За помисли

Усяке по своєму дорозумовується, але ніяк не домудрується. Бо не мислі, а помисли. А ще зухвальство замісць завзяття, пристрасть намісць чуття, і навіть зневіра, а не жаль.

Машиноване прання

 Подумати, яке велике діло — пральна машина! Яке місце забирає в наших житках машиноване прання. Душі стоять геть і не замочені, не забанені — дожидають машини: барабан крутнеться, вдарить й усе сподіється.

Ручна робота

 На жаль, українцем уже тепер не можна народитися чи статися, ним можна тільки зробитися, виробитися — то тяжка промисловість із істотною часткою ручної роботи.

Власна діра

 Тепер суспільство, ціле, сьвітове, вимагає від суспільців, щоб вимагали. Покажи якусь свою зламану играшку. От у людини розбитий замок статі. Ген голова така, що клепки вивалюються. А ось родина розхряпана, поламана. Народність ушкоджена. Культуру свою так іздалеку віз, що все дорогою розгубив чи покрали, чи відняли. Пальці показують, де діра — і дай, дай, дай. 

І я свою дірку маю: українець, кажу. 

— Українець? А де живеш?.. Тю, так у вас-же держава своя!

— То й що, що своя?! А на місці вкраїнства — он яка діра! Хоч що кажіть, а ми таки меншина. І я сам, диви, який малий, і нас таких дуже мало. От і просимо. Подайте, не минайте!

Але-ж не дадуть. Погане, скажуть, у тебе те, що рване.

Базар культур

 Европа — то місце, де християнство стрілося з античністю. Перша зустріча була таки в Юдеї, але потім товариство пішло слідком за апостолом Павлом. Скажуть, що теперки Европа — то вільний базар культур. Але базарові й далі дає лад антично-християнська сторожа, що тямить регули, а не підстави.

Коло них

 Люблю спостерігати людей, що живуть міцно, справно та заможно. Вони твердо, хоч і хибно, запевняють мене, що в сьвіті буває добрий лад. Що сьвіт може за космос стати. Не диво, що прості люде тепер "космосом" і "космонавтами" взивають дурощ і дурнів: вони просто зневірлися, скорилися хаосові. А є таки нескорені, вірні. І я коло них упорядковуюся.  

Ораторія

 Кончина сьвітові не може бути просто руїною, де всі зразу заволають: "Ми так і знали, але то не ми!" Вона має стати з'ясованою таїною, має бути належна, значна, вимовна, цілокупна — як ораторія. Щоб і хор, і солісти, й оркестра були рівно перейняті розумінням події. Инакше то буде якось не есхатологічно.

Людська любов

Людська любов — мучитися, а не мучити, каратися, а не карати, мусити, а не змушувати. 

Умогляд

 Виходить, що з Богом ми пов'язані щирим розумом. Як твар ми, звісно, в усьому залежні, тому й тілом, і душею відчутно терпимо Бога, зазнаємо Його законів. Але в розумі можемо терпіти Богом, вже не як створіння, а як співтворці. Й тільки так можна бути співтворцем — у такому потерпанні. Звідти й поклик Псалмистів: "Потерпи Господа!". Потерпи пристрасті, то зможеш стерпіти й єднання в розумі. Розум тут, річ ясна, не ratio, не розсудок, не интелект, що, як з'ясувалося, може бути й штучний і ще ліпший за природній. Це той самий одволіклий умогляд, що на його скоса позирають практики людського життя-не буття.

А що-ж боже-вільні? Ніби увільнені від такого розумування, самим Богом увільнені. Але чи так чи ні — не хочеться дізнаватись. Не дай, Боже, збожеволіти.

Лютість і жадоба

 Як розуміти, що душа складається з розумного початку, ярого (вольового) й жадного (серцевого), то стає ясно, що матірщина, як душевна мова, служить тільки ярій і жадній силі душевній. Своїм складом матірна лайка дуже обмежена, до розуму промовляти їй нічим. Та й що вона скаже отими своїми простими словами? Навіть і з гурту пристрастей матюки вміють викликати тільки первісну лютість і жадобу.

