Ми, християне, дуже добре знаєм причту про митника й фарисея, все нам у ній давно зрозуміло: живи просто, гріши собі, не мудруй. Одно слово: "Боже, дякую Тобі, що я не такий, як иньші люде, здирщики, неправедні, перелюбні, або як оцей митник. Але я каюся, як і той митник покаявся. Зідхаю я, Боже, тяженько зідхаю. І ще дякую, що я не такий, як отой фарисей."
Коли Христос говорив сю причту притомним, слухачі його, гадаю, були, як-то кажуть, у контексті. Дуже добре знали вони митника на своїй шкурі, гидливо цуралися його товариства. Фарисей був їхній сусіда, що звикло робив для Бога більше, ніж встигали вони. Тому й міра розкриття ширшого, Божого контексту, що раптом огорнув їхню старожитню буденність, так само була повна.
Ми-ж, сьогочасні слухачі й тлумачі сеї причти, як церковні люде, та й у сьвітській своїй подобі, давно призвичаїлися жити й висловлюватися далеко поза контекстом. Те, що більшина з нас не знає контексту буття сьогочасного умовного "митника" з його повсякчасними гріхами, обороняє нас мабуть од щирого сказу. Але й ступінь боговгодности, виборюваний фарисеєм у його живому житті, для нас — книга семипечатна. Ми просто не знали й не знаєм такого ладу, не знали й не знають його, насьмілюся припустити, й наші "первосьвященики й левити". Знову ми поза контекстом, і так звикли.
Звикли ми в'юнко вивертатися, виборсуватися з контексту, забуваючи, що саме в контексті — рація висловлювання й учинку. Який сьогодні день, хто я нині? Де з вірою тією мені подітися в тому, що я є і де я є? Причта нагадує нам про те, як важко жити у вірі. А ми гадали, що легко: свиняч собі помаленьку, рости, виповнюючи вщерть простір підземелля, лиш до хати не лізь; гаразд, що не митник, і не будь, як фарисей з дурною його наукою й практикою.
Але-ж життя й у митника, й у фарисея — не формула. Воно тхне, воно сходить, лізе, лиже все навкруг. Бо то життя. Бо то контекст.
І Суд буде за контекст, пильнуймо контексту.
Коли Христос говорив сю причту притомним, слухачі його, гадаю, були, як-то кажуть, у контексті. Дуже добре знали вони митника на своїй шкурі, гидливо цуралися його товариства. Фарисей був їхній сусіда, що звикло робив для Бога більше, ніж встигали вони. Тому й міра розкриття ширшого, Божого контексту, що раптом огорнув їхню старожитню буденність, так само була повна.
Ми-ж, сьогочасні слухачі й тлумачі сеї причти, як церковні люде, та й у сьвітській своїй подобі, давно призвичаїлися жити й висловлюватися далеко поза контекстом. Те, що більшина з нас не знає контексту буття сьогочасного умовного "митника" з його повсякчасними гріхами, обороняє нас мабуть од щирого сказу. Але й ступінь боговгодности, виборюваний фарисеєм у його живому житті, для нас — книга семипечатна. Ми просто не знали й не знаєм такого ладу, не знали й не знають його, насьмілюся припустити, й наші "первосьвященики й левити". Знову ми поза контекстом, і так звикли.
Звикли ми в'юнко вивертатися, виборсуватися з контексту, забуваючи, що саме в контексті — рація висловлювання й учинку. Який сьогодні день, хто я нині? Де з вірою тією мені подітися в тому, що я є і де я є? Причта нагадує нам про те, як важко жити у вірі. А ми гадали, що легко: свиняч собі помаленьку, рости, виповнюючи вщерть простір підземелля, лиш до хати не лізь; гаразд, що не митник, і не будь, як фарисей з дурною його наукою й практикою.
Але-ж життя й у митника, й у фарисея — не формула. Воно тхне, воно сходить, лізе, лиже все навкруг. Бо то життя. Бо то контекст.
І Суд буде за контекст, пильнуймо контексту.
Немає коментарів:
Дописати коментар