І в дуду, і на дуду

Чоловік так звикає до сурм славослівних, що, коли їх не чує, то почина сам собі дудіти.

За рубіжність

Здається, єство зробило край, але біс шукає переступу й через край.

Перед сном

Треба й спати покладаючись, моститися так, щоб гріхам було мулько.

Матися на бачності

 Як наважишся твердо ходити стежками правди, віри своєї, то треба затримувати в собі ту правду всім, що маєш, усіма своїми знадобами: костуром у руці, торбою за плечима, вузликами назгад. Тинами й загородами, підвішеними оберегами й насунутими капелюхами слід убезпечати свій рух.
Щоб і в темряві не зблудити, й у засліпленні не пропасти, й, падаючи, затриматись. Щоб усяка дрібничка кричала в спину: не йди; й усяка бадилина впиралася в груди — як кілок перед прірвою, як тичка перед тванню.

Стрим і противага

 Як-що сьвіт озьвіряє нас скотячістю, то ми маємо викохувати в йому шляхетність.

Хто прибільшує знання

 Я знаю, скільки коштують европейські аналоги! Я сам — европейський аналог.

Щоб було курці клюнуть

 Який великий наш Київ! Яблуку ніде впасти. А людині — є! І лежать...

Гуртуючись

Які гарні назви: "Лицьова книжка", "Щебетало", "Живий денник", "У дотику"! Ще треба створити дві мережі — "На безлюдді" й "У безгомінні"...

На перелазі

 У нас ті, що ще лічаться українцями й уже не є, й ті, що не всьвідомилися, але, може, вже бубнявіють.

Чи вона повинна?

Явка з повинною... Загадкові слова! Де та партизанська явка і де та повинна партизанка, що в ній сидить і вас дожидає? Колись звичайні вкраїнські правники пропонували "об'яву" чи "об'явку", а ще "прибуття" й навіть "оказ". Оказ перед судом — от як! Але дуже вже просто — одним словом, коротко — наче батогом цьвохнув; стисло — аж дихати нема чим. Тьху та й годі!
Є ще "явка з каяттям". Але це вже до попа після явки з повинною...

Селянська країна

В нас держава розмужичена, а мужицтво роздержавлене. Нема за що вхопить.

У коротких штанях

 Людство відмовляється виходити з дітей, і де-далі, то все більш огризається на тих малих, що сьміють виводитися й підростать, ніби йому на зміну. Не буде зміни, буде оновлення сущого! В пір'я може ще виб'ються, літ доростуть, але мужнішати, старшати — то вже зась! Ніякі малі потвори не зіпнуться на ноги й не поналазять до нашої пісківні! Із заміненими органами, з запханими до голови чопами чіпів, з утрученими до тонкого сьвіту дублетами вічно будемо бавитися півдорослими своїми забавками й до Бога ніколи не доростем, бо тут нам і смерть! 

Узнання за видимого

 Дивилася на мене мати змалку й, зідхаючи, приказувала: не вийде в тебе, сину, бути непомітним!
А в СРСР аж-аж треба було непримітною течійкою вливатися до темного штучного Київського моря, в глибинах тої води з метушливим вихилясом минати затоплене подення знищеної давнини й розчинятися у власній темрявій нікчемності.
Але СРСР перестав. Тепер і люде не такі. Важко бути поміченим, терпко бути помітним.

Із риторичних питаннів

Чи може недолуге слово бути поетичним?

Такі підкази

Як-що не можеш дати нічого иньшого, то дай спокій.

Серед привидів

Нас, українців, превеликим пошанівком ушановують, відмовляючи нам у суто історичній тілесності. Бо закидають нам те самі історичні тіні.

За безгоміння

Мовознавці знають до мови, але не знають мовити, бо давно по своєму не балакали.

Виправдальний осуд

Наглий людський суд виправдовує тебе перед Богом, треба тільки тому судові скоро скоритися.

Недосьвіток

Ми, східньослов'янські православні християне, своїм постом одшаровуємося, відлучаємося, відгороджуємося не то що від сьвіту, але й од решти християн, купно з найближчими католиками й навіть узграничним православ'ям. Великий піст лякає своєю суворістю, Петрівка — безприкладністю. Хтось уміє долати апостасійність сьвіту, сціпивши вгрузлі в м'ясо зуби й звівши очі до неба, вміє притьмом видиратися на небеса, через сорок щаблів стрибаючи. А ми що-разу лягаємо долілиць, ніби й не було нічого в нашій духовній упопередності. На самоті з Богом не тільки особисто, але й громадою.
Спокуса голодної, часом і холодної людини в вирі байдужого до духовних вправ загалу. Спокуса всесьвітньої космічної одини-самотини, коли в звільненому від їдла, питва, плітки-поголоски й усякої людської забави обширі вже не маєш друга, та ще не бачиш Бога.
Але тривожна воля вабить обітованим супокоєм. Позаду нема нікого, а попереду на холодній непевній стежці передранньої ночи хіба замріють досьвітні вогні старовірства.

Річ смаку

Критичний вислів "кострубата стилістика" — вже сам є питомий зразок недоречного стилю.

