Новітній Епіметей

 Гоголь ізмолоду, безперечно, був український письменник. Бо надихався ще молодим українським змістом і розумінням. Тоді-ж він мав у творах як рацію, як і позитивні настанови.
Гоголь зробив свій суспільний вибір: він став за будівничого в сильнішої, "перспективнішої" мови. Імперський уміст одразу щедро налив його душу олив'яним тямком і наділив витяжною законністю, дав нескінченне на позір річище.
Та плавба вивела Гоголя в імлисте сіре море мертвих душ.
Другий том, другий другий том — та ні-ж бо! — в першому томі все сказано.

Ґальванізація мертвих душ не вдалася.
Зрештою, про це тоді вже було написано роман: "Франкенштайн або Новітній Прометей".

Померхлий каганець

 Хоч і пригаслий, я каганцюю в гармонійному хорі суголосних вогників, — пломінець бренить од чуття причетности й приналежности. Що буде, коли я згасну? Чи не байдуже до того мойому хорові? Чи потрібен я комусь із огнистих сьпівців? Я не багато собі з того роблю.
А от моїй родині сьвітить і гріє тільки мій каганець: хоч який притьмарений, я маю вогнем жахтіти.
Та й сам себе я вирозуміти мушу: простягнутися гарячою цяточкою просто вгору — до Творця.

Привид Гамлетового батька

 Оце вже ніби два роки спливає тому, як почали вже від нас Крим насправжки віднімати, просто з рук видирати. Такі, що, як наш народ каже, і в старця видеруть. А скільки ще років має минути, поки почнемо й ми з-під загарбника наше добро потроху назад витягати? Чи не посивіють крадії, на наших бебехах сидячи? Так швидко крали, й так довго краденого не спекаються...
А коли ви в-останнє були в Криму? Я, здається, восени 2013. Однак цього могло й не бути: він так скоро зник, ніщо суще так скоро не зникає. Може, то була мара — летючий острів, що тільки на час примостився до суходолу, а коли набридло, гайнув політати над мрячним морем?
То піратський острів: він напихається зброєю й загарбаними скарбами, а переляканий сьвіт викидає навіґаційне й топографічне, щоб забути туди дорогу.
Острів Крим — ми завсіди знали, що він зникомий. Хто-ж держить його тепер, де держить, чи надовго? Два роки для фантому — то ніщо: він навіть не встигне згадати, чи він марево щастя, чи мара смерти. Приплинь, приплинь до бережка, дай хоч подивиться — Гамлет тут! Хай привиди батьків нас розсудять.
Кримським театрам тепер треба найбільше виставляти Шекспіра з його на всі боки гнучою історичною правдою й незаперечною правдою людських пристрастей і характерів. Незважаючи на війну, в Криму скоро розквітнуть червона й біла рожі. А Бондарчук-Отелло погожої днини вийде на балькон од Дездемони, мрійно виглядаючи турецьких кораблів...

Листопадове повстання

 Листопадове повстання починається, звісно, у Варшаві 1830-го року. І ніяк не може завершитися в Київі року 2016-го.
Аж у лютому вже...

26-е лютого

 У нас тільки вчора знайшлися: Леся Українка, Лесь Курбас і Павло Вірський. Ви нині відчуваєте, що ми те все вже маємо? Ви відчуваєте, що ми маємо?
Але хоч скільки-б ми мали, нам завсіди готові підказати, чого нам бракує і де його взяти.
Отам — праворуч на мапі.

Життьовий концентрат

 Я врешті зрозумів, чому людей із скриньками-скарбничками, що збирають по гривнині на далекі, складні "операції" когось із чимось, називаємо вже не старцями, як колись, а доброчинниками.
Гроші, як нам здавна відомо, — то концентрована, то-б-то зосереджена праця. Отої нашої праці, навіть не притрушеної сконцентрованою, се-б-то зосередженою увагою, не присмаченої згущеним часом, і прохають у нас ті сумирні прохачі.
І це тоді, коли забірча решта вимагає відломити кавелок скупченого, загусклого, як деревна смола, живого життя.
Ну, хіба-ж то не доброчинство, не добрий чинник, коли гроші, а не життя? І даремно їх нагнали з метра. Вони що-ранку й удруге, й утретє нагадували тим, хто ще не заробив на власне авто або на бензину до його, що треба таки нині попрацювати. Попрацювати, дбаючи цього разу не тільки за себе, але й за не відомого вам, далекого від вашого життя "оператора".
І добре, що далекого, бо то ваше життя. А гроші — гості: приходять непрошені, й тікають — не переймеш.

