Живе суперництво

У здоровій конкуренції одужує клієнт. А хворіють і мруть самі конкуренти.

Вибух ізради

Наше письменство та й усе мистецтво 20-х рр. ХХ століття - то термоядерний вибух українського хисту. Але Єфремов, від імени старих (і тоді вже "колишніх") українських интеліґентів - Тесленків, Васильченків, навіть Винниченків - справедливо завважує, що той вибух - то вибух зради. Зради поетичної, маньєристичної, завзятої, молодої, але зради. Із вічними срібняками і вічним зашморгом на арьєрсцені.
Я не сьмію судити тих людей, але мушу пам'ятати, який був їхній кінець.

Лихо від упорядників

На решті читаю видані (й либонь куплені) року 1997-ого "Щоденники" (1923-1929 рр.) Сергія Єфремова. Дуже тішуся! Але... "Від упорядників" пише: "Фонетичні та орфографічні особливості збережено в усіх випадках, коли вони не входять у суперечність із нормами сучасного правопису. Упорядники керувалися тим, що відмінності у мові, зокрема - у тому, як тоді говорили, становлять досить широкий інтерес, тому їх збережено. Відмінності ж у написанні цікаві лише вузькому колу фахівців, які при потребі можуть звернутися до оригіналу." Які саме знищені фонетичні особливості мав єфремівський першотвір, ніде не зазначено.
Протестую від "вузького кола": де той ориґінал у разі потреби? Вашого "сучасного" правопису вже нема, аж загуло за ним, а Єфремов усе той самий!
І ще: "Уніфіковано відповідно до сучасного українського правопису написання російських, імен, прізвищ, назв. Цитати російською мовою також наводимо за сучасним правописом".
На ката вони те все сиділи калічили, марно марудилися? Кого коли зацікавить фонетика, московська мова тих зразу збезіменілих упорядників? Те, як вони пишуть московські прізвища, назви чи хоч імена? Зате всіх має врешті цікавити думка академіка Єфремова, хіба ні? На віщо-ж вони її сплюндрували, лишили руїною?
Прошу "упорядників" ніколи не чіпати меї хвонетики й ортограхвії...

Орлячі ті руки

Переглянув шедевр німецького імпресіонізму - кіно "Орлячі руки" (Orlacs Hände,1924) Роберта Віне. Конрад Файт грає піяніста Павла Орляка тому фільм і зветься "Орлячі руки" (а не крилля). Що сказати після того сьвітла, ґриму, декорацій, мізансцен з акторською мімодрамою й контрапостом? Я бачив Курбаса! А може й більше...
У цій ґотицькій драмі немає нічого нештучного, в ній усе - штука. Дві годині вистави й постанови. Як після такого іще щось виставляти і ставити?
І в щасливому кінці з приточеними кінцівками все гаразд - саме за законами жанру. Замісць химород творчого розуму і шахрайської гадки впевнено постають учені й карні факти. І всі демоноокі актори з трагічними тінями довкола очей і вічним присмерком у порожній, з фалшивими, гнітючими меблями хаті, боязко й невміло заходжаються коло людського, приреченого на блаженство життя. 

True vintage

 За куці, як у півника, крамні штанці десь у Великій Британії пробували правити аж 6 хунтів. Потім уже віддавали за 3. Однак ніхто не взяв. То добрі люде подарували їх мені, знаючи, що часом ходжу й без штанів. І тепер вони на тілі — як історія поневірянь, неслави, байдужості й, нарешті, тихого спокою: true vintage.

Звичаєм

Мало хто чув, як бреше басет-гаунд, а як почув, то здригнувся, бо гавкіт прикрий: то від незвички. Коли починає брехати интеліґент, то згук теж не надто милий, але то вже як-раз од завички.

Гетеродоксія й ортодоксія

Як гетерографії протиставити ортографію, то доведеться визнати, що гетеросексуальності тепер протистоїть ортосексуальність.

