Переглянув шедевр німецького імпресіонізму - кіно "Орлячі руки" (Orlacs Hände,1924) Роберта Віне. Конрад Файт грає піяніста Павла Орляка тому фільм і зветься "Орлячі руки" (а не крилля). Що сказати після того сьвітла, ґриму, декорацій, мізансцен з акторською мімодрамою й контрапостом? Я бачив Курбаса! А може й більше...
У цій ґотицькій драмі немає нічого нештучного, в ній усе - штука. Дві годині вистави й постанови. Як після такого іще щось виставляти і ставити?
І в щасливому кінці з приточеними кінцівками все гаразд - саме за законами жанру. Замісць химород творчого розуму і шахрайської гадки впевнено постають учені й карні факти. І всі демоноокі актори з трагічними тінями довкола очей і вічним присмерком у порожній, з фалшивими, гнітючими меблями хаті, боязко й невміло заходжаються коло людського, приреченого на блаженство життя.
У цій ґотицькій драмі немає нічого нештучного, в ній усе - штука. Дві годині вистави й постанови. Як після такого іще щось виставляти і ставити?
І в щасливому кінці з приточеними кінцівками все гаразд - саме за законами жанру. Замісць химород творчого розуму і шахрайської гадки впевнено постають учені й карні факти. І всі демоноокі актори з трагічними тінями довкола очей і вічним присмерком у порожній, з фалшивими, гнітючими меблями хаті, боязко й невміло заходжаються коло людського, приреченого на блаженство життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар