Як більмо на оці

 Те, що для "Фейсбуку" занадто тонко, стає в нім невидиме. "Фейсбук" любить, щоб стрімко стриміло, як більмо на оці.

Ніч Гальовина

 Ми ще не встигли сказати християнству навіть несьмілого ґречного "гальо", а вже настає ніч Гальовина.

Логофобія

 Життя, як звісно, то вулиця. А обабіч улиці — кущі та корчі. В тих кущах і корчах — не опришки, бо сьогочасне життя, то не дорога в карпатськім лісі, а, як було вже сказано, вулиця, часом і осьвітлена. У кущах і корчах уподовж улиці — незнані вкраїнські слова.
Усі бояться незнаного, невідомого. Он де-котрий перекладар із біологічним минулим біологічно злякався слова "Маріюпіль", самого згуку злякався, навіть їздити під Маріюпіль, тепер небезпешний, не довелося. Сіверодонецького не боїться, а Маріюполя чогось ізлякався.
І всі бояться. Московського знаного не бояться. А свого забутого полохаються. Я сам, на що вже безстрашний і сьміливий, не що давно натрапив на слова "сількісь", "иносе(и)" й "инось". Словник запевняє, що воно слова лагідні, заспокійливі, але однак страшно — хто їх знає, остерігся встромляти їх у навіть у геть бешкетницький переклад.
Біймося, бо ще й далі буде...

Читаючи стихотвори

 Читаю вкраїнського поета: десь він, мацаючи за словом, уже майже вхопив його, майже приголубив, але щось таки заваджа. Він відкидає розділові знаки, намагається поєднатися з обширом, лапнути — тиша й пустка поетично бренять і наче видзвонюють. Чи того досить? А таки ні — то й триває безхрестовий похід за словом чи по слово. Й нема з того походу вороття...

Загублені ключі

 Наші гори: ну, Говерлю всі знають, кримські десь потонули, але Маківка ще цьвіте... От і Ключ-гора — ще одна наша змога. Забрали були в Московщини Ключа. Під Ключем були, на Ключі, з Ключем. Але десь загубився той Ключ від наших перемог.
Якась ти занадто поетична, вкраїнська історіє! Поки ти хвилозопствуєш і добираєш слів, лягло 13 стрільців, а потім іще 13 разів по 13, і ще квадрати з кубами — все втринадцятеро вбитих і вчотирнадцятеро поранених, що инколи заздрять убитим. Але я згоден з тобою, історіє: ліпше гинуть на горі Ключ, ніж у дірці запертим.

Храм тілистої втіхи

 Є п'яниці, своєю руїнною пристрастю ближчі до наркоманів. А є реєстрові алкоголіки, своєю впорядкованістю ближчі до куріїв. Ці останні ощадливо марнують здоровля лиш на спорудження храму втіхи.

Напірник голови

 Правдиве поетичне слово має мармурову вагу. А здається, ніби то з пір'я думок сам собою віється поетичний пух.

Прогноза наслідку

 П'ятнадцятирічний чоловік починає переживати таке піднесення життьової наснаги, що може злітати й у смерть. П'ятдесятирічний — потроху відходить від животіння й починає лікуватися від життя. Цей лікувальний курс має цілком медичну прогнозу наслідку.

Пекуче питання

Злоба дня останніми часами повернулася в сказ доби.

Без чола

 Люде в мережах перестали писати нахабно, бо навчилися писати нахабнюче. Пишуть те, чого малими не писали й на барканах, те, що витинали на стовбурах душевного саду, а потім, у батьківстві, ніяково забілювали від дітей.
Читаємо, безчільно нахабніємо, пориваємося писати й собі. Листи до власного виття, щоб перестало...

Перед ворітьми

 Усі знають, як нашою мовою вже не можна сказати. Ніхто не зна, як іще можна. То помовчім?

Попсуючи

 До дієйменника "попсувати" тепер уже треба додавати пояснення: доконаний чи недоконаний. В иньших формах з'ясовуємо наголошуванням: попсують чи попсують? Де-хто може-таки й справді не попсує, а тільки попопсує трохи.

Шкода праці

 Коли сільський хлопець робиться интлектуалом, ще кілька поколінь, наче джміль, бринить сумнів: може, таки назад, до землі? Ні, пізно, попсує всю роботу.

Через неуважність

 Я такий розвіяний... Але чи я десь насіявся через оту свою розвіяність? Подивився пильно — аж ніде, аж ніяк. Навіть через неуважність...

Сухоземний моряк

 Росія, як-що то не Московщина, нагадує мені моряка, що чомусь вічно палить свої кораблі, сходить на берег учиняти жорстокі заколоти, по-зьвірячому б'ється на суходолі з культурними стрільцями.
І чого той моряк не плаває по морю, а все ходить та й ходить? Ходить коло моря, міркуючи, як-би й його спалити, бо що ті кораблі... 

Історична зустріча

 Я добре знаю, який має бути християнин, — лишилося тільки його зустріти, впізнаю відразу. 

За мапування

 Нам усе чужі люде якісь мапи складють, ніби ми самі до себе дороги не знайдем. А що за нею шукать? Одна вона в нас, та дорога, на весь Край одна. І не треба мапувати, за чужими мавпуючи: ми її, рідну, вже коліньми й ліктями до лиску виґлянсували — вночі без місяця блищить!

Гра дотепу

 Уявляю собі, як, лігши, Сократ одразу почав утрачати свою медійність: всі зрозуміли, що гру дотепу скінчено й настає немедійна смерть.

Як іздумати квітку

 Осінні дерева щвиденько оголюються, здираючи з себе листя, неначе квапляться взяти дощовий купіль, поки не болото, й накритися сніговим простирадлом, поки чисте. А я чогось хочу, щоб квітли квіти всякої пори. Як ув образах "малих голяндців", щирих отих ботаників.
Але як тепер уявити собі квітку? Треба перше уявити себе квіткою. Це дуже важко. Легше уявити себе Квіткою-Основ'яненком. Легше, а все важко. Легше уявити себе Климентом Квіткою й, насьпівуючи, починати здумувати квітку для осени.

Недосяжний геній

 От уже всенький вівторок дивлюсь я не небо та й думку гадаю: що треба такого написати, щоб і вподобань здобути тисячі, й поширень десятки. Нічого не надумав, не можу переступити межі, що відмежовує талант од генія.
Нарешті зважився почитати готові дописи з тисячами вподобань і десятками поширень, щоб повчитися. Не навчився нічого: бо геній не тільки недосяжний, але й незбагненний.

Вертикальний розвиток

 Наш "стрімкий розвиток" — він простовисний чи простопадний? Чи сторчовий? Годилося-б знати, бо щось таке відчувається...

Очі завидющі

 Слава заздрісникам! Лиш вони на цій землі пам'ятатимуть усі наші добра й усі наші чесноти, ще й од себе щедро додадуть. Друзі проп'ють, діти протринькають, — тільки заздрісник усе призбирує наші скарби.

За огрівання

 Українська мова може й знає геть усе. Просто не всі глибини зразу розгадуються, не всі недомудрення зразу з'ясовуються. Візьмім дві важливі в цю пору слові: "опалення" й "огрівання". Хочеться огрівання, еге-ж? Хто де там палить і скільки відсотків, нам уже байдуже. А от коли огрівання на відсотки, а не ціле, то ясно, що мерзнем. Дайте огрівання!

Конечно потрібне

 Своємовність має найперше стати умовою визнання первісної порядности й громадської статечности, всі розмови за мову повинно сперти на такий засновок.

З ґотицького

 Щойно бачив, як високо в небі, просто над нашим замком, збивалися в зграю мандрівні птахи, щоб летіти разом у демократичні краї. Наче ті вкраїнці, що ладнають ключа відімкнути в леті таємного західнього замка.
А під замком сиділи напахчені недолею зайдисьвіти й п'яно кляли плаз безкрилого свого життя.

Ключі й одмикачки

 Колись дорослі намагалися справити чужим дітям таке дитинство, яке вони самі хотіли-б мати, або таке, яке вони хотіли-б дати своїм власним дітям. То стосувалося до боку естетичного й до боку етичного. Виховуючи дитя, що живе поруч, ви бажаєте, щоб воно відрізняло гарне від потворного, й правду від кривди.
Тепер чужі дорослі накидають дітям химери й химороди власних дозрілих, хоч, може, й инфантильних житків, або намагаються відгадати, що тих дітей могло-б найбільше приманити й звабити. Ті дорослі — щурячі дударики.
Український письменник має діяти першим способом. Раз, він повертає дитині її рідну вкраїнську мову, повертає її такою, якою її вкрали перед тим, як ув'язнити й понівечити. Письменник пише книжку малому собі, то-ж чому мова має бути довершена? А тут уже тому, що найважливіший, визначальний письменників зв'язок — то зв'язок із мовою. Саме він робить письменника письменником — і неповторним. У цьому розумінні письменникові не годиться бути дитиною. Саме так: спершу треба довести, що ти майстер, а потім — що ти неповторний. Довести самому собі, а це найтяжче.
Звісно, навіть найбезхистіший український письменник — то подвижник і мученик. Він двигає нашу мови проти одержавленої суспільної води, він мучиться з громадою нерідномовних рідних і вірних, подвигаючи її жити не так, як усі хочуть, не по угодовськи.
Як було перше, то має бути й друге. Вдруге, наші письменники мають творити сьвіт цікавий (гарний) і добрий (правдивий). Діти нашого народу століттями змушені були жити в негарному й недоброму сьвіті, але діточе чуття красного й справедливого заховалося й збереглося в переказі. Переказ тут важливіший за історію.
Ідея має перевершувати буття. Або його вивершувати. Образ родини: тато, мама й діти (у множині). У живому чині родина буває всякою, такою її можна й змальовувати, але — з погляду основоположного образу, досяжного, невтраченого ідеалу.
Слово "ґендер" навіює конотацію певної дисгаромонії, несправедливости, що потребує негайного виправлення. Під "ґендером" найчастіше розуміємо жінку, що має право на все. Так на все, навіть на те, щоб не мати дітей, не бути мамою. Але дітям ті права й ролі — на що?
В Україні теж уже віддавна жінка може (мусить?) виконувати традиційно чоловічу ролю. А чоловік дістав право (обов'язок?) виконувати ролю традиційно жіночу. Так чи инак, а дитині має скластися гармонійний образ, як-що не може бути гармонійного сьвіту. Хай буде образ сьвіту, де жіночого й чоловічого вдосталь, як-раз скільки треба.
Дитину треба виростити людиною, що матиме власну родину, знатиме, якою родині повинно бути. У тій родині через образ сімейства має плекатися образ українства й образ Божества. Українці — ще й досі родина, що вірить Богові. Вони так діють. Так жити й надзвичайно важко, й надзвичайно легко воднораз.
Які книжки читати? Схожі на казки. Такі книжки, щоб читати їх уголос, читати їх разом, щоб через них єднатися. Такі книжки, щоб гуртом натоптуватися Україною, поки ще не пізно. До України прикладаються золоті ключі, але чомусь майже всі її двері відмикаються злодійськими відмикачками.
І ще було-б зовсім добре, як-би ті чудові тітоньки й дядьки, що пишуть за дітей і для дітей, не забували мати й глядіти власні діти. Багато-багато, ціла безліч хатніх, свого хову читачів!

Останній роман останнього письменника

 "Чорний квадрат"
Любий чительнику! Я так само ненавиджу писати, як ти — читати.
Vale!

Мистецтво повільного, вдумливого читання

 З пуп'яночку я дізнався, що треба читати книжку: ані дня без рядочка, це як у полі коло буряків. Дізнавшись, заходився я читати книжку, що так і зветься — "Біблія". Десь там вона в мене закладена на якійсь сторінці. Що довго писалося, те й читати треба довго.

Підставляй поли!

 Про мене, хай Нобель дає свої виплати кому хоче. Я не поживлюся, то хай хоч люде. А справедливість визнання — то така химера, що й мала дитина не повірить.

Чути кожному

 Дуже зчаста говориться: "я тебе чую", "ми вас почули". Колись уважалося, що як неглуха людина дивиться просто тобі в вічі й мовчить, поки ти говориш, то вона й почує. Насувається сумнів, підставний сумнів, то треба сказати ще й припечатати: чую-чую.
Колись казали: "я тебе слухаю". І якось вірилося.
А, почувши, ще треба й зрозуміти. Тому лунає: "я зрозумів". Сказати "ясно" вже занадто мало. Якось воно безособово. А кому ясно, агов, хто розпишеться?!
І справді: мало що почуто, мало що з'ясовано.

Архімедів палімпсест

 Сьвіт — то "Архімедів палімпсест": кола, спіралі, кулі, циліндри; рівновага пласких фігур, пливучі тіла, метода механічних теорем; остомахіон отого всього, коментарі на те все. І, нарешті, літургія поверх усенького. Не зникає слово, бо не відступається Логос. Ніби тьмяніє, ніби пліснявіє, затирається новими стилосами, але не мерхне.

За московським часом

 Сьвітовий час укляк: він боїться будь-якої московської прийдости. Гарячково тіпається тільки вкраїнський секундомір.

Дочасно

 Переглянув і відредаґував сотню своїх останніх дописів. Мені не соромно. Не соромно навіть за те, що їх  поки-що ніхто не читає.

Згиблий час

 Яке гарне слово — "ніколиться": мені ніколиться, вам ніколиться, всім ніколиться. То-б-то так багато всього діється-чиниться, що ніколи й угору глянуть, — купа часу, скупчена виром подій.

Але все більше чуєш: "нема часу", немає, зник. Сядеш бездільно посеред сьвяткового дня, складеш руки в порожнечі, в самоті, глянеш угору — ні, нема часу, ніде нема...

Вимагання знахідний

 Редактор вимагає. Редактор вимагає відмінку. Редактор при слові "вимагає" вимагає знахідний відмінок. "Вимагати" — то наше слово, вимагаєм шани до його.
Знай шеф своє шефство, а в словецтво не мішайся!

Европейський вибір

 Підподіл Державної міґраційної служби розташувався в камениці булого дитячого садка — хоч-би хто що казав, а Вкраїна зробила свій европейський вибір.

Війна троянд і колючок

 Змажка красної й дужої стати, на позір, завершилася перемогою, закріпленою в панівній ідеології. Насправді-ж, на всякий фемінізм завсіди знайдеться свій маскулізм. Війна між чоловіками й жінками ніколи не перестане, як-що це війна, як ніколи не перестане й любов, як-що то любов.

На-призволяще

 Ніхто, навіть проповідуючи, навіть пророчачи, не може бути певним, що бодай помре як належить, нікого не спокусивши негідною смертю. Трохи лячно. А починати вірити було так легко...

Дерев'яний хрест

 Я ношу дерев'яного хреста — й у достотнім, і в переноснім розумінні. Мармуряні хрести вже самі стоять. Коло них тільки постояти, посидіти. Під ними полежати... Кому вдасться...

Конкретний вислів

 Конкретний вислів — це той, де залягло слівце "конкретний". Сьогочасникові до смаку така певна визначеність. Бо реальність у нас крута: так і гонобить скинути "неконкретного" вершника з жорсткої своєї спини. Треба конкретно тримати фокус (фокусуватиися) й конкретно тримати базу (базуватися) на тій несідланій спині. Инакше можна конкретно впасти й уже реально забитися...

Красномовна дійсність

 У нас борці за вкраїнську мову здебільша самі мовне господарство мають неохайне: скрізь унадилися й сновиґають московські таргани. Попервах це мене засмучувало, силувався навіть боротися. Неоглядно: некрасна мова покликачів іще красномовніше волає про спраглу потребу на правдиву вкраїнську мову. І ми її маєм, тільки дайте роздать.

Крута реальність

 Реальність у нас і справді крута. Ті, хто вміє помацати реальність лапками свого мозку, кажуть більше: шорстка вона, мовляв, чи, той, жорстка.
 І як-же то воно, коли "реально круто"? Тяжко мабуть. Навіть не намагатимуся уявити: в нашій реальності й так задосить суворого, твердого й крутого. Ще й жорстокого. Бо вона міцна, а ми такі ламучі! 

Український Крим

 Українська мова навіть і слова не мала на "кримчан". Де воно взялося — чи від "кримки"? Кримці, караїми, кримчаки були, а "кримчан" ніхто не притямить. В Українському Криму, крім трьох "К", жили мабуть іще просто українці. Жадних особливих "кримчан" мова не визнавала.
Так само й історії "кримчанської" Український Крим не може пригадати. Самі "кримчане" мають дивну історичну пам'ять, що живиться десь поза межами їхнього власного історичного відтинку: коли Крим був московський, а їх іще ніде не було. Десь там, у тій безкримчанській далечі, без кінця бере й віддає Крим полковник Болбочан, десь там звільняє й поневолює півострів наш Махно. Московщина брала Крим із зьвірячою лагідністю й завсігди дивувалася, що мала в лапах мертве дитинча.
Кримчанський Крим — позаісторичний, автономний, вільний од історії, нічий. Його знову легко "взяли", але нікуди не поклали, бо покласти нікуди. Він уже лежить у будучині: знов поза "кримчанським" життьовим одтинком, знов український.

Фокус і база

 Зосередитися важко — люде пробують бодай сфокусуватися зранку. Ґрунтуватися нема на чому — то поки тимчасово базуються.

Духовний досьвід

 Духовний досьвід твердо вчить нас того, що обачно треба з ним, з духовним досьвідом.

Рукате каміння

 Лежать — як каміння серед лісу. Щось довкола тікає, ховається, росте — а воно собі лежить. Але з руками воно лежить, тільки ті руки під камінне черево підсунуті. Раптом вихоплять ящірку із щелепів проминущого їжака, видеруть горіха з зубів перебіжної білки — й знов без рук, знов каміння.
А то зброю кинуту підхоплять — стріль та тиць, та зойк — і знов тиша, і знов спокій.

Про своє

 Чоловік або діє, або думає, а далі вже відчуває: що накоїв, що надумав. А жінка відчує — вчинить. І далі вже нишком думає. Про своє...

Тиха вода голови

 За молодощів думки й слова, цілі книжки, цілі довгі розмови з думками й словами закидалися в голову, як камінчики в воду: ніхто не зна, скільки там їх і чи є вони там, а як є, то чи не замулилися назавсігди. Але набираєшся віку, як жаба мулу, і вже лячно плавати в тій воді, куди воно все скидалося й скидається — й уже не камінці, а цурпалля. Он стирчить якийсь нещодавно притоплений корч і ніяк у воду ввесь не залізе, а махає до пливця каракатою лапою: "Вхоплю, втоплю!"... 

На квиток

 А ми таки повірили на квиток перехожому москалеві, не вважаючи на Шевченкові перестороги. Повірили в власній хаті, взявши його на постій. Квиток той і досі єсть. А москаль? Ніби помандрував, але обіцяв вернутись. Чи не показати квитка? А кому? Тільки собі й дурній своїй вірі...

Наційональна церковна ідея

 Остання спроба православного Вселенського Собору відверто показала, що національне православ'я завзято опирається цілосьвітності. Можна сказати, що православні церкви забарикадувалися по своїх національних хатах і виходити звідти не збираються навіть заради прозелітизму. Досить клопоту й удома: національні церковні реалії, національні церковні интереси, національні церковні мірковання. З того робимо висновок, що православна віра заховується тільки по національних кутках, инакше вона не живе.
Найпотужнішу в сьвіті націоналізовану православну церкву має, безперечно, Росія-Московщина. Тому осередок тої церкви в Україні чи то охвіційно, чи то — ні, але цілком слушно зветься Московським осередком. Які там національні церковні реалії, національні церковні интереси, національні церковні мірковання — московські чи таки київські? Де-хто ладний радикалізувати становище, аби лиш це з'ясувати. Але тоді це з'ясується на руїні — й не церкви тільки, але й самої країни.
Одно зрозуміло: Україна своєї єдиної канонічної православної церкви не має. Канонічність, тим часом, залишилася тою прозорою волосінню, що на ній одній тримається ідея вселенскости, бо собори не роблять соборности, роблять її місцево тільки там, де вже й так усі зібралися.
Українська держава питанням національної православної церкви не клопочеться. Може, тому, що вважає: институт держави вже не топтатиме духовного рясту. Але чи потрібна національна церква православному народові? Відповідь: ще поки потрібна. Марксова цитата про опій для народу — одна з найперекрученіших цитат про релігію. Але правда тому, що гуртовий вірянин іде до церкви таки по піґулку заспокійливого. Й живе ще уявленнями тої доби, коли за заспокійливе правив опій. Але нові покоління, найімовірніше, подадуться по свої транквілізатори вже до иньших аптек. Де тоді подінеться "мале стадо", до чиєї національної хати доведеться проситися в прийми?