Интеліґентно суржикувате

За нашим одповідальним за мову интеліґентом, директором институтів і департаментів, має бігати редактор із майстерною козацькою нагайкою: щоб утинати суржик і не згасити каганця интеліґентности.

Битва однорогів

Психологія завзято учить нас, що инколи конче треба мовно зрівнятися з розмовником. Я ніколи того не робив, мій дискурс - дискурс народника-просьвітителя. Тому я готовий і до затятих, непоступливих змажок "гармонійного білінґвізму" чи "мовної шизофренії" і не ладнаюся знемагати в них, суржикуватіючи, чи гоїти недугу загальнозрозумілістю.

Як зовуть, так і обзиваються

Усталені вирази - то як коли лопата скрегне залізом об камінь старої культури. І як той камінь одляскне далекою луною московською, мають одкинути його майбутні будівничі. 

Для чого й для кого

Шкода, що я так пізно зрозумів, для чого живу: не встигну, не наживуся. Ще є для чого, але вже нема для кого. 

Лантухи з мотлохом

Захоплюючись нашим розстріляним одродженням, треба мати в очу поперднє розстріляне народження. І те, що спершу була безкомпромісовість, а далі - суцільний приречений компроміс. А старі письменники спостерігали те все, як виставлені з хати лантухи з мотлохом. Клясика та й годі!

Не кімната

Тиняюся по хаті: кухня, вітальня, робітня, спальня, сповідальня, а це що? Не вже "ванна кімната"? Ні, має бути купільня!

Полум'яний гостинець

Тут громада не знала, що з собою чинити і як поза собою діяти, то й надумала підпалити хату. Це чин всепаління і всеспаління. Ми знаєм, що вкраїнці, але не знаємо, що з тим робити, — тож спалім.  Ми не знаєм, чи ми вкраїнці — тож спалім. Ми знаєм, що невкраїнці в Україні — тож висадім її на поміст жертовні.
Це — всеогненна жертва й сьвітові, й Богові. Бога не всі знають, тому де-хто палитиме тільки сьвітові — але палимо разом.
Що робити з війною? Виставим на поміст! Господарство? На поміст! Політична кляса? Нехай горить! І культурна? Оця найперше!
І станьмо сухим очеретом ближче до вогню! А хто підпалить, кому дати смолоскипа, що вже скипів смолою? Он там хлопці бігають якісь чужі, сторонні. Ні сьвітові на показ, ні Богові на приніс — тож хай вони піднесуть полум'яного гостинця, а самі хоч зігріються.

God-made man

Створеному Богом, мені шкода тих людей, що майстрували себе самі. Я хіба що лагоджу в собі те, що поламали саморобні людиська.

Оленчине м'ясце

Велика громада почутила, що проглинула щось величеньке, і гадає, що то Телесикове м'ясце. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по вкраїнській траві:
- Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!
А Телесик із явора:
- Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! 
Щось своє ззіли - зміюччине то м'ясце.

Квасна діжка

Коли приєднуюся до рідномовної розмови чи приходжу в бесіду, то помічаю, як рівень української поступом піднімається: так, наче опасистий дядько просто в кожусі примудряється влізти до квасної діжки. 

Невбачай

Не люблю втрат. Бо живу на горищі Всесьвіту, де все те, що славному низовому товариству невбачай здалося непотребом.

Вплив чужої мови

Слово "округ" ми маємо, то я даремно суплікував. Тільки там наголос на другім складі. Тож коли пише, що "депутат має округ", тепер уже ясно, що все мандатне понавкруги його. І нема тому почину, і краю немає! Округ - так само безберегий прислівник як і веселий вплив чужої мови до наших голів. 

Перебендя

Українські письменники так кобзарями й лишилися. Того й не тужи, що не друкують, не славлять, не визнають. Є ще кому при дорозі крадькома зійтись очеретом округ перебенді: послухати тих пісень, казочок і балачок.

Закон політичного життя

Кайданами треба мінятися, а правдою торгувати - то закон політичного життя, хоч-би що собі думав Шевченко.