За норму

 Як-що я зроблюся нормальний, то втрачу всю свою прикметність і вартісність, і, як виріб, зразу ляжу на полицю, твердо та тяжко.

Мовні створіння

Ми мовні створіння: нас створено чи то з мовою, чи то для мови, бо Слово було ще перед нами. Ми ходимо говорити, як на роботу — то наш чин, иньшого не дано. Звісно, як на роботі: хто бреше, тому лекше. Й тут мають певну перевагу спеціялісти: їм не ціпом махати, вміють. Але вже хто правдує, той бідує, то-б-то страждає, бо переживає думку. Брехня-ж не жива, хоч усі ми здебільша брешемо, й багато хто геть не здатен правдоньки сказати. Брехня не все в живі очі: що не має в собі живої правди — брехня, вмисна й невмисна. Думка може бути хибна, але має бути правдива. Тому й кажуть: "щира правдонька". 

Забанювання

 В українській мові слово "забанювати" є давно. В словникові Ніковського воно перекладається так: "застирывать, дурно вымывать". Я до "застирывать" иньшого перекладу й не доберу.

 І правда в тому значінні. Бо до кінця забанити нікого не можливо, хоч скільки його пери. Бруд  життя ніде не зникає, а то його сьвідки-брудинки. Кожен із нас до когось повернутий комічним (прихильним) боком лиця, а до когось — драматичним (угрущальним). До речи, "брудом" у нас називають і чорну білизну.

Своїм богом

 Вираз "своїм богом ходити/чинити" — ще один слід окремої хвилозопиї в нашій мові, що поки не запався. Думати по своєму й потім робити надумане — то нам од Бога дар, маленька літера як-раз і показує часточку Божого. Тільки власні думки чинні. Й вивласнити їх не може ніхто, бо то наше — не крадене, не вироблене, але дане.

"Десакралізація"

 Чималенько діячів щиро заходилося коло всякої "десакралізації". Санітарне таке слівце. Що-ж, розтягати храм Артемидин — то не мурувати його. Бо він Артемидин, а не чий! Ах, які дурні були ті античні будівничі! Не вже вірили?! Зробім-же їм мерщій "десакралізацію"!

Найлекше робити "десакралізацію" тим, хто вже не обізветься, бо нема кому. От античним грекам чи хоч українцям. Ану цитьте мені, хуторянство! Морозів хутір треба розтягти й зробити йому колгосп.

А проте "десакралізація" — то блюзнірство. Не лякає блюзнірство? А профанація, справа профанів?

Ghost stories

 Знати свою культуру до самого денця, а таки поринати в неї, пливати в ній, купатися. Чи це не чудова культурна цнота? Втрачена, здається, для нас усіх. Апотеозою такої культурної цноти було явище британського письменства кінця ХІХ — початку ХХ століття — "ghost stories". Ніби "мертвецькі оповідки", але як-же вони живуть своїм! Бо чин культури, твір, живе тоді, коли його знов переживають.

Рідні привиди! От я й поступовець, і не вірю в вас, але милуюся вашими тінями. Та й вірю нишком усьому привиддю нашому, просто не признаюся, щоб чужі люде не насьміялися.

 

У собі носом

 Найстрашніше в цій пандемії те, що вона тикає людину носом у саму себе. А ми до того не звичні. А вже ті, хто з нами в хаті сидить, — гай-гай... Уявіть собі: всі прокинулися, летять до зорі, а одненький космонавт не виходить з анабіози, в своєму, бач, космосі заліг. Ну, хіба-ж то по товариському?!

Два в однім

У зимовому дні їх, властиво, двоє: перший — короткий сьвітловий. Скоро стає темно, але ти тямиш, що то просто сьвітла нема, а ще день. І настає день темний, що невідь коли кінчається — коли годі скажеш. Отак двоє днів ув однім. Т'але й засьвітла, й затемна однаково нема коли бути часові, аж двічі нема коли.

Море мислене

 Хто справді думає, страждає завсігди. Зате й на страждання можна сказати, що то просто думки. Тоді море стражденне приймає тебе, як море мислене.

Мудрий по шкоді

 А я скажу, що мудрий буває тільки по шкоді. Бо те, що зразу в шкоді робиться, — чужа мудрість, позичена, не своя. Своє треба пережити й саме по шкоді, коли шкодується.

