Над усе дорожче

 Цікаво, що я хотів оце сказати й забув? Щось найцінніше, таке дороге, що й цупка пам'ять не змогла втримати в своїх кігтях — украв час, перебраний миттю, меткою дівчинкою, непомітним малям: тільки шусть — і лиш напружено розчепірені пучки посудомлено стискають коштовність уже невидиму, не сущу.

Століття й століття

 "Століття й століття, країна й країна, народ і народ, місто й село, юність і старість, хворість і здоровля, смерть і життя, ніч і день, зима й літо — кожен стан, стать і вік, і всяка тварина має власні свої вигоди." То вже не ходи в чужих шкарбанах, не будь не по своєму плащуватий, не бери сторонньої патериці. Куди йшов, прийдеш: дороги своєї не обминеш. І тою дорогою побачиш століття й століття, країну й країну, народ і народ з вигодами їхніми.

Для плину днів

 "Дбаймо за все потрібне для плину наших днів, та нехай найперша наша турбота буде про мир душевний, то-б-то про життя, здоровля й спасіння його." Життя-здоровля й, після дбалого викохання його, де-далі, то все важливіша перспектива спасіння забезпечують душевний мир. Життя-ж од здоровля невідлучне. Вся злука з часом подається, опадає: хоч і не буде перемоги, та була щира боротьба. В спасінні звитяга. А все потрібне плине з плином днів.

Широко — не густо

 Прочитав Альджернонову Блеквудову (Alernon Henry Blackwood) новелю "Вербняк" (The Willows, 1907). Вже вкотре твердо пересьвідчуюся й сьвідчу, що красне письменство народу оціновуємо не за верховинними здобуттями, а за пересічним, нормальним рівнем, не за лісом, а за підліском. Те підлісся мені дорогше, ніж щоглові, корабельні дерева. Генія всякий знає й упізнає, але мало хто вчитає собі на втіху.

Ніхто не вважає Блеквуда за першорядного письменника чи добірного мислителя. Й жанр, де він труждався — не з найудячніших, та й не жанр то зовсім, а десь собі піджанр: Weird fiction, навіть без переконливого перекладу, не знати що. Але яку мовну чи й мислену культуру дала моя улюблена язиката Едвардіянська доба! У "Вербняку" нічого не діється, увесь чин переселяється в оповідачеву складну психічну працю, в висловленість.

Втішившись новелею, я з превеликим сердечним жалем визнав перед собою, що не то що в чужій ангелянській, ба навіть і в рідній мові не здатен на такий словесний подвиг, на таке денно-каховське відродження. Не був, не є й не буду ніколи. Й не тільки тому, що я сьогочасник, сучасник нікчемної в слові доби, але й тому, чого нашій культурі не дали дати навіть за доби едвардіянської. Широко сіється культурний попілець — широко, а тому не густо. 

Людський приготов

 Стільки всякого людського приготову про читаченьків, що кортить ото зачитатися, як закохатися. А хто записався... то вже нема ради: мусить писати без ласкавої розради читецької. 

Менше всього й менше за все

 "Де менше журахвини й чорниць, там менше скорбутної хороби; менше лікарів — менше недужих, менше золота — менше потреб; менше наук — менше дурнів; менше права — менше бесуддя; менше зброї — менше воєн; менше кухарів — менше зопсованого смаку; менше чести — менше страху; менше друзів — менше ворогів; менше здоровля — менше пристрастей." От і міркуй, чого кому треба менше, а чого більше. Здається вже, що всього менше треба: золотих потреб, учених дурнів, безсудних правників, зіпсутого смаку й здорових пристрастей. Але потрібна ще зброя, честь, друзі, й кортить таки часом поласувати журахвиною й чорницями. А після того хай уже приходять ті лікарі.

Мінливість і непостійність

 "Перша прикметна риса підлесникова — мінливість і непостійність: він не може довго слідувати за одним і тим самим і триматись одного й того самого правила, а, наче малпа, наслідує иньших доти, доки не дістане того, чого домагався." От бачите, як легко впізнати облесника! А ви вже впізнали чи він устиг таки домогтися свого, поки ви зачаровано стежили, як він міниться, туманилися від його незавсідности, заколисувалися його хиткістю, гнулися слідком за його нерівністю, гаялися з його неріченцевістю, мандрували з його мандрівністю? Ах, зрадлива малпо, ти вже поскакала геть із своєю здобичею, не лишивши нам по собі навіть науки, а тільки несталу звичку задивлятися на штуки від метушливих забігайлів.