За перукарство

 Хоч оселедець і не сом, але без вусів і він — якийсь недоводливий.

23-є лютого

 На цьому місці в календарі могло бути сьвято, коли ми сьвяткували чергову перемогу над нами самими. Радіймо пустці, але й пильнуймо: шлях не гуляє. Шляхом і досі ходять похідні колони. Й усе на захід. А на заході — все ми.

Мудра правда

 Цікавий я знати, треба спитати в істориків: чи була десь іще коли якась руська правда від часів мудрого Ярослава? Правда про правдивих руських людей — українців, чи правда про хоч не рідних, та названих "русскихъ людей" — росіян-московців?
А та правда хоч мала, та мудра: правдиве заховалася десь та й лежить. Так заховалася, що й московских послів по неї не пошлеш. Тихесенько лежить — ніби нема й не було руської правди.

Як письмовець

 Зрозуміти, що люде читають і чому читають, набагато важче, ніж те, чому й що вони пишуть. Кажу це, як письмовець.

Ми йдемо походом гідним...

 Виходити довелося з єгипського рабства, але-ж у Єгипет ішли на розкоші: он-де земля, їй Бог дав, ходімо в ню. А повертатися довелося до землі, що Бог дав. Туди їхали проханими гостями, а вертали — бранцями-втікачами, невдячними бунтівниками.
Манна падає з неба, проте визбирувати її треба з землі. Манну дає вічний Бог, але вона — скорогнила харч на що-день. Можна й так сказати: манну однаково мусиш заробити, але вона — тільки з неба падає.
У Сьвятому Письмі Бог показує людству, як він виводить народ: одиниця, ніхто й нізвідки, набрякає життям, насівається й плодиться, блукаючи. Куди йти? "Ось тут маєш землю, що Я дав тобі, люде, осідай." Посиділи — гайда в сьвіти, там добро про нас єсть! Попоходили, попожили — зіслизли добра, тільки те, що на собі. І манна та — біду позаїдати.
Дається земля не Авраамові — його вже нема. Не Мойсеєві — не дожив. Лиш нам дається, народові, — не так тим, що суть, як тим, що будуть. І пильнували — щоб тих було.
Кожен сам собі Йосип —хороший на вроду, мудрий на голову. Де зможу, там і буду. А народ — не так: там призначення. Вічне чи перебутнє —хтозна, як Біг дасть. Але ходім походом гідним...

Неділя митника й фарисея

 Ми, християне, дуже добре знаєм причту про митника й фарисея, все нам у ній давно зрозуміло: живи просто, гріши собі, не мудруй. Одно слово: "Боже, дякую Тобі, що я не такий, як иньші люде, здирщики, неправедні, перелюбні, або як оцей митник. Але я каюся, як і той митник покаявся. Зідхаю я, Боже, тяженько зідхаю. І ще дякую, що я не такий, як отой фарисей."
Коли Христос говорив сю причту притомним, слухачі його, гадаю, були, як-то кажуть, у контексті. Дуже добре знали вони митника на своїй шкурі, гидливо цуралися його товариства. Фарисей був їхній сусіда, що звикло робив для Бога більше, ніж встигали вони. Тому й міра розкриття ширшого, Божого контексту, що раптом огорнув їхню старожитню буденність, так само була повна.
Ми-ж, сьогочасні слухачі й тлумачі сеї причти, як церковні люде, та й у сьвітській своїй подобі, давно призвичаїлися жити й висловлюватися далеко поза контекстом. Те, що більшина з нас не знає контексту буття сьогочасного умовного "митника" з його повсякчасними гріхами, обороняє нас мабуть од щирого сказу. Але й ступінь боговгодности, виборюваний фарисеєм у його живому житті, для нас — книга семипечатна. Ми просто не знали й не знаєм такого ладу, не знали й не знають його, насьмілюся припустити, й наші "первосьвященики й левити". Знову ми поза контекстом, і так звикли.
Звикли ми в'юнко вивертатися, виборсуватися з контексту, забуваючи, що саме в контексті — рація висловлювання й учинку. Який сьогодні день, хто я нині? Де з вірою тією мені подітися в тому, що я є і де я є? Причта нагадує нам про те, як важко жити у вірі. А ми гадали, що легко: свиняч собі помаленьку, рости, виповнюючи вщерть простір підземелля, лиш до хати не лізь; гаразд, що не митник, і не будь, як фарисей з дурною його наукою й практикою.
Але-ж життя й у митника, й у фарисея — не формула. Воно тхне, воно сходить, лізе, лиже все навкруг. Бо то життя. Бо то контекст.
І Суд буде за контекст, пильнуймо контексту.   

