Yet

 "Як нам іще далеко до Еронима сьвятого!", — плачемо ми в День перекладаря. "Але вже ближче!", — підказує сьвіт. "I am as poor as Job, but not as patient!", — чужим словом бідкаємося. "Yet", — потішає сьвіт, — "yet".

Шашіль карантени

 Що ти зробила з нами, карантено? Не визнали тебе — й досі взивають "карантином", ґвалтують твій рід. То ти точиш справу зсередини?

Знічев'я взяв до рук Пруста — й тепер читаю, не можу відірватися. Може спробувати зразу по хранцузькому? Чи по німецькій того Канта? Чи вже Арістотеля старогрецькою? Ачень полекша, бо ще-ж і не слабували, а вже така твердість у голові. 

Авгійові стайні

 Балакають мішанкою, бо як усе те вичистити, перебрати, то доведеться над кожним словом думати. Доведеться мовити. Ні, дякують, не треба. І так весело. Навіть осьвіченим. Бо як пересьміятися, то випадає мовчки лізти в стайні.

Не дивуються

 Самі говорять мішанкою, кожне в свою міру. Мішанка ненормована, рецептури нема, харч відважується — скільки ззіси. Шкільну-ж українську кожне зо школи зна, з хатнім батьківськім суржиком, що намісць жита, ніхто ніколи не поплута.

Але й з моєї мови ніхто не дивується. Може вона достатньо незвичайна, щоб і собі здатися людям якимось сьміттячком? Не скажуть-же: "У вас мова щиро вкраїнська. Ви говорите, як артист чи письменник." Так сказали-б за часів мого дитинства. Вже не скажуть либонь. "Професійних українців" есесесерівського кшталту більше нема. Тепер усі — фахові вкраїнці. Кожне пишається вищою вкраїнською осьвітою. А через що та осьвіта здійснюється? Не через мову хіба? Як теє чиниться?

Але-ж воно ніби гра: тут розукраїнилося — південна заграва, а там московиться - сєввєрне сіяніє. Так і скажуть, їй-Бо! Не скривляться й не запикнуться. Що-далі на сьвіті, то більша біда наставає. З мовою біда. Бо як добре вигострить, то доведеться вже будить, думку будить. А прокидатися-ж ох як не хочеться!

А таки з моєї мови не чудують і чудово все тямлять. Бо воно все зрозуміло й нічого дивного, коли вві сні.

Споглядаючи вогонь

 Хто любить дивитися на вогонь? А хто вміє розпалити грубу? А хто потрапить її скласти? Й десь уже далі, глибше можна справді побачити вогонь.

Рівнолежні сьвіти

 Ото ми все закидаємо, що хтось там живе в "паралельнім сьвіті". Але щоб рівно лежати чи бігти, треба мати принаймні два сьвіти. Бо коли істніє тільки один наш сьвіт, той, що такий як треба, то не буде нічого йому рівнобіжного. А як є рівнолежні сьвіти, то вони рівнолежні обидва, одне на одного з дива повитріщалися. 

Чи більше, як обидва. Я поки ще живу в двох. Колись жив у єдиному, там мені відбувалися всі події. Й тепер події трапляються, але лиш ув одному, де я за щось плачу й щось таки маю. А в другому (чи він перший?) нічого не діється й саме тому нічого нема. Не скоїлося. Хоч коли-б не зазирнув — немає там купляння-істнування, а отже все чогось бракне, на щось тонко, сухо й сутужно. Хай постоїть поки пусткою, а там уже побачим, що Бог дасть.

За бездольність

 Фаталізм дорівнює людяності? Так, як-що визнати, що козак не без щастя, а дівка — не без долі. Ми в тій приказці маємо вихідну точку, грубо називаючи шановних сьогочасників "козаком" і "дівкою". Ці назви вказують на первісний стан: от ти народився, ще й якось уґрунтувався в козаках, а ти — в дівках. Так тобі Бог дав. А далі маєш вибір, і на вихідній точці роздумуєш, чи визнавати дане в тому стані. Чи є в йому щастя-доля, призначеність, приділеність тебе й тобі.

Кожна людина має волю відмовитися від долі, стати щасливою в бездольності. Колись то було важко, а тепер сьвітові ніби вже й байдуже: гуляй! Але доля передбачає нашу пов'язаність із людяними речами й людьми-обставинами. Чи ми спитуємося їх вирозуміти й збагнути своє призначення? Чи ми самі себе призначаємо, куди бачимо, скачучи по купинках хочу, можу, зроблю?

Темнота з'ясування

 От нам здається щось з'ясованим, бо воно пояснене, вияснене нам. У самих словах криється настанова ясности, то-б-то просьвітлення й вивчення на видноті. Але виявляється, що ми з'ясовуємо, переважно на те, щоб більше не розуміти й не бачити того, до чого так ніби докладно вже присьвітили, щоб одтепер і завсіди твердо тямити.