Їм і п'ю

 "Щасливий той, хто поєднав любу собі роботу з загальною. Це справжнє життя. І тепер можна зрозуміти таке Сократове слово: «Одні живуть на те, щоб їсти й пити, а я їм і п'ю на теє, щоб жити.»". Загальна тепер робота — невтомно балакати й мовчечки мацати пристрій. Погодьтеся, що не важко й Сократові поєднати таку роботу з своєю любою — ваша любов, як молоде вино, легко вливається в новенький суспільний міх. І можна більше не сушити собі голови тим, на що я їм і п'ю.

Таємна принада

 "Так само, як сіль без солону, як колір без природнього свого духу, а око — без зіниці, так і неприроднє діяння завсіди позбавлене своєї таємної принади." Виходить, що тільки природнє діяння дає оту таємну принаду. А ми що думали? На переверт пішло діло. У природньому чині треба вловлювати таємне, до цієї таємниці треба принаджуватися.

Гальшчині гроші

 Відомо, що Гальшка Гулевичівна давала кошти на манастир, шпиталь і школу для дітей усіх станів. А тепер на що ті гроші йдуть? Де манастир, де шпиталь, де діти решти станів? А гроші, одначе, йдуть і йдуть.

Свіже повітря

 "Де земля менше родить овочів, нагородою там — свіже повітря." Отже виходить, що кругом добре: де тхне, там овочів повно, а де нема, то хоч дхне. І знову ще: як менше робить, плекать, кохать, то буде, де погулять.

Без природи

 "Без природи — як на манівцях: що далі їдеш, то більше заплутуєшся." І багацько нас ходить, плутаних, по манівцях. А природи нашої спитаєшся, то біг-ма, нема природи.

Любе добродійство-земляки

 "Всім за добродійника бути можеш, але не за повірника. Инакше добродійні ми до родичів, инакше — до гостей і подорожніх." За повірника й до родичів підеш так обережненько. І всім за добродійника можуть бути не всі. Геть-геть не всі. Добродійство насправді так призабулося, що вже мало й звертаються "панове-добродійство". Чи й підхлібить ин-котрому?

Звичайнісінька річ

 Ми довідуємося, що Сковорода вивчав курс хвилозопиї за арістотелевською традицією, в трьох частинах: раційональній — навчитися керувати діями свого розуму; натуральній — вивчити все, що істнує в природі; моральній — визначає вольовий чин і звичаї. Не вбачаю я в такій школі жадної хиби. Чом-же, коли мене силопихом оддавали "до дяка в науку", ніхто не поцікавився, що я хотів-би знати. А я сказав-би принагідно: дак арістотелевську традицію! Візьміть-но за ґудзя першого-кращого перехожого й запитаєте його, чи навчився він гаразд панувати над своїм розумом, чи знає природу, чи має волю до простої людської звичайности — чи знає попросту, що воно таке єсть? А ви? А я? Ні, не вчилися, ні, не знаємо. А кріпакувати в новітньої науки змушують уже довічно! Де там розум, де природа, де воля? Нічогісінько нема. І в нас нема — а дарма. Бо служити без тями, без волі, ненатурально, не хочеться й у найхитромудрішого панства.

Нас звільнили

 Слушну увагу кинув був небіжчик Людкевич: нас звільнили й на те нема ради. Старий компоніст мав на увазі совітів, що так надійно звільнили нас од культури. Т'але на тому, диви, не скінчилося: скільки кругом лібералізму, й скільки округ неволі!

Серед поетичних могил

 Пише за поезію, й так часто, густо, ніби засипа її всю землею, — навіть "науковий штиль", здається, не вимага такого немилосердного гайнування: слова вилітають із уст, і не долетівши до вух, каменіють; сумними рядами стають на папері й, іще не впіймані оком, корчаться. Бідна поезія мовчки стоїть на власному похороні й бачить чужий труп. І не єдиний: кругом без ліку тих чорних горбків — ціле поетичне кладовище. 

За надто

 Перекладчик собі говорить занадто багато, а перекладувані мають нагоду подвійного переслухування занадто мало. То вже виникає не точка, а ціла вирва тої таки біхвуркації: з самого слова щось прикро випльовується, вихльостується, вишкварюється.

Що поширювати

 Щасливі ті, хто поширюючи лихо, ширить допомогу; поширюючи осуд — поширяє правду; поширюючи посьміх — пускає веселість. Тоді вже ходіть здорові й розповсюджуйте щасливі!