Зґвалтоване буття

 У сімдесятих роках ХХ-ого віку, коли совіцька держава чи не найтісніше наперла на вкраїнську мову, а сама мова "мусіла податися, в мурах її повно було пороблено проломів", кияни, в сукупності своїй, були до тої мови на два покоління ближчі: кожна родина десь у селі чи містечку мала ще невиправно порядних мовців серед родичів; чи не в кожній малій кватирі десь кухенно доживала віку якась рідномовна бабця. Багато хто з новоз'явлених "киявлян" нагло позабували мову в 16-тирічному чи 17-тирічному віці.
Але спробуй-но хто молодий заговорити рідною мовою в ріднім місті! Та що там "спробуй-но", пробували-ж: заскоченість, екзотика, кумедія, безкультурність, непристойна старовина — й так аж до люти, аж до сікання.
Тепера ми так історично віддалилися від рідномовности, що старанно вимовляється невимовне — й ніхто не сьміється й не дивується. Курси, книжки й сайти, що як леви б'ються за нашу мову, в одному з двох слів гучної назви мають слово-покруч, що з нього реготалися-б наші діди-прадіди. Але, з усім тим, україномовність на столичних вулицях мовчки вітає великий, мало не шанобливий терпець. Випускники Київо-Могилянської академії понаучували свої діти старанно говорити мовою батьківських викладачів — і ніхто не обурюється й не бере на кпини.
Це ясно доводить, що сьвідомість, як це, в тім, було й за СССР, силоміць визначає буття.

Незнищенні ідеали

 Ідеали стоять попереду позицій. Але кулі й гарматні трощать таки позиції. Ідеали-ж стоять цілі. А чи живі й здорові ті ідеали — то вже питання окреме.

Ціліші чуприни

 "Бий своїх, щоб чужі боялися!", — таке давнє гасло московців, та й не тільки їхнє. Але саме московці й досі всяке биття найперше починають із своїх. Здебільша своїми й обмежуються. Але й тоді, коли таки вдається трохи помотлошити й чужих, з остаточною наминачкою таки повертаються до свойого брата.
Тому, хто став своїм, належить приохотити себе до бійки, приохотити, як той перебієць, що вже й кулаків не здійме, а все стоїть і ковтає удари так, ніби лице — то вода: тільки плюсне й жмурки по поверсі.
З уваги на те все, маємо доконче якось упевнити запаленого захватом сусіду, що ми — не свої, чужі: ціліші будуть нам чуприни.