 Цілі соціяльні мережі висять кругом, щоб люде могли, соціялізуючись, приставати до любого їм з'ясування й уже не бачити нелюбого їм ноумена чи навіть просто феномена. В тому розумінні мережі — це товариства самохітньої, всуспільненої сліпоти. Але сліпоти переконаної, що вона вже все бачила, бо, бач, із'ясувала.

Сліпота ця, одначе, зовсім не суцільна, бо варто лиш одвернутися од своєї низки, що, поклавши передньому руку на плече, чвалає буцім за кимось і кудись, і ти вже розрізняєш полум'яні погляди полив'яних очей чужого ключа. Леле, як-же вони не розглянуть, не розгледять!? Бо зорять із свого з'ясування. 

Предковічне й передковідичне

 Передковідичне життя було якимось не предковічним. Бо споконвічна є аскеза. Цар Ковід-ХХІХ змусив до неї кожного в своїй мірі. Самозречення — то жертва, шо споживається самими жерцями. Ми робимо приніс тому, чому нічого не треба. Чи, як хто вірить, Тому, Кому нічого не треба. Все треба нам, а ми вже ніби й навикли до безпотрібности. Не тепер, ще не тепер.

Интелектуальна неемоційність

 Знов повертаюся думками до концепту emotional intelligence. Оскільки це концепт, його можна не перекладати, а взяти й проглинути не перетравлюючи. Можна, але чи варто? Як-що є емоційний интелект, то десь має бути, интелект неемоційний або якийсь щирий такий, що й чуттів не треба. Але кожен, хоч який маленький, интелектуал почуває не просто емоційність, а жадну пристрасть щирого интелекту. Жага пізнання — то згущене, без домішки чуття. Й утіха превелика.

Звідци бачимо, що байдужність до розумування — то правдиве з'явище, intellectual unemotionality, емоціонульність. А думана відлюдність интелекту пояснюється саме його дорогоцінною окремішністю, зосередженою наставленістю в середину — туди, де стільки жаданих речей у собі.

Сонні привиди

 Оце сьогодні трапився мені на вулиці дуже вже виниділий чоловік, що ледве стягнувши на бороду пандемічну маску зо змарнілого лиця, усім тим лицем наминав величезного, круглого, як ситий нуль, калача, аж ходили йому ходором жовна та вуха. То був ніби образ голоду, що ніде не подівся в своїй безпосередній феноменальності. Голод не потребує всьвідомлення, бо приходить ізнизу, а не згори.

Московський максимум

 Маю звичку щедро частувати так званих народніх типів рясною вкраїнською ідеоматикою. І ось завважив: уже не сприймають того, що прадіди їхні наче на віки мурували в слові, того, що так захоплює мене, нащадка спостерігачів-интеліґентів. Недовірливо перепитують, насуплюють лоба. Бо в них на тому місці вже давно якісь збавлені суржиком московські максими.

Сповнення вражінь

 Поверховість, а на поверсі — дрібничковість і дріб'язковість наших житків, їхня, сказати-б, сяка-така нікчемність не дає нам ані вільно плисти, ані вільно дихати. Ми хапаємо щось ротом, ковтаємо щось, не осягаючи повного вражіння. А як немає повного вражіння, то немає навіть і нагоди його справдження. А без сповнених вражінь немає власного життя.

Похибка сприйняття

 Життя є іраціональне в собі, бо воно є річ найбільшого жадання в усього живого й не має потреби в раціоналізації. Й жадання любови в житті — теж нераціональне. Й воно не потребує ані приводу, ані виправдання. Тому "розумне" парування можливе тільки на суспільних підставах, можливе там, де батьки ще застерігають собі право пильнувати звичаїв, обираючи подружжя для своїх дітей. Суспільство вважає за належне, потрібне таке єднання рівні з рівнею.

Коли-ж людина цілковита вільна в виборі, коли суспільство їй попускає, вона залишається наодинці зо своїм сліпим прагненням. Сліпе зачіпки шукає. Воно має намацати в зустрічному якийсь ґандж сприйняття, якусь помилку, хибу, щербину. Щоб зачепитися й назвати це чаром. Так іраціональне може держатися спорідненого чи хоч ілюзії, омани, тіні спорідненого.

Мовний цьвіт

 Цікаво, що поволока на металі, йнакше патина — докладніше для металу зветься "цьвіт". Тому, як брати в переносному значінні, мовна патина буде мовний цьвіт. І так, виходить, можна розцьвісти.

