Зґвалтоване буття

 У сімдесятих роках ХХ-ого віку, коли совіцька держава чи не найтісніше наперла на вкраїнську мову, а сама мова "мусіла податися, в мурах її повно було пороблено проломів", кияни, в сукупності своїй, були до тої мови на два покоління ближчі: кожна родина десь у селі чи містечку мала ще невиправно порядних мовців серед родичів; чи не в кожній малій кватирі десь кухенно доживала віку якась рідномовна бабця. Багато хто з новоз'явлених "киявлян" нагло позабували мову в 16-тирічному чи 17-тирічному віці.
Але спробуй-но хто молодий заговорити рідною мовою в ріднім місті! Та що там "спробуй-но", пробували-ж: заскоченість, екзотика, кумедія, безкультурність, непристойна старовина — й так аж до люти, аж до сікання.
Тепера ми так історично віддалилися від рідномовности, що старанно вимовляється невимовне — й ніхто не сьміється й не дивується. Курси, книжки й сайти, що як леви б'ються за нашу мову, в одному з двох слів гучної назви мають слово-покруч, що з нього реготалися-б наші діди-прадіди. Але, з усім тим, україномовність на столичних вулицях мовчки вітає великий, мало не шанобливий терпець. Випускники Київо-Могилянської академії понаучували свої діти старанно говорити мовою батьківських викладачів — і ніхто не обурюється й не бере на кпини.
Це ясно доводить, що сьвідомість, як це, в тім, було й за СССР, силоміць визначає буття.