Нічим ні позапинати дірок, ні позатикати

 Підтягувати пояси — то в нас найперша козацька забава. Бувало, ще й до зброї не бралися, а вже підтягуєм.  

Поза правописом

 Вже я поза правописом — і добре мені: не ношу ярма, не жду сподіваної волі.

Кримський прецедент

 Красний письменник Кримський понад століття тому заховався в науку від ідійотів. Тепер-би не зміг. І ще запитали-б: "Кримський? А це де-ж таке?"

Їх шістнадцятеро

 Як померти, то вже прочитаним од шістнадцятьох. Число не маґічне, але там двоє — Довбуші-брати, що порубалися бартками в корчмі, й тепер старший і вартісніший "топірцем ся підпирає". В нас тих письменників — ціла ґалерія. Чи галера. Т'але над ким із них коли розридалися-порубалися Довбуші? Ще повстане Прикарпаття. Й Наддніпрянщина теж повстане. Бо я тутешній.

Запорозьке коріння

 Родичі — то чужі люде, разом покликані до відбування родової служби. Мають воювати на боці невідомої потуги й перебувати гуртом, як салдати в казарні чи запорожці в курені.

Здобудем прав

 Говорити тиєю мовою, що за неї плачено, — хіба то не перекладницький привілей? Я, що-правда, відступаюся від його, бо, коли мені платять за державну вкраїнську, балакаю таки по своєму.
Т'але чи маєм ми дивуватися з того, що по рестораціях до нас, українців, по своєму озиваються тільки cleaning ladies? Раз, вони таки ladies, а друге, їм надто мало платять за московську, от і белебенять рідною мішанкою.
А може для когось із оплачених московська — рідна? Я напровсяк їм завсігди дякую за те, що "держаться питомого, свого, от-би й дітям моїм так".

Можливо, пахне нам резервація. А що? То ще не табір, не Ґулаґ. Там, на своїй, окремій території здобудем осібних, етнічних прав: як ізнищене ґльобальною правдою тубільне товариство.

Картагена нашої провінційности

 Київ — то наш український, котляревський Рим. Ще поки маєм не Вкраїнську Державу, а державу київську. І тому травестійні, бурлескні, наново перелицьовані троянці в нас геть усі й скрізь — "обсмалені, як гиря, ланці". А треба-ж десь їхати! І куди? Справляєм їх на Картагену — заблудили, а всі дороги, що не на Москву, то ведуть до Риму. А Рим у нас, як казано, як не італійський, то давно в Київі.
І от вони тут — і хтось із старих київських скаже: та хіба-ж не від бознаколи вже вони тут? Так, але ті, давніщі, довго вчилися бути римлянами. А ці нові научаються бути патриціями й сенаторами хутко, весело, революційно: відливають і відкладають уже не поза кущі, а в мармуряні панські купільні, миють руки не в калюжі, а в вигадливої форми пісуарах, п'ють вино не з сулії, а з уриналів-генералів.
І скажіте: чи це не римські вакації й бенькети, чи це не відродження нашої омріяної античности?

Сліпуча красонька

 Люде поглянуть, як я красно пишу, блискавично глипнуть очима — й одверто одвертаються, засліплені. 

Надходження

 І гадки не маю, як воно так іскладається, що воно діється, що будь-які гроші, навіть коли то "чудна пригода з чоловіком, що ненароком загруз у меду", негайно стають "остатніми" й, тут уже можна сказати, аж "крайніми". Вони зразу тікають конопатити якісь невидимі мишачі діри в хатньому бюджеті, а всі сидять голодні, вірне висолопивши на сонце язики й вискаливши зуби: дожидають нових, перехідних, принагідних і знов "остатніх", як миті життя, бюджетових коштів, що заблукали й збожеволіли, як гадається, десь у коридорах моєї господарчої влади. Це такий протяжний кінець там, де ще й до початку не досподівалися.

За безгріховність

 Маєм Попенків, маєм Дяченків, маєм навіть, якимось побитом, Чернеченків і Монашенків. А Грішниченків нема — так за довгі віки ніхто й не признався, й нащадкам зватися й молитися не завітував.

За свею натурою

 Якби всі робили лиш те, що вміють, я-б нічого не робив.