Позаправописні уваги

Багатонадійного 1986-ого року, в себе в Нью-Йорку, Юрій Шевельов пише статтю "Українська мова в себе вдома сьогодні й узавтра". Його попередня полеміка з совіцьким мовознавством часами бувала дуже вже дошкульна та яхидна, тож тут він намагається уникати зайвого збудження й виступати, скільки змоги, об'єктивним ученим прогностом.  
Мовознавцеві уваги зосереджуться на кількох пунктах. Подаю їх у конспекті не за полемічною логікою твору, а послідовно за розділами мовознавства, що вивчають різні рівні складу мови:
1. (фонетичний) И-кання в українській мові. Ще з ХІV ст. наша мова, відмінно від усіх слов'янських, відмовилася від праслов'янського "і", заміняючи його скрізь на и що в питомих, що в позичених словах. Приклади: Михайло, Вифлеєм, Ливан, ґвинт, шпиталь, любисток. Але надто непокоять мовознавця слова високого кшталту з закінченням на -иє: житиє, посланиє, богословиє. Мало кому зрозуміле "правило дев'ятки" Шевельов має за штучне. Особливість нашої мови є й така, що в нас [и], сказати-б, свого хову звук, може виступати й на початку слова (индик, иньший, иней, иржа, ирій, иршаний). Також і в явно запозичених: Ирод, ирстенин (християнин), иритуватися. Тому я пропонував-би закріпити це явище, поширивши його й на чужі слова: индивід, интелектуал, интеліґент,  иреґулярний, ириґатор, интелектуал, интеліґент.
2. (фонетичний) Ще один відступ од питомої звуківні — трактування групи приголосний+сонорний у кінці слова. Від другої чверти ХVI ст. маємо процес "оголошення" (додавання вставного голосного): вітр-вітер, огнь-огень-огонь-вогонь, корабль-корабель. Але чогось не таланить словам Олександр, міністр, циліндр.
3. (фонетичний) А от одна дуже занепала фонетична риса тяжко турбує мовознавця: хоч як це дивно прозвучить після повищого, йдеться за фонему "і", що-правда, вироблену вже власне вкраїнською мовою. "В українській бо мові і не вимагає обов'язкового пом'якшення попереднього приголосного. Щонайменше зубні приголосні т, д, н, л можуть виступати перед і й у пом'якшеному варіянті (приміром, н у слові ніжний) і в твердому (приміром, ніж). Історично беручи, твердість зберігається, коли і походить з о) і здебільшого чергуєть­ся з ним, у нашому прикладі — ножі) або, в називному відмінку множини прикметників з -ые (напр., у густі, називний множини від прикметника густий з твердим т супроти гості з пом'якшенням)." 
Додам тут і своє спостереження: слухаючи записи старих мовців-наддніпрянців чую прим'якшення л перед и в наголошеній і ненаголошеній позицій (либонь, липовий). Відчувається (чи здається?), що то фонетичне явище, якось іспоріднене з попереднім.
Ні, не здалося, то я просто недовчений. Ось що пише з того приводу Олекса Синявський:
"Тверде л в українській мові майже завсіди вимовляється як „середнє“ (l). Це „середнє“ л особливо ясно чується перед е й и: лебідь, лихо... (lебідь, lихо...).Таке ж „середнє л“ буває й на місці правописного ль перед твердими н с ц та приголосними ж ч ш щ, отож у таких словах, як сильний, пальцем, більший, більші, недбальство, пальчик, бувальщина тощо ль вимовляється достоту так, як і в словах пужално, істичилно тощо і так само однаковісінько в Гальченко, (прізвище від слова Галька) і Галченко (від галка), в Барильченко (від барильце) і Барилченко (від барилко) і т. ін.
Тим то правопис слів довго й був неусталений і раніш у таких словах частіше писали л без ь, напр. у Квітки-Основ’яненка, Шевченка раз-у-раз було білше, далш, силно і т. ін. І це було, звичайно, ближче до живої вимови і краще, ніж теперішні написи з ь."
Ще одна риса, що колись оддавалася на письмі, — пом'якшення [з],[с],[ц] перед м'яким [в'] (зьвір, сьвіт, цьвіт — так звана реґресивна асиміляція. 
4. (фонетичний) Дисиміляція (розподоблення): рицар-лицар, парамар-паламар, срібро-срібло.
5. (фонетичний). Сюди-ж належить уподібнення, як почати знов від паламаря-парамонаря(παραμοναριος): ганчар, манастир, салдат, шаравари. Така вимова й написання сприймаються в нас знов як вульґарні.
6. (фонетичний) Сам Шевельов попереджає: "Приклад, що до його тепер переходжу, сучасному українському інтеліґентові, напевне, здасться особливо драстичним, тут бо оцінка мовних вартостей відповідно до чужої мови закоренилася особливо глибоко." Так, це звук [ф], виключно чужомовний і колись нашою мовою немилосердно перековуваний: Пилип, пляшка, Хома, хура, Хведір, хвіртка, Марта, міт. В українській мові, на відміну від московської, звук [ф] самостійно не розвинувся. Тому поки ще ми беремо зразок із тої мови, що його природнім чином у собі витворила — близької, сусідньої. Серед розумних слів пишається тим звуком сила-силенна. Як одібрати ті цяцьки від наших интеліґентів, ніхто ще не придумав. Лиш де-які з них можна легко реабілітувати: "міт", "апотеоза", "патос" то-що.