Бахчисарайський водограй

У бахчисарайській філії Симферопільської ґалерії образів у супокійному куточку просьвітно висить щось із пів тузіня картин під колекційною рубрикою "Тихе життя" (в симферопільському першоперекладі "Тихая жизнь"). У цій шерезі — твори австрійських і німецьких малярів ХІХ ст., присьвячені...споконвічній мрії нашого хуторянства, втіленій  корнійчуківськім колгоспом "у степах України"? Яка Галушка не марить, не снить мирними картинами тихого життя? 
Йдеться, власне, про натюрморт. Неоковирне слово грубо втерлося до нашої мови, й тепер зрозуміле навіть безробітному робітникові з задертою сурмою плястикової літри пива в мозолястій руці. А тихе життя — який-же то багатий образ! М-м-м, якби-ж то...
Тим часом у словникові Кримського й Єфремова маємо "ме́ртва (нежива́) приро́да, ти́хе життя́," і, вже насамкінець, "натюрмо́рт". Отак кримські  ґалерійники повернули широкому громадянству питомий український вираз, і то просто коло близу славетного Бахчисарайського водограю, де ще застережно відлунює пушкінське слово. Отак із крихіток наша купка  виходить.
Хоча починалося все з виразу "мертвая природа". Мертва природа — й уже тоді тихе життя. Отака картина.

За вдосконалення

 На віщо редаґувати довершеність? Створіте своє й ждіте потомної наруги.

Дух чи літера?

Навіщо добивати й без того Розстріляне Відродження, видаючи його твори "новим" спотвореним правописом? Не вчитають? Не вбагнуть?
Це як московський Собор 1666-1667 років. Літера духа жене.
Це ще як писати великого Бога з малої літери — за "справною" ортограхвією.

За обопільність

Як-що людина відпочиває на природі, то природа потім відпочиває на її дітях.

Двугорбань

Ще Бернард Шов у тверезім післяслові до позірно легкодушного "Піґмалійону" зауважив був, і то слушно, що ми найменше хочимо бачити в своєму обранцеві клясичний відбиток власних чеснот. Ні, нам треба того, чого виразно бракує. Цим пояснюється й вибір дружини, й незгода в супрязі подружній. Далі починається змажка, й діти — то не наше продовження, а тривання нашої боротьби. Боротьби не зо сьвітом, а між собою.

Глибінь кличе

З одного боку промовляє мішанка, з другого відказує московка. А над ними висить мовчанка.

Змова в Київі

Мені до чмиги мова про те, що якась мова є плід змови містечкової интеліґенції проти імперського однослів'я. Пристаю до тієї змови, хочу жити в тому містечкові!

Неприторенність

 Вже й "Корчма", вже й "Будьмо!", а рулька в ній хоч і київська, але свинна, а пиво хоч і львівське налляте, та в два кухля.
Ясно, що п'яний язик у новітній українській корчмі курника таки по московській: говори до гори вкраїнською, а гора — московською горою. Скрізь, де вишивані рукава й перехняблені тини, не наїсися й не нап'єшся, не ковтнувши гіркоти "т. зв. живої звичайної народньої мови".
Десь ми плуга не доперли, не доперли навіть до корчми!
"Корчмо", згорни мені рульку свинячу, дай мені кухля в дві руці! 

Набезпешно

Людина отримує в житті дві речі: те, що вона аж-аж хоче дістати, й те, про що вона нітрохи не дбає.

Він живий, він ще не вмер

 Для нашого народу совіцький міт з усіма привиддями безсонної ночи його історичної — то келих забуття, келих неспитимий, бо треба так хлебеснути, щоб не чуть було ані зойків пекельних, ані сьпівів янгольських.

Нема роду без вироду

Виїхали три козаки, і всі три однакі... Отак у нас з'ясовують будь-що. Три покручі виповзає, та й те саме кажуть, кожне своїм ладом.
А гола правда вдень ховається, а нічною добою городами крадеться в хату.

Лучче своє латане, ніж чуже хапане

Загад діло справує. Галичани в ХХ-ому столітті зробили для всьвідомлення свого вкраїнства чи не більше, ніж уся решта наших краян разом узятих. При кожній спосібності вони воювали за, а не з, на відміну хоч-би від України південної, перше козацької, далі запорозької, а напослідок махновської. Тому ми ніби вже й погоджуємося при початкові століття ХХІ-го, що до тяжко загорьованого вкраїнського діла признаються й приналежать тільки галичани.
Від'ємний бік справи в тім, що всіляку спробу силоміць розкозаченого й покріпаченого у кліщинських повстаннях українця кукурікнути чи кувікнути по свойому, усякий сполоханий намір моволюба торохнути наським балабончиком засилюють у вузесенький просмичок ніби-то "западенської" примхи, насипаючи на голови приску занепадницьких, а то й паплюжних одгуків і вигуків з боку недремно пильних паліїв.
І все те, звісно, з'ясовується по московській, бо йнакше "українці не второпають".
А тих, хто второпа, можна понять.

