Некультурна пам'ять

 Я все нотую, бо пам'яті своїй а ні трохи не довіряю — хіба культурній.

Бас гуде

 Негадано з'ясував, що маршова музика дуже від війни помічна: на душі якось тихо робиться, коли гучно виграють вояки.

Терпець, тихець і тямка

 Обстоюючи велич свеї культури, треба добре тямити, що культурність викохується тихцем, терпцем і тямкою, а не шалом, що так і гне, щоб зареготатись, розігнатись — і в дуб головою. Чую, як говорить культурна кляса тих народів, що вже не мусять доводити величчя своєї нації, ба навіть остерігаються згадувати за величність. Слухаю — й заздрю майже чорно, бо не потраплю так мовити навіть по своєму. А якби вони глаголили на наш копил? Їм-би сам посполитий люд сказав: "Клясо, геть із кляси! Не культурна єси!"

Мало хто, проповідуючи добру вістку про велич, має справді якесь уявлення загально про культуру й зокрема про ще не зовсім утрачений український культурний скарб. Чи не кожен хоче оголосити: "То я — культурний, то я — величний! Чи тямиш ти теє, дурню?!"

Культура потребує культурників і культурництва. Доводиться перти плуга й, можливо, в праці сконать на тій ниві, що либонь тільки потом твоїм зроситься, вільгости й влекшення не відчувши. Ось маєш терпець і тихець. А пам'ятати-тямити треба тисячоліття, що забудуть тебе взатра, навіть не всьвідомивши..

Сум і дур

 Мій улюблений, прахтично геніяльний поет Стельмах, добре тямлячи, що я чоловік скупо обдарований римами, з мого несьмілого поетичного глузду робить глуз. А з кипіння — випарює кпин. Йому сьмішки з моєї лемішки, а я виплакую ночі в подушку-подружку. Сум і дур.

Яке воно завплощки?

 "Площа Льва Толстого" взяла й перейменувалася. Вона роду жіночого, площа, то вже набридло однаково ходити — собі перекрасилася. Я особисто підозрюю, що та площа — родовий пересельник (трансґендер). Бо колись вона звалася "майдан". Спершу народ сам прозвав "Шулявський", далі Московська держава найменувала Караваївським. Видатний київський лікар Караваїв здався совітам недостатньо заслужений. А Лев Толстой, виходить, занадто пацихвистий. Та й деколонізація-ж.

У нас таке щастя з Київом, що нові люде приїздять із переконанням, ніби перед їхнім переїздом київська площа не мала за собою жадної бувальщини-передісторії. Пригадуєш одноманітну забудову рідної громади, її одностайне з СССР назовництво, то й кортить якоїсь новости, новітности чи хоч новини. "Що тут у вас на цій площі? Що за майдан? Майдан у нас, слава Богу, один!" Приїжджий колись до Київа Валер'ян Підмогильний теперки впевнено назвав-би свій роман "Місце", а не "Місто". Та й Михайль Семенко, як звісно старим киянам, тут нудив сьвітом, аж задихався.

Нічого не пам'ятаємо й знати не хочемо! Геть дурно перевидавали Хведорого Ернстового 1930 року київського "Провідника", назря. "Провідник"! З глузду з'їхали! Ми знаєм, хто тепера в Київі за провідника!

Треба міцно забути, що традиція називати майдани "площами", коли це слово в українській мові позначає тямок вимірний і геометричний, — теж пережиток триклятого совіцько-московського колоніялізму. Щоб не питати потім цинічно, яке вкраїнське геройство завплощки й чого місце не пласке, не рівне. А тільки тямити, й то лиш до ночи, які сьогодні оперативні відомості. Бо взавтра будуть иньші — новіші, а відтак правдивіші.

Тупа "секіра"

 Ювілерна крамниця, що врочисто йменується "ювелірним магазином" (а може й справді воно гамазея), пропонує прикраси в вигляді варязької "секіри вікінґів". А як-би ви назвали варязький бойовий топір? Так і крутиться чогось на язиці "сокира".

Пусте ім'я

 "Пусте ім'я без сутности подібне до виноградного ґрона, майстерно зображеного на стіні пензлем." Давно знаю, що ім'я моє пусте. То хоч намалюйте його майстерно на стіні. Я той виноград, що не дав вина. Я та лоза, що не дала ґрона чавити. То хоч образ виновий, соковитий хочу лишити по собі. Він і сп'янить, і приспить мене вічною славою, зачарує химородним іменем мистецтва.