Двоє в церкві

Не журіться, що мало вкраїнців. Не журіться, що ніби поменшало їх. Не журіться, що може й не було ніколи, бо відшахнулися. Українство - то віра, а не міт. Будете неділею в церкві, роззирніться навкруги: скільки нас там. Але не кажуть, що мало, кажуть, що слава Богу, є. Піп і одному вірному рад: без одного вірного служба не правится.

Шкодування

Загубив одну річ: немодню й незвабливу, але зручну, як і сам я. Власне, загубив себе.

Чужа мова

У сніданковій залі славного житомирського готелю "Додо" лунають чужі мови: німецька, словацька, а при нашому столі - ще й українська. Не диво, що всі готельні чужинці до нас вітаються: тямлять, що вкраїнська тут серед "культурних" чужа.

З часом

 З бігом часу людина починає ганятися за власним тілом, але тіло завжди втікає. З плином часу людина починає дослухатися до свого тіла і тямити його мову, але тіло не говорить нічого доброго.

Додо

Житомирський готель зветься собі "Додо" - десь тут має жити й Аліса, Олизька по нашому. А в тім, говорять по московській, а не ангелянською: то либонь добрий переклад Дивокраю. Напитую прасування - знизують плечима, кудись телефонують: прання чи прасування? Схожі слова, слова, схожі на слова, як розсипаний горох, лунко бігають по Керроловій хаті.
Врешті вердикт: послуга прасування - сто гривень за одиницю. Дуже кругло!
- А можна самому спробувати?
- Не панське то діло!
- Наше панування вивезли до Архангельського, там воно й закопалося!
- І не мужицьке! Наша покоївка все зробить!
- Це дискримінація!
Походжаю залею, бідкаюся рідномовній покоївці:
- Дивіться, який гарний дядько у вас по хаті пожмаканий ходить! Це не по хазяйському!
Пустила, рідненька! Тепер я прасований у Житомирі. Шкода, що мало хто тут знає, що то значить - тутешню міську культуру розпрасував мужній прас колоніялізму. 

Вузькі двері одіжної шахви

Що-ранку те саме: дуже багато сьвятного вбрання й ситого невлізання.

Наге слово

Жінка вважає, що я не маю гумористичного чуття: усі ті недотепні жарти про гроші... А що вдієш: "нема" — таке наге слово.

Ледаче марення

Хоч-би хто спогади написав, чи що. Я вже, здається, готовий. Дарма, сам себе спогадуватиму в вічності. Можна вже починати. Вона вже тут.

До куті

Теперішні письменники не люблять писати загадками, бо сучасні їм читачі не вміють тих загадок розгадувати. Тому берем макітру, мак — і трем до куті.

Ущільний лябіринт

Завітайте до лябіринту! Платимо яко мога. Вихід із його напевно є, але поки ще не було вороття. 

Коли вже

Тепер мало бути відомим, бо відомі стали всі. Для славетности треба бути ще й оголошеним. А де-ж, спитають охочі, в якій-же то церкві так оголошують? Не знаю, не бачу - тільки чую, коли вже.

Мова за 30 днів

Як-що ви зараз-же пильно заходитесь коло мови, то вже за 30 днів вона вимагатиме всього вашого життя.

Казка про Баха

Бах — то був собі компоніст. Ну, який там компоніст? Тільки й того, що скомпонував дітей десятку. Та й то люде глузують: як ти, кажуть, такий гладкий, коло тої старої виграєш? А він чого огрядний? У хаті зранку попрокидались — і чогось усі зненацька захотіли їсти. То вже стара до паніматки підбіжить, та й позичить десяток яєць, ніби красити, до Великодня. А сама, хоч і піст, нишком ізварить і дітям дасть. А вже тому Бахові юшки поналиває з-під яєць. То вже він хлебче, поки голод не втопиться, а далі йде до церкви на орган вигравати. А з голою юшкою в пузі — як воно грається? Тільки бах та бах! От і прозвали Бахом на селі.
Люде, звісно, глузують із бідаря. Аж і приказку вигадали: я, кажуть, не органистий — не перебіраю. А йому, сердезі, що перебірать? Иньшому кому парахвія й грошей коли дасть. А цьому Бахові лиш проса мішечок — проси, не проси. От жінка сяде коло печі, руки ті згорне, та раптом: а де гроші?! А він: я хвуґу, каже, змайстрував! А вона за пугу: на тобі хвуґи!

