Недосьвіток

Ми, східньослов'янські православні християне, своїм постом одшаровуємося, відлучаємося, відгороджуємося не то що від сьвіту, але й од решти християн, купно з найближчими католиками й навіть узграничним православ'ям. Великий піст лякає своєю суворістю, Петрівка — безприкладністю. Хтось уміє долати апостасійність сьвіту, сціпивши вгрузлі в м'ясо зуби й звівши очі до неба, вміє притьмом видиратися на небеса, через сорок щаблів стрибаючи. А ми що-разу лягаємо долілиць, ніби й не було нічого в нашій духовній упопередності. На самоті з Богом не тільки особисто, але й громадою.
Спокуса голодної, часом і холодної людини в вирі байдужого до духовних вправ загалу. Спокуса всесьвітньої космічної одини-самотини, коли в звільненому від їдла, питва, плітки-поголоски й усякої людської забави обширі вже не маєш друга, та ще не бачиш Бога.
Але тривожна воля вабить обітованим супокоєм. Позаду нема нікого, а попереду на холодній непевній стежці передранньої ночи хіба замріють досьвітні вогні старовірства.