Ектоплазма

 Творчість нагадує ектоплазму: це щось таке, що виходить із людських очей, рота й вух на хвилі посередництва. Щось таке, чого ніколи не було, а може немає й досі. А посередництво — між ким і ким? Ми нікого не знаєм і не бачили того, хто відав-би. Але хвакторове щось таки бере, тільки чомусь із самого посередника.

Наче в причині

 Тепер, кажуть, усі крутяться, як тая дзиґа. А ще як муха в окропі чи в'юн в ополонці. Або, не дай Боже, наче в причині. Перед людьми ще теж крутитися треба. До того, "крутитися" в нашій мові означа "робити дурниці" — тут головне. Й отак одне дієслово без особливої дії вичерпує всеньке наше закрутасте життя.

Старі крутяться, а молоді учаться

 Не маючи грошей, можна робити лиш чудові, шляхетні дурниці. А вже з грошима то можна виробляти питомі, дурні дурниці.

Ентомолог

 Чим я міг стати коло такого життя? Дивлюся — нічого не видно. Присідаю, приглядаюся: якась кузька бігає, комашка. От і зробився ентомолог. 

Геній не зміг

 Вона народилася генієвою дружиною. І не могла не стати нею. І він, бідний геній, не зміг. 

Наша дяка

 Є люде, що зразу народжуються народніми артистами. І потім так і сидять у народі: артистично, т'але без заслуг. Ніколи вони такі не стають заслуженими. І за це їм наша дяка.

Божа комірка

 Молитва — то записка до Бога, вкладена до Його комірки.

За нечулість

 Не визнаю в нашій мові слова "сенс" — воно "безсенсовне", то-б-то нечуле. До вкраїнської речи нечуле.

Пральна машина

 Зламалася пральна машина. Й нема грошей купити нову. Й совісти нема. Бо в нас охвиційно її, нову, купити ніхто не може. Тільки жінка штрикає притупленим купилом.
Треба брати на виплат. І виплачувати довго, довго, довго. А вона тим часом пратиме, пратиме, пратиме.
Т'але дають лиш у розстрочку. Як українець-борець, я не можу взяти.

Єдині чоловіки

 Не можна сказати, що Леся Українка — єдиний чоловік у нашому красному письменстві. То їй подобалися єдині чоловіки. І їх таких, єдиних, було гурт.
А за Марка Вовчка тут і слова не скажу...

Мале шевченкознавство

 То прикметно, знаменно, що Шевченко зробився салдатом, можна сказати, москалем. Козаком, гайдамакою — ніяк було вже бути. Він сам сприйняв салдатчину як неволю:

Москаль любить жартуючи,

       Жартуючи кине;

       Піде в свою Московщину,

       А дівчина гине...

Але порожня салдацької, вічної самоти — то було його пророче покликання, то було його служіння. Арешт 1847 року — Шевченкові 33! Раніше треба було напитувати собі Ликери. Хто в 33 не женився — чернець. Тепер парубкують: "мій хлопець", "мій друг", але то — позамаґічне істнування. І теж своєрідна салдатчина.
Опісля салдатчини — добування: недуги, доноси, зради. Й уже заметушилися бальзамувальники, вже міряють на тобі муму. Добре, що хоч смерть завсігди справедливо вчасна. А далі — возіте, носіте, копайте, ховайте, досліджуйте.  

Під зодіяком

 Москвомовність як вибір ударяє. Вже молоді, мені як діти, сьвідомо обирають її. Це-ж принаймні на п'ятдесят літ! Німі на панщину ідуть. І діточок своїх ведуть.
Хто не любить двомовного Шевченка, що взяв на себе всю нашу несвоємовну муку, хто приндиться, цурається, як полтавський соцький, — вічно житиме під зьвірокругом Хохла.

Дрібний продаж

 Друг нині не зателефонував, а подзвонив — ніби бив у всі дзвони. Ми, каже, живемо, як серед продажу вроздріб: краму багато, краму вдосталь — хапаєш, одкладаєш, кидаєш просто. А ще ось яке є — й таке, й сяке! Хто гроші має, все забуває. Хто грошей не має, все пам'ятає.
А як вийдем із циклопічної крамниці з дрібним крамом, чи привітає нас янгол, чи поплескає вогненним лезом по плечі? Чи хоч зареве нам наперестріт Валаамова ослиця?
Двері в духовний сьвіт не позабивані наглухо — їх просто ніде немає. Хто бачив їх, хоч намальовані, хто торгав, озовіться!