Де-ж його тої грошви взять? Хоч нехотячи, а пошкандибав і до другої церкви пріти: чи не приймуть і туди за органистого.
От він там на бальконі сидить — і вже грає, грає, аж розогнів. А тут бурсак із самого Київа — стояв, терпів, та: що воно за бах?! Як воно, пся віра, не по християнсьому гра! Тут таки в церкві виламав одвірка, та до органистого на той балькон: знай православиє, вражий ти сину!
Ото наш Бах, хоч і грубий, а скочив з балькона — тільки гуп, аж ув органі гуде! Та й побіг од того бурсака геть. Спудей із одвірком по чужому селу бігав-бігав — та й плюнув, захекавшись.
А Бах до річки добіг та й кинувся зопалу, щоб прохолодитись. Кинувся, а викинутись — чи не зміг, чи не схотів: тільки за ним вода холодная хижо заклекотала.
Якось через те село вчене панство з городу в город їхало, та й по хатах: чи нема де паперу цигарки скрутити? А там який-же папер? Чи хто чита, чи пише, чи що? Побалакать і без паперу можна, а курили люльку — не пани-ж, слава Богу. Аж раптом Башиха з свого обійстя цілий лантух паперу несе. Один панчик узяв, подякував. Курить — аж придивився, що воно щось пише. Це, каже, ноти, а що вам за теє дать, хіба збіжжя мішок? А вона на те: збіжжя не треба, а цибулі дайте. В мене ті діти, десятеро, як голодні, то я їм цибулину в зуби. От воно як угризе, то вже й мовчить.
Ну, пани цибулі дали, ще й часнику насипали. А ті папери в город повезли. Повисушували десь на горищі, порозкладали по табличках, та й сіли вже грать. Ах, прицмокують: хвуґа! А одне й сьпіва: пугу, пугу! За ними й усі письменні почали ту вдовину біду вигравать. І брешуть, що німець був. А воно такий німець, як ви і я. От вам і Бах.
   

Колеса сансари

Вже давно з'ясовано, що вухо - то взір людського: й душі, й тіла. Тому всяке протинання вуха - то спосіб ураження своєї істоти. А натягання на обіддя? Таке вухо - модель европейця, колесованого сансарою. 

Прапор вільної гадки

Цілком слушно вигадати одну думку й зняти її в сьвіті, наче того прапора. Але на одній, хай і єдиній думці мало хто зупиняється: є спокуса привісити до неї цілого тягаря якоїсь хвилозопиї.

Незагладна пам'ять

Страшно подумати, але мабуть усе, що ми чинимо, десь невитравно залишається в пам'яті сьвіту. Страшно, бо доброго й правдивого чинимо ми мало.

Яковові сходи

Коли справді сприймати рідну культуру як самохідні сходи, що ведуть на янгольську височиню, найперші приступні сходи до Бога, то не треба буде жадного иньшого виправдання чи спонуки до своєї культурности.

Вражіння вражених

Ураженість, пораненість, роз'ятреність, аж до вбитости рідною культурою, але й воскреслість у ній — ось те ставлення, що треба плекати в собі здоровому вкраїнцеві. Й не боятися тої врази, бо в ній — славлений творчий, духовний неспокій клопітного тривання й зростання. 

Давно сподіваної волі

Ми вже звикли довго ждати: добра, сподіваної волі. Хоч і попереджено нас. То ми ту давню сподіваність якось переназиваєм собі: аж до терплячої галицької "довгоочікуваности". А треба казати окремо, як і передше: "давно сподіване". Щоб настав час колись вимовити просто "сподіване" - якось ближче, без "давно".

