Скільки зміг

 Звив гніздо, понаводив діти. Чужа кошара овець не наплодить. Скільки зміг. Та й квит — хай люде кажуть, що знають. Се Тобі, Господи! І дбаю, й викохую, але хай буде воля Твоя! Ти відаєш, що даєш, кому і на що.

Сьвіт великий, та тісно жити

 В уселюдському Пантеоні так завізно, що й дотовпу нема, що як боровина непроглядна. Вбирає в себе очі тільки жертівня "Невідомому Богові". Так убирає, що кортить розкрити стелю, де є, й, проламавши, спустити ліжко з розслабленим.

Як не даси з просьби, то даси з принуки

 Позбавлення народу його рідної мови не можна вважати за чин духовного покріпачення, бо немає покріпачення духовного, то-б-то покріпачення Духом або в Дусі. Але то чин зневолення в даній Богом свободі, дія силування до духовної несили.

Ми — тлумачі

 Так не знаємо мови, що аж сьвятий страх поймає. Але страх у серці, а язик у роті — й із переляку деренчить.

Кинути як увагу

 Ну, нехай собі: може, й справді мову й язика маємо на те, щоб часом і приховати нашу гадку, але вже певно не на те, щоб вічно брехати. Всі шпиґуни, що ставили при вустах сторожа неправди, мусіли наливатися щирою, хоч і заказаною, правдою алькоголевою. Бо правда ходила в ту голову, але ніколи з неї не верталася.
Нещасний той, хто прийшов у цей сьвіт для облуди, огуди, образи, щоб перелаяти все село. Треба десь заховати хоч згорточок словесної правди чи хоч ненароком кинути дрібну її зернину —  як увагу кидають. 

Манір мислення і дар духовний

 Висловлюючися, годилося-б усьвідомлювати, що річ — то оприлюднений манір нашого мислення. Мову, не як могу говоріння, а як питому систему богомислення, а може й причетність до богування, дано нам у дар духовний.
Зрікаються тої дари завсіди не на користь чужої, рідної комусь ступанки в небо, а на вигоду тому, щоб ніколи нікуди не видиратися.
І цього дописа я склав рідною мовою як доказ на звишписане.

Не наше своє

 Наші діти, й це треба гаразд розуміти в батьківстві, суть не наше, а чуже продовження. Але це чуже — воно єсть наше, рідне.