Слово

 Яке гарне слово в нас — "утаємничувати"! Це посьвячення в таємницю: Агар наближається до янгола й не знає того. Їй одкриється водяна таїна, й далі вже житиме вона як звичайно. Живучи коло води чи згинувши від згаги, таїни не пізнаєш, ні. Й отак животіємо: хто як. Але маєм слово. І Слово.

Красоха така

 З погляду естетичного, красового, Вкраїна пашіє надмірністю й сплюндрованістю краси, а надто жіночої. На віщо, куди це? Й та краса все тікає сьвіт за очі, тече в краї, де некраса вимагає пристайности, — й в'яне, гине. А в Україні все не здається на капітуляцію божевільний млин, причинний вітряк: якісь байдужні дядьки все клепають і клепають красючок. Не кують гаряче, а клепають холоднаво.

Протоплазма

 Кругом такий сьвіт ворожий: хто заміряється на нас ядерним кийком, хто землю нашу їсти хоче, в кого критерії та стандарти такі, що вік живи, а не доконаєш, не виконаєш. А в нас — ізнов протоплазма, бійомаса! Згорнулися калачиком, як ненарожденні земляки, й дожидаєм родива. А хто ваш батько, діти? Та ми не знаєм! А мати-ж хоч? Та якась суроґатна!
Нема нічого, не було нічого. Тільки бігали-метушилися якісь Мазепи, Петлюри, Бандери. Добігалися! Дометушилися!
Хочемо нірвани: хай ті думки, як ув СССР, одлітають геть! Спати, спочивати!

Поплив-би на той бік, човна не дають

 Сьогодні Андрій Куликов поділився дотепом: як-що змішати синьо-жовте, то так чи так вийде зелене. Виходить, що в нас усе нарешті змішалося й попливло.

Голодні жорна

 Загадувати загадки, знаючи відгадку — діло невелике. Багато цікавіщі ті загадки, що ще без відповіди, без накривки. Здається, легко млинові молоти, бо кожен із нас — як той млин, але скільки кругом скрегоче сухих, голодних жорен! 

Забавний похід

 Учуваються мені якісь сумовиті сурми, що кличуть нас у веселий, але забавний похід — толочити зеленеє жито.

Муж мій нетяга і ледащо

 Панам удавати с себе селян — стара наша вкраїнофільська традиція. І новомодній клич "посполиті!" то її радісний одгомін. Але чи ми масковані міщани-паничі, чи таки безземельні, ледачі кріпаки, що вдають із себе культурну клясу? На людному безлюдді Хоми походжають яко чоловіки: здоровкаються, всьміхаються, вишивані такі. Театральний селянин збігається з справжнім нетягою — й не розбіжиться, не потягне ніяк.

Впад

 Нема в нас жадного "вторгнення", хоч і "вторглися" тут одні. Слова нема. А "впад", "наїзд", "забіг" є. Це річ не процесуальна, це вперлись і сидять, поки їх не виженуть.

Самоттєпис

 Самота Шевченкова, відбита в найдрібніших подіях його життя, ніби в зерні офорту, вимірюється й заспокоюється тільки його генієм.

Хто з лихом жартує, той його куштує

 Піст скінчився в раю — зламанням заповіди, одної на ввесь Сад. Ми тепера лиш спитуєм, куштуєм пісного — то так того першого яблучка кортить! І десь там, між тими колишніми деревами, бігає голодна душа...

Правдивий лісостеп

 Охрім Сирин пише: "піст — добрий товариш подорожнім". А в нас, щоб той подорожній не був порожній, яких тільки попустів не попускають! А де ми мандруєм, скажіте? В степу, в лісі ночуєм? Та ні-ж бо! Лиш у душу заглянеш, а там — правдивий лісостеп.

Духовний день

 Верховна Рада УССР далекого 1991-го року анітрохи не пеклувалася християнством: знали кілька сьвятів, коли не можна не пити чарки — та й годі вже було. Т'але те, що наш День за юліянським календарем завсігди припадає на твердий піст із дозволом на олію, — то воля Божа. Нам треба виганяти бісів, а се кодло не виходить, казано, як тільки молитвою та постом.