Ще від себе можу додати увагу з приводу відносно відомого явища, але вже тепер для гнітючої більшости наших земляків неочевидного: як соняшний і соняшник пишуться з [шн], то так і вимовляються, а вже [місяшний], [беспешний] зо зміною в правописі втрачають і праву вимову.

7. (фонетично-морфологічний) Шевельов бідкує за заниканням багатьох продуктивних рис, що визначають своєрідність української мови. Т'але вчений визнає ці явища занепаду об'єктивними. Серед них: "останній бастіон" — закінчення на -и (родовий відмінок однини: кров-и, реч-и, злост-и); перехід о в і, що вгруз у говірки й якось собі зупинився (міч, ріт, мід, нарід); "тенденція до втрати кличної форми"; творенння дифтонгів на межі слів для милозвучности (наука в школі, він і вона) . Тут можна було-б заперечити дослідникові, й виходячи з досьвіду нашого невеличкого відродження, й з погляду того, що незалежні історичні процеси в мові перебувають принаймні під упливом культурних суспільних сил, заперечити, що майже всі названі риси дістають тепер друге життя, дане їм сьвідомим вибором як мовознавців, як і просто осьвічених мовців. Така колись дорога державотворцям нормалізація мови в теперішніх умовинах може й не бути визначальною.
8. (морфологічний) Шевельов заперечує проти приділення новопозичуваних іменників, що кінчаються на приголосний, до жіночого роду. Історично вкраїнська мова давала цим словам нове призначення чи то роду, чи то числа, чи то закінчення основи, вдаючися то таких способів:
"а) Перенесення до чоловічого роду: біль, дріб, глиб, кір, розпач, Сож, Сибір, Черемош, жаль — усі були історично жіночого роду;
б) Перенесення до чоловічого роду, супроводжуване ствердінням приголосного: пил, полин, Хотин, слова на -пис (літопис тощо);
в) Перенесення до відміни на голосний доданням закінчення -а: долоня, яблуня, їжа, лжа, картопля, (по)мста, миша, одежа, пісня, постеля, тиша, воша, земля, також брова, бритва, буква, церква, Іква, кітва, морква, підошва, Полтва, верства тощо;
г) Те саме доданням суфікса (наростка): дочка, чвертка, галузка, горстка, кістка, сітка, сопілка, жердка; частина, данина, глибина; зовиця; скорбота; свекруха тощо;

ґ) Утрата форм однини (плюралізація): двері, груди, сіни тощо."
Зберегли свою первісну форму й рід тільки дуже вживані (мідь, осінь, лють) або книжні слова (міць, честь, суть). Та ще дуже плодючі іменники з наростком -ість (якість, дурість, кволість).
Тому має бути роля, моделя, контроля, діягноза, апотеоза, анабіоза то-що. Шевельов критикує Голоскевича за настанову керуватися родом слова в мові походження: "Це не має жадного значіння для слова, що обертається в українській мові", — завважує мовознавець. І слушно, бо здорові мови все чуже "натуралізують".
9. (морфологічний) Перейманщина чужих слів на -о (метро, кіно, бюро). Такі мали-б у нас відмінятися так само, як і схожі слова ніякого роду (вікно, ребро, відро). Тільки під тиском московської норми "аристократичного" запозичення ми й собі вважаєм колишнє відмінювання тих слів мало не за "суржикову", "мужицьку" рису.
10. (лексичний) Вже беручи жарґонізми з "Собору" Олеся Ганчаря, що тоді відбивали не справжність української мови, а спробу віддати московські слівця в українському матеріялі, Шевельов визнає те, що нам усім тепер очевидно: "Серед цих слів нема ні одного, що не входило б до російського сленгу". То-б-то всі переклади кіна й книжок із щирими, правдивими спробами показати молодечу говірку прахтично леґалізують панування в тій царині мови-конкурента.
11. (лексичний-семантичний) Розколювання семантики вкраїнського слова, там, де мова московська послуговується більш, ніж одним. Приклади: школа+училище, найвищий+верховний, відділ+відділення.
12. (лексичний-семантичний) Усунення семантичного розрізнювання там, де наша мова криє "зайве" проти московського слово. Приклади: опанування-(посідання+заволодіння)=оволодіння; тріюмф-урочистість=торжество; чужомовний-чужий-иноземний=іноземний, іншомовний; зараз-тепер=наразі (довелося зайняти в полон сутий полонізм). В останньому прикладі знати вже пальці "вкраїнізації", суцільно підшитої психологією мови-конкурента. Тому вже тепер: вочевидь (на власні очі) + очевидно (явно) = вочевидь( уже як "явно").
Беручися до розгляду морфологічної шкоди Шевельов нагадує нам історичні факти: слово "одвертий" не може мати форми "відвертий", бо історично тут приросток о+пень твор. Жаден не має бути в формі жоден", бо тут український словотвір витворив а з е+о (ні-же-одн).
13. (лексичний) Обмежуся на цитаті: "Але тоді, як міський сленґ націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржика мали б бути протилежного характеру."
14. (перекладницький) І тут обмежуся на цитаті, щоб не каляти дзвінкого кришталю майстрової гадки: "...сучасні \"перекла­дачі\" не відходять і на крок від російського зразка. Вони воліють удатися до впровадження чужих словоформ краще, ніж дозволити собі \"переклад\", що відповідає значенням, але не формою."
Отут-би й кінець конспектові. Але сам автор наполягає на тому, що його власна стаття "аж кричить, просить пост­скриптуму, щоб запобігти непорозумінням." От цікаво, і про що той постскриптум? "На Україні малахіянські мрії про реформу правопису, хвала Богові, перевелися... Ця стаття нічого не пропонує порядком мовної чи правописної ре­форми... Боронь, Боже, автора і читачів від такого розуміння всього тут поданого!" 
Он воно, бач, як... Мовчки чухаєм чуби: а якеє-ж тоді розуміння? Хіба побавити істориків мови? Так вони й так усе те тямлять. Хіба ні?