Наш брат птах

 "Наш брат птах, коли потрапить у сіть, тоді нарікає." А так нема чого, вкраїнський пташе, вільний ти. Саме тому де-яким свійським істотам іздається, що тебе либонь і зовсім нема. Не чути нарікань, що це такеє?! Нема там тяжкої праці, нема страждання, не бачив іще смаленого вовка той тризубний сокіл — от що! І смалений вовчисько прийшов-показався. Смалять, смалять, а його все є та є. А за ним та сіть, що вигнала зьвіра на наше поле. Чисте поле, тільки щось усе пурхає й шугає. Не наріка ще наш брат птах. 

Крутий

 Поет не вчиться в мови — він спохмура повчає її.

На денці

 Від глибокої гадки, як від води: замочишся, а часом і зовсім утопишся. Й багато на денці русалить таких нетлінних потопельників. 

Своя бувальщина

 Наш народ має тямити, що має за собою не то думу-пісню, ба й бувальщину. Історія — дієпис: щось записалося та й загубилося, а щось діялося й не писалося. А таки було. Казка — байка, та є ще й правда таємна.

Для лоба

 У всесьвітній машині нелегко початок віднайти. А людина — маленький сьвітичок. І важко пізнати, що в йому за сила. Либонь десь каганчик догорює — полохається вогник усякого перехожого вітерця. І дивиться чоловік на сьвіт, як метелик у шибу: яке воно в собі мінливе й грайливе, а для лоба тільки тверде.

Відчуття помилки

 "Черепаха відчула помилку, коли почала літати." Як літати — розгадуєш загадку, а літавши — покутуєш розгадку. І багацько кругом понурих летючих черепах. Кожна дивиться на землю та й думку гадає: "І надало-ж мені встрять у це діло? От і не сокіл, і крилець не дано, а літаю!" Хоч і низенько так, що панцер денцем у зіллі шарудить.

Десь у Шекспіра

 Ми купили себе одне в одного так дорого, а перепродуєм сьвітові так дешево. Правили як за викоханого й коханого, а переводили, ніби крадене, збували за ледащо.

Копитами

 Хоч-би який хто був тобі осоружний, слід признавати йому закладене десь добро: ніби в горточок нечистого полотна, схований од Бога за пазуху. Москва, на превеликий подив цілого сьвіту, діє супротилежно такому звичаєві: як убачає які чесноти, а надто такі, що їх сама до скону не матиме, погорджує чесним, із цілого серця зневажає й іще силкується впосліднити його. Каляє, обкидає болотом і копитчить. Тому тепер остаточно й угризлася в цілий сьвіт.

Вулканова безодня

 Хоч-би коли я йшов на роботу чи з роботи (а походжаю різного часу), він стирчить на тім самім місці й куриться, як пригаслий вулкан. Геть і схожий на Вулкана: овсі голомшивий і з лицем, що ніби сучить дулю горенному вогневі, не даючи на підпал ані волосини. А де-ж Вулканиха, Венера? Дак ото парить по селу, поки старий кисне.  

Помічний

 Як добре знають душезнавці, найбільше лихо з хмелем у тім, що він таки справді помічний. Помагає там, де треба поратися самому.

На тих стовпах сволок лежить, на сволоці шнурок висить

 Назвався грибом — лізь у борщ; назвався грибинею — лізь на сволок.

Чіп до дірки

 "Без Бога життя те саме, що без розміру будувати." Як-раз під шмиґу мені це любомудре річення. А шмиґа-ж, власне, й є на те, щоб рівняти-міряти, щоб просто, та з розміром. Ходити під Богом, стояти під аршином. Сам не потрапиш, а життя припасовує чіп до дірки.

Здоровля з достатком

"До яких тільки опороків не доводить здоровля з достатком!" То ще гаразд, що здоровля вже давно облетіло, а достаток усе ніяк не наспіє, а тільки в нас піє. От і ходиш хорий, злиденний, обвішаний гріхом, як пес реп'яхом. А кругом, здається, гопцює й викачується жадне переступу молоде здоровля з достатком.