Вдвох помирили нас із церквою новоюліянський і григоріянський календарі: на щастя, на час від 1 березоля 1600 року до 28 лютого 2800 року новоюліянський і григоріянський календарі цілком збігаються — то вже є коли спастися.

День незалежности

 Нині почуваюся особливо незалежним: мій день незалежности, як той мовляв. І починаю незалежно думати про те, яка-ж незалежна наша Вкраїна. Від багато чого того, про що всі тільки й думають.

Ще страх Божий

— Не бійтеся, цей песик не кусається!
А як у "песика" вселиться бісик? Доведеться Бога боятися. 

Абсолют

 "Партнер" — то слушний утямок, коректний. Бо справді особисте сягає так глибоко, а потім так високо, що навіть і сам "партнерчин партнер" уже до того непричетний. 

Як щось плескатиметься

 Узавтра будуть мені оплески: щось плескатиметься — велике, чуже, багате; а голякові — оплески.

У глибокім мовчанні

 Глибоке мовчання — то мої наймиліші заглушливі оплески.

Перепуск

 От не заздрю я на тих критиків. Живого критикувати лячно, бо може каменувати посланих до його, як той Єрусалим. А мертвого — ще страшніше, бо ще з могили проклене. Хоч може то їм усе й у вусі не свербить: як ітимуть, то пустить такого вартовий янгол:
— А то ти, Миколо?! — Й спочутливо шепне товаришеві: — Це той, що цілий вік при Василеві-письменникові зв біса служив.

Злетіння

 Саме рік тому я переживав правдивий письменницький зліт. А тепер — плазую. А я-ж — той самий творець із літним апаратом на спині, т'але на рік досконалішим, лискучішим. Це як той чоловік, що був коханий, а тепер од тої самої жінки зневажений, отже мусить повзати, тільки тепер іще й із машинерією любови за плечима. Чи він сам — той самий коханий, що був, чи вже горбатий? А це залежить од того, чи воно було злітання чи злетіння. 

У щирій, нештучній хвормі

 Хами люблять почуватися щирими, неробленими, а ті, хто знає таке слово, ще й емоційними.

За менечитання

 У серпні, перед самим вереснем, люде вперто животіють, як ті ґренляндські акули: геть занепало менечитання. Та й, власне, менеписання...

Біс коментарів

 Важко прожити мудро, без грішних коментарів: мутить біс.

Підбожі люде

 Християни тепер нічого не бояться. Хіба бути не такими як усі...

Чуття єдиної родини ІІ

 Важко зрозуміти, чому чесна мати-цензура — то зле, а блудлива донька-політкоректність — то добре.

Свої свої

 Антиксенофобія не є ксенофілія. Антиксенофобія сама є хворма ксенофобії, бо антиксенофоби люблять не чужих, а своїх. Просто в кожного свої свої.

За лісом жартів

 За лісом жартів ховається те, що правди не має.

Смертні боги

 Хаос-Передкосмос. У Космосі: Уран — скинений і викладений од сина Кроноса. Кронос — скинений і викладений од сина Зевса. Зевс — скинений і викладений од якихось синів уже поза мітологією. Мружиться Хаос-Передкосмос.

З середини

 Культурно дуже обмежений чоловік: цілий вік культуриться, межується — й не годен вилупитися з шкаралупи чи хоч залупитися. Це сумно, бо всі, хто зовні, мусять слухати нестерпний глухий стукіт замкненої голови. 

Смерть читачева

 Найважливіша ознака нашої літературної доби — смерть читачева. Читач умер і це найбільше позначилося на нашім краснім письменстві: воно збайдужіло або знечулилося до мови, мови в найширшому, безберегому розумінні. Тому нікому читати цього дописа й шанувати його по заслузі.

Саторі

 Стан, що я знаю, й єдиний з тих, що його можна назвати лиш саторі й аж ніяк не осяянням: "Так, це ідійот!" Оце сьогодні вже вкотре пережив його — й так гостро, прикро.

Наша урбанізація

 "Дурень до Київа, дурень і з Київа" — ото й усе наше вгородовлення, нічого доточити.

Додашні величини

 Буваючи ненароком у Житомирі, я намагаюсь ані на мент не забувати за добрезність житомирських шкарпеток і мальовничість зовнішнього околу. На ці два кілки я потім навішу пліт, щоб далі обводити місто валом шани, краси й любови.