Сьвятий страх

 Високе покликання поета — завдавати нам сьвятого страху. Хоча-б страху перед тим тяжким безвіченням рідної мови, що вони насьмілюються заподіювати.

Кисла несподіванка

 Кожне знає, що несподіванка — то пускова повідня в механізмі комічного. Але що таке несподіване маємо ми в суржикові? Для гнітючої більшости дурноляпів, кривомових і мимріїв суржик — то мовна буденщина, навіть панщина. Й ото люде культурніших замірів хіть або й нехіть що-дня, що-години мусять занурюватися в намішаний формалін. То в чому-ж сюрприз сьміховини?

Либонь-же в тім, що, як гадається веселим нашим культурникам, вони, такі вироблені, вишукані, интеліґентні, й собі раз-по-раз удаються до мішаної балачки. А на ділі переписують свої прості московські гадки вкраїнською транскрипцією. Як той казав, "ихъ превосходительства шутить изволятъ". Вони зволять, а нам щось ізнов не несподівано, й не сьмішно. Хіба випаде неприємний сюрприз, що ось, бач, і той, і той отак дурнує та пустає. Й зненацька стає кисло.

Загайливі осінні квіти

 Серік 17 вересня прийшли люде вчитися на бакаляра й думали, що вони спізнилися на 17 день. А на маґістра прийшли вчитися 21-ого. Й гадали, що спізнилися на 21 днину. Т'але вони спізнилися на ціле молоде життя. Because sweet flowers are slow and weeds make haste.

Драма пандемії

 Драма й загадка пандемії здається дуже простою: цілком невідомо, де це ми є. Переживуть ту драму або ті, кому байдуже, де вони є, або ті, хто знайде собі місце перебування поза межами пандемії. То-б-то переживуть усі.

Сам собі пан

 Дуже полюбляю рясно заробляти, сидячи у власній господі, сам собі пан. Бо не вистарчає грошей на те дороженне метро.

Безумовна втіха

 Арістотель навчає нас, що єдина втіха, не пов'язана з пануванням чи обладуванням — то втіха мудрування. По християнському це виходить богословствування. А й справді: для такої втіхи не треба мати нічого — тільки те, що Бог завсіди додасть. Вона лишиться з нами й у вічності. Її стане на вічність, і вічности на неї стане.

Емоційні генерали

 Люде, що переймають вас посеред соціяльної дистанції, бажаючи вжити як емоційного унітаза, знають, що "unitas" — то єднання, й гадають, що десь там під вами таки емоційно змивається. А насправді під вами нема навіть вигрібної емоційної ями.

Й ото по емоційнім єднанні ви мусите стояти під ліжком як бравий нічний емоційний генерал. Чого генерал? Ну, щоб не уринал...

За маловажність

 Здається, що свободу людина осягає, послідовно долаючи притягання первісних елементів сьвітового тяжіння: притяг стати, родини, роду, народу, рідної землі та самого Бога. Такій людині малося-б опинитися в стані безважности. Але насправді настає стан маловажности з несподіваним притяганням од досі невідомих і невідчутних центрів ґравитації, геть непомітних і невадких для людини традиційної, що не має "щастя бути вольним чоловіком".  

Банальна відповідь

Жак Футрель (Jacques Heath Futrelle) був відомим автором детективних оповідань. Якось він повертався з Лондона до рідної Гамерики з повною головою вражінь, ідей, а головне — грубеньким стосиком списаних аркушів, надобів до нових оповідок. Могутній корабель звався "Титанік". Як звісно всім, те судно пережило глибоке занурення. Занурення потягло з собою не тільки письменника, але й іще не відомі сьвітові твори. Ті твори так і лишилися його власним надбанням, а більш нічиїм. Шкода молодого життя. Либонь 1912-ого року про те ще ніхто не здогадувався, та ми тепер знаємо, що 37 років — то буйні молодощі. Але жаль і за нечитаними оповіданнями. Футрель був славний неймовірністю сюжетів, що з'ясовувалися єдино щирою логікою деміюрґа-детектива. Годі заперечити, що й смерть пана Жана була вщерть повна неймовірної логіки.