Марш вишиванок

 Українське буття — не марш вишиванок. А надто що марші вишиванок геть-то барвистіші й цікавіші на чужині: на марші люду менше, а кругом — більше, то кожен вишиваний на видноті. Та й шанувати там нас таких таки привчилися.
Визнаймо самі собі: хоч-би як ми перцювали, а жити в щасливій Україні доведеться хіба що нашим дітям. А то й онукам. Чи прагонукам. А там і кончина сьвітові недалечко.
Маршувати геть вишиванкам можна було й треба було завжди. І ще доведеться й знадобиться. Ми-ж з Єгипту-Вавилону йдем, тому й душу несем таку... полонну. Щось і з собою прихопили з тих чужих казанів з м'ясивом, але скоро повиїдали — тепера тільки манна сиплеться градом на що-день.
Ми-ж із землею вийшли: ми не раби, раби — не ми. Із цього краю ми й за сорок років нікуди не видибуляєм. Як-що він нам — пустеля, то вже пустеля. Нема куди подітись. Хіба що назад до Вавилону-Єгипту. Але чи він і досі там, де був, нас дожидає?
Хтось повернувся давно, хтось і не виходив зовсім. Хтось вийшов таки рабом, безземельним кріпаком: де зродився, там не згодився. От тепера дізнавсь, що рабів і до раю не пускають. Не бійтеся: Божих — пускають.
Ми-ж християне. В "Отченаші" щонайперше просимо: Хлїб наш щоденний дай нам сьогоднї. І колишня манна була на хліб — щоденний, сьогодні. І в торбу на дорогу — хлібина та й вже. А там, куди йдеш, — теж як Біг дасть.
Усі не лишаться й усі не підуть. Розбіжиться на струмочки вишиваний марш, налізе на плечі чорна робоча сорочка. Чи історія правосудна, чи дасть вона справді, як не народам, то хоч кожному — своє? Побачимо. Бо не скінчено ще.

Космізм і комізм

 На космізм, видима річ, зазіхає потужна мова-сусідка, що так тяжко навалилася на наш перелаз і разом із тином укинулася до нашого городу. За нашою-ж мовою, капустяною, гарбузовою, мав-би зарезервуватися рідний резерваційний комізм. Чи не так? Україна-ж своєю мовою тільки регоче, мотаючи масним оселедцем і подриґуючи хвальшивими вусами.
Розберім. Космізм на те й космізм, щоб поглинути і комізм. Це-б-то "мова космічна" затягає до свого Мальштрьому й наш благенький комізм із заїжджених шовіністичних анекдот. Об тім сьвідчать самі коміки, коміки з найчисельнішої гумористичної залоги штукарів — спільносовіцької. Вони, а надто тії з них, що вкраїнського ніби походження, наполягають: українська мова придатна лиш на вставку до веселої московської мови-розмови. Сьвідчать фахівці, хоч і з цеху низького стилю.
Але той стиль певнісінько почувається в повнісінькій родині стилів "мови всевідомої". Тому, з одного боку, вкраїнська повноводість, власна достатність широкої громади мовців, нечувані від 30-х рр. минулого століття, тим цеховикам — загроза. Менше коней іржатиме, забачивши їхне померхле сіно, — забагнеться вівса. З другого боку, щоб був кольорит, десь має пробувати сам колір. Українські барви линяють у сьвідомості вматернілих радянців: їм Україна показала себе не сьмішною, а лихою й невдячною.

Ще не вмерла Україна не тому, що так уважає артист, змушений взяти псевдо, бо його властива авдиторія ніколи-б не зрозуміла: "так Андрей он, всё-таки, или Данилка?". Ще не вмерла Україна, бо ще не вмерли люде, що застали мовців-носіїв не кумедної, а драматичної рідної мови. Коли-ж — і як-що! — вигинуть ті, хто замоскаління сприймає як ганьбу чи хоча-б як ніяковість, то навіть завсігди готовий уподобатися мартопляс-суржик не побавить нікого.
Не треба цькувати наших блазнів і кльовнів старого гартовання — вони приречені. Сяк чи инак стихне сьміх довкола них, замовкнуть без сьміху й вони самі. Стане наочно, що вкраїнський космізм — річ поважна, хоча й комічна. Але тоді вже буде иньший комізм.

Питання часу

 Досі людство не знало такого, щоб час не розв'язав якихось питаннів. Час одповідає на них усі — колись і якось. Але коли відповідь постає, то запитувачам уже ніколи та ніяк.
А потім іще: питання якого часу? Адже на все свій час. І той час може легко виявитися й зовсім не нашим.