Лиха нескінченність

 То цікава гадка, що вічність супротилежна нескінченності. Бо вічність складається зо скінченого, а в нескінченності ніщо ніяк не може скінчитися. Так завсігди можна знати, де ти тепер перебуваєш: у поважній вічності чи лихій нескінченності.

Depressio

 Чи ми відаємо звідки й як приходить оте пригноблення? Знаємо, з якими подарунками йде, з яким почтом, як тоді надворі буває, але кудою йде — ні, не відомо. Тому й зупинити пригноблення годі: не ті двері, не ті вікна, не ті краї забиваються — а стоять забиті. Пережити, покаятися й знов виглядати. 

Що в Бога день

 Що в Бога день церква справляє якесь сьвято. Корисно пам'ятати про це: що-дня втілюється, вображається, розливається любов'ю якийсь сьвятий; стається якесь важливе диво, щось Боже, сьвяте діється. Так ми бачимо, що в Бога день — не можемо його втратити, мусимо його жити.

До пари

 Сьогодні не хотячи опинився близенько коло одної молодої, що говорила телефоном із своїм отим їм. У нас усіх тепер дівчатами зовуть, але як сказати докладніш, то буде молодиця. Гарна, бо молода, й ще поки сама. Я почув і побачив справжню любов. Тпру! Хто я такий, щоб знати, що воно таке — справжня любов? Чи хто вона така? За його й мови нема...

Але вона справді обрала собі його до пари. Ось вона комунікує, й тільки сам обранець, оборонений дебелістю духу, може не почути гасла. А так хвилі кругом розходяться й чоловіцтво бренить. А бреніти нема чого, бо то не тобі, а йому — дебелому, щасливому. Чи щасливо відкараскається чи в парі йому щаститиме?

Недійові люде

 Дійові люде, dramatis personae — хтось такий діє й у тому його біда. Ну, драма. Он Гамлет довгенько походжає, нічого не діє, а як уже вчинить щось, то бодай-би не чинив. Амеханія (αμηχανία) то в греків тепер "розгубленість". А чого губитися? Подумай, посумуй — приводів до того в житті чималенько. А то зразу діяти хапаються. І спасибі тим, хто хоч инколи походжає, як той Гамлет перед глядачами, поки метушиться вся акторська дружина.

Сонцевиворіт

Учора ніби був найкоротший день, але-ж і сьогодні наче не довший. Може й справді не так сонце сходить, як письменні начитали? Тоді день, і так маленький, сивий, як миша, й далі меншатиме, аж поки не вискочить у якусь чорну дірочку. Тоді вже просто темнішатиме ніч. І якось раз... Та цур йому, пек йому! Взавтра рано конче засіріє. Й трохи побуде отаке сіреньке.

Непридатні речі

 Цікава ця теперішня культура вживаного вбрання. Оті всі залежалі, віддавані без ціни розкішні жакетки, сорочки під шпоньки, шляхетні краватки. Бо, власне, сама культура й є ношена одежа. Ми вспадковуєм кшталт, не знаючи змісту. Новий зміст ужитої культури — ми самі. Навіть од нас самих виношений одяг забуває нас, і коли ми віднаходимо його десь у купі мотлоху, знов, яко незнайомцям, пропонує нам культурну форму. 

Краплисте

 Думка натягається довгенько, як та крапелина на високій стелі. А впаде долі ваговито — ніхто й не похописться, хіба ганчіркою витерти.

Запив Іван, загуляв, не до мислі жінку взяв

 Дуже з його хвилолог. І навіть читач, а то вже відзнака серед хвилологів. Але мене не чита, принаймні не злюбе ніколи. Сам пише похапцем, ніби на базарі крадене глита. Тому зрозміло, чого я йому не до мислі. Якби вподобав, то так-би вже не писав.

Я такий

 "Я такий" у нашій фразеології — то те саме, що й "я гадаю", "думка така". Не знали? От уже десь блиснете тим виразом, як біленим мідяком. Принаймні я сам так-би вчинив. І тепер зрозуміло, чого ми звідусіль чуємо: "я такий", "я така", "він такий". Думають, гадають.