Соняшне лице

 "Людині перемінитися в соняшне лице неможливо." Людина собі міниться, та дуже вже по своєму. І чи треба їй соняшного лиця? Ми бачимо обернені до нас чорні, ніби поетичні, сонця де-яких надто великих лиць, і бачим обернені до них слухняні соняхи, що, здається, самі себе лускають і самі від себе плюються.

Хоч красна, та не вільна

 Київська ювілерна хвабрика "Столична" позавішувала всеньке метро ахвішками, де в неї молодиця, кае: "Вільна, красива, незалежна." Ну, даймо ще й на теє, що розділові знаки вже я втулив, для годиться. Не в тому, одначе, річ. Хоч і гарна, як намальована, а не вільна, не незалежна. Не вільна й не незалежна від налоги мови московської. У нас-же теперечки як? Коли врочисто, про драму — буде "красиве", а для кумедії, сьміховини — пишуть "красіва". А як уписати "вільна-красна-незалежна" чи "вільна-гожа-незалежна", чи "вільна-хороша-незалежна", то чи второпають уродливі? "Я знав, що є в нас у селі дівчата гарні, що ся хороша, а ся краща." А ще знав, що маємо красовитих, красітних — і чого там тільки нема, бо краси-ж багато, як тілесної, як і словесної! Навіть слово "красивий" десь можна по словниках одшукати. Але чого ті прихильники красного-гарного роду тільки його й знають, тільки через його й сьміються з "красівого" яко непоправного! Ні, земляцтво, й доладні ви в нас, і зличні, й надобні геть усі, а все залежні.

Сьвіт-дідуган

 Старий сьвіт-дідуган, хоч як жени його з хати, все тулиться до затишку й одпочинку. Тільки зло в їм усе собі молоде, жваве й веселе.

Родина Оонів

 Горопашна родина Оонів! Така вже багата, така вже дружня череда, що й вовк, кае, їй не страшний. А хай-но помруть, переставляться старий Оон, то сини й дочки справлять жалобний обід, славну оонівську комашню, прошені гості любесенько станцюють, вибутинувавши батькову могилу, та й розійдеться на всі боки дітва з самими йменами — без родового Оонового прізвища.

Втулив Бог душу, як у пень

 Насправді-ж людина втуляє все — й саме тому, добряче повештавшися в тому всьому, знає кудою повернутися до себе.

Він-він

Хоч я не дуже мускулатий, а таки либонь маскулистий: нічогісінько не тямлю, що то вони, що то воно, що то він чи вона — чи одна сатана? Тільки того й знаю, що він та й він.

Нічниці нападають

 Несплячки впевняють чоловіка, що він бубон порожній, хоч і з бубончиками: от не робиш ти й не гуляєш, то що в тобі за буза? Нічниці нападають, але дають помолитися: чи потрапиш?

Пісні овочі

 Ще тільки Петрівки перший день, а я вже присікався до себе серед ночи: чого судиш, кого судиш? То вже заклюнулися й зразу достигають добрі овочі піснії. 

Нестравна юшка

 Випробувавши ото за сковородинським рецептом чоловік свою природу, тільки того й досьвідчив, що вона в його, яко християнина, вшкоджена єсть. А від чого надвереджена чи від кого — щось таки не дізнався. Юшку життьову доведеться досьорбувати несмашною, нелегкотравною — як зварилося, так і ззісться.

Усний переклад

 Нічого мені сказати сьвітові, а берехати просто, як трудящий пес, наче не випадає. Ото якби не переклад, то, здається, ніщо й не відтулило-б уст. 

Носороги

 "Немає труднішого, як увібгати істину в дурне, але горде серце." Чуєш, горде серце, чуєш, дурне? Ні, не чує: пиха, як панцер, мертво боронить жваву, але вразливу дурість. Жадна істина не запхається в той панцер, бо нема кудою. Передбачається, що там усередині бодай якась правдонька сама тихенько наклюнеться й вилізе заборолом, як той ріг.

Випроба натури

 Сковорода "безнастанно говорив молодим, щоб випробовували свою природу." А батькам — щоб заздалегідь карбували таку випробу "на серці своїм синам". Не знаю, чи можна випробувати свою природу чимось иньшим, ніж культурою. Отака культура ненастанної випроби: що скажеш, моя природо, куди потягнеш? Давно, одначе, не траплялися мені такі звиклі спитувачі, навчені від батьків чи хоч од книжки сковородинської. Бо так можна, ще навіть не дорившись до властивої праці, багато чого повідокопувати. Добре то діло — спитувати свою натуру далеко передніш, аніж до властивої праці дійдеться.