Криниця для спраглих

 Ми рішуче перестали дивуватися з книжок, навіть жахатися перестали. Льодовий спокій байдужного розсліду: нас школа привчила до — ах, так! — "аналізи твору". Розтин чи покаже, чи не покаже, а має бути доконаний. Життя — після розтину.
Яснісінько все, а, що не ясно — дурниця та й годі. Не дурниця — оповідка про любов хорошу. Захоплива зустріча гарнюка й гарнючки, трішки помліють — і заживуть. І діти матимуть хороші — хлопчика й дівчинку.
Насправді так не буває, й отут починається диво й жах. І розтин твору вже не помага. Й нікому робити того розтину — вмерли всі. Неначе згага запекла. Просто коло криниці для спраглих кохання.
   

Троянці покотом лежали і на дозвіллі добре спали

 Україна стоїть, як Троя. От тільки не знати, чи ще перед греками, чи вже після їх. Чи перед розкопом, чи то вже після Шлімана...

Троянська кобила

 Московська "народня дипльоматія" — то дерев'яна коняка, що вже стояла була перед брамою Трої, а потім у приймах сюрпризом ожеребилася "спецпризом".
Тепер, знову тяжка, вона постала перед ворітьми вічного Риму, й, силуючись переіржати ґельґотання вартових гусей, вимагає, щоб її визнали за Римського Коня.

 

Серед порожніх місців

 Слово "благодійність", бачиться, таки нашукало собі місця в нашій мові, щоб вигідно вмоститися й далі бути. Досі воно важило лиш на те, щоб бути переднішою рівнознакою до питомої вкраїнської доброчинности. Тепер саме "благодійники", а не доброчинці й добродії, ходят ваґонами метра під звуки публічних попереджень про себе, нечуло визбируючи останні крихти довірливости в немудрих і довіри — в мудрих.

Вісті з Францущини

 Мама їздили на Святки до Францущини. Кажуть, там такі українці, що й тут не бувало: колядують, білорум'яні, а то щедрувати зачнуть. На скрипочку грають, на сопілку, не забули й бугая — троїсто так. Як затягнуть "Ой, по-під гай зелененький" — Прикарпаття повстає, що твоя мобілізація.
Знаю, вірю: сам був австралійським українцем — красно воно.

11-е лютого

 11-е число: два списи. Дві кольки в боки. Пара нартів, снігівців до сухих гір чи перегонового піску. Пара милиць. Двійчаста їдиниця першого числа — подвійний початок відомісінького нового життя.

Наверх дірою

 Донбас великий, а відступати нікуди. Й наступати нікуди: позаду й попереду — Москва.
Вся надія — на Захід. Але й на Заході — теж Москва.

Піти в воду

 Переважна більшість споживальників дивиться в "Фейсбук", як у воду: тільки на себе. 

Рушниковий коточок

 Стрічка "Фейсбуку" мені нагадує рушниковий коточок у цивілізованій вбиральні: кожне вмиває руки, а шпуля послух'яно згортається й сама себе пере.

Страчений час

 Я так віддавна живу, й так віднедавна піклуюся вкраїнською мовою, що скоро люде почнуть гадати: чи то я носій старожитнього передання, чи то я носій старечого висилення.
І перше буде де-далі, то сумнівнішим, а друге буде де-далі, то ймовірнішим.

Просто неуважний

 Хіба-ж то важко зрозуміти? Жінці бракує чоловічої уваги. Жінці просто бракує уваги.
Чоловікові теж бракує чоловічої уваги. Чоловікові просто бракує уваги. Чоловік просто неуважний.

Якби-що

 Як-би добре було, якби де-які письменники були лиш письменниками. Як-би добре було, якби де-які письменники не були письменниками.

Невидиме воювання

 Багацько в цьому сьвіті зла, добрі люде. Аж он і добро вже з кулаками бігає-надбігає.
Кожен з тим злом на прю стає, кулачисті й безкулакі, — всі. Навіть і на майдани не виходячи. І на двір не виходячи, стає. Й з духовного стану не виходячи.
Й не хотячи нічого, битися мусить.
Отак борсаючись і борюкаючись, не диво до зла втрутитися-домішатися, а там і злитися зо злом. Може, воно, чорне, трохи хоч посіріє від тої борні.
А може й ні.
Найбільша боротьба зо злом точиться за те, щоб не стати його частиною. 