Час часує

 Вирнув один мій допис, а я маю звичай їх перевіряти, як хто вдасться. Читаю ото й думаю: та це ніби недавнечко й було! Пригадав, як біг і кудою, й що там оком уздрів. А думка була про час і глибоченька така, поетична. Яка думка? Ну, звісно, що минає він, сплива.

Коли-ж глянув на дату — а вже чи не чотири роки тому було. Летить! Чого-ж мені здається, що наче вчора? Скільки влізло мені в цей термін того часу, що не часував, а, сказати-б, часовився чи що? Се-б-то сповнений був життям, а не минанням.

Влаштований хаос

 От і злобителі наші, й злосники кажуть, і самі ми ніби гаразд знаємо, що в Україні безлад. А як попросиш будь-якого вкраїнця розтлумачити, що воно й як, то в кожного так ладно виходить. Кожне собі міркує, ладнаючи свої логосики з мікрокосмиками. Й злітає рій — а то вже стрій. Наша справжність робиться дійсністю. І навіть реальністю. Того ми й слівце те так полюбили, без кінця запевняєм одне одного: реально, реально!

Ми того й непереможні такі, що в нас усяк чоловік майструє свою модельку сьвіту: вона хоч і не літає, але їздити нею можна, непомітно накручуючи під кунштацією звичайнісінькі педалі. 

Мізерне животіння

 Тепер усі звикли "виживати" — якгось иньшого слова рідко коли почуєш. Ніби на те, щоб багато вижити віку, треба вигризти якихось чужих зо сьвітової хати. А от животіє мало хто. Котромусь иньшому народові животілося-б із виповнюванням, запорожнюванням — ріс-би живіт. А в нас через животіння живоття йде кудись углиб, так ми бачимо.

Бо, справді, те, що з нами діється, — не виживання, а саме животіння. Коли починаєш животіти, то спершу важко змиритися з таким розумінням, кортить саме "вижити" — раз назавсігди. Та не судилося: мусиш приковувати увагу до тісного, незмістовного живота, й вона хоч і бігає, але недалечко, як пес на ланцюгу.

Десь инде

 Инде — це те, чого ми не можемо знати, але знаємо, що воно є. Слово це починається з "и" — неширокого звуку, що в нас звичайно криється десь у середині слова, поміж иньшими гомонами, як ухід до криївки. Цей звук нам скрізь поприбирали з перших місць, спитуючись наглухо позабивати всі двері до инде.

Тиха поезія

 У богословії я не насьмілюся згрішити вчительством, але не перестану бути поетом: то тиха поезія, проти неї шарудіння слимака здається цьому сьвітові оглушним скреготом, бо гуркоти її грому лунають десь инде. Оте инде цікавить і бентежить мою думку. 

Стояти й держатися

 А ви завважили, які в наших интеліґентів переконання бувають тверді? Це того, що вони з простих вийшли. Як земля не ореться, то обліг аж цупкий робиться: є на чому стояти, ще й держатися.

Своїм шляхом

 Тому правда, що душа тиха, поки маком сидить. І стільки в тій тиші маку, що всього й не перебереш, хіба дещицю. Але вже як порветься, то така бистра, така яра й пожадлива, що розум і гнатися не думає, а так — своїм шляхом іде, бо иньшого не зна.

Як той Вій

 Міт народів — то переказ його правди. В цьому розумінні він важливіший за історію, бо в історії, як звісно багатьом народам, правди нема. Але народній міт має бути повернений лицем до своїх, а до чужих — спиною. Бо як повернеться лицем до сьвіту, то почне дивитися на сьвіт, як той Вій.

Ми й оце тепер одчуваєм на собі той прикипілий Віїв погляд з ненавистю до історії в мертвущих очах. Ніби й народу нема, а нечиста сила коло чогось позбігалася, й страшно народам із віялами мітичних карт у руках — з однаковими спинками й таємними для всіх вартостями. Але Вієві байдуже до чужих тузів, у його своїх — повен тас.