Чи лучиться лучче?

Вся мова в відтінках. Покращання чи поліпшення? Здаватись чи бути?

З крови й кости

Людина з прізвищем КовалишЕн навік одірвалася од українського писемного гілля, проте й далі живе в українськім тілі.
Овоч намагався забути своє дерево, але воно йому наснилося, і тепер він тільки спить і снить.

Розлука в пітьмі

То гаразд, що наш народ лишив нам у спадок дві ніби тотожні слові: письменний і дрюкований. Бо тепер це вже не те саме, адже неписьменні дрюкують, а недрюковані пишуть.
І все те тьмяніє собі й туманіє.

Сорока в ворони просить оборони

На прикладі слова "вампір", що з простого "упиря" помилкою висіялося, а науковим зробилося, бачимо, що простий, невчений люд, перебуваючи в притулку рідної мови, багацько зробив для тої мови розвою, зміцення й різнобірности. Тепер так само простий і невчений, але вже без заслони рідної, той самий люд свою мову завзято, хай і сліпо, нищить і нівечить.
Чужими руками у власних кешенях ми тепер збагачені й сповнені.

Машинові вироби

Герої "Дракули", гуртом полюючи на вампіра, — до речи, як легко з'ясувалося, спотвореного сербськими селянами спільнослов'янського "упиря", — вдаються до передових винаходів Стокерових часів: самописки й фонографа. Для злагодження психічного досьвіду, згодження й випередження часу, рівнобіжности зникомого й загроженого побуту.
Ми, теперішні, — через верстака-комп'ютера, що містить у собі й скорописку, й фонографа, й усю купу знаннів, вироблених людством і нелюдством, — випереджаючи, впроваджуємо, збираємо докупи свої житки, втілюємо заповітну Дракулову мрію: витворюємо новітню расу людей — вічно спраглих, вічно пустих чи запорожнених ненашою живою кров'ю, безсмертних, бо невмерлих, безплідних, бо неживих.

Превеликий подив

Коли народжується дитинка, звучить таємниче слово: дитя знайшлося. Тут приємна несподіванка й цнотливе подивування: що то там витворилося, яке воно буде? У цю мить майбуття треба довідатися до недалекої ще минувшини: від чого й від кого воно зачалося? Отаке й буде!

Напоумка

Проповідуй! Так менше збрешеш і м'якше згрішиш.

Упале місце

У шерезі Севастійських мучеників завжди знайдеться одне вільне місце: розписався за себе і ставай за всіх.

Аркадійська невинність

Зникли з мови нашої панночки, молодиці, покритки, навіть баби з баберами, — заховалися в ній тільки "дівчата". Це, мабуть, того, що теперішнім "дівчатам" ніщо вінка не розів'є, й коси не розчеше: "дівчата" курять тютюн, хиляють оковиту, приводять діти, втретє одружуються, тимчасово, між джиґуном попереднім і жевжиком наступним, ні з ким "навсправжки" не женихаються, — й не вадить те все їхньому панянству, аж поки смерть не розлучить зо гріхом.
Щоб пояснити "Україні", хто такий молодик, молодяк, панич, парубок і навіть просто нежонатий, довелося притьмом бігти до доброго сусіди по доконечне слово "холостяк" — діловодне, наче штемп у пачпорті. З цього висновуємо, що парубоцтву настає кінець. Але такого кінця слід усіляко уникати.

За богобійність

Пекла бояться й запеклі, й пекельні. Але вони не бояться Бога, бо для таких милосердя є неміч, а не сила. Щоб убоятися Бога, вбоятися власне щирої Любови, — треба видиратися на вищий щабель розвою духовного, втямлювати страх як опір загрозі наскрізного, всесьвітнього неладу, як жваву протидію загрозі втратити людське право на мирність власну і милість Божу, й стан любовної всиновлености, бо вся та тварна богоборня — ніщо більш, як розпачлива вимога любови, безсила спроба взяти її силоміць, а не право.
"Держи розум у пеклі й не розпачуй", — казав Силуян Афонський. Але небогобійний чоловік силкується тримати голову в своїм раї, й таки бере його прикрий розпач.
А пекла бояться всі — бо це просто, як мста.

По чім ківш щастя

Мерелін Монро потойбічно запевняє нас, що щастя не в грошах, а в покупі? Брешеш ти, реклямо! Ні, Норма Бейкер не може так промовляти. Хіба це норма, що дочасно вмерла жінка єдиним висновком життя має вістку про купівлю? Не дурно казав наш народ, поки не замовк: купля руки пече, а продаж гріє...

Дві дорозі

 "Я можу згрішити. Я хочу згрішити. Але не волію згрішити. А як згрішу — то каратимусь, мучитимусь — і покаюсь. І прагнутиму більше не проступитись." Це стежка спасіння.
"Я можу грішити. Я хочу грішити. Й грішитиму, й не волію при тім ані каратись, ані мучитись, ані каятись. Хай карається й мучиться той, хто стане мені на заваді." Це путь у вулканову безодню, що вже дико гарчить мілійонами голосів, огню дожидаючи.