Міста-побратими

 Перекладарі-міжнародники з'їздили багато чужих країв, багато бачили сьвіта. А я тим часом виїздив цілу Вкраїну. Тільки не був у Проскурові й Чернівцях ніколи. Чи вони там поснули, чи що?..
Не встиг дописати, аж прокинувся Проскурів: подзвонили й запросили туди. Виявляється, він тепер Хмельницький. Навіщо ти, Богдане п'яний, там народився? Чи таки в Чигирині?
Моя прабабуня Сохвія мала вспадкувати в Проскурові два прибуткові будинки. Подивлюся, чи ще вони на місці, бо за них продали дідичі свій маєток.
Прокидайтеся, Чернівці! До вас приїду без реституційних замірів...

Словообрази

 Хтось слова инколи чує, а я слова завсіди бачу. Так, бува, задивлюся, що не почую нічого й сам нічого не скажу.

Наші реалії

 Дуже мені до сподоби слово "реалії". Та й хіба-ж тільки мені? Так і чуєш з усіх усюдів: "наші реалії", "наші реалії".
Реалії — то пуголовки реальности, сьвіт для них — як став. Хочеш — лови, а хочеш — так собі купайся.

Але-ж які вони бадьористі, ті наші реалії! Гарно й подивиться...

Осінній чин

 Теж волевий діяльний чин. Але за шибою, спершись на підлокітник, сухо споглядаючи, як мокне цей сьвіт.

Таки воно Спірне

 Їдучи з Краматорського до Лисичанського через Слов'янське, у всебарвних осінніх розкошах широкого донецького степу прикмітив я село Спірне. Таки так: село Спірне стирчить посеред Донбасу. Московщина з одного боку й Галичина з другого відразу скажуть, що то село спірне, бо воно суперечне. Велика постала тут суперека!
А може воно розвивається спірно чи жити в йому спірно? О, тоді й поготів усім Спірного треба!
Одно знаю: мало не стало воно Спорным чи Ссорным. А такі спори й чвари, як зазмагаєшся, на чиє виходять? Ні, хай уже наше те Спірне лишається. Так йому й нам буде спірніше, поступніше й погіншливіше.

Вічні умови

 От пише нам Михайло Драгоманів із міста Гадячого: "Кожна людина, яка пішла з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по українськи, є розтрата з української скарбниці, розтрата, що за теперішніх умов не повернеться їй нізвідки."
Давно маєте Ви слушність, пане Михайле. А "теперішні умови", здається, в нас вічні.

Нещире мнясо

 Вареники з мнясом чогось завсігди викликають у мене підозру. Якісь вони мені неканонічні. Доброго мняса совіцькими часами не їдали ми ніколи: було воно тверде, жилувате, хрящувате, обросле якимось непоживним драглистим жиром; словом, було воно начисто таке, як життє наше тодішнє.
А вареники з мнясом однак теж були, саме вареники, а не вушки, й усе одно були вони смашні, їлися так, що аж за вухами лящало.
Але все-ж підозренні були їдцеві: чи не з того самого совіцького мняса малося бути їхній начинці? Тому соромливо натягали ті вареники біле скривало ріденької, як кисляк, сметани. Нещире то м'ясо, ой, нещире...

Слов'янська духовність

 На приїзді до міста Слов'янського мандрівця зустрічає велетенський плякат, наче поданий розгорнутим пашпорт міста. "Славянскъ — центръ духовного православія!" Писано старомосковським правописом, плетеним церковно-слов'янським письмом задля вищої слушности.
Я поцікавився в тамтешніх, чи висів той знак ще "перед подіями". Так, висів тоді й висить і досі. Виходить так, що стан слов'янської духовности лишився незмінний і неушкоджений. Ахвіша ствердно яскравіє на осінньому сонці. Це правдива перемога — чи, певніше, це поразка того, що зазіхало на "духовне православ'я".
Як-що в Слов'янському неподільно царює саме духовне православ'я, то десь має ще існувати православ'я бездуховне чи недуховне. Але то богословське питання, не зачіпаймо його.
Ми читаємо гасло, вістку про те, де й як стоїть церква в буремному окіяні вкраїнських житків. Ми бачимо її власними очима незмінливу її ролю, категоричне її буття. 

Ціна щастя

 Натрапив на щасливого чоловіка, щасливого в плідній праці своїй. Вартість щастя — 2,5 евра за хвилину. Хутко й дорого.

Ціна Перемоги

 У Краматорському на блошачому ринку ювілейні медалі, колись присьвячені Величезній Перемозі, продаються по 10 гривень. Давня перемога все повторюється на Донбасі, але тепер уже дається недорогою ціною.