Бах — то був собі компоніст. Ну, який там компоніст? Тільки й того, що скомпонував дітей десятку. Та й то люде глузують: як ти, кажуть, такий гладкий, коло тої старої виграєш? А він чого огрядний? У хаті зранку попрокидались — і чогось усі зненацька захотіли їсти. То вже стара до паніматки підбіжить, та й позичить десяток яєць, ніби красити, до Великодня. А сама, хоч і піст, нишком ізварить і дітям дасть. А вже тому Бахові юшки поналиває з-під яєць. То вже він хлебче, поки голод не втопиться, а далі йде до церкви на орган вигравати. А з голою юшкою в пузі — як воно грається? Тільки бах та бах! От і прозвали Бахом на селі.
Люде, звісно, глузують із бідаря. Аж і приказку вигадали: я, кажуть, не органистий — не перебіраю. А йому, сердезі, що перебірать? Иньшому кому парахвія й грошей коли дасть. А цьому Бахові лиш проса мішечок — проси, не проси. От жінка сяде коло печі, руки ті згорне, та раптом: а де гроші?! А він: я хвуґу, каже, змайстрував! А вона за пугу: на тобі хвуґи!
Люде, звісно, глузують із бідаря. Аж і приказку вигадали: я, кажуть, не органистий — не перебіраю. А йому, сердезі, що перебірать? Иньшому кому парахвія й грошей коли дасть. А цьому Бахові лиш проса мішечок — проси, не проси. От жінка сяде коло печі, руки ті згорне, та раптом: а де гроші?! А він: я хвуґу, каже, змайстрував! А вона за пугу: на тобі хвуґи!
Де-ж його тої грошви взять? Хоч нехотячи, а пошкандибав і до другої церкви пріти: чи не приймуть і туди за органистого.
От він там на бальконі сидить — і вже грає, грає, аж розогнів. А тут бурсак із самого Київа — стояв, терпів, та: що воно за бах?! Як воно, пся віра, не по християнсьому гра! Тут таки в церкві виламав одвірка, та до органистого на той балькон: знай православиє, вражий ти сину!
Ото наш Бах, хоч і грубий, а скочив з балькона — тільки гуп, аж ув органі гуде! Та й побіг од того бурсака геть. Спудей із одвірком по чужому селу бігав-бігав — та й плюнув, захекавшись.
А Бах до річки добіг та й кинувся зопалу, щоб прохолодитись. Кинувся, а викинутись — чи не зміг, чи не схотів: тільки за ним вода холодная хижо заклекотала.
Якось через те село вчене панство з городу в город їхало, та й по хатах: чи нема де паперу цигарки скрутити? А там який-же папер? Чи хто чита, чи пише, чи що? Побалакать і без паперу можна, а курили люльку — не пани-ж, слава Богу. Аж раптом Башиха з свого обійстя цілий лантух паперу несе. Один панчик узяв, подякував. Курить — аж придивився, що воно щось пише. Це, каже, ноти, а що вам за теє дать, хіба збіжжя мішок? А вона на те: збіжжя не треба, а цибулі дайте. В мене ті діти, десятеро, як голодні, то я їм цибулину в зуби. От воно як угризе, то вже й мовчить.
Ну, пани цибулі дали, ще й часнику насипали. А ті папери в город повезли. Повисушували десь на горищі, порозкладали по табличках, та й сіли вже грать. Ах, прицмокують: хвуґа! А одне й сьпіва: пугу, пугу! За ними й усі письменні почали ту вдовину біду вигравать. І брешуть, що німець був. А воно такий німець, як ви і я. От вам і Бах.
От він там на бальконі сидить — і вже грає, грає, аж розогнів. А тут бурсак із самого Київа — стояв, терпів, та: що воно за бах?! Як воно, пся віра, не по християнсьому гра! Тут таки в церкві виламав одвірка, та до органистого на той балькон: знай православиє, вражий ти сину!
Ото наш Бах, хоч і грубий, а скочив з балькона — тільки гуп, аж ув органі гуде! Та й побіг од того бурсака геть. Спудей із одвірком по чужому селу бігав-бігав — та й плюнув, захекавшись.
А Бах до річки добіг та й кинувся зопалу, щоб прохолодитись. Кинувся, а викинутись — чи не зміг, чи не схотів: тільки за ним вода холодная хижо заклекотала.
Якось через те село вчене панство з городу в город їхало, та й по хатах: чи нема де паперу цигарки скрутити? А там який-же папер? Чи хто чита, чи пише, чи що? Побалакать і без паперу можна, а курили люльку — не пани-ж, слава Богу. Аж раптом Башиха з свого обійстя цілий лантух паперу несе. Один панчик узяв, подякував. Курить — аж придивився, що воно щось пише. Це, каже, ноти, а що вам за теє дать, хіба збіжжя мішок? А вона на те: збіжжя не треба, а цибулі дайте. В мене ті діти, десятеро, як голодні, то я їм цибулину в зуби. От воно як угризе, то вже й мовчить.
Ну, пани цибулі дали, ще й часнику насипали. А ті папери в город повезли. Повисушували десь на горищі, порозкладали по табличках, та й сіли вже грать. Ах, прицмокують: хвуґа! А одне й сьпіва: пугу, пугу! За ними й усі письменні почали ту вдовину біду вигравать. І брешуть, що німець був. А воно такий німець, як ви і я. От вам і Бах.
Немає коментарів:
Дописати коментар