Почесне

 Гонорар має бути почесний — от того він так і зветься: honorarium. Кому поденне, а мені — почесне.

Атлет і прохвесор

 Їхав оце знов на метрі, то якийсь дядько, приблизно мій перевесник, аж задивився на мою барвисту краватку, мідяного кольору плисові штані, жовто-гарячі ботики. Лукавенько так задивився, трохи аж налазливо. Сам він був убраний атлетом: кругле черевце заправлене в міхурчасті спортові підштанки. То я вже йому поглядом, очима кажу: "Який із тебе атлет, то вже село бачить, а чи з мене прохвесор чи ні — то ще хтозна. Дак я ще собі поприкидаюся, повеличаюся."

Розмовники

 У нас, слава Богу, всі розмовники — й так спів-розмовники. Бо так культурно ми розмовляємо.

До його

 До його нарешті завітала слава, прийшло вислужене визнання. Й до мене теж оті двоє заглядали дорогою — усе повиїдали, повипивали, здійнялися та й пошкандибали вже до його.

Діти — наше минуле

 Діти — не наше майбутнє. Хіба вони в нас у прийдешньому? Ні, те, що робило нами діти, вже відійшло. А в будучині — самі погляньте й побачите, хто там наш, які там наші.

Ідійот і політика

 От прокидається атенський ідійот, дивиться в мідяне дзеркало — й убачає таки ідійота, більш нікого. Коли-ж це надворі — чуєш!— уже сама собою заворушилася якась така політика. Й уже стукає в ідійотські двері чийсь вістовець, уже кличуть кудись, сподіваються десь таки не ідійота — атенського політика.

Прикро-червоно

 "Моя любов — живо-червона рожа...", — здається, так славетно сказав їден поет. Любов і справді наче та троянда: найкраща квітка, що геть не терпить декоративного зображення. Тільки в живій, минущій своїй з'яві вона красуня. А спробуй хоч засьвітли — й зразу виходить образ несмаку. Троянд не можна малювати — вони огидні в оздобі.

Чи-ж не так само й любов має значіння лиш у живому своєму істнуванні? А почнеш малювати — настає якесь мистецтво. Й багацько та любов усякого мистецтва паплодила. Дак коли-ж діти — то вже не женихання. А правдиво пишається, красіє вона — тільки живо-червоно, яскраво-червоно, прикро-червоно. 

Поривання

 Наше поривання найперше пориває нас самих. Пориває до волі, то-б-то до неба, дає змогу поривати з землею, що з віком, де-далі, то все більше, вагою своєю змушує вважати на свою незаперечну речовинність, що до неї належить і наш тілесність. Але поки пориваєшся невидимою силою, поти видимі пута сьогосьвітности не можуть полонити тебе остаточно. З роками можна навчитися навіть лекш і дальш вилітати в вирій.

Невидима сила

 "Не думай, що невидиме й безсиле є те саме." Насправді все найсильніше в сьвіті — невидиме. Та саме воно видимає бульбашку безсилої видимости, наче з шкла.

Чужа єдність

 "Єдність частинам чужа." Вона забуває за свої складові. Але пильнує, щоб не затягнуло її частиною в чуже забуття.

Розуму не видно

 "Тіло людське видно, а розум людський, що пронизує й утримує його, невидимий." Часом дивишся на надто видиме тіло й питаєшся: а де розум? Що пронизує й утримує оцюю істоту? Либонь щось дуже невидиме водить на налигачі нерозумних. 

Поки біглося

 "Чого хочеш шукай, та не втрать миру.", — напучує Сковорода. Як не втратив миру, то чого й шукать? Але таки шукалося, бо треба було якось сповняти мирне істнування. А теперечки — де шукати за втраченим миром? Бо пів відра розхлюпалося дорогою, поки біглося.

Редактриса

 Де-яка редактриса цілою не вмістить української мови, а розжувати не хоче — то вже давиться, кидає. А вкраїнська мова, слава Богу, легко проглине всіх нас. Разом із нашою редактрисою.

Голодна Москва

 Москва виколупує свою смерть із чужих житків, видлубує, як чорні родзинки з білої пшенишної булки. Голодна, а наїстится не може — тільки кришить і свинячить по всякому на цілий сьвіт.