На відбороні

 Може римські леґійонери колись почували, що вони, найлуччі вояки, боронять найгірших од байдужих. У нас, безперечно, найліпші боронять байдужих од найгірших.

Намилений асфальт

 Найбільше не любиться мені те наше міське міське життя за його мильність: скрізь у йому ніби миляний шум. Послизнешся на сьвіжому білому шумовинні, впадеш — і гроші тобі викотяться. І так-о б'єш що-дня, гупаєш, як той бубон.
Треба десь мати занедбаного городика, де все як слід поросло бур'яном і похнюпилось од недогляду.

Не завидуй худорбі — доведе Бог тобі

 Худорба — то найперше тепер міське чоловіцьке вбрання: на суху вербу всі лахи так гарно вішаються. І скачеш собі, бадьоришся — не новенький, а таки сухенький!
На гладких теж до ладу лежить — те, в що вріс.

Нутрішній слух

 Я красу дуже чую — просто засьпівати не можу.

До себе

 З роками людина починає зазирати до себе. А потім забігати, заходити й засиджуватись у собі. Спершу двері тільки торгають, далі прочиняють, лишають навстяж. Здається, в середині нема нічого й нікого. Опісля вже ті двері причиняються й навіть замикаються. Колись замкнуться так, що не виважиш і не висадиш. І вже до суднього дня не знатиме ніхто, що там і хто там.

Перекладницький сьвіт

 Мені зґрабно в перекладницькім гурті й звинно танцюється, т'але я не виходжу на судні "майданчики", де тісно грають у копаного м'яча, на радні "майдани", де ніяк не оберуть кошового, не йду я до м'ясовитих "міст", де бурхає колективна гадка, чи безкраїх країн, де добуткове еґ0 вже не влазить у жадні нулі.

Живущі соки

 Чудові життьові дні, коли вже не гаряче, але ще буде тепло.

Своя губа

 То колонізаторову мову можна насуплено пригадувати чи насьмішкувато вигадувати: московську, польську, німецьку. А свою — вчити так, щоб аж оселедець прів.

Сухоліс

 У Ляпляндії за знамено краю править сухоліс: побільше то сосна, що не впала гнити, а вп'ялася корінням у ґрунт, щоб отак простояти сто й двісті років. Деревина сіра, ніби занедбана, а проте недіткненна й майже вічна. І нам треба такої соснини: чи ще будемо буявіти-зеленитися, чи вже не судилося, а стояти треба, сіро вчепившись останніми галузками в неласкаве небо, розчепіривши коріння в землі, що давно вже не хоче нас живити.

Дрібочка правди

 Треба що-ранку заживати дрібочки правди, щоб удень не вдавитися бува якою великою істиною.

З'єдночена країна

 Не вважаючи на те, що серед фінок гнітюча більшість — білявки, тутешні небілявки й собі штучно вибілюють навіть і рудий волос. Ув Европі годиться бути не ориґінальним, а таким, як треба і як тебе знають.

Нічого, як спасибі

 Не казатиму вже нічого, як "спаси-Бі". Бо, вдячно звернене до Бога, воно вже в нас трохи пригнічене, а намісць його всюди пхається й пнеться скупчене на собі, пихатувате "дякую".

Біда мучить, біда учить

 З усяких мандрів треба привозити не дурничку на незабудь, а якісь солоним потом загорьовані навички. Поневіряючись фінською, шведською й норвезькою Ляпляндією, я навчився двох речей: непомітно перетинати кордон і непохибно вживати жалюзів. 

By the map

 Ідеальна аглицька леді сидить ув автомобільному навіґаторі: чемна, терпляча, з струйним, культурним голосом. Ще й така поблажлива: turn, каже, left, дорогенький. І лиш тоді, коли зовсім знепутиш, прихильно висьпівує:
— Please refer to the map...

Коли нема "коли"

 Тут учора один ляпляндець поїздив довкола мене велосипедом і нагло запитав:
— А котра-ж ото, приміром, тепер година?
— За 20 друга.
— Як-як?
— 13:40.
— Дуже цікаво!
— Ви цікавитеся часом?
— Ні цікаво, що часу не істнує, а люде все міряють його.
— Тепер я розумію, чому ми всі, мірочники, вічно кажемо, що не маєм часу. Чого нам усе ніколиться. Ніколиться, бо "коли" немає...