За підставлене

Багато чого історично безпідставного стає підставою для історій - і стоїть підставлене.

Рибне місце

Дуже цікавий мотив у типовім казковім сюжеті: мандрівник далеко йде з питанням, але не до старої Долі, а до її доньки, якоїсь молодшої, сьвіжішої правдоньки (бо завсігди є така надія). Дорогою, звісно, переходить річку, що має для того аж розступитися. Питання тепер іде від річки: "Чому в мене немає ні риби, ні рака, хоч вода чистенька?"
А відповідь така: бо в тій воді ніхто не втопився. Ось чому в нашій українській річці так багато риби, а надто раків. Скільки вже люду в ній перетопилося, а риба й раки таке полюбляють. Не дурно-ж танцювала риба за раком!
І, відмінно від казки, першого вістовця ніхто не попередив, про те, що він може стати родючим потопельником, Його либонь ще й любували такого.
А може не було в нас ніколи тої чистенької води. Зате вже раки й зимують, і літують.

За вояцтво

Дивно, що слово "вояк" (у множині - "вояки, вояцтво") до нас не повертається. Зате панує улюблене в СРСР слово "воїн". А воно в нашій мові коли й є, то з руською множиною "вої". Але скрізь чути щось шанобливо инакше.
Вояки (а не "воїни" й не "вояки") УПА мали псевда. Але в наших у моді "позивний". Теж воно ніби осьвячене, а таки чуже.

За виїмком

Спасибі за "сьвященика" без єрчика і з подвоєним "н". Спасибі, але не треба. Довго думали. І я, поміркувавши туди й сюди, волію таки бути виїмком: як полоНеник, а не як письмеННик. 

Суботою

Все посуботіло, субота — достатній хронотоп. "Ти казала у суботу." А що казала, кому, де? Всі добре тямлять, що досить і суботи. Суботою трапляється все велезначно-маловажне: знаменні події, незначні питання. Приємно поринати, сягаючи самісінького дна в розумінні: туди, де вже давно пухириться мовчазними роздумами цілий твій народ.
А неділею завсігди вибори — по такій суботі. І в понеділок знов: "То що ти там казала?" 

На збут

Буду все своє прозове, хоч яке прозаїчне, підписувати "Черчіль", а поетичне — "Костенко". Тоді так хапатимуть, що аж руки засмальцюються.

Збирачівське виставне

ФБ уїдливо повідомляє мені, що цього дня три роки тому моїм "другом" з власного почину стала вчена красуня. Впродовж цих трьох років, попри мої пильні, ненастанні намагання, ніщо в мені їй жадного разу не сподобалося. Скільки ще триватимуть холодний учений дослід і критичний розслід? Ніхто не зна. Я потрібен для музейної збірки. Так було й перед ФБ. 

Обвина

ВИнувачення в нас починається з "ви", навіть не з "ти" — і вже певно не з "я".

Down the Rabbit-Hole

Як-що вітронога вкраїночка з запасковим (ґендерний, фемінативний одповідник "шараварницького") іменем Олизька спробує погнатися за Білим Кролем у рукавичках і вскочити до нори з написом "М", то це зовсім не значить, що вона встигне на метро. Підкіп може вести до стації, звідки парові, електричні й однорейкові потяги рушають на Москву й ніколи не повертаються.

Над ковбанею

Як-що Вкраїна довгенько посидить над сьвітовою ковбанею з міжнародньою вудкою, то зможе помітити спортові тіла своїх ворогів, що західливо, наче гуся з гусенятами, колами плавають у вічній воді.  

Житво

Остаточно визначився тип українця за місцем пробування. Воно ще називалося "житвом". А житво як покинеш? Хіба продати...