Оце й мені тепер, як і багато кому, як той казав, видно, де дно. Й давненько вже видно, ще з поверху води. Але ми чогось думали, що не зможемо дихати. А от-же якось принатурилися! І дна все лякалися, репетували: "Це вже дно!". Так, дно, то й що? Виявляється, що на тому дні багацько цікавого, більше, ніж у тім, що поверх води пливло й так усіма переймалося. Уламки культур, водорослини, а під ними — ще коріння того! Тягнеться кудись...

Одно слово, нічого не скажу новій нормальності, як спасибі за ненормальність. Тяжко лежали на денці зміст, рація та глузд. А тепер намацалися якось самі, ворушаться потроху. Й стільки того тепер розуміння, що пекучі санітарні питання здаються мізерними, нецікавими. Навіть як і не матимем на них відповіди, можна не тужити. Знаймо лиш, що тій відповіді малося бути банальною.

Щасливий знахід

 Я вже віддавна-давнього сьвідомий того, що торгую любов'ю. Тому торгую завсігди схвильовано. А знедавна помічаю, що потроху крамарюю ще й культурою. Не всі хочуть брати, але не всі й бачать ту прикидку. То я вже нишком пхаю, куди можу — комусь буде знахід.

Уважно та послідовно

 Коли привчаєшся уважно та послідовно брати двічі по два, то виходить тверде чотири й надійне п'ять, і віддане шість і ще багато чого. 

Коли припаде

 Казки — дивна річ. На них завсігди або ще рано, або вже пізно. Тільки розказувати можна аби-коли.

Спис доконечної літератури

 Сьогочасні хвилозопи або не читали спису доконечної літератури або вірять, що більш ніхто його не читав.

Не дуже скоро

 Сьвіт помінився дати всім волю. Сподіваючись її, майже всі роблять зовсім не те, чого справді бажають. А часом і протилежне тому.

А на побаченнях із самим собою в тюрмі брешуть і брешуть, що вже скоро.

Беззаступне черево

 Той, хто перший канув у неглибоке, але камінне зубожіння, тепер лежить на дні й стежить пропливання високих риб. І ясно бачить їхнє гуртове беззаступне черево.

Слово доби

 Дуже не раджу слухати доби. Дуже раджу читати переддіб'я.

Бо не

 Дуже багато хто (власне, майже кожен) тепер богословствує та хвилозопствує. Просто вони про те не знають. Бо не читали хвилозопських, ні богословських книжок.

Суворий режим

 Пандемія диктує дуже прості приписи: "Їжа є — смашно та корисно. Їжі нема — несмашно та вадко. Питво є — добре та весело. Питва нема — недобре та нудно". Бо всі ті колишні дієтичні дрібниці не про суворий режим.

Буттьова вода

 Ще не так і давно можна було спокійнісінько народитися, звікувати вік і померти, ні разу не замислившись над тим, на віщо ти потрібен. Але тепер питання про людське призначення нахабно вилізло з хвилозопиї й мацає за карк прахтично кожного. Воно стоїть у всіх очах. І особливо сумно в тих, що мали склепитися так і не спалахнувши сумнівом, подивом чи запитом. Доля знічев'я перетовкла всі шклянки і в найдрібній шкляночці відбивається грізна істина. А створено-ж їх усіх ніби на те, щоб неповинно стояти цілими, повними буттьової води.

Catering

 Вільний працівник має бути невидимим і лишати по собі дух легкого анонімного вдоволення. Ми тепер усі зачаровані ідеалом, утіленим у трахтирництві, що сховалося за ширмою ще нового чужого слова catering. Всі щось підносять, подають, прибирають і тільки наколки на руках одрізняють надмірно персональних служок.

Як лист осінній

 Я так високо піднісся над прірвою зубожіння, що її базальтове дно, небезпешне своїм простим законом природи, зробилося филозофично глибоким, аж нереальним. Воно дивиться, як сліпе недріманне око, а з лету навстріч цьому поглядові тепер буде довга, забируща пригода. І скільки я встигну тих дум передумати, кружляючи над кінцем, як осінній листок!

Сірнички

 У нас тепер просьвітитель не може засьвітити сірничка, щоб, креснувши, враз не присьвітити до ґанджу найкоротшої своєї фрази.

Геростратегія

 Підпалити траву в полі й бігти саме туди, куди женеться вогонь — до згарища хати, щоб стати на попеченій землі й гордо промовити:

— Після мене люде тут не житумуть!

Писати й говрити вкраїнською мовою так, щоб по тобі не зосталося ні писанини, ні балачки. Цією геростратегією впивалося, здається, тільки вкраїнське (совіцьке) мовознавство.