Жаба душить

 Пішла чутка-поголоска, що пошесть хрипки — її ще шляхетно називають "инфлюенца", закидаючи про заморський одрідок, — то щира вигадка, змислення на те, щоб люде до аптики по ліки бігли, найбільше купували та й на купу складали. Гадаю, що чутка та небезґрунтовна: иньшої користи від тої ґрипи і я не вбачаю.

Але не в усіх тако: колись іще ту хоробу "жабою" взивали, — а як жаба душить, то не надто що й купується.

Якось некультурно

 Культурні люде геть усі чисто суть власники мови московської. Тому вони не то що бентежаться, а навіть обурюються, коли найпростіші з культурних московських слів чогось не пхаються до вкраїнської. Це, як на неї, якось некультурно.

Незасклені дірки

 Людина цілий вік збирає відламки істини, щоб іскласти з них своє сьвічадо премудрости. Та люстрова мозаїка раз-у-раз виставляється перед сьвітом, щоб той подивився на своє дзюбате лице.
А сьвіт стромляє пучки в незасклені дірки та й регочеться.

Друзів день

 Раз на рік можемо пожадати всякому житцеві "Фейсбуку" мати стільки друзів, скільки в його записано в курені, й таких, якими вони себе там виставляють. Більше й ліпше буде вже занадто.

Налога до чужого

 То наша мова принатурюється до чужих слів, як цар Митридат до отруї. Ангелянська мова ласо лигає їх усі, а що не може проглитнути, то хтиво напаковує в полу, в пазуху й у кешеню.

На горі

 Ті чужі слова ніби гримно хряскають, брязкають і скрегочуть по всіх усюдах, як тяжко потрібна повсякдень машинерія. Але в душі той мотлох береться порохом, иржавіє й мало що не гниє, обертаючи всю її хоромину на занедбане горище, куди не ходять, бо не знають, як там упоратись. А горище тим часом росте до землі, бо для його не своя стеля — то тільки своя підлога, а то й ґрунт підборний.
 

Одно тілько слово

 Слово "орґанізатор" ріже вухо й, аґонізуючи, заповзає до голови нашого сьогочасника. Але як-же воно мало колись віталізувати орударя Червоної Руїни, ґальванізуючи усе роковане на його жертву й уже думкою мертве.

Без мети

 Захід, Захід... А що таке той Захід? Тільки напрямок, стрілка, навіть не стріла. А хоч-би й стріла — все-ж вона летить в протилежному до нашої мети напрямкові.

Воли над повними яслами

 Що далі живу, то більше впевнююся: Чіпка — то міт. Вареників-же нема, а Варениченко єсть.
То міт про нашу пропащу силу, про наше недалеке, але невідбутнє подоріжжя — од Полтави до Гадячого.

Лагоминки

 Солодке життє дається нам тільки солодощами, та й то в безпосередньому вчуванні. Вся решта засобів горенить.

За ерудицію

 Ерудиція — то кляття. В голові стільки знаннів, що нема де втасуватися домислові про те, що це ще далеко не все.

Руками дивиться, а очима лапа

 Якби я був книжкою, то хай-би й не читали — аби не лапали. Але з мене не книжка — просто календар.

Без зайвих зауваг

 Як-що я й ідійот, то волів-би колихатися в своєму ідійотизмові, як немовля в колисці. Й без зайвих зауваг.

Марниця

 Я зчаста думаю: написати по новітньому — "людина", чи по старому — "чоловік"? І пишу "чоловік". Бо за жінку нічого не знаю й не дізнаюся — нема чого й братися...

Місяшник

 Де-котрий чоловік робить вражіння забісованого, але захопленого розполохом, коли "господар" подався кудись із "хати". Тим часом одержимий тільки й думає: чи не повернеться бува, ведучи "до себе сїм иньших духів, ще злїщих нїж сам"? Хоч-би вже пан надійшов без гостей...

Не хлібом тільки

 Ніхто більше не слухає людей, що переказують чужі думки. Одинокий вийняток — перекладарі: їх іще послухають. Але вже слухати переказ переказу...
Наше життя й так над міру сповнене годинами праці, як піч хлібинами. То хай від того хліба буде вільна хоч наша душа.