хрещатик. Так я посередньо трохи втілив і мамину мрію, щоб син, як і вона дівчам, вибивав дрібушечки на тарабані. Отанній свій парад відходив у парубочих черевиках на плятхормі, що справили батько-матір. Ті патинки були за ходюче щастя, хоч і своїми колодками по арештанському натерли ноги.

Як у Київі колись знову з'являться маршові оркестри (тільки не до церемоній, а собі безцеремонно), то це й буде ознака мирности по перемозі, перемозі такій певній, що можна вже міцно застебнутися й нацуркованим циновим ґудзем.

Глузуй і цькуй

 'Flout'em and scout'em.

And scout'em and flout'tm.

Thought is free.'

Багато хто не зна й не хоче знати иньшої вільної гадки, ніж та, що кличе кпити й ганити, відкидати й заперечувати, посьміхуватися й гидувати. І стільки в тій грі чарівливих тонкощів і відтінків, що вся мислена робота здається майстерна й гарна. Хоч під високим чолом нема місця на очі, на нюх чи на слух, а тільки тонкий, наче розпанаханий власними іклами рот.

Блудити словами

 Як замислитися тяжко, то легко виходить, що вся наша мова — то чужі, колишні думки. Тому найвища звитяга — вплести туди свою, небувалу гадку. Може того так тягне всіх верзти. Теревені-вені — неповторні, мінливі, як нещадно засьмічений, приречений океян.

Український екоцид

 Хоч що кажіть, а так званий екоцид — то згуба знов для нас, а не природи. Природа велика — вона байдужно ковтне, проглине й навіть перетравить навіть величезну, невичерпно вбивчу Московщину.

Нестерпна виднота

 "Усе невидиме сильніше від видимого, й од невидимого залежить видиме." Велику розраду можна мати від такої сковородинської мудрости. Бо те, що ми бачимо, має-ж якось залежати від тоншого, невидного. Такого, що долає оту нестерпну тепер видноту.

Музична розрада

 "Музика — великі ліки в скорботі, втіха в печалі й забава в щасті." Я звичайно не люблю очевидности в причтах. Дак коли-ж ніде правди діти! Навіть немузикальних музика лікує, втішає й забавля. Можна сказати, що вона дошкуляє тільки музикальним, бо вони, відмінно від нас, грішних, занадто багато чують.

Знадливий сьвіт

"О прелестный міръ! Ты мнѣ — окіанъ, пучина.
      Ты — мракъ, облакъ, вихръ, тоска, кручина.
      Се радуга прекрасная мнѣ вéдро блистаетъ,
      Сердечная голубочка мнѣ миръ вѣщаетъ."

Так кортить, і справді, вже вийти мореплавцеві на сухеньке. Бо хитавиця замучила, морська хороба, занудило від плавби. Ясно, що сьвіт ніколи не заспокоїться. Тільки комусь він у живі очі стріляє, а когось ізнаджує плавачкою до чужих берегів. Але далекими бувають тільки ті береги, що ти залишив. А обіцяний суходіл із Ноєвою веселкою завсіди близенько.

Вся оздоба

 "Вся оздоба царівнина — всередині." Навіть вічно чорні брови, качачі губи й таємничі наколки.

У кулаці

 "Народ уважаючи лиш те за суттєве, що можна схопити в кулак, боїться там, де страху немає й навпаки." А стиснене в кулаці тим часом тільки пітніє дурно й топиться. Розтиснути треба долоню й приглянути, яку таку сьвітову муху впіймав і про що вона дзижчить, страху наганяючи. Виявляється — ні про що. Й кого бачиш отакого кулакастого, то так і знай, що хапнув порожнечи.

Як коза на дах

 "Коли, за приказкою, мостишся на посаду, як коза на дах, для того, через його скочити на купу багатого марнославства, то видно як у дзеркалі, що ти не до посади старанний, а тому й не народжений." І тут намісник має нагоду помислити, а до чого він старанний і до чого народжений. Але не люблять вони таких думок, щоб у роботі не мати прикрощів. Так невбачай і смерть пригадається.

Лихом об землю

 "Кожна нешкідлива непристойність сьмішить. А коли вже вовк стає за пастуха, ведмідь — за ченця, а лошак — за радника, то це не жарт, а лихо." А ми й далі сьміємося. То що-ж, вдармо лихом об землю! Пробували — не люблять того ні лихо, ні земля.

Я з себе верету покутню зняв

 "Зберігай свою совість чистою й вона дасть тобі відповіді на всі питання." Й навіть підкаже, про що не варто розпитувати. А омивають совість, як знано всім, гарячими покутніми слізьми, знявши верету.

Нерозвіданий скарб

 "Коли в твоїм домі закопаний скарб, а ти про теє не знаєш, це все одно, слово в слово, що його немає." У нашій господі вже напевне єсть скарб, але ми не хочемо про теє знати. Т'але й змиритися з безскрабністю ніяк не можемо. Шкребе тривожне прочуття.

Натуральний кіт

 "Лучче бути натуральним котом, ніж з ослячою природою левом." І не тре нічого боятися, навіть суперництва з боку панства Коцьких. А тим паче осло-левів: он і гарчать вони, й вихонуть задом, а яке з того пуття? Пухнастих котів усі виніжують, а тебе ні? То й нехай собі. Однаково в душі ти натуральний котусь.

Сучки та песики

 Як хто кого не любить, то легко назве нелюбого "сучкою" чи "псом". Псівство на теє не кривдиться — байдуже йому. Вже як узивають "псищем", "псюкою", "псюрою", "псиськом", "собацюгою" чи "собацюрою", то треба вражатися. 

А як бути людиськам, коли собак величають назвами їхніх дітей — хлопчиків і дівчаток? Чи не порядніше буде обмежитися лагідним "песик і сучка"?