Цоб-цабе

 Коли лічиш стейкгольдерів, отих уже причетних, то, як учать нас, нікого не можна забувати. Дак у нас уже давно й слово є на всю стейкгольдерську отару — славну, незабуту: округа. Отак коротко, одним "цоб-цабе", заганяєш їх усіх. Тим паче, що адміністративно, територіяльно ми старої "округи" давненько вже відцуралися: міцно стоїть московський "округъ". То вже буде так само новітньо, на прочуд, як і "цоб-цабе".

Королівський сніданок

 'Nobody',

He whimpered,

'Could call me a fussy man;

I only want 

A little bit 

Of butter for

My bread.'

Не треба мені за мову мнясива, не давайте за вченість сиру, ні вина за голос, ні горілки за творчість. Але вже черствий, чорний, аж сірий, окрайчик годиться таки помастити вершковим, а не вишкребаним маслом. А як нема хліба, то хоч губи помастіть. А як нема, чим умастити, то хоч бити не сікайтеся, хоч до мене не поривайтеся.  

Чужі таланти

 Визнавати чужі таланти — то не вкраїнський спорт: ми більше рахувати.

Просто ззісти

 O appetite, from judgement stand aloof! Не судячи, жадай і їж бери! Теперки годиться їстоньки просту харч, не заїдаючи осудом, бо й первісне може від нас одібратися. Дак коли-ж кортить і жерти, не розбираючи, й судити, не милосердуючи.

Ціна та честь

 "Ціна та Честь єсть те саме. Хто цієї останньої не має всередині, приймаючи зоколу Кривосьвідчення, бере на себе лице Хвальшивого Діяменту й Крадіжної Грошини." Без чести, виходить, ціни немає. А правлять, і дорогу. Не тільки що вартости, цінности, але й власне ціни не може бути. А як і вторгуєш, то все буде хвальшиве та крадіжне.

Невірні приятелі

 "Подібно до того, як купці вживають застережних заходів, щоб під позором красного краму не купити поганого й попсованого, так і нам треба найретельніше дбати, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя." Щоб не продиратися крізь життьові хащі з недоречними для нашого зросту й нашої статури оленячо-лосьовими рогами, щоб не зчеплюватися тою "окрасою", тими "кронами", з такими самими "ввінчаними" чи навіть природніми жуйними чи буковими. 

Сьвята пенсія

 "Ніхто з тих, хто придбав сьвяті звичаї, не буде позбавлений у старості свого ощадку." Ощадженого здоровля, добра, родини, слави позбуваємся старощами. Сьвятість, і то не теперішня, а ще прийдешня, — звичайна наша пенсія.

З досьвіду хвостоїдства

 "Кінець, як у кільці, завсіди міститься при своєму початку." Тому, прошморгнуті в кільце нашого життя, певним невидимим чином перебуваючи в уроборосовім унутрішнім, незалежнім од його, але скутим від його, череві, гадаючи про кінець, ми згадуємо початки. От при початку, як надходило... Ми то були при початкові, але де він був сам? Та само, де й прадивий кінець: у безвісності. Навіть коли стане звісний кінець, ніщо з початково відомого не з'ясується. 

Золоті серги

 Одну золоту жіночу знайшов під шахвою, в темній, порошнистій глибіні. На пару тій першій натрапив у пральній машині, скраю. Чому мої чоловічі згуби так чудесно не знаходяться? 

Як лин по дну

 Я ходжу коло перекладу й до його интелектуально готовий. Не сьмійтеся, добрі люде, бо чимало таких походжає, що й ні. Тим часом переклад стосовний до речей, що до них, уже бачу, я не готовий интелектуально: про щось уже пізно товкти, а щось і відразу виклика, таки интелектуальну. То й що? Ходи тихо, як лин по дну, що ні до кого не доторкається.

Ганчар і Ганчаря

 Велике діло — письменство! Скільки треба знати й спізнати, щоб до його пристати, скільки тих слів, як панських вареничків, переліпити! І конче знудити сьвітом укінці. Бо то штука невдяна, незбагненна. Чого якихось дурнів читають, аж слина на рядки тече, а тебе й знати не хочуть? От маєш питання!

Тримаю Олесів "Собор" у руках та й думку гадаю: про що він, бідний, і як промовля до неласкавого теперішнього чительника? Чи не на те стільки виробив автор, щоб прізвищем своїм застувати сонце простої правди про мовний утиск, правди про теє, що перед ним по всіх наших словниках стояло Ганчар і Ганчаря?