Як їм смакував останній ковток смертної духовної отрути, остання интелектуальна крапля перед нестерпно гірким забуттям!

Реакція

 Реакція ніби недобре для діяча слово: кожне жадає акції, й гнівається на опір незґрабних обставин. Але й що-найдіяльніше життя — то тільки ланцюг реакцій. Ми не просто тягнемо ланку по ланці, а не можемо кинути цілого ланцюга, що тягнеться слідком, увесь на видноті.

Ми самі — обставини, й тільки те й знаємо, що опиратися й згинатися, реаґуючи.

Вихід

 Починаючи від Сьвятого Письма, його розділу "Вихід", обіцянка виходу ніби остаточна, це-б-то вона передбачає прихід. Вихід із скрутного становища — то прихід до становища задовільного. А втім ми вже досьвідчили в складі людства, що кожен вихід призводить не до приходу, а до нового виходу. Виходить, що ми не можемо знати, як і де скінчиться наше подоріжжя. Йдемо не анфілядою, а бачимо таки анфіляду розчиняння дверей у все нові порожні сьвітлиці. 

Тому людина опасується виходу за ріг: за поворотом знов криза, злам, неостаточний розв'язок, що тягне по собі мантію нових незрозумілих рівнянь із невловимими, як змії, невідомими.

Народнє оповідання

 Пригадую оповідку однієї старшої моєї сьогочасниці:

— Вітчим було вип'є чарочку та й ходить за мамою, просить у неї. Без чарочки не просив, а під чаркою зачинав. А вона його знай одганя. І чого? Любила-ж, так багато вони вкупоньці пережили: з нами двома її взяв, ще й спільних двоє в них зразу померло. А от не давалося — та й вже. Чогось жалько було.

Неприсутній

 Уже, аж захекавшись, добігає кінця доба пригнобення жінки від чоловіка. А я так нікого як слід і не пригнобив. Але для вкраїнців, здається, та славна доба була суто ніцшеанською: воля, гранично напружена до панування, запекле змагання за його, готовність загинути в боротьбі й сама загибель (оце останнє я мабуть чи не пропущу).

Без ліній

 Вже говорено й переговорено про перетин червоних ліній. Так переговорено, ніби вони якісь палючі, якісь криваві. Т'але ті, хто ходить за червоні лінії й там блукає, червоної барви геть не бачать: їм усе видаєтся помірно чорним, суцільним, без ліній.

Осіннє воно

 Рано-пораненьку щиколодками дощу постукала в шибу рання осіння пора: сказати, що пора. Тяжке було літо, а надто якесь даремне. Може тому за ним жаль, що осінь іде з легкою торбою, лантухів не волочить. Уже не ростопишся, не розтанеш на сонці, хіба так попливеш — за дощовою водою. І то добре, що воду ми маєм — таки щось. А сумувати, в ту воду задивившись, нам і вчитись не треба. Хіба нарцизикам: вони що-ранку всьмішкою вітають свій образ, що спливає й міниться в холодній течії: "Ой, яке гарнюньке промайнуло! Ти бачив? То я!"

Та бачив, уже бачив! А от я — таке миршаве, невеселе та ще й осіннє.

Суфлерська буда

 Для мене перекладництво — то річ особистого спасіння, тому я публічно можу тільки перекладати, а не обговорювати переклад. Публічно спасатися, як то зна кожен перекладник, дуже важко, ба й неможливо. Того й добре, що останнім часом перекладництво де-далі, то все більш нагадує камерний театр, де не то що суфлера-підказчика — самих акторів ніхто не впізнає. І в той-таки час принагідне перекладання — це річ колективного (родинного) спасіння від голоду. Я до особистого голоду готовий і прихильний: він, той голод, на четверту добу стає духовний, це ніби жадання походу на театр — знов темний, непублічний чин. А от рідні та вірні ще трохи не в готові, то й спасаються вже по своєму: трішки під'їдають.

Дідчий виворіт

 Було колись, що-правда, минулося: покупиш собі щось дурничкове, заплатиш за щось дрібничкове — і вже душці пільга. А тепер ті душевні повіви через брак коштів доводиться вітром задмухувати геть аж на духовну путь. І зачинається янгольська їзда, по дідчім виворотові пандемії.

Всі Тетяну полюбляють

 Українську мову, яко рідну, слід не просто любити, як любимо чужі, а ще й полюбляти.

Без переводу

 Козацькому роду нема переводу! Тільки переклад... Але невідомо, що гірше.

Манія мандрів

 Ми тепер живемо ніби в манастирі. А звикли-ж мандрувати куди далі базару. Але ті наші предалекі місця призначення — чи не базари й вони? А ми на тих базарах — чи не старці? Вічно тиняємося, видивляєм очі, зазираючи в чужі миски — а чи надбали що справді? Сидячи тепер без копійки, отак загадаєшся: так а що там було, чом воно не в торбі? Бо багатий чоловік сперши голову на кулак більше намандрує.