Надихачі

 Ми живемо такою добою, що дуже вже багато кругом людей-надихачів. Як кішечка, підкрадеться й аж дихне "на!". Всі гадали що воно нікчема, ледащо, приший кобилі хвіст, а воно — бач! Так уже надиха! Котися й ти тепер за ним — п'ятим колесом до воза. Там, де віз на дрізки розчалить, п'яте колесо піде колом догори, як той місяченько.

А ти думав, що твого життя стане тільки на те, щоб трошки культурки згромадити, дітям угноїти, бо ти ще "недоріка був: як зупиниться на якому слові та почне дихати, то аж посиніє, доки вимовить." Так уже вимовили, вже "на!" дихнули, дихай собі тихо, не синіючи. Віддихайся й уперед: туди, де заховалося й аж дрижить не надхнена майбутність.

Стид Божий

 Вірити в Бога, чути Його присутність — і впадати в тугу, тратити надію! Це не страшно, а страшенно соромно. Сором перед Богом стати. Не страх, а стид Божий.

Де-що важне

 Ми знаємо Бога пасивно, як чужу, не говірну мову: так собі, де-що тямимо.

Без "хіба"

 Спасибі тобі, пандеміє, що теперки ввесь сьвіт говорить "я знаю" тільки з українським, запитальним виголосом: "я знаю?.." І вже навіть без "хіба".

Підпертий космос

 Одно ладнає космос, а друге — таки хаос. І такий ладний хаос, що космос тільки мружиться, на кий похилившись.

Нелетючі метелики

 Ми всі роздаємо якісь картки, самі не знаючи, що там написано: куди кличуть і що дадуть. Ми всі живемо на вулиці, а поночі впорожні тікаємо ховатися від тих, хто взяв і може повернутися з роздушеним, нелетючим метеликом у руці.

Думи мої

 Узавтра пущу свої діти в люде. Вийдуть, і може котрий привітається за руку з моїм дитятком — уже маляті сьвіт засьвітиться.

Життєдайність

 Рація життя не в тому, що здається нам раціональним. А в тому, що раціоналізує його що менти, що хвилі, — в життєдайності.

Щоб не зайняли

 Коли любов щаслива, вона прикидається простою. Щоб не зайняли.

Самоповність

 Треба спершу викинути з голови все, що не є ти. А потім щільно напхати її тим, що ти є, щоб чуже не лізло до тісної, веселої хати.

Бандуристий обзив

 Не слід забувати, що "псавтир" — то струмент такий, от хоч як і кобза наша. Коли читаєш книжку, треба, щоб гуло. Гуло, приглушуючи всі непотрібні голоси, навіть і голос власних мук. Щоб почути бандуристий обзив.

Вічний українець

 Мені минає двадцять дев'ятий. І так оддавна минає — вже й діти затямили, більше не питають, скільки рочків батечкові. І то не тому, що з мене кокетник. Просто треба тривко вік вікувати, щоб дожити до якогось висліду, хоч першого от пуду, хоч під назвиськом "output". То що-ж зазирати в пашпорт і вмирати, не діждавши хліба з ниви?

Санаторійна зона

 У Київі мусиш жити вдарений Києм. Але мало хто до того дороста. Так мало хто, що нишком чудуєшся: як-же то ніхто не чує княжої руки? Зате всі відчувають мільйони київ. Иноді здається, що тих київ більше, ніж прибитих ними ший і голів. Дуже вже все безтямно живе, несьвідомо, ніби в санаторійній зоні, де тільки корисне й шкідливе, тільки наказане й заборонене, а сьвіту ніякісінького нема.

Ніби про відоме

 От про Бога можна сказати наше улюблене — "влада". Він усе держить, він — Уседержитель. Ми дивуємося, як держиться видиме, бо воно-ж так не стоїть. А воно держиться невидимим, невідомим і ще неспізнанним — владою, зібраною, як віжки, в одну руку. Про цю руку шепчуть молитви — ніби про відоме мовляють.

Культурне середовище

 От саме середовище, а не товариство й не окіл, і не крайобраз. Саме в хемічному, фізичному розумінні. Пруст згадує своїх бабусь, що дуже вірили в те, що виховувати почуття треба через читання належних книжок і сприйняття належних витворів мистецтва. Сам пан Марсель покладався єдино на здобування й усьвідомлення власних вражінь. Добре йому було переживати старий, вигідний велико буржуазний сьвіт з його добре вгноєною культурою. Було чому справляти дрібні, тонкі вражіння.