Сумнівне добро й безсумнівне зло

 Як квапляться приліпити своє малознане ймення до сумнівного добра, а то й безсумнівного зла! Справді-бо, дивом дивується чоловік. А це-ж означає, що не можуть ані відрізнити, ні розрізнити. Щось зліпилося, як у недоброї господині варениччина, а ти до його ще й своє ліпиш. Бо до чого-ж і пристати, як не до кубаття, — ззовні, а то й згори, як наличко? Ніж лежати собі збоку малим, нікчемним балабухом, то вже лучче навверле влізти до якоїсь незнаної менталізації.

Імперський попіл

 Засипало нас імперським попелом, імперським порохом запорошило очі. Важко з попелом боротися, тяжко пороху надбати, щоб із курявою-кіптягою битися. Нема в імперії, крім попелу, нічого, зате попелу багато, наліпила коржів — давиться, а їсть. Пилюка — то її рій: щось там гуде, гомонить про вміст без змісту. Ніхто не вірить, а наслухають усі.

Непокірні шлунки

 "Невдячна й непокірна душа схожа на хорий шлунок, що не прийма жадної харчі." Багато кендюхів ходить із отакою бідою. Не приймає нічого, ні дяки, ні покори, а голодом кричить.

Що піп, то й типик

 Не радить і Сковорода ходити на чужий манастир зо своїм уставом, а в чужу церкву — зо своїм типиком. А в нас то дуже полюбляють, навіть не знаючи, що то за устав і типик. Однаково щось своє, не намолене, принесуть і зачнуть віри вчити.

Близенько

 "Сьміх — рідний брат радостин, він ізчаста її й заступає. Такий був і знаний сьміх Саррин. Й Ісак — то «сьміх»." Сьміх, бо щастя й радість у кінці здобутого материнства, а отже й людства. Десь коло радости має бути наш сьміх, десь там близенько.

За пазухою

 "Все, чого прагнеш, друже, шукай усередині себе." Там воно, в пазусі, за пазухою, за каменем, друже. Гроші? В серці, в душі. Праця? Там само. Не знайшов? А прагнув?

Задурно

 "Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планидами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами... За злото можеш придбати село, річ важку, але потрібну не конче, а щастя, яко річ найпотрібніша з найпотрібнішого, завсіди й усюди дається задурно."  Щастя — річ безцінна. Ми й у слові чуємо, ще нема йому ні ціни, ні плати. І далеким щастя не буває. Нещасливі полюбляють подорожувати й так уже тішаться! Та й просто цікаво помандрувати планидами, потягатися палацами, поплазувати по кулі (ох, недаремно Земля кулею зветься!), поблукати Єрусалимами. Так, але хто-ж не знає таких, що й коло Гробу Господнього не повірили в воскресення?! А село, таки правда, річ важка — такого щастя не буває. За злото куповане, за гній продане. Треба спробувати хоч когось Сковородою на щастя навернути.

Від непотрібного й зайвого

 "Від непотрібного й зайвого — всіляка трудність, усяка погибель." А спробуйте-но прибрати геть усе непотрібне та зайве — з чим залишитеся? То як із хати залишнє виносити — можна й голіруч зостатися: ні з чим до млина, впорожні додому.

Як пильніше придивитися, то ввесь наш сьвіт повнісінький і повніненький непотрібного та зайвого. Більше там немає нічого. Ні, таки є — всіляка трудність і всяка погибель.

За мужика

 Найбільша боясть українського интеліґента — здатися комусь ізнов за мужика. Не в закушеному салом коньяці, не в коньяковому матюці, а, сказати-б, у хвормальному, охвіційному виступі й вияві. Я спекався того бою й дуже з того щасливий.

Мала хворма

 Війна забирає сперед очей великі хворми. Війна дуже докладна, але якимись своїми короткими напливами — вона вся в отій своїй зникомій подробиці. Може потім буде роман, симфонія, довга кінострічка — вже коли пригасне правда й засьвітиться творча уява.

Колишнє дишло

 Аванґард, а надто музичний, — то булий перед, колишнє дишло. Тим він мені й дорогий: отак люде напирали колись на можливе, добувалися в узяті на засув двері невідомої краси, а тепер що? Суцільна експропріяція.