Відкинені хвости

 Так звані соціяльні мережі — не місце для думок. Коли там ненароком натрапляєш на якусь дику гадку, то аж дивом дивуєш. То місце на причини душі — шалену й неситу. Жадібна втіха не гребує нічим, їй не конче треба бенькету. Маленька лють під'їдає, де може, й упорає стільки, скільки великодушність ніколи не споживе. А бажання пориваються цупити геть усе, плазувати в терні, а не витріщатися, котячи слину, на високі овочі з дерева пізнання.

Тому спритні думки бігають, як ящірки, й ніяка мережа їх не впіймає, хоч-би й уважала себе за цілий сьвіт. Але скрізь трапляються відкинені хвости.

 

Пам'ять-культура

 Кожне скаже вам, що культура — то пам'ять. Гуртова, звісно. Але й особиста пам'ять — то культура. Це-б-то вона становить власний ґрунт особи. Спомини виринають і потопають, а на культурну пам'ять здаються тільки ті з них, що видобрюють, а не просто гноять.

Не всякий спогад тобі й загниє: ми тепер усі поробилися ловцями й стрільцями на вражіння. А вражіння — то що? Той самий спогад. Він схожий на приготоване завдання, вивчену лекцію. Це все треба донести до якогось іспиту й лиш тоді можна спокійно забути. До згадки додається чимало знадобів, засобів — і вони спитуються вічно захарастрювати культурну нивку, ба більше — і лани широкополі, а разом, як удасться, і Дніпро, і кручі.

Тільки в самохітньому відлюдництві чи змушеному зубожінні можна через брак зайвих об'єктів навчитися відкидати не культурне, ні до чого не догідне пам'ятання. Так і старість притягає за плечі доречні образи, щоб розцілувати вічність.

Минулоріч

 Свавільні интеліґентські новотвори чогось швидесенько робляться банальщиною. І вже ніхто не сьмій говорити йнакше, й уже нема чим дихати носієві. Щойно була "новоріч", аж гульк — уже "минулоріч".

Острах запнутого кону

 Як-що ти не хвилюєшся перед тим, як сісти до перекладницької буди, то не хвилюйся: тобі треба міняти фах, але, поки ніхто про теє не зна, воно не горить. Коли хвилюєшся, вже в буді сидячи, то теж не хвилюйся, бо вже воно пізно.

Звихнення

 У толерантних людей толерантність тяжко перенапружена — аж до втоми звитяжного заліза. Тому в неурядові години вони можуть виявляти люту нетерпимість. 

Осінній горобель

 В-осени, казав собі був безжурний народ, і горобець багатий. А от ми й подивимось, чи не ганятимуться тепер за тим жевжиком убогенькі людиська, чи надбають вони достатків збіжжя та випливу точива свого, щоб теперки гарно на готовому скласти руки й не позаздрити на гороб'я. Лучче нині горобець, як узавтра горобець — хай поки постриба, бо вже потім чи не заскаче на тім місці пустка в очу. 

Корисні ідійоти

 Хибно було-б стверджувати, що ми живем у сьвіті вадких і шкідливих. Але, безперечно, ми живем у сьвіті некорисних. З простих корисних, скоро-но вони десь замріють, тут починають майструвати мудерних ідіотів. Щоб, хоч і корисні, а були таки ідійоти — корисні ідійоти.

Хмари справжности

 Перед штучним шалом пандемії, соромом побитий, уступився раціоналізм. Тільки повсякденні студії метафізики спроможні розігнати хмари вдаваної справжности. Це тепер буденна потреба навіть найменш ученого мозку.

Парсуни й об'єкти

 У кожній родині є якісь старі чорно-білі знятки: поличчя, погруддя, на цілий зріст. Патрети тих, хто вже напевно колись був дуже рідним і вірним. Але вже тепер: хто то, хто це?

По нашій добі лишиться образ масовища об'єктів. І чи хто згадає, чи забуде те все в снігу часу, на чужині прийшлости? Чи хоч спитає: а що воно таке?

Себелі та пліточки

 Мало є чого сумнішого за однакаві, не кумедні, втерті жарти, що позастрягали скрізь ув очках Мережі, ніби якісь плескаті рибини, що й на юшку не догідні, а тільки плескати.

Як діти до школи

 Перше вересня — правдивий новий рік. Бо церковний. Намісць усе кидати, всі до всього хапаються. Все пішло, як діти до школи, все розходилося. Навіть малий Тиміш сьогодні іменинник. 

Ходити серік так дуже нема коло чого, але-ж становище зобов'язує, il faut ce qu'il faut. Щось-же там десь-певне й у тій школі є. Не буваю, не знаю, тільки плачу та плачу. Але відчуття таке, що гайстри, хризантеми, жоржини з мечами й зрадниками (Gladiolus communis) посполито рушили воюватися з наукою, бо пішла поголоска, що наука буцім-то — маскулятив.