Ми-ж животіємо в сьвіті культурної наруги. Кругом понароблено багато такого всякого, що лізе в живі очі, кричить-вищить, грубіянить усім людським змислам. Доводиться літерально затулятися ширмами належного, затуляти вуха належними гармоніями, мацати, нюхати, смакувати належне, бо ще, бува, затруїшся від середовища.

А зовнішній окіл тим часом скрізь водить свої неналежні танки, виставляє свої неналежні кунштації та вистави. Щоб видобути й утримати коло себе гідне прустівської уваги вражіння, треба надійно обмуруватися потрібним. І вже з тої цитаделі, пильно виглядаючи, шукати за людиною.

Діялогізм

 Иноді мені здається що може "популізм" і не зайве слівце, не те саме, що демагогія. Бо за демагогії Гаврило говорило, а демос слухав. А за популізму популюс верещить, а Гаврилові й байдуже. А таки й у популістичному суспільстві буває діялог, діялог між верхами й низами, між сусідами на двох поверхах. Хоч кожне нишком має друге за дурне й брехливе, а все-ж якось говорять між собою, й у тій розмові щось деколи й з'ясується. І суспільством живе собі тихцем.

Біда, коли нічого сказати. Біда коли стали на речах справді дурні. Не буде діялогу, не викрешеться гискра, щоб запалити люльку хоч і солом'яної згоди. Настане золота звада з пропорційним, рівним, справедливим перерізом і перетином.

 

Гідне вічности

 У власних віршах я не знаходжу того, за чим шукаю в поезії. То дуже сумно. Але справжня поезія смутком провалу перекидає місток через провалля істини, місток до знаття. Ото-ж моя поезія, коли мовчуща, таки справді нечутно мугикає щось гідне вічности.

Glorious summer

 Now is the winter of our discontent... Таки справді... Вже-ж не коли, як тепер, така зима, дуже нагідна як на наше незадоволення. "Не-за-до-во-лен-ня" — воно таке довге, що могло настати тільки після належного "о-чі-ку-ван-ня". На решті діждали...

Чи буде ще коли така зима, щоб усі підстави на невдоволення дійсністю? Й чи буде ще коли так мало надій на 'glorious summer' й 'any son of York'?

П'яна промова

 — Шановні друзі й... е... дружині! Шановні гості й... гостині! Шановні люде й... людині! Ми рішуче скасовуємо спільний рід! Не треба нам ...міністирчині, щоб остаточно віддерти історика від історикині... Живий про живе й дума. Хоч іще затято опираються речі: не став контролею "контроль", а душа й далі зветься "душем",  крема — "кремом". Чи-ж воно по чоловічому?! Де в чоловіків тая контроля, на віщо їм та душа з кремою?!

Кадидати та доктори

 Що в нас роблять кандидати та доктори наук? Кадидати ще кандидують, а доктори вже лікують.

Не в тім річ

 Дурень думкою багатіє — лежить на печі та й гадає: "Як лягти на піч, то вона зігріє. Як лягти на лаву, дерево нагріється, а ти задеревієш. Як напалити пічку, то вона пригорне. Як запалити лавку, то згорить і хату тобі спалить. А піч стоятиме, ще й зігріється коло неї погорілець. Лавка — річ у космосі хати. Піч — то її вогненна душа. Як той космос димом здиміє, розогніла душа полетить собі в сьвіт широкий. Не дурно-ж і народ каже: не в тім річ, що в хаті піч — то біда, як нема."

Занадто ориґінально

 Мова юридичного перекладу, як нам казано, має бути згідна з первописом або, як мовляють самі творці юридичних перекладів, "вірна ориґіналові". Але як-же та юридична буде кому вірна, як вона своєї хати не держиться? То було-б занадто ориґінально.

Занадто пізно

 Хоч мислимо ми й образами, та висловлюємося, щоб вимислитися. Думка постає тільки тоді, коли сказано. Хоч і завжди занадто пізно: образи вже повтікали в безвість.