Пам'ять незмоги

 Не знаю, чи це не тому, що я пізно спізнався з перекладом, із вільним орудуванням справді чужою мовою, але коли не коли підсідаю до синхронового перекладу, коли працює товариш і виразно, глибоко повертаюся пам'яттю й усім станом у незмогу ані збагнути, ані висловити. Чомусь мені цей стан здається рідний, дорогий: як спогад про дитинство на вулиці, що вже нема, в хаті, що вже не своя.

За интуїтивність

 У майстерному перкладі дуже важлива интуїтивність. Усе кругом обжерно натоптується информаційним мотлохом, ґвалтуючи пам'ять мертвим знанням, — ту диво-пам'ять, що, з невідомо якого переляку, вірно служить навіть отаким прожерам, ненатлим поглиначам некорисного й нестравного. 

Переклад — то залізничний вузол, що ним, між иньшим, ганяють нескінченні криті валки не того, не тоді й не туди. Але стація слухає й відповідно гуде. Добрий перекладач, так званий універсал, мало що справді на-мертво, на-глухо, на-сліпо мусить знати, крім природньо засвоєного, зате він потрапляє згромадити интуїтивну основу, що потім підкладає під невпиннний потік здогад і спогад.

Без майбутнього

 Вчора перекладав конхверенцію з приводу майбутнього й сам замислився: а як це воно — жити без будущини й будучини? Західню людину посідає, поймає образ прийдешнього: вона живе тільки там і жахається, що там нічого немає. Насправді-ж є тільки мінливе, неповторне нині-сьогодні, а не якісь щоденні граблі. Невміння жити в йому, цінувати його — то наша европейська біда. Ми перебуваємо в узавтра-позавтра, обіцяючи собі ще потім многая й благая літа, що про них нам нічого не може бути відомо, й однак уперто пхаємося в ту незнаність із своїм нахабними, як у всіх божевільних, мареннями. Тому всі "вчені" обіцянки якоїсь прийшлости, то, в кращому разі — шаманство, а в гіршому — шахрайство.

Й ніби думка то не нова, річ сьвітова, а от не розв'яжеться ніяк, то й можна сказати, що воно — задавнена проблема. Не завдача, а саме проблема, бо щось немає до того чужого слова розв'язку.

За перейменовування

 Не певен, чи то честь, щоб твоїм іменем назвали твоє рідне містечко чи село. Заступаєш отак засновника чи засновників, що дали місцю своє ім'я чи свою назву. Тепер не тобою, цюрупо, величаються олешки, а пузиришся ти, й нащадки чухають макітри: що воно таке? Ну, а як ти до тої околиці чи вулиці геть непричетний? Хай тоді твоя людська слава гуляє-бенькетує, де сама знає, де її знають. Не годиться затуляти довшого — коротшим, ширшого — вужчим, глибшого — мілкішім, довгоминущого — швидкоплинним.

Зазуміло

 Знов зазуміло в хаті, й от, що я скажу: можна вибачити культурникам технічну незугарність, але вже швидкісне читання — то сута дича. Ніколи ще жадна культура, хоч яка замурзана, не вилізла з швидкісного читання. З швидкісного читання буває лиш голе навіженство.

Собі вартість

 Яко працівник, я знаю собі вартість, а хтось дає ціну, бо знає собі.

Оце воно

 Висловлю ще один підставний здогад із приводу того, що таке ота емоційна розумність (emotional intelligence). Вам знайомі люде, що свої пристрасті, своє шалене й спрагле, висловлюють у вигляді тверджень? Я так і знав! Оце воно й є.

Сион миру

 "Що більше хто до себе дослухається, то вище сходить на Сион миру." Йде на власний голос свій, чує й здобуває найвищу тишу, а з нею — верховинний мир, спертий на духовну твердиню. 

Пожалувати сьвіт

 "Той, хто до себе злий, до кого добрий буде?" Вжалуй себе й пожалуєш сьвіт. Не знайдеться добрячого, що-б себе ненавидів. І багато є з вовчою неситістю на зло.

Єдиний доказ

 Гроші в багатьох випадках — єдиний доказ, що була тут праця. Иньших ні слідів, ні плодів немає. Тож не забирайте грошей, бо спорожніє трудящий сьвіт.

Плідлива нещасливість

 "Необачність є матір нещастя." Й поглянути на нещасливість: уся вона — виплід сіменистої необачности. А иньшої матки не видно, немає.

Нове вино

 "Людина в честі суща, не в розумові." Без чести розум — мана. Немає келиха на вино, келиха самого в собі прекрасного. Щоб не заглитнутися дуже червоним новим вином просто зо старого бурдюка.