Кип'яче молоко задуми

Коли води, що називаються холодною й гарячою, мають однакову теплінь, казаночок закипає в тих, хто казаночка має. Такі поринають у кип'яче молоко задуми, щоб уже не вилазити з того молока.

Ніби отара

Тяжко пасти скажених овець: вони ріжуть вовків, хоч їх і не їдять. Ніби отара, а спини так і грають.

Своя калина

Коли порівнюю народні пісні до романсів-першотворів, то поетичним оком бачу плюндрацію. Народ чуже тільки псує. І в мові так само. Треба осьпівувати свою калину.

Меґаломанія

Величности я вже, здається, маю доволі. Бракує тільки манії. І тоді буде повна меґаломанія.

У дар телевізійникам

 Я вже давно скомпонував одне нове слівце в дар телевізійникам, але бачу, що треба піднести його якось прилюдно. Дуже корисне слівце: замісць "опетличивать", тепер можна сьмілко "загапличувати". Вже й випробував на не надто рідномовних техніках: не дивуються, розуміють.

Можна буде самчитися

Як-що віддавати "selfie" "самкою", то й дієслово витанцюється: намісць "робити selfie", можна буде "самчитися".

Поетичні деталі

З одним добре відомим поетом, тепер уже покійним, я колись реґулярно спотикався на вулиці, хоч ми й не зналися. Принаймні я його впізнавав, а мене так не впізнають і досі. Він запам'ятався вічно немитою довговолосою головою.
Ті загадкові поетичні подробиці, що їм самі поети складають таку велику ціну, бувають підступними, оманливими й несправедливими. Ніби припасні деталі якоїсь сьвітової машини, непотрібні в обслуговуванні.  

Можна віддихатися

34 роки - чудовий вік: можна бути певним, що жадний духовний поклик уже на тебе не нагримає  - можна віддихати, можна відпочити.

Пальці в ребра

Сумніви що-до воскреслої нашої мови стромляють їй усю п'ятірню в щойно воскреслі ребра. Але без того Хома не стане вірним.

Чвалаями ходять, а бісів проводять

Супроти академічної мови в "мовленні" не може бути мурляччя. Тому "speech" то ще коротша звуком "річ".

За рогаткою в Сокольниках

Нащадки, спадкоємці, культівники, плекачі, викохувачі уересерівської мови виїздили з воріт ХХ століття цілою багатою валкою добр, що надавали в дорогу чи то названий брат, чи то названа мати. А в столітті ХХІ-ому свати розгорнули, показали віно часові-женихові - і намісць дукачів із кожного вузлика вивалюється щире московське вугілля та череп'я. Навіть улюблені "смисл" і "сенс" десь за рогаткою в Сокольниках невідомо хто лихий криткома підклав на воза. А без "смислу" і "сенсу" хто-ж прийме, куди поїдеш?

Ленто

Збити час із пливу можна лиш сидячи голодом: у хаті тіла не так скоро стає повільніше, а от час у голодного легко звільняє ходу.

До хати

Треба повернутися до мови, як до хати. Бо ми навіть не на дворі - сидимо на лавці коло воріт, виглядаєм кого чужого.

Собачий день

Нині, кажуть, Усесьвітнє сьвято собак. То в них там десь. А в нас - будень собачого життя.

Поетичне забуття

 Коли тебе забувають, то дуже романтично. Так народжуються поети ій так вони вмирають.

Притула

Пропоную "контактну картку" віддавати як "притулу" - дуже потентне в нас те слово.

Од зубів

Иноді усний переклад - то як котові зуби лікувати.

Як вітром ізвіє

Хто вірить у поступ, хай поступово, але до кінця, прочитає Сьвяте Письмо - проґрес як вітром ізвіє.

Амба

Культура захлинається такою мовою, що туж-туж утопиться в ложці дьогтю, й буде їй амінь. Але стала така брехтя, що й у смерті одурить.

Пролетарська повинність

Здається, найбільше лихо скоїлося з Джеком Лондоном, коли той став совіцьким письменником. І він не такий не один.